Розробка уроку з всесвітньої історії для 10 класу на тему: "Міжнародні відносини на початку XX століття."

Поурочний план

Всесвітня історія 10 клас.

Тема: Міжнародні відносини на початку XX століття.

План:

1. Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX ст.

 

2. Утворення Антанти.

 

3. Гонка озброєнь.

 

Література:

 

1. Полянський П.Б. Всесвітня історія, 10 кл. Ґенеза, 2002;

2. Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини і зовнішня політика. – К.: Либідь, 1997.

 

3. Ладиченко Т.В., Осмоловський С.О. Всесвітня історія (профільний рівень). - К.: Генеза, 2010.

 

4. Щупак І.Я., Морозова Л.В. Всесвітня історія 10 клас (рівень стандарту, академічний рівень). – К.: "Прем'єр", 2011.

 

Основні поняття:

 

Військово-політичний блок - союз, угода держав з метою спільних дій для вирішення загальних політичних, економічних і військових завдань.

 

Гонка озброєнь - прискорене накопичення запасів зброї та військової тех­ніки, їх удосконалення на базі мілітаризованої економіки і широкого викорис­тання у військових цілях наукових і технічних досягнень, якісне й кількісне суперництво у військовій силі між країнами, які протистоять одна одній

 

Шовінізм - пропагування національної винятковості, протиставлення ін­тересів однієї нації інтересам іншої, поширення ідей національної переваги, розпалювання національної ворожнечі й ненависті. Термін «шовінізм» походить від імені новобранця Ніколи Шовена - героя комедії братів Коньярів «Триколірна кокарда» (1831).

 

Анексія - насильницьке захоплення державою всієї або частини іншої держави або народу і включення її до свого складу

 

Мілітаризм - державна ідеологія, спрямована на виправдання політики прискореного нарощування військової потужності держави і, одночасно з цим, допустимості використання військової сили при вирішенні міжнародних і внут­рішніх конфліктів.

 

Головні події:

 

1905р. - Перша марокканська криза

 

1907р. - завершення формування Антанти

 

1908 р. - Боснійська криза

 

1911 р. - Друга марокканська криза; загарбання Італією Триполі 1912-1913 рр. - Балканські війни

 

1. Першій світовій війні передував ряд серйозних міжнародних криз і конфліктів. Франко-прусська війна 1870-1871 рр. і поява на політичній карті світу об'єднаної Н імецької імперії, докорінна руйнація традиційної рівноваги сил на континенті поставили на чільне місце в Європі Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися економічні відносини між нею та Росією і, особливо, Британією. Включившись у боротьбу за колонії лише після 1871 р., Німеччина претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Португалії, виявляючи особливу активність у завоюванні нових ринків.

 

Проявом зіткнення колоніальних інтересів провідних держав стала Перша марокканська криза 1905 р. Вона виникла тому, що Німеччина хотіла застерегти Францію, яка шукала союзу з Англією й Росією, від протидії Німеччині. Об'єктом для цього було обрано Марокко - країну, що займає вигідне стратегічне становище на півночі Африки біля Гібралтарської протоки.

 

Внутрішня ситуація в Марокко в 1905 р. була вкрай нестабільною, що засвідчило викрадення навесні 1904 р. марокканським радикалом двох заможних американців. Німеччина не мала серйозних інтересів у Марокко, оскільки за Мадридською угодою 1880 р. ця країна належала до сфери впливу Франції - гаранта територіальної цілісності Марокко. Угода, яку підписала й Німеччина, вимагала, щоб жодна країна не вживала в Марокко заходів, попередньо не проконсультувавшись з іншими країнами-підписантами. У лютому 1905 р. Франція порушила цю домовленість, вимагаючи від марокканського султана контролю над тамтешньою армією і поліцією. З Німеччиною Франція з цього питання не проконсультувалася.

