"Рідний краю, священна земля, твої люди окраса твоя" літературно - музична композиція

Сценарій виховного заходу:

«Рідний краю, священна земля, твої люди окраса твоя!»

Мета: ознайомити учасників семінару із літературними творами письменників Пирятинщини; формувати патріотичні почуття; розвивати творчі й пізнавальні здібності та індивідуальні нахили учнів, враховуючи їх вікові особливості; виховувати любов до рідного краю, українського слова та почуття гордості за свій народ, свою культуру.

Обладнання: : на столі вишита скатертина, виставка творів письменників Пирятинщини, ноутбук, фонограми пісень, презентації

Методи та прийоми: розповідь, метод прикладу, інформації (пошук, візуально – слуховий, словесний)

Форма проведення: літературна світлиця

 

(Звучить пісня   «Країна моя»)

Ведучий 1  Доброго дня!

Ведучий 2  Ми раді вітати Вас у цьому залі. Сьогодні  ми поговоримо про нашу Пирятинщину, про талановитих, обдарованих людей, які пишуть про  маленьку частинку нашої Батьківщини.

 

 Полтавщино моя, Полтавщино!

Запашна, наче квітка в саду.

Мальовничий куток України!

Де у світі таку я знайду?

Ти – це слава поетів завзятих

І Вакули диканська зима.

Ти – це запах і рути, і м’яти.

Більш такої у світі нема!

Ти здоров’я моє і натхнення,

Ти рідня моя, матір моя.

Ти мій дім і батьківське учення.

Хай весь світ твоє знає ім’я!

Ти – це край видатних корифеїв,

І художників муза свята.

Ти земля булави і трофеїв,

Дай же Бог тобі много літа!

Хай цвіте твоя слава віками,

Виростають будинки, церкви.

Хай біда обминає хмарками.

Ну а ти не хилися, живи…

Полтавщино! Моя Батьківщино!

Мальовничість і воля – це ти.

Тихі верби, червона калина…

І у світі таку не знайти!

        (Карина Панець)

Ведучий І. Рідний край починається зі споришевої стежини біля батьківської хати, із невеличкої річечки в кінці городу, зі шкільного порогу, з маминої пісні і бабусиних казок, немов розкішний духмяний букет лісових і польових квітів мальовничого Приудайя.

 

Ведучий ІІ

« Багатство землі пирятинської»  Альона Гуленко (супровід презентація про Пирятин)

• Чули про таке місто Пирятин?
• Та на світі багато міст, хіба всі примітиш? Може, й було по дорозі, та нічим не запам’яталося!
• Е – е – е, тоді ти не тими дорогами їздив, друже!

Пирятин – частина Полтавщини, одна з маленьких родимок на карті буття. Заснований ще 1154 році на краю землі. Хоч вірте, хоч не вірте: а тут був Пирятин, а далі – край землі, дикий степ. Спочатку – це лише замок укріплений, а потім все ширше й ширше розростався і багатів він. Поки не став цілим містом. Їхали люди та й зупинялися, коли води випити, чи в шинок зайти, а коли й назавжди. Люди -  той було пирятинське багатство. Йшов час, а навколо міста хутори підіймались і села. І була це все Пирятинщина. І хай тільки хто скаже, що обділив  Бог її, як добро роздавав! Неправда. Скільки кольорів тут висипано, мов ненароком з чарівної торби, що переливаються одне в одного і ліпляться, і диво народжують – і цвіте ця земля! А голосів тут стільки, що думається, чи не випустив, спросоння переплутавши, Творець свій хор небесний на нашу землю, щоб дивувалися люди: і приїжджі, і тутешні, самі ж співаючи.

 

Ведучий І. БАЛАДА ПРО ПИРЯТИН (Лариса Ковалівська)

Мій Древній Пирятин, багато віків

Ти разом із Удай-рікою

Борониш себе від усіх ворогів

І в праці не знаєш спокою.

 

Красивий, заквітчаний ти, молодий,

Смієшся і сонцю, і зорям,

Та вулиці свідчать, що був тут Батий, -

Приніс всім багато він горя.

