Розробка години спілкування "Пам'яті героїв будьте гідні", присвячена 74 річниці визволення Городищини від нацистів у другій світовій війні

 

Міністерство освіти і науки України

Опорний навчальний заклад Городищенська ЗОШ І – ІІІ ступеня № 3

Городищенської  районної ради Черкаської області

 

 

 

 

 

Година спілкування на тему:

« Пам’яті загиблих будьте гідні »,

(присвячена  74 річниці визволення

Городищини від нацизму

у другій світовій війні .)

 

 

 

 

                                                                                            Робота

                                                                            виконана вчителем хімії

                                                                           класним керівником 10 класу

                                                                              Короп Лесею Борисівною.

 

 

 

                                         Городище, 2018

 

Імена загиблих назавжди закарбувались у серці народу.

Світлом любові нашої, скорбувати нашої нехай осяють імена загиблих.

Хай у наших справах стократ повторяться подвиги героїв! Схилимо голови перед пам’яттю жертв,  мужністю перед безсмертям. Бо, допоки будемо пам’ятати, допоки будемо жити.

 

Не позабути ті роки.

Не позабути ті роки

         Фашистської навали

У сорок першому полки

Людей на фронт рушали

 

Відвагою налиті вщерть,

Ми йшли вперед щосили.

І ворога настигла смерть:

Його ущент розбили.

 

Імен хоч скільки називай -

Усіх злічить не можна!

За свій народ, свій рідний край

Боєць боровся кожний.

 

Життя свого не пощадив

У ту хвилину грізну…

І кожен з нас би так зробив –

Умер би за Вітчизну!

 

                                                            М. Познанська

 

 

 Чимало видатних дат в  історії нашого народу. Але ця особлива і найпам’ятніша , найсвітліша і водночас найсумніша, яка увібрала в себе скорботу по загиблих. Ніколи не померкнути нашій ясній Перемозі, здобутій у завзятій боротьбі з чорними силами реакції.

 

                                    Любіть Україну

 

                          Любіть Україну, як сонце любіть,

                          Як вітер, і трави, і води…

                          В годину щасливу і в радості мить,

                          Любіть у годину негоди.

 

                          Любіть Україну у сні й наяву,

                          Вишневу свою Україну,

                          Красу її вічно живу і нову,

                          І мову її солов’їну.

 

                     … В грому канонад, що розвіяли в прах,

                          Чужинців в зелених мундирах,

                          В багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

                          До весен і світлих, і щирих.  

 

                      … Любіть у труді, у коханні в бою,

                           Як пісню, що лине зорею…

                           Всім серцем любіть Україну свою –

                           І вічні ми будемо з нею!

 

                                                                      В. Сосюра    

 

 

 

Останній  заповіт

                                 ( присвячується матерям війни )

Четверта вже весна настала,

І яблуня в садку цвіла.

Мати синочка виглядала

З війни. Сама жила…

 

Вже й чоловіка поховала,

І коси стали – вишні цвіт,

А ненька сина все чекала,

Хоч вже пройшло багато літ.

 

Та от прийшла в сільраду звістка,

А в ній прохання: Приїжджай!

Якщо жива, рідна матусю,

Хоч на чужині поховай!..

 

Синок з шпиталю обізвався.

Та лиш про теє не писав,

Що він без рук  і ніг зостався -

Калікою навіки став.

 

Мати летіла, мов на крилах,

Десь там за Волгою знайшла.

І не труну – червоний ящик,

В якім синочка привезла.

 

В селі труну зробили гарну

І спорядили як і всіх.

Штани і туфлі теж поклали,

Хоч він лежав без рук і ніг

 

Не знаю, як оте стерпіла

І як усе пережила,

Та тільки з цвинтаря в лікарню

Її машина відвезла.

 

Вона недовга там лежала,

Бо дуже вже слаба була.

І тільки лікарів прохала,

Щоб поруч з сином поховали -

Останній заповіт дала.

                                                Василь  Теслюченко

 

        Історія Городищенської землі багата вікоплинними подіями. І найпомітніші з них – героїчні сторінки боротьби з фашистськими загарбниками.

