Робота на конкурс "Де жив Тичина і застрелився Яловий"

Відділ освіти

Зачепилівської районної державної адміністрації

Харківської області

 

 

 

ХVІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості на тему:

«Нам ніхто не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути»

 

Номінація: «Історія України та державотворення»

 

 

ДЕ ЖИВ ТИЧИНА І ЗАСТРЕЛИВСЯ ЯЛОВИЙ

 

 

Роботу виконала: Зінов'єва Рената Вікторівна,

учениця 11 класу Руновщинської

загальноосвітньої  школи І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Главацька Людмила Вікторівна,

учитель української мови та літератури Руновщинської

ЗОШ І-ІІІ ступенів, спеціаліст вищої категорії

 

 

Зачепилівка – 2017 р.

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ І. Де жив Тичина і застрелився Хвильовий ………………………………..6

Розділ ІІ. «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».……………………....11

Розділ ІІІ. Відживити пам'ять про «Слово»………………………………………19

Висновки………………………………………………………………………..…..21

Список використаних джерел……………………………………………………. 22

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

У Харкові є будинок, прописка в якому в 30-х роках минулого столітя автоматично відбирала в його мешканців право на життя.

Генерація представників української культури, знищена в 1930-ті, ввійшла в історію під назвою «Розстріляне відродження». Однією з головних сцен цієї трагедії став сумнозвісний будинок номер 5 на вулиці Червоних письменників у Харкові, будинок «Слово». Звідси «чорні ворони» вивозили Григорія Епіка, Валеріяна Підмогильного, Олеся Досвітнього, Майка Йогансена, Валеріяна Полішука, Євгена Плужника, Михайла Семенка, Леся Курбаса, Володимира Гжицького, Остапа Вишню, Миколу Куліша та інших. Загальна статистика втрат мешканців цього будинку страшна. В будинку було 66 квартир. Після тотальних арештів, що почалися в 1933 році, вціліло лише 7 письменників – 59 було закатовано та понад 70 репресовано.

А починалося все оптимістично. Як тільки Харків став столицею, до нього почали одразу ж з'їжджатися письменники. Вже визнані метри і ще не оперена амбітна молодь. Ступаючи на перон «смердючого промислового міста», всі вони слізно цитували рядки Павла Тичини, який точнісінько так, з першого кроку, не помітив у новопризначеному стольному граді виразного обличчя і, мабуть, у пориві глибокої туги за Києвом порівняв його з темною ніччю. Але нічого, прижилися всі, як один, і навіть дуже скоро побудували завдяки власним фінансовим внескам кооператив під назвою будинок «Слово».

Перед тим як повести письменників на Голгофу, їм люб'язно дозволили напрацюватися досхочу. Це було щось! У місті починають видавати газети і журнали українською, російською, вірменською, єврейською мовами, точаться нескінченні дискусії, «селюки» з «Плугу» щось доводять «урбанізаторам» з «Гарту», з'являється Український літературно-науковий інститут, Курбас iз Кулішем збурюють творчий неспокій «Березолем». Цей період (кінець 20-х — початок 30-х років) учені справедливо назвуть «добою українського ренесансу». Повторити його не вдається навіть зараз, коли Україна отримала статус незалежної держави і ніби має для розквіту власної культури всі необхідні передумови.

Але тоді письменники жили ідеями! Недавній чернігівський семінарист Василь Еллан-Блакитний так палко вірив у близьку світову революцію, що ладен був знести заради її торжества «церкви старовинні у повітря» й пустити під сокиру «вишневі садки». Засновник «Плуга» Сергій Пилипенко мріяв про «всесвітню комуну», суспільство, об'єднане взаємною любов'ю, згодою, де панує повна свобода. Вселенською темою створення нової людини всерйоз переймався Микола Куліш. Вічним бунтарем і протестантом був Іван Багряний, який закликав усіх, хто прагне глибоко пізнати світ, ходити «тільки по лінії найбільшого опору». Микола Хвильовий був настільки глибоким прихильником комуністичної ідеї, що спочатку навіть не збагнув, чому він та його соратники потрапили в немилість до більшовицької влади.

А далі – трагедія. Прибувши до нової столиці з блискучою оперативністю, більшість вітчизняних митців через майже однаковий для всіх короткий відрізок часу (з 1932-го по 1938-й роки – кому як «пощастило») покинули її назавжди. Для ініціаторів «великого вигнання» новенький кооператив став справжньою знахідкою. До якої з квартир не адресуй «чорного ворона» — все одно влучиш у «десятку». Власне, так і робили. На запитання «Що ж то, власне, було?» й понині не знаходиться відповідь. Щоправда, за великим рахунком, ту відповідь сьогодні мало хто й шукає.

Про ту страшну історію більшість українців і понині нічого не знає.