 

Німеччина вирішила приборкати французів і, по можливості, ослабити «сердечну угоду» між Францією і Англією. Оскільки Росія все ще не отямилася від нещодавньої поразки в російсько-японській війні 1904-1905 рр., Німеччина могла не боятися, що росіяни можуть втрутитися в марокканські події. Канцлер фон Бюллов порадив кайзеру Вільгельму II відвідати марокканського султана й запевнити його у своїй підтримці. Це мало засвідчити початок більш агресивної політики Німеччини щодо Франції. Кайзер не виявляв особливого бажання до такої ризикованої подорожі й намагався ухилитися від неї, але фон Бюллов навмисно передав до преси інформацію про те, що візит відбудеться, виправдавшися згодом тим, що, мовляв, уже пізно було щось змінити. Кайзер відмовлявся з кількох причин: по-перше, боявся замаху на своє життя в неспокійній країні, а по-друге, не хотів, щоб його демарш у Марокко спровокував французів до війни.

 

Наприкінці березня 1905 р. Вільгельм II прибув до марокканського міста Танжер, де виголосив провокаційну щодо Франції промову. У ній він визнав султана правителем вільної країни і запевнив, що Німеччина підтримає султана проти намагання Франції й надалі панувати в цій африканській країні.

 

Це був відкритий виклик Франції. Висадка Вільгельма II в танжер- ському порту супроводжувалася кумедними подіями. То спочатку у воду впав німецький посланник, який поспішав привітати свого імператора, то виявилося, що текст промови Вільгельма до султана не підготовлений, то арабський скакун, присланий султаном у подарунок кайзеру, злякавшись феєрверка, скинув із себе імператора. Такими ж сміхотвор- ними виявляться й результати марокканської кризи для Німеччини.

 

Повернувшись на своїй яхті до Німеччини, Вільгельм продовжував наполягати, що майбутнє Марокко повинно стати предметом розгляду на міжнародній конференції. Французький уряд не відчував у собі сил, щоб рішуче припинити такі заяви. У результаті відповідальність узяв на себе міністр закордонних справ Франції Делькассе, який подав у відставку.

 

Конференція, якої так прагнув Вільгельм, відбулася у квітні 1906 р. в Іспанії, але Німеччина на ній нічого не досягла. Її підтримала лише Австро-Угорщина. Хоч на конференції домовилися про незалежність Марокко, але підтримання законності й порядку в країні було доручено Франції та Іспанії. Перша отримала право контролювати марокканські митниці та поставки зброї. Це, по суті, узаконило французьке панування в Марокко. Та головне полягало в тому, що не стільки важливими були рішення конференції, скільки те, що вона продемонструвала єдність європейських держав проти Німеччини.

 

Боснійська криза 1908 р. На Берлінському конгресі 1878 р. Австро- Угорщині були надані повноваження управляти двома сусідніми з нею провінціями Боснією і Герцеговиною. Жителі цих провінцій були сербами, і Сербія з нетерпінням чекала на той день, коли Боснія і Герцеговина приєднаються до неї. Від самого заснування Австро-Угорської імперії вона зіткнулася з напруженістю в стосунках між австрійським, угорським і слов'янським населенням. Захисником інтересів слов'ян проголосила себе Росія.

 

У жовтні 1908 р. Австрія анексувала дві згадані провінції. Росія виступила з рішучим протестом. Виникла загроза зіткнення, причому не стільки між Сербією і Австро-Угорщиною, скільки між останньою і Росією. Бути чи не бути військовому конфлікту значною мірою залежало від Німеччини. Німці ж, дозволивши австрійцям, як висловився Вільгельм, «похизуватися в блискучих військових шатах», стримали Австро-Угорщину, бо також ще не були готовими до війни. Не була до неї готова і Росія, хоч і була принижена тим, що нею зневажили. Врешті-решт обійшлося без кровопролиття, хоча відносини між Росією, з одного боку, та Німеччиною і Австро-Угорщиною - з іншого були ще більше зіпсовані.

 

Друга марокканська криза: Агадір 1911 р. Після 1906 р. французький вплив у Марокко зріс. При цьому всі інші країни могли вільно торгувати в Марокко, а французькі й німецькі промисловці добре співпрацювали в розробленні в країні корисних копалин. Однак у 1911 р. відбулося одне з численних повстань місцевого населення проти султана й він попросив французів, які виконували поліцейські функції, допомогти відновити порядок. З Франції до Марокко прибули війська, які зайняли столицю країни.