 Тоді, в 1941 р. всі люди, в тому числі й городищами, жили для миру, як живемо сьогодні ми. Ніхто з них не виношував воєнних планів і про загарбання чужих земель не мріяв. Як не мріємо сьогодні ми.

 

                                     Був червень – чаша золота, заслужена в труді,

                                     І усміхалися вуста, як червень, молоді

                                     Колгоспники вже милувались, як нива врожайна дозріла,

                                     Косити пшеницю збирались, а вранці все поле горіло...

                                     На сонячну нашу Вітчизну підступно, раптово напали.

                                     Чужинці непрохані, грізну, криваву війну нав’язали. 

                             І горя людського ріка землею попливла,

                                     Як хмара чорна і важка,

                                     Війна в наш край прийшла!

 

         Війна… Вона докотилася до району швидко. Через села йшли потоки машин, обозів, людей. 28 липня 1941 року гітлерівці вдерлися у с. Вільшану. Та вільшанці не скорилися. Під керівництвом підпільної організації, що діяла на цукровому заводі, люди чинили опір фашистам. Керував підпільниками Г. Л. Калиновський.

          З перших днів окупації району біля Городища і Цвіткового розгорнуло бойову діяльність партизанське з’єднання під командуванням капітана В. Щедрова.(«Рижого»). У лісах навколо Старосілля бойові операції проти гітлерівців народні месники здійснювали на чолі з Ф. Р. Савченком.

 Ще активніше розгорнулася боротьба проти фашистських загарбників улітку 1943 року, коли в Ординському лісі висадилися парашутисти – десантники. До них приєдналися місцеві партизани і молоді патріоти з навколишніх сіл.

 У м. Городищі на цукрозаводі діяла патріотична група на чолі з О.С. Ковалем, до війни він був керівником капели бандуристів. Коли фашисти напали на слід підпільників і захопили їх, О. С. Коваль був підданий нелюдським тортурам, але не виказав нікого. Його і членів підпільної групи – робітників цукрозаводу І. І. Задорожнього, О. С. Козару, колишнього начальника автоколони Я. Т. Козару  – фашисти розстріляли.

 Двадцятирічна Н. Г. Охріменко до війни працювала в сільраді секретарем. Під час окупації як зв’язкова партизанського загону передавала патріотам дані про розташування німецьких військ. Під час однієї з облав Надія була затримана і закатована фашистами.

 Технікум плодоовочівництва (нині аграрний коледж) вороги перетворили в табір, де тримали тисячі людей перед відправкою на каторгу до Німеччини. 369 городищенців було вивезено у фашистську неволю.

 5 лютого після тижневого бою частини 1-го і 2-го Українського фронтів визволили село Вільшану від окупантів. Першим  увійшов до Вільшани підрозділ самохідних гармат, яким командував лейтенант В. І. Захаров. Ім’ям Захарова , який загинув у боях за Вільшану, названа одна з кращих вулиць села.

                                         Забрали все із хати.

                                         Долівка у крові…

                                         Лежить убита мати

                                         І діти – неживі.

 

                                         Не встати їм ніколи,

                                         Очима день п’ючи.

                                         Фашисти покололи

                                         Штиками їх вночі.

 

                                         В шибки проміння лине

                                         Крізь вітру плач і сміх.

                                         Відплатить Батьківщина

                                         За кров дітей своїх.

 

                                                                              В. Сосюра

 

 Частини 72-ї і 254-ї стрілецьких дивізій 52-ї армії 6 лютого 1944 року з боями підійшли до села Мліїв, яке 9 лютого було визволено.

 Ударами цих же частин 9лютого 1944 року окупанти були вибиті і із Старосілля. Першою в село вступила рота Героя Радянського Союзу О. М. Назарова, в складі якої був старосілець С. С. Шевченко.

 6 і 7 лютого 1944 року йшли запеклі бої за Валяву. Тут відзначився 18-річний Олександр Іринін, який зі свого «максима» завзято нищив ворога. Під час одного бою сержант залишився сам, але вів вогонь до останнього патрона, в шести атаках знищив близько сотнів гітлерівців, був поранений. Коли не стало патронів, Олександр, ризикуючи життям, хапав ворожі гранати, що не розірвалися, і кидав їх назад у фашистів, знищивши ще до десятка гітлерівців.