В цій роботі ми намагаємося «прочитати» одну з  найменш вивчених сторінок нашої історії. Потреба у такому дослідженні зараз визріла до рівня освітянської проблеми. Після того, як імена репресованих письменників увійшли до шкільних підручників, цей розділ літератури потребує додаткового вивчення. По-перше, невідомою залишається доля багатьох знищених митців, а, по-друге, самі твори, з якими шкільна програма зобов'язує знайомитися не в короткому, а повному обсязі, сьогодні у шкільних бібліотеках відсутні.

Мета роботи – дослідити історію створення будинку «Слово», вивчити трагічні долі представників «українського ренесансу» та значення їх творчості для розвитку української літератури, історії України та державотворення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

Де жив Тичина і застрелився Хвильовий

 

Ідея побудувати дім саме для літераторів з'явилася ще 1923 року.  Письменники, які з'їхалися до Харкова, тогочасної столиці України, з фронтів Першої світової та громадянської війн, також гостро потребували житла – усі  орендували кімнати.

Так, поет Павло Тичина ночував на столі в редакції газети «Вісті ВУЦВК», у будинку № 13 по вул. Сумській. Драматург Микола Куліш з родиною мешкав у аварійному домі, в якому облаштувались безпритульні діти та колишні малолітні злодюжки. Хворий на туберкульоз письменник Іван Дніпровський разом з дружиною знімав кімнату у вологій комуналці.

Але поети та драматурги хоч і хотіли, проте не могли об′єднатися в кооператив – до  1926 року професію літератора не вважали трудовою. А 1927 року новоутвореному кооперативу письменників раптом надали довгостроковий кредит у розмірі 50 тисяч карбованців – і  через рік на вулиці Барачній (пізніше неодноразово перейменованій) розпочалося будівництво будинку «Слово».  Аби якнайшвидше виплатити свої паї, літератори та їхні дружини бралися за підробітки. Найчастіше це були переклади, згадує в мемуарах одна з мешканок будинку Наталя Дукіна. Коли ж коштів на зведення письменницького дому бракувало, відомий партійний діяч Лазар Каганович поклопотався, аби їх виділили з держбюджету.

Житловий будинок по вулиці Культури, 9 – а тоді вона називалася вулицею Червоних письменників – звели наприкінці 20-х років минулого століття, спеціально для українських літераторів. Тож архітектор Митрофан Дашкевич навіть форму будинку продумав: буква С – перша літера у назві помешкання для письменників, «Слово». Будинок «Слово», за задумом радянських ідеологів, що опікувалися умовами роботи письменницького цеху, мав стати чи не райським місцем у першій столиці України. Інтелігенція мала жити в ізольованих квартирах, з гарячою водою та телефоном – пізніше цей прилад зв’язку стане в нагоді спецслужбам для «прослушки». Ніщо не було забуте: високі стелі, великі вікна, під'їзди, крім звичайних, у двір, мали ще й парадні двері — назовні будинку (які, до речі, завжди були забиті), а на даху містилися два солярії. Біля будинку, для культурного відпочинку письменників та іхніх дітей, було влаштовано невеличкий сквер із клумбою, дерев'яними садовими диванами, кущами бузку та каштанами. А за ним – спортивний майданчик з волейбольним полем та баскетбольними щитами. Навпроти внутрішнього двору – ряд сарайчиків, щоб ощадливі письменники мали де берегти свої припаси та зайві речі. Радянських творчих людей ніщо не мало відволікати, навіть клопоти по кухні, тож їдальня була спільною аж до голодних 1932–33 років. А ще у письменників був свій власний дитячий садок, пральня і бомбосховище.

Ініціатором будівництва будинку «Слово» виступив один з організаторів літературного об’єднання «Плуг» Сергій Пилипенко. Його почали споруджувати в 1928 році за проектом архітектора М.Дашкевича. Назву він отримав за професією основних мешканців. На той час у Харкові з’являлося чимало подібних будинків – «Металіст», «Швейник», «Залізничник», «Медик», «Червоний промисловець» та ін. Однак цей мав статус особливий. Як згадує син Миколи Куліша Володимир, «…маючи всіх пишучих українців в одній купі, легше було контролювати їхнє життя-буття. НКВС мало тут свої вуха і очі, за допомогою яких знало дуже докладно про все, що діялось у будинку. До цього треба додати телефони, які в тих часах приватним особам було просто неможливо дістати. І раптом одного дня, хотіли ви чи ні, їх запроваджено в усіх мешканнях. Чи варто згадувати, що на слідстві проти того чи іншого письменника його телефонічні розмови наводили слово в слово як доказ для обвинувачення».

Згодом митці розкусили причину цього щедрого дару – у такий спосіб НКВСники прослуховували їхні розмови, шукаючи привід для арешту. Після цього завзяті мисливці Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен i Микола Куліш, який ніколи не тримав у руках рушниці, почали тікати з Харкова на полювання, аби вільно ділитися думками.