 

Не став на коліна, Пирятине, ти,

Прогнав ворогів від порогу,

Над Удаєм звів уже нові мости,

Проклав у майбутнє дорогу,

 

Та ласий куточок твоєї землі

Литовцям, ляхам до вподоби...

Не знали вони, що твої солов'ї

Віншують тобі перемоги!

 

І шведам не дав ти до стін підійти,

Їх Удай затримав далеко...

На Замковій вулиці знов шелестить

Крило молодого лелеки.

 

Російський боярин ішов Бутурлін

На зустріч із славним Богданом,

Вітав ти його тоді зі своїх стін,

А став лиш найменьшеньким братом.

 

Навалу фашистів ти також спинив

Важкою ціною народу,

Багряний був Удай від крові синів,

Він, плачучи, ніс свою воду.

 

Пирятине! Велич і доблесть в боях

Тобі на роду написали.

В гербові твоєму лук златом сія,

Як символ могутності й слави.

 

Стоять обеліски і славлять всіх тих,

Що несли тобі перемогу,

Горить їхнє серце в зірках золотих,

Освічує внукам дорогу.

 

Та щастя свободи здобув ти собі,

Проживши двадцяте століття,

Хай сонце і зорі віншують тобі,

І долю, й красу, й довголіття!

Ведучий ІІ

Найкраще місце на землі – Сасинівка С. Болтенко

  У вишневих садах ще дрімають сутінки, клубочаться сиві тумани над дзеркальним плесом річки Рудої. Верби, прокидаючись зі сну, скриплять гіллям. За східною околицею мого села рожевіють хмари, з’являється яскраве проміння, несміливо простягає своє світло до біленьких хатин, заглядає у заспані вікна, зігріває пташенят на калиновому кущі. У настояній руті – м’яті тиші лунає скрип воріт, дзвінкі жіночі голоси. Це прокидається моя Сасинівка. І хай це просто звичайне село поблизу Пирятина, хай немає у ньому розкішних ресторанів, музеїв чи історичних пам’яток, але це мій найрідніший у світі край. Тут, по цих вулицях, ходять вродливі дівчата, живуть чудові люди, вправні майстрині і чоловіки із  золотими руками. Тут я вперше помітила, яке високе і синє небо над селом. Тут я усвідомила, що найкраще місце на землі – моя Сасинівка.

 Ведучий  І. У розмаїтому літературному вінку овіяної славою, оповитої легендами і переказами Полтавщини яскравіють імена Т.Шевченка, Є.Гребінки, П. Мирного, І.Котляревського,  Г.Сковороди, М.Гоголя і П. Мирного, В.Малика, О.Пчілки…

Ведучий ІІ

У  березні 2013 році в Пирятині створено громадське об’єднання «Літтерра», керівником якого є Поїденчук Руслан Миколайович. Надаємо йому слово (виступ) (презентація про роботу «Літературне  об’ єднання «Літтерра»)

Сьогодні на нашу зустріч ми запросили Олену Гуленко, яка із захопленням пише вірші, прозу, від яких віє свіжістю і чистотою Удайської води, духмяним запахом довколишніх хлібних ланів. Тож надаємо їй слово.

Альона Гуленко (виступ)

(звучить пісня «Моя Україна»)

Ведучий І Шепоче замріяний вітер слова кохання річці синьоокій. Обнялися голубе небо і пожовкле колосся безкраїх степів. Такою ми бачимо нашу неньку – Україну. Вона горда від того, що зуміла виховати людей, здатних об’єднатися на Майдані, здобути волю, вибороти справедливість. Ми заявили про себе, як про велику націю, гідну зайняти достойне місце у світовій спільноті. Письменники Пирятинщини небайдужі до цих подій.

С. Буркун    

Я жив, живу і житиму майданом,

Хоч зневажають  світле і святе.

Моя душа для нього стане храмом,

І віра в серце з подихом вросте.

   Мій дім якраз у центрі України.

   Тут вісь земна верхівками тополь

   Нанизує малесенькі хмарини

   На циферблат зелених парасоль.