                                             Де вся земля – неначе рана

                                             І сонце раною -  вгорі,

                                             Там молодого партизана

                                             Кати убили на зорі.

 

                                             Він похиливсь востаннє в трави

                                             Блідим простреленим чолом,

                                             І вітер чуб його русявий

                                             Торкав, леліючи, крилом.

 

                                             Земля зітхнула душно, тяжко,

                                             Мов теж розстріляна була…

                                             А по щоці його комашка

                                             Кудись з стеблинкою повзла.

 

                                                                               В. Сосюра  

 З Вільшани в напрямку на Валяву наступали частини 5-го Донецького козачого кавалерійського корпусу. Дорога, по якій ворог намагався відвести свої війська з району Городища, знаходилася під прицілом артилерії. Потрапивши в напівоточення у районі Городище – Мліїв, фашисти відчайдушно прагнули пробитися на з’єднання зі своїми основними силами, що розташувалися в Корсунь – Шевченківському. Криваві бої, які часто переходили в рукопашні сутички, точилися на підступах до Городища, В’язівка, Млієва, де гітлерівці створили сильну лінію оборони.

 Внаслідок швидких і рішучих дій 252-ї стрілецької дивізії фашистам не вдалося повністю спалити В’язівок. Сільчани з щирою вдячністю згадують героїзм і відвагу, яку виявили воїни у  битві за село.

 Окупанти спалили й зруйнували 51 будинок, зокрема аптеку, поліклініку, поти тубдиспансер, пресувальний та трубний цехи керамічного заводу.

 1369 городищан було вивезено до Німеччини у фашистську неволю, 369 чоловік закатовано.

 Незважаючи на репресії, люди вірили, що правда переможе, що і на їх вулиці буде свято. Вірили в свою Україну.

 Минула війна показала всьому світові незнані досі зразки масового героїзму наших людей, їх постійну готовність здолати будь-які труднощі й злигодні в ім’я рідної землі.

 Але для тих, чиї прізвища вишикувалися у безкінечному списку жертв війни, утворивши скорботний меморіал, не було Вітчизни про запас. У них була одна Вітчизна – Україна, яка починалася з рідного поля, рідної вулиці, рідної тополі, з пам’яті народу, який творив свою історію, свою пісню і душу. І ще творив найдорожче – Перемогу. Нам вчувається у цьому гордому слові грім артилерійських канонад на довгих дорогах війни і злита воєдино велична мелодія свята.

 Натиск радянських військ наростав. Городище з трьох боків прострілювалось артилерією.               Чим і як могли допомагали своїм визволителям жителі району. Вони ремонтували дороги і мости, підносили боєприпаси, доглядали поранених.

 І ворог не витримав. Кидаючи техніку та військове спорядження, фашисти у паніці тікали на Корсунь 10-го лютого 1944 року у зведенні Радянського інформбюро повідомлялося, що на підступах і вулицях звільненого радянськими військами районного центру Городище нараховано 1000 трупів гітлерівців, 24 гармати, 65 кулеметів і понад 1000 автомашин.

         Витримуючи шалений опір ворога, нашим військам вдалося 10 лютого 1944 року остаточно звільнити район і місто від фашистів і гнати їх далі з нашої славної української землі.

    Перемого прийшла. Її наближали 6350 воїнів – городищенців, які не повернулися з фронту, і ті, 2565 воїнів – визволителів, які загинули за наше місто і села району. Імена загиблих назавжди закарбувалися у серці народу.

        Пам'ять фронтовиків, яких залишилося дуже мало, зберігає вибухи снарядів і посвист куль, героїзм живих і полеглих однополчан.  Пам'ять передається з покоління в покоління. Вона живе в онуках і правнуках тих, хто відстояв свободу і незалежність Вітчизни. Вона -  жива і вічна.

                                             Героїв безсмертні імена.

                          Герої Радянського Союзу – наші земляки.

Буркут Іван Сидорович, 1920 р. н. (с. Мліїв) – загинув 02.10.1943 р.

Василенко Микола Григорович, 1911 р. н. (м. Городище) – загинув 13.09.1944 р.

Медвідь Іван Феодосійович, 1918 р. н. (м. Городище) – загинув 16.03.1945 р.