Якось після чергової подорожі за місто Куліш приїхав додому щасливий і з трьома качками. Дружина почала було скубти дичину й виявила на кожному птахові папірець iз написом «Укрптахопром – Харків». Цей випадок Остап Вишня описав у гуморесці «Як варити і їсти суп з дикої качки».

П′ятиповерховий дім на 66 квартир ріс зі стахановською швидкістю. Вже у серпні 1928 майбутні мешканці ходили на оглядини у свої ще не добудовані оселі. Уже з грудня 1930-го п’ятиповерховий будинок почали заселяти ощасливлені українські письменники, художники, актори, музиканти. Після аж затісних комуналок зі спільною кухнею, туалетом у дворі тощо ці 66 окремих помешкань видавалися справжнім раєм. До того ж і розподілялися по-чесному – звичайним жеребкуванням.

«У роки гострої житлової кризи «Слово» нам здавався дивом», - згадує в мемуарах Володимир Куліш.

Зрозуміло, бо більшість харків′ян того часу мешкали в комуналках. У «Слові» ж квартири були на п'ять, чотири та три кімнати, з високими стелями та паркетом.

«У кожній квартирі була ванна, туалет, кухня з невеликою піччю, на якій гріли воду для купання або прання», – перераховує Володимир Куліш. Він згадує і про солярій, який був на даху будинку: там мешканці влітку засмагали та приймали душ.

Продукти ж мешканці тримали на балконах – величезних  та залізобетонних, які служили не місцем відпочинку, а в якості холодильника. Там тримали молоко, яйця, м'ясо та інші продукти.

Тетяна Кардіналовська, дружина письменника Сергія Пилипенка, пише у спогадах, що напередодні заселення у майбутніх мешканців поцікавилися: які їм краще встановити грубки на кухні – газові  чи такі, що опалюють кам′яним вугіллям? Більшість «слов′ян» обрала вугільні, бо в ті роки ходили чутки про часті випадки отруєннях газом. Коли привезли паливо, його зсипали у підвалі. І кожен мешканець носив нагору вугілля, бо ліфту в той час у будинку не було – він  з′явиться вже у 60-тих роках минулого сторіччя.

Щозими тут «величезною горою» лежало вугілля для централізованого парового опалення. Його ніколи не бракувало і для індивідуальних кухонних пічок. Ця «гора» трохи захищала ковзанку від сніговіїв, яку з ініціативи Майка Йогансена щозими тут заливали посеред подвір’я. Тоді багато охочих виходило покататися, серед них і Хвильовий. Він «був легкий, спритний, з надзвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах», – згадував І.Сенченко. А В.Куліш уточнює, що робив це він зазвичай уночі, коли двір порожнів, бо вдень було ніколи.

Серед тодішніх мешканців «Слова» – Остап Вишня, Василь Вражливий, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Майк Йогансен, Антін Крушельницькій, Микола Куліш, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Михайль Семенко, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Юрій Яновський… Одне слово, весь «тогочасний літературний Олімп». «Вони насправді хотіли жити своєю комуною. Власне, вони спочатку створили ось цей кооператив, який очолював Остап Вишня. Письменники самі ж і брали участь у зведенні цього будинку, бо у багатьох взагалі не було ніяких помешкань», – розповідають літературознавці.

Зі спогадів різних людей відомо, що на п’ятому поверсі мешкав П.Тичина, на другому – І.Сенченко та Г.Епік, після розлучення якого там оселився Ю.Яновський, ще тут проживав талановитий авангардист М.Йогансен, скромний А.Панів. А на третьому поверсі – над квартирою Г.Епіка – вікна Миколи Хвильового. У другому під’їзді мешкали родини В.Підмогильного, І.Дніпровського, Остапа Вишні, Сергія Пилипенка, у третьому – М.Куліша, П.Панча, О.Слісаренка, А.Любченка, М.Ялового, четвертому – М.Семенка. У п’ятому під’їзді, а він був паралельним до першого, – жив Ю.Смолич (якраз навпроти вікон М.Хвильового), В.Сосюра, В.Вражливий, В.Поліщук, А.Крушельницький із синами. Павло Григорович Тичина мешкав у І під’їзді цього будинку, в квартирі №15, до свого переїзду у Київ у 1934 році. Після переїзду поета у його  помешканні лишився жити брат – Євген Тичина з великою родиною, до складу якої входили як його діти, так і всиновлені діти покійного брата Михайла.

Літератори, що оселилися в будинку «Слово», і думки не мали, що комфортне життя може скоро закінчиться. Ніхто з мешканців не бідував, а у Володимира Сосюри та Остапа Вишні були й геть непристойно великі гонорари  –  поета-лірика та гумориста друкували частіше за інших. І мало не половину своїх заробітків письменники витрачали на собак і зброю.

Мисливських псів тримали Микола Хвильовий, Микола Куліш, Іван Дніпровський, Майк Йогансен. У Остапа Вишні взагалі мешкали три собаки.

