Тема: Голодними  очима     Мета:

освітня: ознайомити     учнів     з     трагічним  минулим   нашого  

народу  та  рідного  краю;   вчити   дітей   бережно ставитися   до   історії   своєї   країни,   розкривати   її   як білі, так і чорні сторінки; виховна: виховувати здатність кожної людини на   скорботу   і  

пам'ять   про   мільйони   загублених життів   співвітчизників, виховувати   патріотів   своєї держави; розвиваюча: розвивати   вміння   аналізувати, виділяти   головне,  

порівнювати,   узагальнювати   і систематизувати, формувати гнучкість, самостійність, критичність мислення. 

Форма проведення: розповідь з елементами бесіди, повідомлень.

Місце проведення: навчальна кімната.

Тривалість: 45 хвилин.

Обладнання: комп’ютер, дошка, проектор,рушник,  хлібина, свічки   (7   шт.),   виставка   книг   і   газетних   матеріалів   присвячених Голодомору, свідчення очевидців, запис   ритму метронома.

Хід уроку

І. Організаційний момент 

Лунає пісня «Пливе  кача…». На сцені стоїть стіл, прикрашений рушником, хлібина, свічки. За столом - двоє ведучих. 

ІІ. Повідомлення теми, мети 

Голодомо́ри в Україні — неодноразова масова загибель людей від голоду на території УРСР, спричинена зумисними діями сталінської влади і спрямована на геноцид корінного населення. Найвідомішим і визнаним на міжнародному рівні голодомором є масове вимирання українців у 1932— 1933 роках.

Сьогодні ми  згадаємо про трагічну долю українського народу і збережемо  пам’ять про мільйони загублених життів співвітчизників

ІІІ. Розповідь з елементами бесіди  Вступне слово вчителя:

Хліб... Як багато сказано цими словами! Скільки затрачено сил, щоб на столі лежав духмяний хліб.

Чи знаєте ви, як пахне життя?

Давайте на хвильку відчуємо цей запах...

Це пахне хліб! Неповторний запах робить хліб живим, частиною душі кожного з нас. Початком хліба є маленька зернина. Зернятко хліба нагадує дитину в сповитку.  Немовлятко - це іскрина життя, джерельце життя у згорточку. Так і зернятко починає колос, безмежний хлібний лан. Здавна хлібові надавали круглої форми, ототожнювали його з сонцем. Якщо в домі пахне хлібом - тут злагода і щастя.

Якщо в державі колосяться хлібні поля - тут мир і достаток. Хліб - це честь, Хліб - це рука допомоги, Хліб - сила, могутність держави. Хліб - це святиня.

Ведучий

Не раз в Україні вершив свою чорну справу лютий голод, коли сім»я не мала чого їсти, не було ні крихти хліба, ні картоплини чи бурячка, ні морквинки, ні зернинки. Та навіть лободу на городах було всю з’їдено.

В народі кажуть як буде хліб, то буде й пісня.

Затихла в Україні ніжна і чарівна пісня, перестав лунати сміх, навіть посмішка зникла з людського обличчя. Рот кривавився від страшної муки від голоду. Люди пухли без їди і вмирали: старі і малі, бо не було хліба на такій родючій українській землі.

Чорний 1932-1933 рік. Українців хотіли винищити голодом. Цілими сім»ями, цілими селами вимирали. Люди страшною, лютою і повільною смертю - від голоду.

І ніякої думки більше не могло бути у головах людей, окрім як хліб. Ні про що тоді людина не може думати, ні мріяти, ні мислити - лише про хліб. Це була людська трагедія. Її назвали Голодомор.

Це був прекрасний спосіб без війни, без вини знищити український народ.

Ведуча

На початку жовтня 1932 р. в Україні існувало понад 23 тисячі колгоспів, а з них тільки 1403 виконали заготівельний план. З метою забезпечення виконання плану у жовтні 1932 року до республіки було надіслано хлібозаготівельну комісію на чолі з головою Молотовим. Діяла вказівка: конфіскувати також не зернові харчові припаси селян, одержані з присадибних ділянок. Санкціонували масові обшуки, вилучення продовольства, аж до фруктової сушки.

Ведучий

Радянській Україні потрібно було виконати дуже великий план по заготівлі зерна, щоб показати перед іншими державами, що ми багата держава, що хлібом ми можемо забезпечити не тільки колишній Радянський Союз, а ще й капіталістичні держави.