Мамай Микола Васильович, 1914 р. н. (м. Городище) – загинув 16.04.1945 р.

Ус Іван Маркіянович, 1924 р. н. (м. Городище) – загинув в березні 1944 р.

Чуєнко Петро Дмитрович, 1912 р. н. (с. Петропавлівка) – загинув 18.04.1944 р.

Василенко Микола Григорович

        Народився в 1911 році в м. Городище, загинув 13. 09.1944 року.

 Воював в 936 – му полку Черкаської Червонопрапорної стрілецької дивізії.

 Підрозділи уже перебували на протилежному березі річки Прут. Там був і Микола Василенко. Раптом з правого боку вдарив ворожий кулемет, зліва – ще один. У той пам’ятний день Микола Григорович відбив 7 контратак фашистів, знищив 50 ворожих солдат і офіцерів.

 А через три дні, 13 вересня 1944 року стрілецький батальйон розпочав штурм укріпленої ворогами безіменної висоти.

 До вечора підрозділи батальйону повністю оволоділи висотою. Але серед тих хто піднявся на її гребінь, Миколи Василенка вже не було.

 Відважний городищенець загинув у цьому запеклому бою смертю хоробрих, прокладаючи своїм товаришам шлях до перемоги.

 Батьківщина високо оцінила подвиг безстрашного воїна, посмертно присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу.

 

Буркут Іван Сидорович

 Народився 1920 року в с. Мліїв, загинув 2.10.1943 року.

 Наприкінці вересня 1943 року радянські війська в навальному наступі вийшли до берегів Дніпра в районі Києва. Зі своїм відділенням, що входило до складу 42-го окремого саперного батальйону 136-ї стрілецької дивізії, сержант Буркут першим переправився через Дніпро. Виконуючи бойовий наказ, протягом двох діб він здійснив 25 рейсів і переправив на правий берег не одну сотню бійців разом з боєприпасами і зброєю.

 Бойове напруження дедалі наросталоі через пошкодження зв’язку неможливо було передати артилеристам координати вогневих точок ворога. Сержант Іван Буркут зумів дістатися до лівого берега і налагодити зв'язок. Бойове завдання воїн виконав, але загинув від ворожої міни.

 Указом президії Верховної ради СРСР від 13 листопада 1943 року Івану Сидоровичу Буркуту посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

Медвідь Іван Феодосійович

 Народився 1918 роців м. Городище, загинув 16.03.1945 року.

 У січні 1945 року танкісти під командуванням капітана Медвідя вступили в бій після 600-кілометрового маршу. Під час форсування Одера батальйон знищив 16 ворожих танків, 8 самохідних установок, 80 автомашин, 1150 гітлерівців. Разом з тим було захоплено у ворога 8 танків, 440 автомашин, 1000 возів з вантажем і 2 ешелони з боєприпасами.

 Наші війська наближалися до Берліна. Ось він уже поруч, День Перемоги. Але не довелося Івану Феодосійовичу дожити до світлого свята.

 У березні 1945 року відважного офіцера було смертельно поранено. Стікаючи кров’ю, він не залишив поля бою, до кінця продовжуючи керувати своїми танкістами.

 Віддаючи останню воїнську шану улюбленому командиру, його товариші поклялися помститися ворогу за смерть бойового командира.

 Івану Феодосійовичу Медвідю 10 квітня 1945 року посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

                              Мамай Микола Васильович

Народився 1914 році в м. Городище, загинув 16.04.1945 року.

 Йому, штурману – бомбардувальнику, випало брати участь у боях за рідне місто, скидати бомби на міст і ворожі колони, які йшли по ньому. А поруч стояла їх хата, в ній мати, син. Проте він успішно виконав бойове завдання.

 Йшов квітень 1944 року. Ворог відходив на захід. Через мости на річці Прут у районі міста Унгени фашисти виводили з-під флангового удару свої піхотні і танкові дивізії, щоб зайняти оборону на протилежному березі річки. Командування поставило завдання розбомбити мости. Точний штурманський розрахунок, міцна воля, залізна витримка екіпажів досягли мети: від перших же бомб мости злетіли в повітря.