Чи була прислуга у радянських письменників – в  їх мемуарах згадок про це немає. Проте літературознавці сміливо припускають, що домогосподарки допомагали багатьом мешканцям «Слова».

       Прозріння настало вже через кілька років.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

«Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації»

 

12 травня 1933-го заарештовують Миколу Ялового. Його найближчий друг і соратник Микола Хвильовий, добре розуміючи, що наступним буде він, збирає вдома у будинку «Слово» Куліша, Досвітнього, Епіка, Дніпровського, Йогансена та Сенченка, проводить прекрасний вечір – грає на гітарі, жартує, декламує Пушкіна. А потім виходить до однієї з кімнат і стріляє в себе.

Після цього пострілу, який пролунав вранці 13 травня 1933 року в одній із кімнат квартири № 9, туди вбігли Юлія, дружина господаря та двоє гостей – письменники Куліш та Досвітній. Сам господар Микола Хвильовий лежав у калюжі крові з простреленою скронею. Поруч – записка, яка пояснювала його вчинок, і починалася із слів «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації». Слова померлого стали страшним пророцтвом, яке збувалося з фантастичною швидкістю.

       Наприкінці 1933-го року один за одним заарештовують Пилипенка, Досвітнього, Вишню (усього дев'ять чоловік) за підготовку партійного терору. Суду над ними як такого не було: усім зачитали обвинувачення і розстріляли. Уцілів тільки Остап Вишня. В останню хвилину «вищу міру соціального захисту» замінили десятьма роками Соловків.

Арешт та слідство була справжнім шоком для затриманих. Більшість письменників поводилися дуже типово. Спочатку – сподівання на те, що затримання випадкове, потім – заперечення будь якої вини, потім пошук якоїсь маленької «вини», яка мала б пояснити арешт і дозволила б відбутися невеликим покаранням. А далі йшов злам – під тиском слідчих затримані починали наговорювати на себе та своїх колег фантастичні речі: визнавали себе та інших терористами, які готували повстання, вбивства керівників держави, захоплення важливих виробничих та оборонних об'єктів. Для зламу одного використовували свідчення іншого, раніше зламаного. Так творилася цілком вигадана, але дуже переконлива реальність, де фігурували справжні прізвища, співпадали свідчення про місця та час зустрічей, дослівно повторювалися плани дій. Заарештований 7 грудня 1933 року письменник Володимир Гжицький теж спершу вважав причиною своїх бід роман «Чорне озеро» (1929 року), в якому він, за власними словами, «трохи збочив в бік націоналізму». Але чекістів не цікавили літературні «збочення» – їм потрібні були зізнання про контрреволюційну організацію. Тому вже незабаром Гжицький визнає приналежність до такої структури, хоча далі зовсім не здатен сформулювати ні її цілі, ні методи роботи. Очевидно, він вважав, що цього зізнання вистачить, особливо, коли  розкаятися. «Я щиро жалію, що допустився зради, – писав він, не розуміючи про яку зраду говорить. – Не вчинив я реальної шкоди радвладі, але сам факт приналежності до контрреволюційної організації є великий злочин. Я усвідомив його до кінця і, коли мені буде дано змогу вернути до моєї любимої літератури, я докажу ділом свою щирість і корисною працею для пролетаріату я заплачу за свою ганебну зраду». Але вже через тиждень слідства письменник почав дуже детально «пригадувати» діяльність та плани контрреволюційної організації. «Терор, – свідчив він, – як один з методів політичної боротьби завжди висувався нашою організацією на передній край у періоди найбільшого загострення боротьби». В терористичної організації з'явилася й належна їй назва Українська військова організація (УВО). Справжня організація із такою назвою існувала на Західній Україні, але на той час вже влилась в ОУН. Натомість в УРСР «діяла» особлива УВО, яка складалася із письменників-терористів і готувала замахи на керівників радянської держави. Володимир Гжицький пережив сталінські репресії, тож у скарзі в 1955 році привідкрив правду про те, яким чином з'явилися ці сенсаційні викриття. «У період ведення слідства мені давали тільки 300 грамів хліба і тарілку супу, через що я дуже заслаб... За ніч мене піднімали разів по 10 і вели до Грушевського (слідчий ГПУ), який щоразу вимагав у мене зізнання... На допиті я сказав Грушевському, що Досвітній, Губенко та інші готувалися вбити Чубаря, але ці свідчення не відповідають дійсності. Вони були сфабриковані й написані самим слідчим Грушевським, а мною за його ж таки пропозицією підписані. Підписав я їх через те, що не міг витримати таких гонінь стосовно мене в період ведення слідства». Пережив Сталіна і ще один «терорист», а в дійсності письменник-гуморист Остап Вишня. Він теж описав особливості чекістського слідства. Заарештований 26 грудня 1933 року, він готовий був визнати деякі помилки у своєму минулому, зокрема роботу в есерівській газеті. Проте слідчий «Бордон заявив, що в цьому мене не звинувачує. Він звинувачує мене в участі в контрреволюційній організації й підготовці замаху на Постишева. Оскільки я довго не давав потрібних свідчень, Бордон вирішив вплинути на мене фізично». Але арсенал чекістів не обмежувався грубою фізичною силою. Вони також намагалися вплинути на арештантів психологічно: «Бордон мене переконував, що мої зізнання потрібні для комуністичної партії і радянського народу». І для того, аби проявити лояльність до влади і любов до країни, слід взяти на себе вину. В результаті Остап Вишня готовий був «йти назустріч слідству»: «Я запропонував Бордону, що, якщо йому це потрібно, то можу визнати себе «винним» у тому, що мене «завербувала» німецька розвідка. Бордон заявив, що йому це ні до чого». Врешті слідчий досяг мети – «Бордон склав списки людей, яких я мав уписати у свої свідчення як учасників організації. Бордон попереджав, щоб я у своїх свідченнях не надто фантазував. Наприкінці слідства зі мною розмовляв прокурор ДПУ Крайній. Йому я також «зізнався» в злочинах. До зустрічі з Крайнім мене підготував Бордон, мовляв, я маю бути послідовним і підтвердити свої свідчення, що я й зробив».

