Розробки уроків "Видатні постаті України"

Про матеріал

ПЕРЕДМОВА

Знання історії є одним з найважливіших джерел формування політичної культури. У процесі вивчення курсів з історії України складаються сприятливі умови для розвитку творчого мислення учнів, їхньої пізнавальної активності, уміння самостійно поповнювати свої знання, користуючись різними джерелами інформації.

Пропонований посібник присвячений викладанню курсу «Визначні постаті України» від ІХ до ХVІІІ ст. ( 10 клас) Він побудований відповідно до чинної навчальної програми Ігоря Гирича «Визначні постаті України» рекомендованої МОН України для учнів 10-11класів загальноосвітніх шкіл з історичним профілем навчання

Посібник містить програму курсу, орієнтовне календарне планування Детальні розробки уроків, що супроводжуються методичними рекомендаціями, додатки з біографічними даними, та додатковою інформацією по всіх історичних особах , які вивчаються, що дозволить суттєво збагатити змістовну частину уроку і зробити заняття більш цікавими.

Перегляд файлу

ЗМІСТ

Передмова…………………………………………………………………………………...........................3

Програма курсу «Видатні постаті України»……………………………………………………………5

Календарне планування………………………………………………………………………………....10

Урок 1. Вступ……………………………………………………………………………............................11

Урок 2. Володимир Великий—правитель князівської держави (Урок № 1)………........................14

Урок 3. Володимир Великий—правитель князівської держави (Урок № 2)………........................16

Урок 4. Ярослав Мудрий та його зовнішньополітична діяльність спрямована на зростання авторитету Київської Русі в тогочасному світі (Урок № 1)…………………………………………21

Урок 5. Ярослав Мудрий та його зовнішньополітична діяльність спрямована на зростання авторитету Київської Русі в тогочасному світі (Урок № 2)………………………….........................25

Урок 6. Феодосій Печерський і формування давньокиївської держави…………………………...28

Урок 7. Князь Данило—творець Галицько-Волинської держави (Урок № 1)…………………….31

Урок 8. Князь Данило—творець Галицько-Волинської держави (Урок № 2)…………………….33

Урок 9. Узагальнення за темою «Визначні постаті України часів Київської Русі……..................36

Урок 10. Василь-Констянтин Острозький видатний представник української аристократії, некоронований володар України-Русі (Урок № 1)………………………………................................39

Урок 11. Василь-Констянтин Острозький видатний представник української аристократії, некоронований володар України-Русі (Урок № 2)………………………………................................41

Урок 12. П. Конашевич-Сагайдачний-перший козацький гетьман політик (Урок № 1)………..44

Урок 13. П. Конашевич-Сагайдачний-перший козацький гетьман політик (Урок № 2)………..48

Урок 14. Петро Могила—творець помісної української церкви……………………………………51

Урок 15. Узагальнення за темою «Визначні пості України пізнього середньовіччя та початку ранньої нової доби»……………………………………………………………………………………....54

Урок 16. Богдан Хмельницький-уособлення ідеї нової, козацької України (Урок № 1)………....58

Урок 17. Богдан Хмельницький-уособлення ідеї нової, козацької України (Урок № 2)………....61

Урок 18. Юрій Немирич—яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини ХVІІ ст. із виразною проєвропейською політичним спрямуванням (Урок № 1)……………………….64

Урок 19. Юрій Немирич—яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини ХVІІ ст. із виразною проєвропейською політичним спрямуванням (Урок № 2)……………………….66

Урок 20. «Сонце Руїни» Петро Дорошенко—найбільша постать ханського проекту…………....69

Урок 21. Йосиф Нелюбович-Тукальський—православний митрополит, який першим освятив боротьбу за незалежність………………………………………………………………………………...71

Урок 22. І. Мазепа—остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави

(Урок № 1)……………………………………………………………………………….............................73

Урок 23. І. Мазепа—остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави

(Урок № 2)………………………………………………………………………………….........................76

Урок 24. І. Мазепа—остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави

(Урок № 3)………………………………………………………………………………….........................79

Урок 25. Пилип Орлик—будівничий всестанової України (Урок № 1)……………………………81

Урок 26. Пилип Орлик—будівничий всестанової України (Урок № 1)……………………………85

Урок 27. Узагальнення за темою «Визначні постаті України ХVІІ-- першої половини ХVІІІ»……………………………………………………………………………………............................87

Урок 28. Кирило Розумовський—останній гетьман, один з перших автономістів нового часу (Урок № 1)……………………………………………………………………………….............................88

Урок 29. Кирило Розумовський—останній гетьман, один з перших автономістів нового часу (Урок № 2)……………………………………………………………………………….............................90

