Розробка офіційно-масового заходу,
присвячений Міжнародному дню інвалідів Неможливе можливе.
Мета: познайомити з життям і творчістю художників, які попри тяжке каліцтво, стали взірцем духовного і творчого подвигу, показати силу духу людей, які втративши здоров’я, не втратили себе;
розвивати почуття вдячності за дар життя, віру в себе і свої можливості;
виховувати в учнів толерантне ставлення до людей з особливими потребами, доброзичливе відношення, вміння співчувати людині, бажання прийти на допомогу
Обладнання: проекційна дошка, проектор, ноутбук, презентація
«Взірці творчого подвигу»; репродукції картин:
Миколи Бідняка, Маріуша Кедзерського,
Тома Йендела, Карипбека Куюкова, Хуанга Гофу, Зулі Сангвіно, Григорія Журавльова,
Педагог:
Доброго дня любі учні! Я рада бачити вас на нашому заході. А ще приємніше стає від того що ви посміхаєтесь. Ой…здається хтось плаче…
На сцені, де розташована вивіска «Будинок творчості»( або «Школа мистецтв»), мама веде за руку доньку/ Дівчинка плаче та говорить матері: Дівчинка Оленка. Я не буду ходити на вокальний гурток, не записуй, я передумала…(Плаче….)
Мати. Але чому,Оленко,ти ж так любиш співати? Вчитель музики казав, що у тебе чудовий голос і музикальний слух. І після його слів, ти сама попросила записати на гурток. Що сталось?
Оленка. Так, я люблю співати. І на хвильку забула, що моє обличчя вкрите ластовинням… (Ще сильніше починає плакати...)
Зараз я уявила, як буду виходити на сцену така страшна, як на мене будуть усі дивитися і показувати пальцем, мені стало боляче, неприємно і лячно… Мати. Люба донечко , та яка ж ти страшна? Ластовиння робить тебе милою і неповторною, а як всі почують твій голос, то і зовсім його не помічатимуть.
Оленка. Ні, ти так кажеш, бо я твоя донька…
(У цю мить за скляними дверима, Оленка побачила дуже гарну дівчинку, яка ліпила з пластиліну фігурку русалоньки і посміхалась ніби сама до себе) Оленка. От як би я була така гарна, як вона, а так … (Плаче.) Я хочу подивитись, як в неї виходить так гарно ліпити.
Оленка підходить до дівчинка. Але дівчинка навіть не звернула на неї увагу… Хлопчик, який поруч малював біля дівчинки, тихенько говорить Оленці.
Хлопчик. Вона сліпа і нічого не бачить.
Оленка. Що? Як? Я навіть з відкритими очима так не виліплю…
Хлопчик. Побачила б ти її інші роботи, ще більше б здивувалась. (У цей момент, їх почула дівчинка.)
Дівчинка. Хочеш покажу свої роботи?
(Дівчинка ледве піднімається і ,шкутильгаючи, підходить до великої коробки. Діставши її, вона обережно виймає різні фігури. Оленка ніби загіпнотизована роздивляється їх.) Оленка. Це ти все сама?
Дівчинка. Так, ліплення – це мої крила, я без цього не літаю. Я вже третій рік займаюсь. А ти куди прийшла записуватися?
Мати. Та вона не…..
(У цю мить Оленка перебиває маму, посміхнулась та швиденько майже викрикує)
Оленка. Я записуюсь на вокал. Мої крила – пісня… Педагог.
Багато дітей та навіть дорослих людей сильно переживають з таких приводів як ластовиння занадто великий ніс, відстовбурчені вуха, негарна родимка, занадто високий або низький зріст ... Існує маса комплексів, які служать сприятливим ґрунтом для всякого роду розладів невдач, депресії, небажанням щось робити, чогось досягати…
А тепер уявіть, як може почувати себе молодий, симпатичний, 15-річний хлопець, якому лікарі ампутували кисті рук? Чи в когось немає ніг, а може тих і других частин тіла? Є ті, хто не бачить, є ті, хто не чує, хто не може ходити, говорити, слухати… Вони є інвалідами. Ведучий 1 НЕ СПІШІТЬ...