Тим часом арешти тривали. В грудні 1934 НКВС заарештував групу з 17-ти осіб, серед них відомі письменники та мешканці злощасного «Слова»  Микола Куліш, Григорій Епік, Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Валеріян Поліщук. Усіх, як зазвичай, звинувачено в участі у контрреволюційній організації, тепер вже не УВО, а ОУН. На кожного на той момент був великий об'єм компромату, зафіксований у «свідченнях» раніше затриманих письменників. Під час одного з допитів слідчий запитав Куліша, чи є серед його знайомих заарештовані НКВС. Відповідь була вражаюча: «8 осіб, з якими мав близькі відносини, 9 осіб, з якими спілкувався, 23 знайомих, з якими рідко зустрічався». Микола Куліш протягом перших десяти днів слідства вперто відкидав усі звинувачення проти себе, які зачитувалися із справ його колег. Врешті 25 грудня зламали і його – він «визнав» свою участь у терористичній організації. «Я визнаю себе винним, – читаємо в протоколі з початку 1935 року, – і підтверджую свої покази. До арешту я був налаштований проти ГПУ, але тут я прийшов до інших висновків, так як зустрів з боку слідства добре відношення. Я знову заявляю, що був активним учасником контрреволюційної організації, яка намагалася повалити радянську владу шляхом терору. Я не все пригадав, але спробую все відновити в пам'яті сам... Я все продумав. Мене треба було заарештувати й треба судити. Будь-яку кару прийму як правильну і заслужену. Я повинен ще глибше пізнати здійснені мною злочини, зв'язки з діяльністю інших, осіб, що дотикалися до мене. Можливо, відкриються ще якісь моменти. Повторюю, мені важко згадувати». Зламаний фізично письменник готовий був визнавати все, але йому бракувало сил для фантазій, щоб в деталях описувати власну «злочинну» діяльність. Тому в справі з'являються свідчення співкамерника Куліша, Едуарда Штайнберга. Це розлогий дванадцятисторінковий текст, з детальним аналізом дій та ідей Миколи Куліша, який нібито з'явився в результаті того, що співкамерник зафіксував на папері слова письменника, сказані ним після повернення з допиту. «Ні, пан Куліш ще свого контрреволюційного жала не випустив», – так патетично закінчується цей камерний донос. Ці сімнадцять обвинувачених отримали як вирок багатолітнє табірне ув'язнення, але ніхто не пережив страшного рубікону 1937 року. У 1956 році, після засудження «культу особи», їх реабілітували. В реабілітаційних документах між іншим зазначено: «Додатковим розслідуванням встановлено, що колишні працівники НКВД УРСР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевський, Бордон та інші, які брали участь у розслідування цієї справи в 1937 році, засуджені за фальсифікацію слідчих справ і застосування незаконних методів ведення слідства».

За два роки життя літераторів обертається на жах. Тих письменників, які, на погляд радянської влади, не так «реалістично» змальовували нове робітниче життя, органи НКВС з будинку вивозили назавжди. За свідченнями Івана Багряного, який частенько ходив до друзів у цей будинок з вигодами, самі мешканці назвали його «крематорієм» або ж «будинком попереднього ув’язнення». Уночі тут не спали – дослухалися. Божеволіли від звуків нічних кроків у коридорі, гуркоту «воронка», що під’їжджав до будинку за черговою письменницькою душею.

«В тридцяті роки той же Йогансен – а його арештували не найпершим, у 1937 році, – так от він зібрав собі валізу, й кожен дзвоник він очікував, наче прийшли за ним. Він вибігав за двері і був доведений до божевілля», – наводить документальні факти Ольга Резниченко, харківський дослідник історії будинку «Слово».