 

1 липня 1911 р. на рейді порту Агадір на західному узбережжі Марокко раптово з'явився і став на якір німецький військовий катер (канонерський човен) «Пантера». Це суперечило рішенням міжнародної конференції 1906 р. Німеччина пояснила свої дії тим, що, мовляв, «Пантера» прибула для захисту німців, що проживали в Агадірі. Проте справжні причини були іншими: по-перше, побрязкати зброєю й залякати французів, а по-друге - випробувати міцність англо-французької Антанти.

 

У цих умовах Велика Британія рішуче стала на захист Франції. Якийсь час здавалося, що війни не уникнути. Але до листопада 1911 р. напруга в німецько-французьких відносинах потроху ослабла. Франція поступилася Німеччині впливом у Конго в обмін на свободу дій в Марокко.

 

 

 

 

 

 

 

Хоча війни вдалося уникнути, та все ж агадірська криза завдала великої шкоди справі збереження миру в Європі. Велика Британія не погоджувалася на спорудження німцями військово-морської бази в Марокко, й це посилювало морське суперництво між двома країнами. Німеччина відчувала себе приниженою британськими погрозами й побачила в зміцнілій Антанті ще один доказ того, що Англія мала на меті оточити німців щільним кільцем ворогів.

 

Італія і Триполі. Не лише Німеччина прагнула отримати нові колонії. Скориставшись слабкістю Османської імперії, Італія вирішила захопити Триполі (нині столиця Лівану) - останню частину Османської імперії в Північній Африці. У вересні 1911 р. Італія оголосила Османській імперії війну й зайняла Триполі. Важливість цієї війни полягала в тому, що коли бойові дії поширилися на о. Крит, турки закрили протоку Босфор для судноплавства. Такий крок перешкодив росіянам експортувати своє зерно через Середземне море. Османи проігнорували протести росіян, і полум'я старої ворожнечі між Росією й Османською імперією спалахнуло з новою силою. У результаті італійці, самі цього не бажаючи, спровокували нову кризу на Балканах.

 

Балканські війни 1912-1913 рр. У 1912 р. Греція, Сербія, Чорногорія і Болгарія об'єдналися в Балканську лігу. Офіційною причиною появи Ліги було заявлено прагнення Балканських держав створити більш сприятливі умови для християн Македонії, що перебувала під владою Османської імперії. Справжня ж причина полягала в тому, що це був ідеальний момент для захоплення всіх територій, що ще залишалися в Європі за Османською імперією. Оскільки головні сили турецької армії вели безуспішну війну в Триполі, то імперія не могла чинити серйозного опору.

 

Війна розпочалася в листопаді 1912 р. перемогами військ Балкан- ської ліги. За шість тижнів війни практично всі європейські володіння Османської імперії, за винятком Константинополя, були захоплені військами Ліги. Цей блискавичний успіх не на жарт стурбував як Австро- Угорщину, так і Росію. Австрійці не хотіли допустити, щоб Сербія отримала порт на Адріатичному морі, а росіяни не були зацікавлені в захопленні болгарами, чия армія була найсильнішою з-поміж інших учасників Балканської ліги, Константинополя. Адже тоді болгари перебрали б від османів контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Окрім того, авторитет болгар серед інших балканських народів затьмарив би прагнення Росії позиціонувати себе як єдину «захисницю одновірних братів-християн».

 

Посли великих держав зустрілися в Лондоні, щоб накреслити нові карти державного устрою на Балканах. За Лондонським мирним договором (травень 1913 р.) Османській імперії залишали під її контролем лише Константинополь і Босфор. Решта її володінь в Європі були поділені між чотирма членами Ліги. Але розподіл задовольнив не всіх з них. Сербія розраховувала розширити свою територію на південь до Адріатичного моря. Щоб не допустити цього, Австро-Угорщина підтримала створення незалежної Албанії. Болгарія, чий внесок у розгром Османської імперії був найбільшим, була невдоволена, що головні здобутки від перемоги дісталися іншим членам Ліги. Тепер Болгарія оголосила війну трьом своїм вчорашнім союзникам. З надією на повернення втрачених територій Османська імперія виступила у війні на боці Болгарії. Болгари були розбиті й втратили багато з того, що отримали за Лондонським договором.