Керівництво України добре знало, якщо не виконають наказ, то не минути їм такої страшної кари. Тих, котрі приховали зерно, щоб мати на посів, було страчено

Інші на догоду владі, забрали зерно із колгоспних комор, і усі їстівні продукти з селянських погребів, прирікаючи людей на голодну смерть.

Із розповідей очевидців тих подій: представники радянської влади ходили по хатах та забирали все: зерно, овочі, крупи. У 1932 був добрий урожай, але людям нічого не залишали. Люди вимушені були голодувати, ходили збирали гриби, ягоди, їли траву - варили її пекли з неї коржі. Люди їли товчену кору дерев, солому, щурів, котів ,собак, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву І вмирали від тяжких шлункових захворювань - люди пухли від голоду та помирали. Гинув скот. Люди закопували її, а вночі розкопували та їли те м’ясо.

Ведуча

Помирало щодня - 25 тисяч людей. Щогодини - 1000 чоловік. Щохвилини - 17 чоловік.

Перегляд  відеофільму « Вбиті  голодомором» https://youtu.be/WCE2CPocslM  ( 10 хвилин)

 За  підсумками  перегляду  учні  повинні  дати  відповідь  на  питання:

-         Що  стало причиною голоду?

-         Чи  могли  люди  врятуватися? - Чи  можна  визначити  винних?

Вчитель

Про  перебіг  хлібозаготівельної  кампанії  можна  дізнатися  з  доповідної  записки  заступника  голови  РадНарКому  УСРР  К.В.Сухомлина  ЦК(б)У  “Про  стан  хлібозаготівель  у  Харківській  області  від  29  грудня  1932  року”:  

«Я побывал с 24 по 27 декабря в 4-х районах: Близнюковском, Сахновщанском, Красноградском и Полтавском……Должен подчеркнуть, что в ряде мест некоторые уполномоченные идут на провокацию - на повальные обыски. В селе Берестовеньки Красноградского района из 750 дворов обыскано 250, а дало это только 490 ц хлеба, тогда как село должно дать 17 тыс. ц, а ведь треть села обыскана.

Про масштаби голодомору можна дізнатися  з  Листа  начальника

Харківського обласного відділу ДПУ УСРР  З. Кацнельсона голові   ДПУ  УСРР  В. Балицькому про поширення голоду  від  5 червня 1933 р.:

Полученные мною личные письма от руководителей наших  райаппаратов, в подавляющем большинстве рисуют крайне  тяжелое положение районов. Считаю нужным привести здесь  выдержки некоторых из них:

…В Красноградском районе из 49 сельсоветов особо поражены продзатруднениями – 14  и менее поражены – 18.

Острая продовольственная нужда, недоедание и истощение на этой почве отмечаются по 103 колхозам района. За апрель и май м[еся]цы выявлено 14 случаев людоедства.

Положение в отдельных селах рисуется так:

с. Петровка. В колхозе «Серп и Молот» умерло за последние  2 м[еся]ца более 600 чел. Из 295 трудоспособных на работу  выходит только 35 чел. Значительная часть остальных истощена – больны[е] и опухшие. Некоторые колхозники совершенно  выехали из села в поисках хлеба.

с. Берестовенька. Смертность увеличивается с каждым  днем. Только по одному Кириловскому участку умерло более  100 чел. В колхозе им. Ворошилова ежедневно умирает 2–3 чел. Такое же положение и по остальным колхозам. 

Многие родители выбрасывают детей на улицу или отвозят  на ближайшие ж.д. станции.

с. Ульяновка. В колхозе им. Котовского умерло 20 чел. и в колхозе «Шлях Леніна» – 50. 50% колхозников лежат  опухшие. В указанных селах, в равно и других, особо пораженных продзатруднениями употребляется в пищу мясо пропавших лошадей, в также собак и кошек.»

Перегляд уривку  документального фільму про Голодомор 1932-

1933 років «19.33» https://youtu.be/_Z-OUnm88sw ( 10 хвилин з 23 хвилин фільму)

          За  підсумками  перегляду  учні  повинні  дати  відповідь  на  питання:

- Що  вас вразило в цьому уривку?