Досить цікава історія трапилася з Василем Мисиком. У день його арешту до Будинку письменників прислали «чорного ворона», в принципі, за Василем Минком. Але, оскільки того не було вдома, постукали до квартири поверхом нижче. Спроба господаря пояснити, що він зовсім інша людина, особливого результату не дала: Мисика забрали і упродовж судового процесу він довго проходив у справі під прізвищем свого сусіда. «Яка різниця – Василь Минко чи Василь Мисик», – говорили йому слідчі з наполегливою порадою визнати себе учасником українського терористичного угруповання.

Послідовне спустошення «Слова» з часом почало набридати навіть самим енкаведистам. В історію майже у формі анекдоту ввійшов вислів одного з «вершителей судеб» грізного відомства, який запропонував одним махом загратувати в Будинку всі вікна та двері  й не витрачатися більше на пальне. Проте ідея чомусь не прижилася, письменників і далі вивозили по одному, від чого їхнє життя перетворилося на справжній жах. Одні, аби врятувати себе, тікали на далекі хутори і вже там пописували щось тихенько в шухляду або до районних газет. Хтось зумів підхопити потрібну ноту і став класичним партійним представником літератури. Декому пощастило втекти до Москви й переродитися на російського письменника.

Квартири розстріляних заселяли новими жертвами. Донька Миколи Дукина Наталя у своїх спогадах пише, що за кілька років репресували понад 70 мешканців-літераторів з 60 квартир. Одинадцять із них свій спочинок знайшли в урочищі Сандармох.

Співробітник літературного музею Ольга Черемська називає імена одинадцятьох: «Григорій Епік і Андрій Панів. Михайло Яловий і Олекса Слісаренко. Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Василь Вражливий та Антін Крушельницький, а також його син Остап. Валер’ян Поліщук і Микола Куліш». У їхні квартири заселялися нові письменники, й історія з репресіями знов і знов повторювалася – аж до 50-х років.

Сумним і трагічним прикладом є квартира №54, господар якої Василь Вражливий відзначався надзвичайною гостинністю. Першим його заарештованим гостем був Іван Багряний. Це трапилося 16 квітня 1932 року. Згодом Василь Вражливий дав прихисток цілий родині: 1932 року з панської Польщі до Радянської України переїхала велика сім’я Антіна Крушельницького. Голову родини було арештовано разом із синами Тарасом та Іваном 6 листопада 1934 року. Вирок батьку – 10 років з конфіскацією майна. Відбувати покарання 56-річного в’язня повезли на Соловки. Там він збожеволів. Перегляд справи – розстріл. Страчений 23 жовтня 1937 року. Тараса та Івана 14 грудня 1934 року разом з Г.Косинкою, О. Влизьком, К.Буревієм та іншими розстріляно в групі з двадцяти вісьмох людей – як жертвоприношення Кірову. Двох інших синів, молодших –Богдана і Остапа арештували трохи пізніше. Вони стали ЗК Біломорбуду. Згинули без сліду. Наступною жертвою НКВС стала донька Антіна Крушельницького –Володимира. Особливою трійкою УНКВС ЛО 25 листопада 1937 р. засуджена за ст. 58-10-11 КК РРФСР до віщої міри покарання. Розстріляна у Ленінграді 8 грудня 1937 р. Крушельницька Марія Степанівна – актриса, письменниця, громадська діячка, дружина Антона Крушельницького і мати п'ятьох дітей невдовзі збожеволіла. Самого ж хазяїна кв. № 54 Василя Вражливого арештували 25 грудня 1934 р. Вирок – 10  років концтаборів. Соловки. Перегляд справи – розстріл. Страчений 8 грудня 1937 р.

Дивом вціліли дві онуки – Лариса, донька Івана зі своєю матір'ю Галиною, та Марія – донька Тараса, що народилася вже після розстрілу батька, та її мати – Стефанія Крушельницька (Шушкевич).

       У листопаді – грудні 34-го року і того більше – «чорний ворон» від будинку «Слово» забрав Олексу Слісаренка, Гео Шкурупія, Євгена Плужника, Миколу Любченка, Григорія Епіка, Андрія Паніва, Миколу Куліша, Валер'яна Підмогильного, Василя Штанька, Григорія Стрільця, Антіна і Тараса Крушельницьких, Дмитра Левчука, Костя Буревія. П'ятьох останніх без особливих церемоній розстрілюють майже одночасно з арештом. Решті присудили по десять років Соловків, подарувавши надію на спасіння. Але вже у 37-му році «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області переглянула попередній вирок і засудила їх до розстрілу за те, що «продовжують перебувати на своїх контрреволюційних позиціях». У зв'язку з цим 3 листопада 1937 року став для української культури днем гіркої жалоби. Тоді, на честь 20-х роковин Великого Жовтня (це не жарт, таким було офіційне формулювання!) на Соловках розстріляли Епіка, Підмогильного, Куліша, Зерова, Вороного, Пилиповича, Пилипенка, Ірчана, Козоріса, Павлушкова, Чеховського та багатьох інших. Така собі одна велика куля для всіх, адже знищували не стільки людей, скільки ідею, український дух як такий.