 

За Бухарестським мирним договором (серпень 1913 р.) Македонія була поділена між Грецією й Сербією. Греки також отримали те, чого вони давно прагнули: Крит. Румунія отримала частину болгарської провінції Добруджа; болгари вимушені були відмовитися від Адріанополя.

 

Та цей остаточний поділ здобичі вартує набагато менше, ніж загальні результати двох балканських воєн. По-перше, погані відносини між Австро-Угорщиною і Сербією стали ще гіршими. Австро-Угорщина була переповнена рішучістю не допустити Сербію до моря, а також, наскільки вдасться, придушити прояви слов'янського націоналізму. Територіальні претензії Австро-Угорщини на південному сході Балкан могли бути задоволені лише за однієї умови - Сербія мала зникнути з політичної карти. Зі свого боку Сербія прагнула створити незалежну від Австро- Угорщини потужну слов'янську державу.

 

По-друге, Балканські війни недвозначно показали, як розподіляються симпатії великих держав. Німеччина обіцяла підтримку Австро- Угорщині проти сербів. Росія в такій же мірі була готова підтримати сербів проти Австро-Угорщини. Болгарія, гірко розчарована своїми територіальними втратами, готова була підтримати австрійців. Італія - союзник Австро-Угорщини - відмовилася допомогти австрійцям на Балканах. Небезпечно загострилися відносини між Австро-Угорщиною і Сербією. Маючи за своєю спиною потужну підтримку з боку Німеччини, Австро-Угорщині залишалося лише терпляче чекати приводу для атаки на Сербію. Цей привід серби дадуть австрійцям у серпні 1914 р.

 

2. Взаємні претензії європейських держав спонукали їх до утворення військово-політичних блоків: Троїстого союзу в складі Німеччини й Австро-Угорщини (1879), а також Італії (1882, розірвала договір у 1915). У серпні 1914 р. було підписано німецько- турецький договір, а у 1915 р. до угоди приєдналася Болгарія, після чого об'єднання стали називати Четверним союзом, або Центральними державами.

 

Натомість Британія, Франція та Росія 1907 р. завершили утворення союзу Антанти (у перекладі з французької - «сердечна угода»). Союзу трьох держав як такого не існувало, адже Англія не мала жодних формальних зобов'язань перед Францією та Росією захищати їх у разі в ійни з Німеччиною. Антанта існувала на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-російської (1907) угод. Єдиного договору між трьома державами не існувало до початку Першої світової війни.

 

Англо-французька Антанта 1904 р. мала на меті врегулювати територіальні суперечки і укріпити співпрацю проти передбачуваної небезпеки з боку Німеччини. Відтак, англійці розповсюдили свій вплив на Єгипет, а Франція - на Марокко.

 

Щодо англо-російської Антанти, то переговори між Великою Британією і Росією розпочалися в 1903 р. і чотири роки по тому суперництво між ними поступилося дружбі і взаєморозумінню. Поразка Росії у війні проти Японії заспокоїла Англію щодо російських апетитів на Далекому Сході. На Балканах, де вона вже давно протидіяла поширенню російського впливу, ситуація також змінилася.

 

Чим більше балканські держави ставали незалежними, тим складніше Росії було домінувати над ними. Крім того, з точки зору Англії, споруджена німцями стратегічна залізниця Берлін-Багдад, що проходила через Константинополь (нині Стамбул), фактично клала край намірам Росії контролювати чорноморські протоки Босфор і Дарданелли. Німці в Константинополі становили більшу загрозу якраз для Англії, ніж для багатовікових амбіцій Росії в цьому регіоні. Таким чином, два давні райони, що були яблуком розбрату між Лондоном і Петербургом, більше не турбували англійців.