Я знаю люди дуже важко всім,
І серце так стискається до болю. Та дуже прошу, прошу не спішіть, Ви не спішіть жалітися на долю... Якщо ти зрячий і навколо світ- Веселки барвами сіяє, то дякуй БОГУ бо не зрячому в житті І радості цієї вже немає...
Якщо ногами босими в росу ти на світанку би могла ступити, То дякуй долі і згадай людей Багато, хто не можуть це зробити. Як у гаю співає соловей, чи Листям шелестить тополя,
То ви щасливі, бо вам дано слух, А багатьом це не судилась доля...
То прошу подивіться навкруги І милосердні будьте до чужого Болю, а нарікати не спішіть і не спішіть жалітися на долю...
Інвалідність - явище соціальне, уникнути якого не може жодне суспільство, і кожна держава відповідно до рівня свого розвитку, пріоритетів та можливостей формує соціальну та економічну політику щодо осіб з фізичними або розумовими вадами. Звичайно, масштаб інвалідності залежить від ряду факторів, таких як стан здоров’я нації, розвиток системи охорони здоров’я, соціально-економічне зростання, стан екологічної культури, історичні та політичні причини, зокрема участь у війнах та військових конфліктах, техногенні та природні катастрофи тощо.
За офіційними даними, близько 10% населення світу, або 650 млн людей є інвалідами. У 1992 році, в кінці «Десятиріччя інвалідів Організації Об'єднаних Націй» (1983-1992 роки) Генеральна Асамблея проголосила 3 грудня
«Міжнародним днем інвалідів». В Україні проведення цього дня встановлене Указом Президента, починаючи з 1993 року. В Україні – більше 2,8 млн людей мають статус інваліда.
Це складає 6,1 % від загальної кількості населення.80% інвалідів в Україні – це люди працездатного віку.За словами медика, значну частину осіб з інвалідністью складають діти - більше 168 тис. віком до 18 років
Проведення «Міжнародного дня інвалідів» спрямовано на посиленні уваги до проблем інвалідів, захисту їх гідності, прав і благополуччя, посиленні уваги суспільства до переваг які воно отримує від участі інвалідів в політичному, соціальному, економічному і культурному житті. Мета, заради якої був проголошений цей день, - повне і рівне дотримання прав людини і участь інвалідів в житті суспільства. Ці цілі були зазначені у Всесвітній програмі дій відносно інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю в 1982 році. У грудні 2006 року ООН прийняла Конвенцію про права інвалідів, у 2008 році вона набула чинності. Конвенція націлює на сприйняття інвалідності як, впершу чергу, питання прав людини, а не тільки медичного забезпечення, благодійності або залежності від оточення.
Люди з інвалідністю не називають себе інвалідами, в цивілізованих демократичних країнах з високою культурою людських відносин, до таких людей ставлення як до людей з особливими потребами, які потребують додаткової уваги суспільства.
Ми такі ж люди, як і всі,
А, може в чомусь навіть кращі.
То другосортними нас нащо
Вважати дозволяють ті,
Котрі міцне здоров"я мають? Стрункі, вродливі та успішні
В наш бік щораз кидають звично Слівце образливе й ненависть.
Є до життя жаги ще стільки - Позаздрити здоровий може, Ось приклад - параолімпійці,
Чимало ж нагород привозять.
Хоч хворі, ате духом сильні,
Значних висот ми досягаєм, Кохаємо та пишем вірші І негаразди всі долаєм.
Не інваліди ми, повірте,
Просто здоров’я в нас - не криця. Та радість в очах іскриться, Бо прагнем повноцінно жити.
Як ми з вами можемо допомогти цим людям?
Учні відповідають на запитання.