Мій дім з мерехтливої уяви

У ньому горе й радість повсякчас.

Шумлять лани знаменами держави,

Як заповів великий наш Тарас.

Ведучий ІІ Сьогодні ми в скорботі схиляємо  низько голови перед пам’яттю людей різного віку, яких було вбито у мирний, цивілізований час ХХІ століття.  Скажемо: «Люди, бережіть серця свої, щоб не стали каменем! Розбудуйте в душах Божий храм, щоб не повторити великий гріх!»

Ведучий І  Ми з вами вшановуємо пам'ять героїв різних історичних подій: Голодомор 1932-33рр, Битва під Крутами, Бабин Яр, події на Майдані. Тепер ми захищаємо нашу Вітчизну від російських агресорів. Сергій  Буркун написав вірш, присвячений Великій Вітчизняній війні, але цей твір і зараз актуальний.

С. Буркун  

Не впізнала мати сина – посивів.

Та нічого, слава Богу, що вцілів.

Ой,синочку, де ж ти пас стальні вітри?

Я чекала звістки, як весни.

   Твоє фото, подивися, на столі.

   Знаєш, церкву збудували у селі.

   Мабуть, все ж Господь мене почув

   Хоч такого мамі повернув…

Змовкла… Зрадниця сльоза

По щоці обвітреній сповзла…

Так буває, прошептала, у житті.

Хто ж удержить кляте горе взаперті?

 (звучить пісня «Мамо не плач» )

Ведучий  ІІ  У всіх народів пошана до матері була ж такою ж свяченою, як і любов до Вітчизни. Мати дає життя, оберігає вогнище, несе у світ любов. А Вітчизна? Вона – мати нашого народу. Тож не дивно, що ми поєднуємо любов до матері й Батьківщини. Перед ними в нас один спільний обов’язок – любити, шанувати, берегти їх.   Кожен із нас живе у своїй родині, серед близьких і дорогих людей. Родина – це маленька Батьківщина,  яку ми ніжно любимо і поважаємо, шануємо.

Ведучий І З перших хвилин нашого життя схиляються над нами обличчя матерів. У тривозі й любові, в замилуванні й надії вдивляються в своїх дітей, сподіваючись, прагнучи щастя для них. Усім життям і працею, прикладом і вихованням утверджують у нас риси людяності й добра. Захищають нас навіть ціною власного життя від усього лихого.  Напевно, немає у світі поета, який би не присвятив свого вірша Матері

«Мамина хата»  Альона Гуленко

Стіни плакали крейдою сірою,

Тихим схлипом віконниць облуплених.

Мама ж завжди була красивою,

 А тепер… у роках загублена,

А тепер тополиною сивою

Сумно хилиться до землі.

Мама вічно була красивою,

Поки діти були малі.

Стріха журно соломою сиплеться

І сміються з ікон святі.

Хто тепер у цій хаті житиме

Серед міста, на видноті?

 

Стане хто на стежину стоптану

Від колодязя до сіней?

Хто підмаже трикляту дірочку

Біля давніх вхідних дверей?

Стіни плакали крейдою сірою,

Цілували дощі замок.

Заростало подвір’я вірою

М’ятоцвітих сумних думок.

Лиш весна забігала зливою

Й гостювали білі лелеки.

Мама завжди була красивою,

Та дитинство вже так далеко…

 

 

Болтенко Світлана

Батьківська хата,рідна до болю,

Чекає на тебе завжди.

Хоч мати старенька не вийде стрічати,

А ти її уяви.

Ось вона йде із відром до криниці,

Щоб квіти полить у саду.

А ввечері сяде біля хатини

І тихо зронить сльозу.

Знову дивляться очі у далеч,

Все вигляда діточок.

Може, приїдуть?Може , прилинуть

Провідать її на часок.

Не дочекавшись, іде до хатини

Забувши про мрії свої.

Мамо рідненька, нене старенька,

Вибач за сльози твої.

Ми не забули, ми пам'ятаєм

Щодня, щохвилини, пробач…

Серцем ми линем, душею радієм,

Бо  ти нас чекаєш і ждеш.