 

У серпні 1907 р. між Росією та Британією було досягнуто важливих домовленостей:

 

Країна

 

Прийняті рішення

 

Афганістан

 

Росіяни зберегли свої торговельні права, але не претендували на рівні з англійцями права в Індії. Афганістан було проголошено незалежною державою, але його зовнішню політику значною мірою визначала Велика Британія

 

Персія (Іран)

 

Росія і Англія розподілили зони впливу: північ країни, у тому числі й столиця Тегеран, потрапляв під російський вплив, а південь Персії, з його багатими покладами нафти, що вже видобувалася британськими кампаніями, - під англійський. Центральна Персія залишалася нейтральною зоною

 

Тибет

 

Проголошувався районом, що перебуває під управлінням Китаю

 

 

3. Посилення мілітаризму, шовіністична пропаганда. На літо 1907 р. між Францією і Росією, а також між Францією, Великою Британією і Росією було укладено угоди. Проте загроза війни, хоч і віддалена, між Антантою і Троїстим союзом залишалася. 1907 р. відбулася ІІ Гаазька конференція (перша - у 1899 р.), яка була покликана досягти угоди про роззброєння. Проте її учасникам домовитися не вдалося, а саму конференцію Вільгельм II назвав «величезною дурницею». Вона обмежилася резолюцією, що, мовляв, «роззброєння було б дуже бажаним». Показово, що німецька делегація участі в голосуванні не брала.

 

Наростання напруги між конкуруючими блоками супроводжувалося нарощуванням військових видатків на гонку озброєнь.

 

Одного разу Бісмарк висловився, що єдина річ, якої не можна зробити, це всидіти на гострому багнеті. Він мав на увазі, що рано чи пізно створені армії і флоти повинні будуть вступити в бій. Кожна держава з обох блоків вважала за необхідне зробити все можливе, щоб у разі війни бути сильнішою за противника. Це, у свою чергу, підігрівало шовіністичну пропаганду й психологічно готувало народи до військового зіткнення.

 

Особливо загострилося англо-німецьке морське суперництво. Німецький адмірал фон Тірпіц докладав неймовірних зусиль, щоб переконати націю в тому, що без потужного військового флоту Німеччині ніколи не досягти імперської величі і економічного зростання. Високих бойових якостей сухопутної німецької армії для утвердження Німеччини в ролі потужної європейської країни, що могла б протистояти Великій Британії, було недостатньо.

 

Власне, приклад Британії підтверджував, що сильний флот - запорука домінування на континенті. Англійці витрачали на військово- морський флот учетверо більше коштів, ніж Німеччина. Загальновизнаним пріоритетом Англії був флот, що не поступався силі двох разом узятих флотів наступних за Британією країн.

 

Для того щоб посісти своє «місце під сонцем», німці повинні були мати флот, достатньо потужний, щоб кинути виклик британському флоту в європейських водах.

 

«Першою ластівкою» нового німецького флоту став модернізований корабель «Тірпіц». Німці, які пишалися кар'єрою сухопутного офіцера й ніколи не вважали себе морською нацією, поступово стали активно розвивати військове кораблебудування. Перший морський законопроект був прийнятий Рейхстагом в 1897 р., а вже через три роки новий закон про розбудову військово-морського флоту подвоїв розміри німецького флоту. Він повинен був складатися з 34 лінійних кораблів, 11 важких і 34 легких крейсерів і близько 100 міноносців.

 

Країна відкрито проголосила, що вона має намір суперничати з Великою Британією в програмі будівництва військових кораблів, у тому числі й підводних. Це була амбітна заявка на боротьбу з Англією за докорінний переділ світу та панування на морі. За винятком соціал- демократів, усі політичні сили Німеччини підтримували курс на створення сильного військового флоту.

 

Британська сухопутна армія була добре вишколеною, але незрівнянно слабшою порівняно з будь-якою іншою європейською армією. Англійці з молоком матері всмоктували любов до флоту і, як жодна нація, розумілися на його будівництві та застосуванні в бою. Усі політичні партії в англійському парламенті завжди голосували за збільшення видатків на військовий флот, оскільки інше означало б для них політичне банкрутство. До німців усвідомлення важливості флоту, якщо Німеччина прагне стати імперією, рівною Британській, приходило поступово.

 

Британський адмірал Фішер не мав сумнівів щодо того, що Німеччина була ворогом і потрібно буде рано чи пізно зіткнутися з нею і перемогти. Він навіть запропонував королю Едуарду VII, щоб британський флот раптово атакував військово-морські сили Німеччини й знищив їх до того, як вони стануть надто сильними. Фішер реорганізував увесь британський флот і зосередив три головні ударні морські ескадри в європейських водах. Завдяки дружнім відносинам з Японією Британія могла не перейматися своєю безпекою на Далекому Сході.