Свідчення  очевидців голодомору  1932-1933  років  у 

Красноградському  районі

Учні  на  початку заходу отримали картки  з  спогадами очевидців  голоду в Красноградському районі. За  своїм  вибором  учні  зачитують спогади  або  частини  спогадів, які  їх  найбільше  вразили:

   Гнатенко Агафія  Миронівна, с. Попівка, 1912 року народження    “Зараз мені 95 років, у лютому буде 96. Коли були ці страшні часи, мені було 20 років. Люди були голодні, їсти було нічого. У тридцять третьому від голоду помер і мій батько.

Люди мертві валялися кругом попід тинами, на вулицях. І змушували їх вивозити на цвинтар у яму. Я теж збирала  нещасних. Одного разу заходжу в хату, а там жінка молода розпластана. Так я її поклала на бричку і повезла  на цвинтар, скинула і потягла за ноги до ями”.

  Гнатенко Віра Антонівна, с. Попівка, народилася 22 жовтня 1924 року в селі Петрівка: 

“Було нас у батьків восьмеро: дві Марії, Ніна, Ганна, Антон, Павло, Матвій та я – Віра.Працювали батько, мати та старший брат Матвій. Під час голодомору померло троє моїх сестер – Марія, найменша в сім`ї, Марія та Ніна. Весь час цього страшного голодомору моя сім`я проживала в Петрівці. Важко було дивитися на братів і сестер, у них попухли ноги. Працюючі члени родини приносили додому маленькі шматочки макухи, якими нагодувати велику сім`ю досита було неможливо. Ці шматочки клали у великий чавунний казан, доливали воду та, щоб хоч якось “обдурити” голод, додавали багато солі. Також їли ще зовсім зелені ягоди та козельки. Одного разу я повела свою молодшу сестру на ділянку за нашим городом, яка була вкрита споришем. Ми разом почали його їсти та нарвали братам і сестрам, які були вдома. На горбах росло дике жито. Ще не достиглі колоски ми зрізали і сушили на печі. Потім товкли у снаряді і варили з них суп. Згодом почали стригти на городі і свої колоски. Їх ми також сушили і молотили. Те зерно, яке крали в степу, дівчата ховали в панчохи, щоб не помітили охоронці. На городах урожай зерна був дуже малий, бо ще на початку голодомору майже все засіяне зерно повиривали із землі та поїли. Поїли всіх кішок, собак та домашню худобу, яка були виснажена від голоду. Нашою сусідкою була мамина двоюрідна сестра Ліда. Одного дня її сім`я зарізала коня. Ліда запросила нас на обід. Поїли м`яса  і  в нас нестерпно заболіли животи, які були схожі на надуті кульки. У Ліди було п’ятеро дітей. Уся сім`я загинула від голоду. Також у мами був брат, у якого загинуло дев’ятеро дітей. Трохи зміцнівши, люди почали ходити по вулицях та підбирати кістляві трупи померлих. На вигоні стояла церква. Недалеко від неї люди викопали яму та повкидали туди незліченну кількість трупів. Я голими безсилими руками допомагала затягувати їх  до ями”.

Наталія      Петрівна    Кандибіна,          с.       Берестовенька,1924     року  народження 

«В семье нашей было шестеро детей. Мама умерла рано, когда мне еще только три годика было. Отец чуть позже женился во второй раз, но мачеха, что-то я помню, быстренько нас, меньших, сплавила. Жила я у старшей сестры. У нее тоже дети малые были. Конечно, в ту голодную зиму и осень трудно всем было выживать. Отец мой, по рассказам, поехал куда-то далеко, в Курскую область, вещи на хлеб и крупу поменять. Так и не вернулся  бедняга. Говорят, его убили где-то по дороге. А сестре, у которой жила я, кто-то подсказал: чтобы дети выжили, отвези их в Харьков. Взяла она меня да двух младших своих и отвезла. Оставила на перроне. Несколько дней мы там пробыли. Сначала меньших забрали, а затем и нас, постарше. Много нас тогда на вокзале собиралось, детей и подростков. Когда накопится определенная толпа, тогда ее в приют определяют. Попала и я в приют. Только возле открытого окна есть нельзя было – голодающих много, не успеешь отвернуться, через это окно стащат.

В 34-ом после расформирования приюта, возвратилась я в родное село».   

Микола      Іванович    Брюханов, с.       Берестовенька,   1924 року  народження 

«В те годы мне уже было 9 лет. Возраст, как понимаете уже не только такой, что в памяти что-то откладывается, но и выводы какие-то в голове вырисовываются, по крайней мере, что хорошо, что плохо. 