 На німецькій землі Микола Васильович воював уже майором – штурманом полку. Наближався День Перемоги. На землі і небі точилися запеклі бої, в одному з них 16 квітня 1945 року ворожа зенітка підбила літак Миколи Мамая. І тоді майор спрямував палаючу машину в колону фашистських автомашин.

          27 червня 1945 року Миколі Васильовичу Мамаю присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу.

 

Ус Іван Маркіянович

 Народився 27.05.1924 році в м. Городище, загинув березень 1944 року.

 Другу добу йшли тяжкі бої під Уманню. Наші війська, долаючи ворожі укріплення, просувалися вперед. У ніч на 1 квітня 1944 року командир батальйону направив Івана Уса з групою бійців у розвідку. Пробираючись у темряві, розвідники натрапили на німецькі окопи і відкрили з усіх чотирьох кулеметів вогонь по ворогу, який змушений був відступити.

 На світанку гітлерівці перейшли в контратаку. Рідшали лави наших воїнів. Вороже кільце стискалося все більше й більше. Але батальйон перейшов у наступ. Бойові побратими знайшли свого улюбленця поруч з кулеметом. Його серце було прошите фашистською автоматною чергою. У кулеметних стрічках не знайшлося жодного патрона. Навколо – 57 трупів ворожих солдатів.

 Указом президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року кулеметнику Усу Івану Маркіяновичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.  

 

Чуєнко Петро Дмитрович

Народився 13.02.1912 році в с. Петропавлівка, загинув 18.04.1944 року.

 Навідник станкового кулемета 936-го полку 254-ї Черкаської Червонопрапорної стрілецької дивізії при наступі на село Кобиляки Звенигородського району 5 березня 1944 року нищівним вогнем подавив дві кулеметні точки противника і знищив 25 ворожих солдатів.

 28 березня 1944 року Чуєнко першим форсував річку Прут і вогнем свого кулемета знищив близько півсотні румунських солдатів і офіцерів.

 1 квітня 1944 року на висоті Безіменній наш земляк відбив сім контратак гітлерівців. Завдяки його мужності ворог не зумів прорвати нашу оборону на зайнятих рубежах. П. Д. Чуєнку не довелося дожити до світлого Дня Перемоги. Він загинув смертю мужніх у наступальних боях 18.04.1944 року.

 За ратні подвиги, за відвагу і безстрашність рядовому Петру Чуєнку 13 вересня 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

                                                 Баба  Онися

                        У баби Онисі було три сини.

                        У баби Онисі синів нема.

                        На кожній її волосині

                        Морозом тріщить зима.

                        Я горя на світі застав багато.

                        Страшнішого ж горя нема,

                        Ніж те, коли старість мати

                        В домівці стріча сама.

                        Немає такої біди і муки,

                        Ніж сумно з – під сивих брів

                        Дивитись щодня, як внуки

                        Ростуть без своїх батьків.

                        За те, що ми в космос знялися,

                        Що нині здорові й живі,

                        Я пам’ятник бабі Онисі 

                        Воздвиг би на площі в Москві.

                        Щоб знали майбутні предтечі

                        В щасливій і гордій добі,

                        Їх горе на утлі плечі

                        Онися взяла собі.

                        Щоб подвиг її над землею

                        У бронзі дзвенів віки,

                        Щоб всі, ідучи повз неї

                        Знімали в пошані шапки. 

                                                                     В. Симоненко

 

 Друзі! На території Городищенського району є 86 пам’яток періоду Великої Вітчизняної війни. Обеліски, пам’ятники. Десятиріччя минули, а рани війни не загоїлися. Рани війни озиваються в серцях дітей і онуків, дружин і матерів загиблих.

 На сірій мармуровій стіні на високому пагорбі над тихою Вільшанкою у нашому місті викарбовано понад півтори тисячі імен городищан, які полягли у боротьбі за Вітчизну.

 За участь у Великій Вітчизняній війні 968 городищенців нагороджено орденами і медалями.

 

                                               Чистого неба зірниця

                                               В кожне вікно заглядає,

                                               Мирного ранку пшениця

                                               Пісню тривожно гойдає.

                                               В наші серця прилітають

                                               Луни далекого грому    

                                               Хлопці в степу спочивають,

                                               Не повернулись додому.