 

Антоніна Заїка «Мама»  

Вона - звичайна жінка, як усі.

Усе життя в роботі і турботах.

Лишила доля в неньки на чолі

Глибокі зморшки болю  і скорботи.

Стелили будні день при дні

Їй на шляху і не питали згоди.

А мама вперто йшла по колючках,

Долаючи шляхи життя й негоди.

Ми вчились в неї жити між людьми,

З її душі черпали всі чесноти,

Щоб поділитись з власними дітьми

Набуток той, любов її й турботи.

О рідна нене, горличко моя,

Чи знайдуться слова у цілім світі,

Щоб оспівати подвиг твій земний,

Щоб вшанувати скроні в білім цвіті?!

Ведучий ІІ  Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед тих щасливих, вибраних народів є і ми, українці. І ось чому: поляки дістали Міцкевича, німці – Гете, англійці мають Шекспіра, італійці – Данте, а ми, українці – Тараса Шевченка, Василя Симоненка.

«В. Симоненку» Р. Поїденчук 

Він мав тісні стосунки із вищими силами,

коли жертовність була єдиноможливою формою

життєіснуваня. Зійти на вівтар – звична тема

вкраїнських поетів. Жодних сумнівів. Не гадай.

Але людина хоче жити, і тому, коли йдеш

в невідомість, думаєш про білий цвіт весни

в Черкасах, і сільську дорогу, по якій гнався

за репортажами. Про значення своїх кроків

не завжди готовий щось мовити певне і патетичне.

Просто викреслюєш з обтяжливих буднів все зайве.

 

Тоді, єдиним праведним законом лишається

земне тяжіння, яке притягує до рідної землі,

до серця і недописаних сценаріїв часів студентства.

Крила за твоїми плечима виростали самі собою,

розпрямлялися на вітрі, і вітер був як брат по крові.

Простір втрачав видимі ознаки, і невизначеність

перетворювалась на найбажаніший сон. Але то явно

був не сон. Бо у сні не проводять профілактичних

розмов, не кидають за грати за слово. У сні роки

не визначиш, в реальності – їх двадцять вісім.

 

Але кожен невловимий рядок женеться за обрій,

за межі сонливого міста, де множиться думка

на сотню непозбираних відтінків щастя і надій.

І нагадуєш собі давнього стоїка в форматі

надривного черкаського життя. Ти просто написав,

що кожне Я – то «безліч усесвітів різних».

Усесвітів, в яких позначено координати українського

майбуття. Коли падає зірка поета і розбивається

об поверхню місцевого Хрещатика, бажання не загадують.

Певно, Бог буде поруч, Бог, що минулого дня народився у Віфлиємі…

Ведучий  І  Безсмертний Тарас, для нашого народу – явище унікальне, неординарне. Тому все, що з ним пов’язане, дороге нам і рідне. Кріпак із кріпаків, геній із геніїв – це він дочасно віддав своє життя, аби неправда і сваволя, кривда і глум над чесною людиною ніколи не приходила на нашу землю. Великий митець пішов з життя… Але його думи та твори живі. То нехай здійснюються його мрії про прекрасну, квітучу, багату, вільну та щасливу країну – нашу неньку Україну! Багато письменників оспівували і оспівують Шевченка в своїх творах , серед них і наші земляки.

Біля пам'ятника Тарасу  О. Гурба

Ти знов самотній, край дороги,

Назустріч вітру степовому...

Навік скувала скеля ноги...

Стоїш, не скаржишся нікому.

На плечі - скеля. Як в житті...

А вік же мріяв ти про волю.

Дарма чекає в забутті

Тебе омріяна тополя.

Біленька хата... Де вона?

Де рідні викохані діти?

Дружина вірна, осяйна,

Садок вишневий білоцвітний...

І вірні друзі, вільний край.

Ти все струснув, що паном звалось,

Тарасе, батьку, вибачай,

Що ми до Вас не дорівнялись.

Коли б могла, вишневий сад

Для Вас з любов’ю посадила б

Й колодязь чистий для дівчат,

До Вас по воду щоб ходили...