       Є також версія, що саме цього дня вивезли на баржі в море харківських театралів Курбаса, Куліша і директора «Березоля» Дацкова. Разом із багатьма іншими в'язнями їх голими вигнали на палубу, розстріляли й кинули у воду. Навіщо було влаштовувати смертникам таке приниження, навіть уявити складно. Мабуть, психіка ката – це якийсь особливий різновид мислення, який з людського залишає в людині хіба що тільки форму.

       Існує припущення, що того ж 3 листопада 1937 року загинуло одразу 134 діячi української культури та мистецтва. Але цікаво, що й досі в Україні ця скорботна дата минає абсолютно непоміченою. Ніби нічого й не сталося, ніби  то й справді були злочинці, а не квіт української нації, її безжально понищений творчий «генофонд».

Найфатальнiша доля спіткала квартиру № 26. За період iз 1929-го по 1936 рік звідси забрали чотирьох чоловік.

Будинок «Слово» поступово вмирав. Вже забрали Г.Епіка, В.Поліщука, С.Пилипенка, М. Куліша, В. Підмогильного, О.Влизька, багатьох-багатьох інших, навіть партійного критика В.Коряка, А «хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові», нищили листи, щоденники, рукописи, книжки, не спали ночами, прислухалися, чи не зупиняється біля котрогось під’їзду «чорний ворон». Масовими стали арешти особливо наприкінці 1934 року, після вбивства 1 грудня секретаря Ленінградського ВКП(б) С.Кірова. Всі воднораз стали мовби чужими. Будинок швидко спорожнів, затих, причаївся. Хто поки що уникнув арешту, переїхав до Києва, втік до Москви або намагався заховатися десь у родичів на селі. Виїздили і дружини заарештованих, разом із дітьми, бо тепер вони одержали статус «ворогів народу» й так само могли потрапити на Соловки. Їхні звільнені квартири поступово заповнювалися новими мешканцями.

Усе, що відбувалося з політичними в'язнями у харківських тюрмах після арешту, не вкладається в жодну уяву про муку. Були часи, коли всі до дірок зачитували «Архіпелаг ГУЛАГ» російського письменника Олександра Солженіцина, але й досі мало хто знає про те, що «Сад Гетсиманський» (ця книга вийшла друком майже на 15 рокiв раніше російської) нашого співвітчизника Івана Багряного – не менш красномовне свідчення подібної Голгофи, влаштованої такими ж катами просто в самісінькому центрі тодішньої української столиці. Описане страхіття – якесь суцільне середньовіччя, божевілля, шабаш або просто пекло, влаштоване абсолютно безвинним людям ще за життя. «Основна тенденція цієї модерної інквізиції, – писав Іван Багряний, – це обернути людину в ганчірку, в тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею... А тоді вже викинути її на фізичний смітник».

Люди божеволіли, підписували все, що їм пропонували для підпису, обмовляли під тиском тортур своїх найближчих друзів-побратимів, а потім мучилися вже по десятому (ніби неіснуючому) колу пекла від сорому і докорів сумління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ

Відживити пам'ять про «Слово»

 

Довгий час на стіні будинку висіла лише меморіальна дошка з ім'ям Павла Тичини. Таблиця з дуже неповним списком діячів культури, що жили, і тих, хто ще живе тут, з'явилася лише наприкінці 80-х на хвилі «Перебудови». Десять років по тому, зірвана й розбита невідомими особами.

Пам'ятний знак, доповнений новими іменами, було встановлено без офіційного відкриття до дня Незалежності в серпні 2003 року. З часом замінений іще повнішим.

Будинок «Слово» згадується у багатьох художніх і мемуарних творах. Та про ту страшну історію більшість українців і понині нічого не знає. Реакція ж тих, хто вперше про неї дізнається не взагалі, а в подробицях, приблизно однакова. Люди вигукують: «Та не може такого бути!» Після чого одне із двох: або копають правду глибше, або прагнуть забути, як страшний епізод з американського фільму жахів.

Сьогодні робляться спроби вивчення та дослідження феномену «Слова». Так, 13 травня 2015 року в ХНУ ім..Каразіна відбулася відкрита лекція американського вченого, професора Ольги Бертелсен «Розстріляне відродження: будинок «Слово» у Харкові і невідомі долі його мешканців». Захід було присвячено пам’яті жертв українських митців, репресованих у 1930-х роках.

Відживити пам’ять про історичний будинок «Слово», одну з центральних точок історії «Розстріляного Відродження», прагнули учасниці соціально-архітектурної резиденції проекту «ПогранКульт: ГаліціяКульт». Першим етапом цього відновлення пам’яті було створення «онлайн-представництва» будинку: мультидисціплінарного порталу (сайту, де зібрана найповінша інформація про будинок, його мешканців та їхню славетну й трагічну епоху), сторінок у найпопулярніших соціальних мережах та інформаційних теґів і QR-кодів.