Інвалідність – це не вирок! Таким людям тільки важлива постійна увага й турбота суспільства! Толерантність…Доброта…Милосердя. …Розуміння…
А чи можуть люди з особливими потребами допомогти нам, хто не має фізичних вад, хто може бачити, слухати, ходити, робити…Чим ?
Багато людей з обмеженими можливостями сприяли розвитку людства.
Але сьогодні ми познайомимся лише з художниками.
Візьміть аркуш паперу, олівець в уста, і не допомагаючи руками, спробуйте намалювати, наприклад, ангела.
Вийшло? Важко? Які виходять лінії, форми?
А тепер зверніть увагу на репродукції картин.
Всі вони написані устами чи ногою. Художники, які малювали ці картини не мають рук. Це титанічна фізична праця. Це перемога над болем, труднощами, невдачами, над своєм я…. Їхнє життя і творчість тільки
підтверджують, що неможливе можливе
Давайте познайомимся з цими геніальними митцями.
Учні за власним бажанням підготували інформацію про художників
Мистецтвознавець1
Все його життя – це низка випробувань: фізичних і духовних, які художник витримав мужньо, із суто лицарською відвагою і стоїцизмом.
Народився Микола Бідняк 1 лютого 1930р. у Торонто в сім'ї українця та фiнки. Маленького хлопчика привiз батько у свої рiднi Ленкiвцi на Чернiвеччинi, залишивши в сім'ї рідного брата, а сам повернувся до Канади у далекі мандри за хлiбом. З новою родиною – сiм’єю рiдного дядька - хлопець розділив усi випалi на її долю злигоднi, і назвжди закохався у свою історичну Батьківщину. У 1941 р. він із
сім’єю дядька виїхав до Німеччини. У 1943р. під час роботи на полі внаслідок вибуху міни втратив обидві руки та ліве око.
У госпіталі замислився: Хто він тепер? Каліка, якого усі жаліють? Безрукий циклоп? І українець високо підняв голову, так із царською поставою голови він і пройшов життям. Фатальний випадок не зміг відібрати Богом даного таланту. Юнак навчився малювати вустами. Тільки йому відомо, як важко давалися перші картини. Та може, саме вони стали порятунком для М.Бідняка – не дали озлобитись на весь світ зболеній душі, збайдужіти через особисту трагедію. Багато витримки і залізної волі треба було вкласти, щоб з-під його пензля, який він тримав зубами, нарешті почали з'являтись силуети предметів.
Непереможне покликання до мистецтва навчило Миколу винахідливості. На куксу правої руки він натягував еластичний гумовий бандаж, яким міцно притискав пензель чи олівець. Часто йому доводилося затискувати пензель зубами чи між пальцями ноги. У такий спосіб Микола виконував дивовижні за драматизмом малярські та графічні роботи, технічній досконалості яких міг позаздрити будь-який митець.
Згодом з’явилися перші замальовки – портрети, квіти. В 1950р. М.Бідняк повернувся до Канади. Його перші твори відкрили шлях до мистецтва.
Тут він здобув фахову освіту: закінчив Інститут технології і мистецтва в містечку Едмонтон та Онтарійський коледж мистецтва в Торонто. Вже студентом виявив себе як талановитий художник. 1958 року Микола Бідняк професійно працював у галузі живопису, графіки та монументального мистецтва. Став членом Спілки образотворчих мистецтв (УСОМ), 1964-го – членом Всесвітньої Асоціації художників, які малюють вустами та ногами. Асоціація врятувала митця від скрути, але згодом Бідняк почав сам допомагати іншим: він постійно дбав про українську творчу молодь у Бразилії, Канаді, США, опікував будинки для літніх людей, сиріт, студентів, учнів. Мистецьким подвигом Миколи Бідняка був розпис храмів. Художник малював настінні композиції на полотні з подальшим наклеюванням на стіну (оскільки йому тяжко було щораз підніматися вгору, остерігаючись впасти з небезпечного риштування).