 

У 1906 р. на воду був спущений новий британський лінкор типу «Дредноут». Надалі всі кораблі цієї серії називалися дредноутами. Лінкор цього типу був швидшим і сильнішим, ніж будь-яке інше судно у світі; поява дредноутів враз перетворила всі попередні лінкори на застарілі. Поява англійських дредноутів стала сигналом для Німеччини, що вона теж повинна будувати такі кораблі, щоб не відстати від Великої Британії. Між 1909 і 1911 рр. Німеччина спустила на воду 9 дредноутів. Англійці ж, щоб зберегти свою морську перевагу, - 18.

 

Якщо дредноути давали шанс Німеччині наздогнати Велику Британію в будівництві військових кораблів, то проблема, як і де використати ці кораблі, залишалася нерозв'язаною. Німецькі військові кораблі не могли пройти через Кільський канал, що був відкритий в 1895 р. і який сполучав Балтійське і Північне моря. Канал терміново поглибили і розширили; він був готовий пропускати німецькі кораблі рівно за півтора місяця до початку Першої світової війни. На той час Англія вже зосередила 90 % свого флоту в Північному морі, що дозволило французькому флоту цілком зосередитися на захисті від німців Середземного моря. У ході Першої світової війни майже всі великі військово-морські битви відбуватимуться саме в Північному морі.

 

Запекла гонка озброєнь не обмежилася кораблебудуванням. З початку XX ст. більшість європейських держав збільшила чисельність своїх армій, постійно переозброюючи їх новими видами зброї.

 

Починаючи з 1913 р., темпи збільшення чисельності армій стрімко зросли. Наприклад, у цей рік чисельність німецької армії була збільшена на 120 тисяч. Франція і Росія тим часом збільшили тривалість строкової військової служби. Навіть Велика Британія стала приділяти безпрецедентну увагу своїй сухопутній армії. Англійський міністр оборони Холден організував невеликий, але добре озброєний і навчений експедиційний корпус для відправки його до Європи. Головне ж завдання з оборони Британських островів покладалося на територіальні армії, адже до 1916 р. в Англії не було військової повинності.

 

Велика увага в гонці озброєнь приділялася виробництву гармат, особливо великого калібру (у Франції важка артилерія перебувала в зародковому стані).

 

Також розпочалося прискорене будівництво літаків. До 1914 р. на озброєнні армій країн Антанти і Центральних держав було по 150250 літаків.

 

У гонці озброєнь брали участь усі великі держави, вона посилювала відчуття того, що війна неминуча.

 

Зі свого боку влада, як у країнах Антанти, так і в державах Троїстого блоку, не шкодувала зусиль і коштів для масованих пропагандистських акцій. Газети, провідні політики з різних політичних партій наперебій просторікували про неминучість і навіть бажаність воєнного розв'язання суперечностей, переконуючи обивателя, що перемога буде неминуче досягнута. Граючи на чутливих струнах патріотизму й шовінізму, населення переконували, що в час суворих випробувань нація має згуртуватися перед обличчям загрози, забувши про внутрішні конфлікти.

 

Пропаганда мілітаризму й шовінізму застилала очі мільйонам європейців. Активізувалися громадські організації, як-от морські ліги в Німеччині та у Великій Британії, що утворилися наприкінці ХІХ ст., які пропагували гонку морських озброєнь. Тогочасні політики й письменники прищеплювали людям думку про те, що війна - це звична подія.

 

Змінювалися й шкільні підручники з історії. У кожній країні дітей учили патріотизму, прищеплювали гордість за національні традиції, розповідали про величні подвиги попередників.

 

Запитання на закріплення матеріалу:

 

1. Поясніть історичні поняття і терміни: «військово-політичний блок», «гонка озброєнь», «мілітаризм», «шовінізм», «анексія».

 

2. Схарактеризуйте витоки та природу міжнародних криз і конфліктів на початку XX ст.

 

3. Назвіть причини загострення міжнародної обстановки. Які й чому, на Вашу думку, держави були зацікавлені в такому загостренні?

Закріплення вивченого матеріалу.

Завдання додому – опрацювати відповідний матеріал підручника.