                                               Схиляємо голови низько,

                                               Щоб шану героям віддать.

                                               На вічних постах стоять обеліски,

                                               В полях обеліски стоять.

                                               Бачимо вас на дорогах,

                                               Чуємо вас побратими,

                                               Скрізь височать обеліски

                                               Скільки полеглих під ними!

                                               Розмовляють батьки, розмовляють сини,

                                               І до слова схилились, мов сестри, берізки,

                                               До живих промовляють вони,

                                               Не мовчать, не мовчать обеліски.

 

                        Партизанський загін, який зрадили тричі.

 

 На околиці Городища стоїть пам’ятник загиблим під час війни прикордонникам. Але майже ніхто не знає, звідки вони тут взялися і за яких обставин наклали голови.

 ..Коли фашисти напали на Україну, паралельно із загальною мобілізацією, евакуацією важливих господарських об’єктів, задів і механізм створення партизанських загонів, що мусили діяти на окупованій території та завдавати шкоду ворогові з тилу. Формувалися загони і у Києві з числа воїнів – прикордонників, працівників НКВС та студентів вищих навчальних закладів столиці. Вже в липні 1941 року із рук члена військової ради фронту Микити Хрущова командири загонів отримали пакети із відповідними інструкціями. Один із таких загонів під командуванням майора – прикордонника Андрія Платова отримав наказ іти до Городища (пізніше загін очолив капітан НКВС Віктор Щедрін). Метою було створення десь у лісах між Городищем і Млієвом підпільного штабу полку. Із озброєння бійці отримали 50 ручних гранат, кулемет «Максим» та особисту зброю польського виробництва.

 Прибувши у вказаний район, партизани відразу заявили про себе, розгромивши німецьку тилову колону. Захопили у полон одного генерала і трьох полковників. Інші трофеї теж промовисто говорять самі за себе: 22000 німецьких марок, 5 фашистських прапорів та ящик орденів, якими гітлерівці мали нагороджуватися за захоплення Москви.

 Нажаль, був у загоні зрадник, якого завербував абвер ще 1937 року. Якось у серпні він зник, а через кілька днів на загін наскочили фашисти. 8 атак зробили карателі, але знищити загін не змогли! Тут загону велику допомогу надав інший партизанський загін на чолі з Коноваловим.

 Але потім довелося перебиратися до лісу біля сусіднього села Валява. Та наприкінці місяця гітлерівці оточили їх знов. У нерівному бою загін загинув, ніхто не потрапив до рук ворога живим. А через три дні фашисти оголосили, щоб місцеве працездатне чоловіче населення з’явилося поховати загиблих.  Прийшли, переважно, підлітки та юнаки допризовного віку. Вони викопали дві ями: у одну поклали тіла більше 50 загиблих, у іншу склали їхню зброю. Ніякого пам’ятного знака, звісно, тоді не поставили, але кожному навіки врізалося у пам'ять, місцезнаходження тієї братської могили.

 Після Перемоги радянські військові історики про цей партизанський загін воліли не згадувати, адже існував таємний папір, що забороняв це робити. Вважалося, що потрібніше розповідати про блискучі перемоги, а не про трагічні поразки. У книзі Строкача «Наш позивний – свобода» лише сказано, що загін «який діяв у Городищі та Ірдині припинив своє існування». Та у перебудовні роки відновлювати справедливість узявся городищанин Володимир Карпенко, який підлітком брав участь у похованні партизанів – прикордонників. Володимир Григорович по крихті збирав скупі архівні відомості про загін, бував на з’їздах слідопитів – пошуковців у Львові, Москві, де піднімав питання збереження пам’яті про мужньо загиблих. Нарешті, у лютому 1990року від ЦК комсомолу завітав до Городища пошуковець Сергій Жаров. Зробивши шурф у вказаному місці, натрапив на патрони виробництва Польщі, що довело правдивість розповіді. Невдовзі газета «Красная звезда» надрукувала розповідь про бій у валявському лісі.

 Того ж  року до Дня прикордонника урочисто відкрили простий, але красивий пам’ятний знак. Про його встановлення тоді написала газета «Советский пограничник». Виготовили пам’ятник всього за два тижні на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Вартість його тоді була 8000 карбованців, але працівники заводу виконали усю роботу безкоштовно.