Через півстоліття він повернувся на омріяну Батьківщину. І народилися такі шедеври, як «Ангел над Львовом» і «Чорнобильська Богоматір», «Українські квіти», краєвиди рідної землі, книга «Василь Стус. Поезія! в його оформленні В Україні творчість Миколи Бідняка була майже незнаною до 1990 року.
1991 року він був обраний професором Львівської академії мистецтв. У 1995 році Микола Бідняк став лауреатом Державної премії України ім. Тараса Шевченка. Кілька робіт митець передав Національному музею у Львові для постійно діючої експозиції.
Роботу «Чорнобильська Богоматір» (створену 1992 р.) Микола Бідняк подарував Національному музею образотворчого мистецтва у Києві. До того картина виставлялася у багатьох галереях на Заході.
Микола Бідняк створив ікони, портрети, пейзажі, натюрморти, обкладинки до книг. Ікони та світські твори Бідняка здобули світове визнання, експонувалися у США, Канаді, Мексиці, Іспанії, Швеції, Швейцарії, Великобританії, Італії, Японії. Художник мав престижні нагороди, був багаторічним членом Української спілки образотворчих митців США й Канади Микола Бідняк мав успішні виставки у Львові, в Тернополі, у Києві, Каневі; став членом Національної Спілки художників України та професором Львівської Академії мистецтв, лауреатом Державної премії України ім.Тараса Шевченка (1995). Але він так любив ділитися, роздавати своє! Шевченківську нагороду поділив між Львівським фондом культури, журналом «Українська культура», музеєм у Лаврі. Під час фінансової кризи підтримав Наукову бібліотеку ім.В.Стефаника у Львові. Започаткував престижну стипендію для найбільш здібних студентів Академії мистецтв у Львові.
Микола Бідняк створив понад 3,5 тисячі робіт. Виставкову діяльність Бідняк розпочав з 1951 року в Канаді. Створив понад 80 виставок у 12 країнах світу. Десять рокiв Микола Бiдняк чекав, що, врештi-решт, вирiшать питання його українського громадянства. Не дочекався. Помер Бідняк Микола Петрович після виснажливої хвороби 28 листопада 2000 року у Львові.
Вiдiйшов у вiчнiсть громадянином Канади – держави, яку до кiнця так i не вiдчув своєю.
Мистецтвознавець 2
Китайський художник Хуанг Гофу.
Картини, які створює китайський художник Хуанг Гофу вражають професіоналізмом. Диву даєшся, як їх могла створити людина, котра не має обох рук? Чоловік працює над масштабними полотнами, затискаючи пензель зубами чи пальцями правої ноги.
Біда сталася з Гофу, коли він був зовсім маленьким. У чотирирічному віці хлоп’я, граючись з друзями надворі, схопився за оголений дріт, що був під високою напругою. Обидві обвуглені кінцівки довелося ампутувати. Хуанг почав вчитися жити без рук. Спершу – давати собі раду, потім – виконувати ріхні хатні справи. А у 12-річному віці він зацікавився малярством. Свої перші силуети почав створювати, тримаючи пензлик пальцями правої ноги. Вони були далекі від досконалості, але хлопчина тренувався ще і ще.
Відточуючи майстерність, малював щодня.
Але хтозна, коли б світ дізнався про безрукого художника, якби не біда. У Хуанга смертельно захворів батько, а коштів на його лікування родина не мала. І юнак, маючи 18 літ, відправився мандрувати Китаєм, демонструючи свій дивовижний талант. Він продавав свої картини за символічну плату і збирав гроші на лікарню.
Саме під час цих подорожей художник зустрів свою майбутню дружину – Ху Гоуй, яка закохалася в його цілеспрямованість та силу духу. Вона стала асистенткою свого чоловіка – готує фарби, встановлює полотно, подає кисті і надихає Гофу на нові шедеври.
Зулі Сангвіно (Zuly Sanguino).