Самое яркое и болезненное воспоминание, это когда мама отвезла двухлетнюю сестричку, другие уже к тому времени умерли, нас двое осталось, Леной звали, на вокзал в Харьков – люди посоветовали, может, останется живая. Отвезли… как я не кричал, и она кричала ручки протягивала… с тех пор ни слуху, ни духу: писал, разыскивал. А где найдешь? Мы ведь даже записочки никакой не оставили…

  Много, очень много народу умерло. Мы как-то даже с братом двоюродным прошлись по селу, по улице своей, она раньше Довгаливкой называлась, а сейчас Калинина. Зашли к соседям, нет никого. Дальше – тоже все мертвые: на полке (диванов же тогда не было, а полок такой деревянный) лежит хозяин, на глиняной доливке – хозяйка, на лавке под стеною – дочь… вывозили тогда много трупов, грузили на бричку, как дрова, и хоронили гдето. Где, не скажу, не знаю… Во дворах и огородах тоже было много могил. Страшное время было. На той стороне (часть села, расположенного на другом берегу реки) женщина, фамилии уже не помню, съела своего ребенка. Говорили, отправили ее потом то-ли в сумасшедший дом, то-ли еще куда…».    

Зеленська  Векла   Юхимівна,  с.   Березівка  

 «У нашій сім'ї було 8 чоловік. Тато, Северин Юхим Андрійович, мама, Северин Тетяна Яківна, брати: Іван - 1908 р., Микола –1910 р., сестри: Уляна 1914 р., Катю і Зою я вже не пам'ятаю. Їсти було нічого, їли все: козельки, очерет, котів, мишей. У  селі були випадки і людоїдства. Старші пішли працювати в радгосп, щоб якось вижити. Садили висадки, пололи буряки, в'язали снопи.

Тато в 1933 р. возив воду. В колгоспній їдальні кухарка дала вволю поїсти, від чого він і помер»

Гнатенко Ніна Семенівна, с. Ясна Поляна, 1926 року  народження

«Було в нашій сім’ї  шестеро дітей. Батьки мої померли в 1933 році від голоду, згодом померло ще троє братів. Їсти   було нічого. Жителі нашого села були знесилені. Вони не могли своїх  покійників по-людськи  поховати. Пам’ятаю, якось склали померлих  на бричку, вивезли за село, викопали неглибоку яму, скинули їх  у неї і як-небудь прикопали.

Із  харчів  у нашій хаті не було нічогісінько. З дому все їстівне забрали. Доводилося їсти мерзлі буряки, які знаходили в полі. Коли померла вся рідня, я залишилася жити зі старшим братом Іхненком Олександром Семеновичем, який був мені і за матір, і за батька…»

Скидан Євдокія  Петрівна, с. Роздолля, 1925 року народження.

«Голодомор застав дівчинку в сім років. У сім'ї було четверо дітей, мати віддавала їм останню крихту, а сама знесилилася і померла. Залишилися діти з батьком. Їсти було нічого, ходили збирали різні колючки, суху щирицю, лободу, а весною на полях збирали гнилу картоплю…» 

Барабанова   Олександра   Денисівна, с. Ясна Поляна, 1929 року народження.

«У нашій сім’ї було четверо: батько, мати та двоє дітей. Я була меншою від сестри. Після жахливого голоду ми всі чудом залишилися живі. Щоб прогодувати нас, тато їздив в Харків по хліб. Привозив інколи борошно, мама його змішувала з гречаною та просяною половою, пекли хліб з цього тіста і їли його.

Одного разу поїхав батько в Харків, не було його довго – чотири тижні. Він був знесилений від голоду і від дороги й  лежав десь на узбіччі, а в той час містом їздила машина, в яку збирали трупи. Ніхто не придивлявся: чи мертву, чи живу людину кидають в ту купу. Батька  теж  вкинули  в ту машину. Він уже знав з розповідей людей, що вивозять всіх за Харків, вкидають у яр і мертвих і напівживих. Дорогою він  втік. Щоб вилізти з тієї машини, клав труп на труп, і по такій «драбині» вибрався з машини, скотився на узбіччя в бур’яни. Додому йшов пішки три-чотири тижніі. Я вже була пухла від голоду, шкіра тріскалася, текла сукровиця. 

    Деякі батьки вивозили своїх дітей з дому, кидали їх напризволяще. Я просила маму, щоб мене теж кудись відвезли, але  вона  мене не послухалася. Так ми пережили страшну осінь і  зиму”.