Ірина Магдиш, куратора  проекту «ГаліціяКульт», вважає: добре, що учасниці резиденції не обрали найпростіший, «монументальний» шлях: «Зараз пішла нова хвиля пам’ятників, наче ми живемо не в 21-му сторіччі і наче немає інших шляхів для роботи з пам’яттю. Найпростіше – поставити  монумент і хай він собі стоїть. А люди, які жили в «Слові», вони не були бронзовими, вони були живими, гарячими, любили, ненавиділи, пили вино,  кричали з вікон, вкорочували собі віку, народжували дітей – робили все те, що роблять усі люди, хіба може з більшою пристрастю. І, звичайно, вони творили. Не просто щось там собі писали, а створили цілу епоху, завдяки якій Харків ствердився в європейській культурі першої половини 20-го сторіччя».

Кураторка переконана: подібні проекти мають стати основою для нового принципу роботи з історією: «Чому далеко не всі харків’яни знають про те, що саме тут прозвучав постріл, який обірвав життя Хвильового, тут перед арештом і шляхом на Далекий Схід гостював у Василя Вражливого Іван Багряний, звідси викрадений енкаведистами Майк Йогансен і так далі? Це питання до системи освіти, яка змушує вчителів оперувати цифрами й іменами, не вкладаючи в них життя. Треба вчити завжди бачити людське життя — навіть через сірі німі стіни будинку».

Нещодавно у прокат українських кінотеатрів потрапив документальний фільм Тараса Томенка “Будинок “Слово”. Він присвячений долі покоління “Розстріляного відродження”.

У Києві 8 листопада 2017 року відбувся допрем’єрний показ фільму, на якому присутніми були творці фільму, Голова Держкіно Пилип Іллєнко, голова комітету ВРУ з питань культури і духовності Микола Княжицький, представники уряду.

“Стрічка створена за підтримки Держкіно і розповідає про один із найбільших злочинів радянської влади – знищення потужного мистецького руху, що виник в 20-30-их роках у Харкові”, – йдеться у повідомленні.

“Ми хочемо повернути “Будинок “Слово” Харкову, повернути його Україні і подарувати його світові, бо якщо всі ми не засвоїмо урок, отриманий в ті роки, у нас продовжуватимуться війни. Я хочу, щоб цей фільм згуртував нас, і ми стали сильнішими. Бо ми маємо пишатися тим потужним пластом культури, який у нас є”, – зазначив режисер кінострічки Тарас Томенко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Проголошення державної незалежності України зумовило великі зміни в духовному житті, розвитку національної культури, літератури та мистецтва, в пробудженні історичної пам'яті народу. Ліквідовано багато «білих плям» в історії української літератури – повернено імена письменників, що були закатовані у сталінських таборах, тих, чия творчість оголошувалась ворожою, націоналістичною.

Такою «плямою» є особлива сторінка в історії України та української літератури, літературно-мистецьке покоління «Розстріляного Відродження». Цей короткий період (1920-ті – початок 1930-х років) умістив таку кількість талановитих митців, зухвалих новаторських експериментів та безкомпромісних шедеврів, якої вистачило б на ціле сторіччя.

Кожен із визначних діячів Розстріляного відродження відчув на собі репресивну машину тоталітарної системи. Біографія майже всіх митців цього покоління завершується словами «розстріляний», «загинув у засланні», «наклав на себе руки». А ті, кому вдалося вціліти, вже ніколи не змогли творити так само сміливо й самобутньо, як під час цих буремних років.

І Харківський будинок «Слово» став своєрідним фокусом цієї жахливої трагедії українського слова в ХХ столітті. Він – не тільки архітектурна споруда, а й пам'ять про геніальних людей, які не знали страху і у найтемніші часи мали сміливість говорити правду.

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. В'ятрович Володимир. Україна. Історія з грифом «Секретно». – Х.: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». – 2014. – 512 с.
2. Дукина Н.М. На добрий спомин…Повість про батька. – Х.: Видання часопису «Березіль», 2002. – 592 с.
3.  Костюк Григорій. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах. – К.: Смолоскип, 2008. – Кн.1. – 270 с.
4. Крижанівський С.А. Ми пізнавали неповториний час: Портрети, есе, спогади. - К: Радянський письменник, 1986. – 203 с.
5. Крижанівський С.А. Спогад і сповідь з ХХ століття. – К.: Стилос, 2002. – 240 с.
6. Куліш В.М. Слово про будинок «Слово». Спогади. – Торонто. Канада: Гомін України, 1966. – 68 с.

 

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

 

http://tsn.ua/analitika/istoriya-z-grifom-sekretno-rozgrom-slova-final.html

http://www.umoloda.kiev.ua

http://litakcent.com/2008/05/14/rajisa-movchan-harkiv-i-slovo