Зулі Сангвіно (- народилася в 1989 році в республіці Колумбія. З народження була виражена синдромом тетраамеліі (відсутність чотирьох кінцівок). Захворювання має спадкових характер, походження якого за рахунок мутації генів. Сім'я Зулі велика, у неї є три брати і дві сестри, стан здоров'я яких нормальне, вад і захворювань не виявлено. Батько наклав на себе руки, коли дівчинці було 2 роки. Зулі в школі була схильна до глузуванням і знущанням, що позначалося на емоційному стані. Її називали інопланетянином, били по обличчю, забирали обіди, більшість однокласників не спілкувалися У віці 15-ти років Зулі хотіла покінчити життя самогубством, але мама зупинила, знявши з даху багатоповерхового будинку. Підтримка сім'ї та близьких друзів дали їй надію і віру в краще, які посприяли переосмисленню, що вона може вчити інших радіти в житті простих речей. З малого віку мама вчила Зулі самостійності і пристосовувала до виконання простих речей, наприклад застеляти ліжко, фарбуватися, чистити зуби, умиватися, одягатися. У 18 років Сангівіно надійшла в школу мистецтва і попутно виступала оратором на мотивуючі теми, допомагаючи людям. Перший виступ було в навчальному закладі перед учнями в кількості 400 осіб. Зулі сильно нервувала і переживала, але мама була поруч і підтримувала, перебуваючи в залі. У той день вона не очікувала бурхливої, позитивної реакції із залу, учні плескали в долоні і висловлювали свою вдячність, всім сподобалася мова, що додало впевненості для подальших виступів. Зулі Сангівіно через деякий час допомогла юнакові, запобігши від самогубства з пістолета і до сьогоднішнього дня вони підтримують бесіду, ставши тоді друзями.
Зулі Сангівіно заробляє на своїх виступах, допомагаючи дорослим і дітям, а так само пише картини, продаючи їх на виставках. Уряд Колумбії не підтримує інвалідів з обмеженими здібностями, тому доводиться заробляти самій.улі живе і радіє кожному проведеному дня, шляхетний бога і маму, яка допомагає їй у всьому. До сьогоднішнього дня вони живуть разом на першому поверсі.
Сангівіно любить гуляти і зустрічатися з друзями.
- російський іконописець, без рук і ніг. Григорій Журавльов народився в 1860 році в Самарській губернії .
З перших днів існування у Григорія були руки по лікоть, а ноги по коліно. Мати відчувала депресію і найглибші почуття горя, аж до вбивства маленької дитини і самої себе, але дід Петро Васильович Трайкін дізнався про злі помисли і протидіяв. Протягом свого життя Петро Васильович підтримував і надавав неоціненну допомогу своєму онукові, возив до школи, де Григорій вивчився читати за 2 роки. Після смерті діда, Журавльова навчав на дому земський учитель Троїцький. Юний учень став писати і малювати, познайомившись з
олівцем, затискаючи його між зубами.
У Григорія Журавльова було непереборне бажання навчитися майстерно писати ікони. У віці 15-ти років він і його брат Афанасій вирушили до іконописця Травкіна в Самару. Іконописець був здивований завзятості і старанням юного художника, що дозволив жити з ним. Григорію з іконописанням допомагала бабуся, яка готує фарби, полотно, місце і брат, виготовляючи рамки для майбутніх ікон.
Через п'ять років важкої праці, творчість стало перетворюватися в більш якісний результат. Ряд ікон були відправлені чиновникам губернії в якості подарунка, що посприяло до замовлень з боку високопоставлених осіб. Підвищили річну пенсію до 60 рублів, а за образи платили по 50 рублів, коли у простих лікарів, вчителів зарплата була від 10 до 15 рублів.
Григорій написав ікону для майбутнього імператора Миколи II, якому сподобався творіння безрукого і безногого майстра, навіть відвідав його в губернії, а при зустрічі вручив 100 рублів.