Кравченко Марія Анисімівна, 1918 року  народження

«На момент голоду я проживала в селі Попівка  Красноградського району. В сім’ї було 5 чоловік. У мене в родині голодували не дуже сильно, але були такі моменти, що доводилось їсти все, що трапиться під руку. Багато разів нас виручала корова, яка була  в нашій сім’ї вже декілька років…  Одного разу в наше село прийшла незнайома жінка, вона сіла біля двору мого дядька. Побачивши її, дядько намагався прогнати  нещасну, кажучи: «…Ти скоро помреш, а в мене немає сили тебе ховати і дати поїсти нічого».  Жінка  пішла, а наступного ранку її знайшли мертвою на полі біля села».

Свириденко Олександр Дмитрович, с. Кирилівка, 1925  року  народження

“Сім'я була велика: дід, батько, мати і нас, четверо дітей. Батько у 1933році пішов у банду слобідської влади, де його вбили. Незабаром померла мати, і ми залишилися з дідом.

Життя було страшне. Влада вимагала хліба, а заможні селяни його закопували. Нам їсти було нічого. Молодший брат помер, а я був уже лежачий, не міг ходити. Дідусь  виніс мене в садок, нарвали з братами мені листя, споришу, щоб я їв, а сам дідусь пішов у Красноград, домовлятися, щоб віддати нас в інтернат. Поки він був відсутній, селом проїжджала бричка і збирала померлих, туди потрапив і я, напівмертвий, бо за поховання платили по 400 г хліба. На сільському кладовищі було вирито глибоку яму, куди скидали померлих. Коли їхали вулицею, зустрівся сусід Глущенко Онисько Якимович, який сказав, що я ще живий і забрав мене до себе додому. У нього був такий самий син Андрій, як і я. Жінка його погодувала мене кропивою і кормовим буряком, а дідусь тим часом, повернувшись із міста, приніс дозвіл на відправлення нас до інтернату. Нас повезли туди. Братів залишили там відразу, а мене забрали люди. Дідусь жив сам, ходив нас усіх відвідувати.

Пригадую, як потрапив я з Кирилівки на Високий, була в  нас  уже корівка, яку тримали в хаті. Дітей теж замикали в хаті, щоб їх не покрали та не з'їли через страшний голод. У нашому селі були такі страшні випадки людожерства”.

Ситнікова Мар'яна Феоктистівна, с. Кирилівка, 1922  року  народження

   “Жила в с. Світлому. Сімя була із середняків: корівка, конячка, бричка, 3 десятини землі.У 1929 році батько записався в колгосп і, незважаючи на те, що в сімї було четверо дітей, все своє господарство він віддав у колгосп. Життя стало бідним. Родичі забрали меншого брата Андрія,1930 року народження, щоб пожив у них, а другий брат Віктор, 1920 року народження, помер із голоду. Сестру Любу, 1926 року народження,  забрала родичка батька з Красного Яру. Пам’ятаю, як забирали все, що залишилося у нас вдома на горищі :зерно, квасолю. Мати плакала і просила, щоб хоч не все забирали.

      Це було восени 1932 року. Одного разу ми з батьками та братом поїхали до Харкова по хліб. Простояли біля магазину цілу добу, бо як тільки привезуть хліб - то нам не вистачає. На руках у мене був маленький брат, він дуже кричав – хотів їсти. Люди, які купували хліб, давали нам шматочки. Ми простояли ще добу, та хліба нам не дісталося. До мене підійшла жінка і сказала: "Дівчинко, пішли до мене, будеш пасти корову,  а я даватиму тобі хліба та молока".Проте  я не пішла, бо мені сказали, що це небезпечно, адже тоді маленьких дітей їли. Ми простояли біля магазину близько трьох діб, але хліба так і не одержали. Знесилена мама залишила нас із братом біля сирітського будинку, поцілувала і пішла.Нас побачив міліціонер і відвів на станцію Сортувальна, де нас погодували, записали. Андрійка забрали, посадили в поїзд і повезли невідомо куди, а мене повезли в іншому вагоні. Було нас там багато, давали і суп, і хліб. Зі мною були земляки: чотири хлопчика з Кирилівки і двоє з Берестовеньки . Нас доручили молоденькій медсестрі, яка й привезла нас на станцію Берестовеньки, дала по шматочку хліба, цукру і покинула нас, щоб ми пішли шукати своїх рідних.