І лавку в затишку, як та,

Що в мріях Вам в неволі снилась...

Нехай згадалися б літа,

І та що Вам так полюбилась.

Вам хату білу не зведу,

Для чого? Більше не потрібна...

До Вас вклонитися прийду -

І більш нічого: також бідна.

Та Ваші думи запальні

Я грію серцем, щоб сіяли,

Щоб вільні люди в нові дні

Нарешті щастя відшукали.

 

НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ (А. Заїка) 

Коли Тарас Шевченко із неволі

Вернувсь додому в батьківські краї,

То дім звести він мріяв не у полі,

А на Чернечій шмат придбав землі.

Тільки судилось, мабуть, Кобзареві

Не жити, а спочинок тут знайти.

Тут поховали генія й поета,

Щоб Україну бачив з висоти.

До Канева душею звідусюди

Спішив, куди б не вів життєвий шлях,

Щасливим буть хотів, як інші люди,

Дожить віку "на тих окрадених горах".

Здійснили іншу мрію заповітну -

На гори прах Шевченка принесли.

Йдуть, як до батька, люди всього світу -

Він їх благословляє з вишини.

Чернеча вже Тарасовою стала,

Прочанам всім дарує благодать.

І пісня Кобзарева не змовкала,

Звеличувала й кликала на рать.

То ж хай не заростуть сюди стежини,

Не обміліє і гостей потік!

Пророком став і Генієм - з Людини;

А Світочем - залишиться повік!

Ведучий 1. Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними залишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Ведучий 2. Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати.

Ведучий 1. Кохання – одна з найстраждальніших тем світової літератури від самого початку її існування. Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто кожен, поет він чи прозаїк, драматург чи людина зовсім не причетна до літератури, у житті обов’язково "пише" свою неповторну історію кохання.

 С. Буркун

Закохаюсь у тебе вереснем

З терпким жаром горобини.

З павутинкою, що на бересті,

Срібло виткала для зими.

   Підійду неквапливо до Удаю

  В позолоті кленового сну

   Й небеса, у туман закутані,

   Ніжно хвилями розгорну.

Засіяю в городі над хатою.

Мерехтливим вогнем на склі.

Будуть очі блищать утратою,

Будуть зорі текти по росі.

   Та закоханий в тебе вересень

   Вже не літечко й не весна.

   Павутинкою, що на бересті,

   Завороже його струна.

(звучить пісня  «Казка про кохання»)

 

Той, хто тебе кохає,

Ніжно уста цілує,

Болю мого не знає,

Серця мого не чує.

Падають зорі в терни

Птиці останні надії,

Ви віднесіть ті перли

Любій моїй під вії.

Чиста постіль і кава,

Пестощі аж до ранку

Ранили птиці крила

Об золоту фіранку.

Та все одно вертались.

В дзьобику по перлині.

Щастя збудить намагались,

Глянуть у очі сині.

Марно чекали  дива,

Гордо принцеса спала,

А за вікном вже злива

Листю тихенько шептала.

Той хто її кохає,

Ніжно уста цілує,

Болю твого не знає,

Серця твого не чує.

Болтенко С.І. «Сон» новела (читає автор)

Ведучий   2. Сьогодні ви почули прекрасні слова і чудесну музику. Якщо ви слухали з відкритим  серцем, то ми впевнені, що ви зрозуміли ті істини, які не тільки вчать, а й перевертають все життя. У відомого естрадного співака Віктора Цоя є хороші слова:

"Кохання варте того, щоб чекати, життя варте, щоб жити”.

І ми хочем, щоб ваше життя було великим, прекрасним, радісним.

Ведучий 1. Попри всі біди, попри всі катаклізми, у світі владарює чистота, честь, гідність і любов. На цій ноті ми закінчуємо сьогоднішню зустріч.

 Ведучий  2. Живіть! Живіть довго і щасливо! І нехай у вашому житті завжди поряд буде кохання і любов до матері і батька, до землі, любов одне до одного.

Звучить пісня «Як у нас  Україні »