Мистецтвознавець 5 Каріпбек Куюк - казахстанський художник
Каріпбек Куюк народився в 1968 році в селі Егіндибулак, Семипалатинська область, Казахстан в 100 кілометрах від Семипалатинського полігону, де відчували до 1989 року ядерні бомби. Число постраждалих від ядерних випробувань становить більше 1 323 000 чоловік, а кількість вибухів, майже 470. До 2012 року на полігон звозили на поховання радіоактивний метал плутоній.
Каріпбек був народжений без рук в результаті радіації батьків. У батька і матері в очах стояли спогади про яскраві спалахи і зростаючих в небо грибах. Хлопчик без рук з жахом пам'ятає, як трясся
посуд в будинку, а земля тремтіла. Батько Каріпбека сильно переживав за сина і допомагав йому в розвитку, тому вони вирушили до Ленінграду на протезуванні від чого користь виявилася не відчутна, але Каріпбек отримав там освіту. Поєднуючи навчання, він записався на курси з малювання, так як з дитинства мріяв стати художником і душа тягнула до творчості, до створення прекрасного. До 1989 року Каріпбек Куюк по антиядерної програмі "Невада-
Семипалатинськ" побував в багатьох країнах: США, Японія, Туреччина, Китай. Картини в більшості на тематику ядерних бомб, загроз і наслідків для людства, присутні в приватних і державних виставках на різних континентах світу, країнах: Японії, США, Німеччини, Туреччини, Китаї та Казахстані. Сам Каріпбек каже, що любить більше писати пейзажі, природу, але наслідки від ядерних випробувань не залишають його. У 2016 році на саміті, призидент Казахстану - Нурсултан Назарбаєв подарував президенту США - Барака Обаму картину Каріпбека "Вибух". З ініціативи президента ще в 2012 році був відкритий проект антиядерного руху "Атом", в як ому Каріпбек як посол оратор, бере активну участь.
Том Йендел (Tom Yendell) Том Йендел народився 21 березня 1962 року в великій родинів британському місті Вінчестер (Winchester). До великого псмутку батьків, малюк з'явився на світ без обох рук. Він був молодшою дитиною з п'ятьох, старших братів і сестер. Сталося це через те, що мати його під час вагітності вживала препарат талідомід, який визнали шкідливим лише пізніше .Від ліків постраждало більше10 000 чоловік по всьому світу. Художник не робить акцент на згубність виробників ліків, навпаки погоджується зі
своєю реальністю і приймає своє життя без рук, як належне
У віці чотирьох років він почав розуміти тягу до мистецтва малювання і поставив собі за мету стати великим, відомим художником. Саме мистецтво він відправився вивчати в коледж Hastings College of Art & Technology, а пізніше він отримав ступінь в живопису в Університеті Брайтона (Brighton University). Під час свого останнього року в Брайтоні Йенделл дуже захопився фотографією; зрозуміло, свої знімки він також робив ногами. Саме в Брайтоні Том вперше почав жити самостійно, окремо від сім'ї, і з часом він навчився повністю доглядати за собою. Так, міг він готувати і прибирати, прати і виконувати будь-яку іншу домашню роботу. Потім життя закинуло Тома в
Лондон (London), а незабаром він вирішив реалізуватися як художник.Том до 30-ти років став професійним художником, його картини продаються на багатьох виставках. Малює в майстерні, облаштованій в гаражі. При тривалому малюванні, коли потрібно терпіння і посидючість починають затікати, в ряді випадків зводити групи м'язів шиї, спини, ніг.
У Йендела є дружина Люсі і двоє дітей Джозеф і Холлі.