Так я знову опинилася вдома. Щоб якось харчуватися, ходила віяти полову, коли жменьку навію, коли дві. Зривали з дерева вишні та варили їх.Незабаром померла мама. Батько приводив мені мачуху за мачухою. Я ходила до лісу, рвала квіти та возила їх продавати до Харкова».

Ткаченко   Степанида Сергіївна, с.Добренька,       1913           року  народження

“Під час голоду 1933-го проживала  в селі. Додому приходили якісь люди і забирали все, що було з їжі. Одного разу пішли до маминого брата. Коли зайшли до хати, то  побачили страшну картину. На підлозі лежав мертвий син дядька, поруч сам дядько, напівмертвий, а коло нього ходила маленька донечка. Незабаром і дядько помер”.

Довгопол Марія Іванівна, с.Вознесенське, 1925 року  народження

  “На світі весна, а над селом нависла чорна ніч. Діти не бігають, не граються, сидять по дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема - самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад-вперед, назад-вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна "пісня" напівголосом: "Їсти, їсти, їсти". Ні від кого не вимагаючи - ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ: "Їсти, їсти, їсти..." 

Моя мама десь почула, що в  сусідньому районі були кагати качанів кукурудзи. Та качани вже забрали, а на тім місці постоптувано зерна кукурудзи. Їх можна було б назбирати. Пухлими ногами дійти 13 кілометрів було дуже тяжко. Та що робити? Зібралося чотири жінки, в тім числі й моя мати, і пішли. Можна було б назбирати того зерна, та якби там був спокій...

 Хто приліз туди та наївся зерен кукурудзи, то качається  по полю від болю в животі, а  той уже й  пучками не може вхопити тієї зернини, то гризе зубами зернину із землі зі сміттям... Такі вже додому не поверталися, там вони лежали покотом мертві, зелені мухи їм очі виїдали. А хто ще міг яку жменю назбирати, то дивилися, чи не їде вартовий на коні. Як він побачить серед мертвих живого, що збирає зерно, тоді вже не жди помилування. Наїжджає конем і б’є нагаєм з дротом на кінці.

Під таку наругу потрапила й  моя мати. Об’їждчик  її побив, як йому хотілося. А ми дома плачемо, хочемо їсти, а тут іще й матері нема. Вона повернулася на четвертий день уся побита, аж чорна, з повириваним м’ясом від нагая.  Хочеться їсти, а мовчимо, бо на ці рани дивитися тяжко. А чим матері допомогти? Чим і як?”  

Із спогадів сторожа міського  цвинтаря  міста Краснограда.

“Ми 33-й з дідом викріпили — пощастило. Нам санітарна служба встановила пайок — півхлібини і оселедець на день. За те ми повинні були щодня викопати на цвинтарі яму душ на 30— 20 накидом. Оце нам таке жалування та ще Степанові Чумаку — тому, що мертвих до ями звозив. У нас тоді таке діялося! Половина людей вимерла. А оці села, що за Берестовою (річка в Краснограді) — чи хоч одна жива душечка лишилася. Ось ви питаєте про художника Порфирія Мартиновича — його теж той страшний рік ковтнув. Чумак звозить - не вправляється, а ми — ями копати. І як людям не мерти, як наїхало: в шкірянках, ремінням навхрест оперезані, з наганами. З комори тягнуть, з горища змітають, з погреба цуплять. Картопелька, бурячок, квасоля, грушки сушені — усе під мітлу вимели. Про хліб я уже й не говорю. Ще сніг не впав, а люди вже пухнуть. Стільки тих жебраків тоді було! Іде батько і п'ятеро комашні за ним — усі вихудлі - вихудлі, аж кісточки світяться. «Дайте Христа ради. Порятуйте, тіточко, помираємо вже. Хоч крихітку хлібця, хоч лушпаєчку маленьку».

Зимою ями не викопаєш, то Чумак до Берестової на урвище людей звозив. Це тих, що серед вулиці на виду впали. А тих, що по узбіччю, по бур'янах скільки! Як земля розпарилась — продихнути нічим.

Закидали ми з чоловіком одну яму, а Чумак знову везе. Викопали другу, а закидати уже сили немає. Кажу дідові: "Не можу я більше, нехай завтра вже." А він матюкається. Хіба завтра роботи менше? Тоді й цю закидати, і нову копати. Та я на своєму затялася. Кинула лопату — не можу — й квит.