 Він скромно нагадував кожному, хто проходив чи проїздив тією дорогою, про безсмертний подвиг захисників Вітчизни, аж доки не потрапив у завидюще око збирачів кольорових металів. Спочатку поцупили герб, виконаний із алюмінію, а потім і меморіальну плиту. Зрозуміло, що злодіїв привабили близько 20 кг нержавіючої сталі, з якої вона була виготовлена…

 Оце така історія пам’ятника та партизанського загону, який був зраджений тричі: спочатку агентом абверу, потім через міру запопадливими радянськими ідеологами, а тепер і мисливцями за кольоровими металами.

 

                                                  Тут обелісків ціла рота.

                                                  Стрижі над кручею стрижуть.

                                                  Високі цвинтарні ворота

                                                  Високу тишу стережуть.

 

                                                  Звання, і прізвища, і дати.

                                                  Печалі бронзове лиття.

                                                  Лежать наморені солдати,

                                                  А не проживши й півжиття!

 

                                                  Хтось, може, винен перед ними,

                                                  Хтось, може, щось колись забув.

                                                  Хтось, може, зорями сумними

                                                  У снах юнацьких не побув.

 

                                                  Хтось, може, має яку звістку,

                                                  Які несказані слова…

                                                  Тут на одному обеліску

                                                  Є навіть пошта польова.

 

                                                                                  Ліна Костенко

            Під час фашистської окупації у Городищі діяла «Просвіта».

 У всі часи і за будь – яких умов на Україні знаходилися люди, які у своєму прагненні добра батьківщині піднімалися над нестатками будення і мислили значно ширшими масштабами, аніж пропонували обставини. Вони створювали нові художні твори, облаштовували  драматичні гуртки, об’єднувалися в громадські організації, несли світло знань іншим…

 1 серпня 1941 року фашисти зайняли Городище. Над кожною оселею нависла майже фізично відчутна аура страху, що кожної миті можуть загупати у двері важкі чоботи ворога –

 

чужинця, який вдереться до хати і невідомо, що станеться далі: забере, що забажає, вижене господарів на будь – яку негоду, а чи й натисне гашетку «шмайсера»…

 Але навіть за такого стану знайшлися у нашому місті люди, що вже восени взялися створювати товариство «Просвіта». Напевне, керувалися думкою, що, тільки об’єднавшись навколо національної ідеї, вдасться зберегти від знищення свою самобутність, мову, звичаї… Заснували товариство місцеві педагоги, к пам’яті яких ще зберігалися традиції «Просвіти» початку століття, які ще до заборони встигли прочитати твори першого українського президента Грушевського, зуміли осягнути із його історичних праць велич рідного народу, його право на власну Державу…

 Діяла «Просвіта» по вулиці Петровського у хаті жителя Шевченка. Тут просвітяни могли вільно обговорити поточні події, не остерігаючись бути звинуваченими у «буржуазному націоналізмі», розмовляти про славних козацьких предків, окреслювали плани національного відродження…

 Такі патріотичні гуртки активно підтримувала Організація Українських Націоналістів. Зі Львова кур’єри привезли у Городище літературу, брошури, прокламації. В них популяризувалася історія України, ідеї православної церкви, розповідалося про знищені адвентистами храми та розстріляних священиків…

 Тоді ж приїхав до нашого міста галичанин Тарас Гонтар. Старожил М. Жук пригадує, що це був надзвичайно ерудований, зовні блідий чоловік, що за мрію бачити Україну незалежною державою відсидів 7 років у польському концтаборі «Береза Картузька». Він не визнавав жодного чужинського панування над Україною: польського, німецького, сталінського.

 У Городищі Тарас Гонтар одружився і до січня 1942 року мешкав по вулиці Петровського. А потім, за наказом центрального проводу ОУН, переїхав до Черкас.

 Спочатку фашисти байдуже ставилися до діяльності українських націоналістів. Але коли навесні 1942 року у Києві був скликаний Всеукраїнський національний собор, на якому хотіли проголосити незалежність України, спохватилися. Делегатів Собору заарештували, а потім розстріляли. Серед страчених був і Тарас Гонтар. Говорять, що він мав сина Юрія, але доля його сім’ї невідома.