Мистецтвознавець7
Маріуш Кедзерській - дивовижний приклад того, на що здатна людина, якщо сильно того забажає. Хлопець створює прекрасні картини, подорожує по світу, веде ютуб-канал, а тепер ще й здійснив свою заповітну мрію. Маріуш Конрад Кедзерскій народився 10 листопада 1992 р. в Свидниці, Польща де живе до цього дня. Талант до малювання виявився, коли Маріушу було всього три роки. Він створював цікаві твори до 12 років, після чого на час припинив займатися творчістю. Коли Кедзерскій переніс одну зі своїх операцій в кінці 2008-го, він знову повернувся до своєї улюбленої справи. Кедзерскій навчався мистецтву малювання самостійно. Потім він вступив на дизайнерський факультет в Академії образотворчих мистецтв і дизайну
ім. Е. Гепперт (Eugeniusz Geppert) у Вроцлаві.
Художник зайняв друге місце на конкурсі 'Кращий глобальний художник' у Відні (Vienna) в 2013-му. Брав участь у виставках у Кракові (Cracow), Відні, Оксфорді (Oxford), Вроцлаві (Wroclaw) і багатьох інших місцях ".
Твори Кедзерского продаються в багатьох країнах, від США (USA) і Великобританії (Great Britain) до Південної Кореї (South Korea). Один з малюнків польського художника з'явився на обкладинці компакт-диска в Сполучених Штатах.
Одну з останніх своїх робіт він зробив під час подорожі по Європі, - каже
Маріуш. Працював на вулицях Берліна (Berlin), Амстердама (Amsterdam), Лондона (London), Парижа (Paris), Барселони (Barcelona), Марселя (Marseille), Венеції (Venice), Рима (Rome) і Афін (Athens) .
Цей проект Маріуш назвав Mariusz Draws ( Маріуш малює ). Таким чином він хоче надихати інших людей, показувати їм, що межі існують лише в нашому розумі. Володарі картин чудового художника живуть у всіх кінцях світу. А в Польщі, Австрії, Великобританії, Німеччини та Туреччини хлопець ставав учасником виставок. Навіть для звичайного художника це велике досягнення. Але Маріуш домігся всього буквально без рук. Хлопець з'явився на світло без передпліччя однієї руки і кисті на інший, але це не завадило йому жити повним життям.
Життєрадісний художник не просто пише картини, він малює в жанрі гіперреалізму, який вимагає колосальної посидючості та уваги до деталей. І виходить дійсно здорово. Мерилін Монро, Грейс Келлі, Джонні Депп і старенька бабуся Маріуша виглядають однаково прекрасно.
Мрією художника, за його словами, була персональна виставка в Нью-Йорку. І доля не могла не піддатися такій завзятості - роботи хлопця тепер можна побачити в галереї Caelum Gallery в Великому яблуці. Також у хлопця є персональний сайт і "фейсбук", де з ним дружить близько 72 тис. чоловік.
Перегляд відео про Маріуша Кедзерського
Художники ХІХ ст. Еме Рапіно з Женеви була відома за свою легкість в малюванні і впевненість у володінні пензлем. Одного разу в червні 1880 року, будучи ще дитиною, Еме зірвала лівою ступнею маргаритки в батьківському палісаднику. Мати, наглядала за дитиною, з подивом побачила, як дівчинка правою ступнею обірвала всі пелюстки квітки. З цього моменту мати робила все, щоб допомогти дочці реалізувати нездійсненну мрію: стати артисткою.
Але виявилося, що Еме сама здатна студентка на відділенні художників і згодом стала однією з найбільш шанованих портретісток своєї епохи.
Сезар Дукорнет.
Без сумніву був талановитим художником ХІХ ст.
У Франції і з ранніх років виявив любов до малювання. Будучи під враженням, яке справили ескізами Сезара, директор престижної Академії Прекрасних мистецтв в Ліллі прийняв його на навчання.
Уже через кілька місяців вражений талантом і майстерністю молодого людини, директор знайшов можливість знайти стипендію для навчання його в Парижі. Дукорнет досяг таких висот, що вже в 1856 році, в рік його смерті, твори художника були виставлені в Луврі.