Переділили ми іржавого оселедця, запили водою та й полягали спати. А раненько - до ями з лопатами. Глядь — на причілку чоловік сидить і ноги в яму звісив. «Чого ти тут?»- питаємо. А він: «Із ями оце виліз».-«Божечко, та ми ж тебе вчора трохи було не закидали».-«Та я й чув, як ви лаялись,- каже,- тільки сили не було озватися.”

А тоді: - “Ну чим я Бога прогнівив, що він мені смерті не дає? Може б, воно й краще було, якби ви закидали. Всім би мукам моїм кінець. Восьмірко синочків на городі поховав, вісім разочків над ними сам помирав, а бач: і на цей раз смерть відступилася. Жінка ще за першим, за найменшеньким, збожеволіла. Ночви одрила (я його не в гробику, а в ночвах поховав), притулила до пазухи і бігцем по селу. Куди збігла, й сам не знаю».

 Допомогли ми йому підвестися, їстоньки просить. Кажемо: «Іди, чоловіче, в бік Харкова, бо на цей бік усі села вже вимерли, В Пісківку йди — там ще живі є». А він: «Нема там уже людей. Я ж сам пісківський. Вимерло село».

Із спогадів завідуючої готелем міста Краснограда.

“Знала того Чумака і я. Ідемо колись із матір'ю мимо цвинтаря, а він матюччя пре і якогось діда за ноги до ями тягне. Дід за спиці гарби вчепився, проситься: «Що ти мене, виродку, живим закопуєш?» Плаче.

Тут і мати вступилася:

-                      Хреста на тобі, Степане, нема. Зовсім уже звірюкою зробився. Бога побійся, як людських прокльонів не боїшся.

А Степан:

-А ти помовч. Тобі легко язиком плескати. Я його вже третій раз і на гарбу - і з гарби стягую. А він дорогою розтрясеться та й оживе. Так що ти мені накажеш - четвертий раз його на гарбу перти? Ні, того не буде.

А тоді до діда:

-                      Добре вже, йди. Та тільки знай: четвертий раз уже не воскреснеш- я тебе оцим багром доб'ю...

Весною почали городян на роботу в колгоспи ганяти, бо там робити було нікому — всі села голод покосив. Я потрапила  в Пісківку. Питаємо: «А де жити будемо?» Воно, як по правді, то та Пісківка од Краснограда — тричі палицею кинути. Можна було б і додому на ніч придибуляти. Це як тепер. А тоді дійти було не під силу. На пухлих ногах ледь туди добралися. Запитали уповноваженого, а він: «За цим діло не стане — розбивайтеся на гурти і займайте хати. Ось і оця вулиця порожня, і оця, і ота».

Зайшли в одну хату, а посеред неї на долівці жінка з дитинкою коло грудей. Мертві. Мабуть, ще з осені лежать. Ще й не скелети, та вже й не люди.

Зайшли в другу: лежанка, полик з дошкою — приголовачем, стареньке ряденце, ікони в кутку, перед піччю на стіні портрет Сталіна — на трибуні стоїть, усміхнений такий, рукою привітно киває, очі примружені і мовби в піч заглядають. Мовляв, погляньте, погляньте за заслінку — бачите, які пишні короваї тепер піч випікає. То все моя за вас турбота.

Назбирали ми сухого бур'яну, щоб ту хату натопити, одтулили заслінку печі, а там... трійко діток. Мертві, звичайно. Грілися, голодні, та так у печі й померли. Ой, як страшно зробилося. Я тільки — круть од печі, а в мене чорні очі так і вп'ялися із стіни: «Ну як мій коровай, до смаку буде?» Я вже й зовсім злякалася. Хочу з хати вибігти, хочу втекти од того портрета, а ноги не несуть, подерев’яніли ноги”.

          IV. Підсумок  уроку

Ведуча

Нехай кожен із нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті. Давайте пом’янемо усіх наших прародичів, які померли голодною смертю і у 20 роках і у 30 роках.

          Хвилина мовчання.

Вчитель  завершує  урок словами:

Їж, сину, хліб, та пам’ятай, що в ньому Саме життя закладено людей. І сонце українське, й звуки грому, Мозольний труд і посмішка очей. Їж, доню, хліб і не кидай додолу, А підніми, коли не там лежить.

А як сідаєш, сину, мій до столу,

То пам’ятай, що хліб - це значить жити.