 

                             Славна історія землі Городищенської

        Невеличке місто Городище розташоване на березі колись повноводної річки Вільшанки, потопає в яблуневих  та вишневих садах, які особливо милують око весною, коли тендітні рожеві та білосніжні квіти рясно вкривають віти дерев.

 Історія міста невіддільна від історії України. Усе, що випало на долю Батьківщини, не оминуло й нас. Так, доводилося місту бути під владою ще феодальної Литви, 1527 році мужні городищенці брали участь у великій битві з татарами… після Люблінської унії 1569 року місто захопила шляхетна Польща. Із 1649 року Городище стало козацьким сотенним містом.

 У XVII столітті через Городище проходили повсталі загони Богдана Хмельницького, у XVIII столітті свободолюбові наші прапрадіди брали активну участь у гайдамацькому русі…

 Після другого поділу Польщі ( 1793 ) місто, як і все Правобережжя України, потрапило під владу Московської імперії.

 Залишив рубець на провінційному життю міста відгомін революції – громадянська війна… Із березня по листопад 1918-го року тут «хазяювали» австро - німецькі війська. У 1919 - му півроку «господарювали» денікінці (їх штаб містився в приміщенні сільськогосподарської школи).

 З 1 серпня 1941-го до 9 лютого 1944-го район стогнав під чоботом фашиста. Багато городищан мужньо воювали на фронтах тієї найжорстокішої в історії людства війни. Прізвища загиблих викарбувані на меморіальних плитах Пагорба Слави.

                                                     Городищині

Городищино, рідний мій краю!

За ліси твої і за сади,

За поля ці тебе я кохаю,

І за шум весняної води.

 

              За вербу, що схилилась над ставом,

              За тополю, що в полі стоїть,

              За людей, що і гордість, і славу

              Пронесли крізь десятки століть.

 

                              В людях цих і краса твоя, й сила,

                              Бо у їхніх робочих руках

                              Всі дари земля – мати вмістила,

                              Що ростуть на полях і в садах.

 

                                               В хлібороба засмагле обличчя

                                               І натруджених рук мозолі,

                                               До землі цим рукам ви вклоніться,

                                               До землі, до самої землі.

 

                                                                                              Надія Ринкова  

 

Моє Городище

                   Мов перли коштовні блищать у намисті –

                      Між міст України – моє Городище.

                      Тут люди живуть працьовиті,  як бджоли,  

                   В квітучих садах, що не в’януть ніколи,

                      Є в місті моєму замріяна річка,

                      Прозора і чиста, як дівчини личко.

                      Найкращі жінки – це в моїм Городищі,

                      Складаю до ніг вам всі квіти барвисті.

                      Усе до краплини віддати готова,

                      За погляди ніжні і щирі розмови,

                      Моє Городище! Я завжди з тобою,

                      З любов’ю твоєю і навіть бідою.

                      Турботи твої розділю я охоче

                       І чесно дивитимусь в ріднії очі.

                      Я серця шматочок тобі залишаю,

                      Коли десь далеко у світ вирушаю.

                      І де б не була та душа моя лине

                      В садок той вишневий, у луг до калини.

 

                                                                            Людмила Авраменко

 

                             …Буває, часом сліпну від краси.

                                 Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

                                 Оці степи, це небо, ці ліси,

                                 Усе так гарно, чисто, незрадливо,

                                 Усе як є – дорога, явори,

                                 Усе моє, все зветься – Україна.

                                 Така краса, висока і нетлінна,

                                 Що хоч спинись і з Богом говори…   

 

                                                                             Ліна Костенко

 

                  Городище

 

Городище моє над Вільшанкою,

Окутане ніжними серпанками,

Умите ранковими росами,

Укрите рясними покосами.

 

Городище моє на Черкащині

Славне людьми роботящими.

Жайвором в небі оспіване,

Мною з дитинства омріяне.

 

Городище моє, місто прадідів

Ми примножуємо славу тобі,

Не словами і ратними подвигами,

А простими ділами народними.

 

Городище моє, рідна сторона

Ти на світі у мене всього одна.

Поки жити буду – тебе люблю

Малу дорогу Батьківщину свою.

                                                Леся Короп