14 серпня 2018 року ми приймали участь у творчій зустрічі та виставці живопису польського художника, який малює устами, Єжи Омельчука «Трилогія єднає народи» в приміщенні міського культурномистецького просвітницького центру. Для написання цього циклу полотен художника, надихнув знаменитий роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» із яскравими образами персонажів, різних за характерами, винятковими долями та екранізація трьох частин «Трилогії» режисером Єжи Гофманом. Восени 2003 року робота над «Трилогією» була завершена. А нещодавно виставка із 21 картини прибула до України. Образи героїв написані олійними фарбами, котрі найбільш імпонують художнику. Властива авторові експресія передається широкою палітрою кольорів від теплих відтінків до холодних блакитно-зелених барв.
Наприкінці творчої зустрічі, митець продемонстрував свої здібності на практиці, створивши новий пейзаж. Нас як і усіх присутнів охопило почуття захоплення і вселило у наші серця віру у здатність перемагати життєві труднощі.
Не дивіться на нас жалісливо.
Ми — такі, як і ви, як і всі. Теж ми прагнемо бути щасливі Попри всі ваші щирі жалі.
Ми – такі, як усі, тільки звикніть,
Не глузуйте й сльозу не роніть. Як нам хочеться іноді крикнуть, Що ваш погляд пекуче болить!
Ми звикаєм не бачити очі, Ми не чуємо шепіт слизький, Лише схлипуємо серед ночі:
"Ну чому я на світі такий?!"
Та щоб мама, бува, не почула,
Ми зі сліз тих складаєм вірші,
Щоби доля нарешті збагнула –
Ми – незламні, ми – духом стійкі!
Перемучимо! Переборемо!
Вранці – будем сміятися знов І змагатися будемо з болем, І ловити в очах... любов.
Пам'ятаючи муки розп'яття – "Бо ж не відали, що творили..."
Несемо ми "свій хрест" із завзяттям
І прощаємо, як нас учили
Нам не вистачить часу називати митців, життя яких - це низка випробувань: фізичних і духовних, які вони мужньо витримують. «Мистецтво доступно лише сильним», - писав Олександр Блок. Саме такими є герої ссьогоднішнього заходу. Своєю жагою до життя вони викликають у мене захоплення і бажання не гнівити Бога, не ремствувати на труднощі, а перемагати свою лінь та байдужість і працювати через «не хочу і не можу».
А ще радіти — кожній хвилині, секунді, погляду і промінчику!
Їх кількість підтверджує, що все це не випадковість, не окрема неймовірна подія, чудо, а реальні факти, закономірність, справжній шанс для всіх, хто не вірить в подібне.
Сила духу, віра в себе, бажання жити повним життям - ось що підстьобує людей домагатися неможливого. І якщо на подібне здатні всі перераховані вище художники, то іншим це теж під силу.
Потрібно тільки любити життя, не падати духом, щиро вірити, ставити перед собою цілі і не звертати з наміченого шляху, пам’ятаючи що все неможливе можливе
І думка зігріва мене єдина,
Що селить радість в душу знов і знов: Ти на землі живеш, тож ти – ЛЮДИНА, Якій потрібні щирість і любов.
Найбільше цієї любові потребують люди з особливими потребами , розуміння і прийняття їх такими які вони є .
Перегляд фрагменту фільма «Перед класом» про Бреда Коена, який маючи сииндром Таурета, став педагогом.
Тож будьте толерантні, чуйні, милосердні та люблячі , допомагайте, підтримуйте і творіть, творіть, творіть…
Люблю життя таким, як воно є,
Яким його мені Всевишній дарував, Хоч іноді воно жорстоко б'є Йому я вдячна за святий цей дар. Люблю його і в щастя дні погожі
І в дні зневіри, суму і жалю,
І навіть, коли жити вже не можу Я щиро кожну мить його люблю. Один лиш раз живу я в цьому світі Люблю своє життя таким, як є. Я вдячна Богу за всі дні прожиті, Люблю життя я, бо воно моє.