Урок 30. Василь Капніст—слобідський дідич-автономіст, яскравий виразник української справи кінця ХVІІІ—початку ХІХ ст………………………………………………………………….92

Урок 31. Микола Гоголь—національний дуалізм української душі в ХІХ ст…………………….96

Урок 32. Григорій Полетика—перший теоретик української окремішності……………………...98

Урок 33. Узагальнення за темою «Визначні постаті України кін. ХVІІІ- поч.ХІХ»…………….102

Урок 34-35. Міні -проект «Визначні постаті України ІХ—початку ХІХ ст.»………………....106

Використані джерела…………………………………………………………………………………....109

Додатки…………………………………………………………………………………………………..112

ПЕРЕДМОВА

У виданні особливе місце відведено урокам комбінованого типу. Під час такого уроку вчитель має змогу вирішувати велику кількість навчально-виховних завдань: здійснювати опитування учнів з метою актуалізації опорних знань та вмінь або перевірки домашніх завдань; приділити належну увагу опрацюванню нового матеріалу; організувати роботу із закріплення набутих знань та вмінь; підвести підсумки здійсненої роботи; оцінити активність учнів на уроці тощо. При цьому вчитель має послідовно акцентувати увагу на виконанні важливого навчально-виховного завдання формування історичного мислення. Цьому сприятимуть пропоновані у посібнику форми і прийоми роботи, такі як бесіди з використанням проблемних завдань і запитань, групова робота, моделювання ситуацій, практичні завдання за історичними джерелами і т. д., також широко використовуються відеоджерела. Вказані засоби сприяють активізації творчого критичного мислення, спонукають учня до аналізу історичних фактів, власних висновків, узагальнень, порівнянь.

Структура уроку в посібнику уніфікована і підпорядкована загальній схемі. Слід зазначити, що пропонований посібник має суто рекомендаційну спрямованість. Учитель може використовувати поданий матеріал на власний розсуд, як у повному обсязі, так і окремі його елементи.

Автор сподівається, що запропонований посібник буде корисним як учителю початківцю, та і досвідченому викладачеві, допоможе зробити уроки цікавими, пізнавальними і результативними

ПРОГРАМА «ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ УКРАЇНИ»

10-11 клас

Курс «Визначні постаті України» допоможе учню краще зрозуміти й усвідомити проблеми української історії впродовж тисячоліття. Якписав М. Грушевський: <<Уся надія в нас, вся сила в народі», маючи на увазі українську еліту, яка кермує народом у його визвольних змаганнях за кращу долю. Народ є рушійною силою історичного процесу, але на чолі його стоять провідники - князі, церковні ієрархи, земельні володарі, козацька старшина, вчені, письменники, представники інтелігенції. Ознайомившись з думками й помислами тих осіб, які визначали українську політику в різні епохи, учень зможе краще збагнути й осягнути перебіг історичних подій, причини наших перемог і поразок.

Українську історію від IX до XX ст. уособлюють 34 історичні постаті: 17 припадає на середньовічну і ранньомодерну добу— до кінця XVIII ст., 17 - на період XIX - середину XX ст. Наголошується, передусім, на добі кінця XIX - початку XX ст., коли, власне, викристалізовувалася модерна українська національна ідея, сформувався новий тип політичного українця, розпочався новітній національно-визвольний рух, який призвів до Української революції 1917-1920 рр. і постання нової української державності. Серед обраних діячів не лише ті, що; уособлюють національний табір, ай яскраві представники тих політичних течій, які в своїй громадсько-політичній діяльності орієнтувалися на Росію або Польщу.

План ознайомлення з історичними постатями побудовано за єдиним принципом, тобто йдеться про місце кожної особи в подіях певної історичної епохи, внесок у культурне й громадське українське життя під політичним кутом зору.

Володимир Великий - правитель князівської держави

Норманська еліта і слов'янська людність. Київська феодальна імперія. Християнство як ключовий чинник зміцнення держави. Україна-Русь між варязькою Північчю і візантійським Півднем, римською Європою та кочовим Сходом: етнополітичний чинник держави Св. Володимира. Міста як осердя князівської адміністрації й культури.

Ярослав Мудрий та його зовнішньополітична діяльність, спрямована на зростання авторитету Київської Русі в тогочасному світі

Освіта й культура як чинник державного самоствердження; Київ - другий Константинополь, «град Божий на землі»: духовні символи держави. Ярослав Мудрий та європейські князівсько-королівські династії: міжнародний контекст ранньоукраїнської держави.

Феодосій Печерський і формування давньоукраїнської духовності Монастирське життя як світоч християнської духовності. Від князівських «отчих» монастирів до «общежительських» обителей. Облаштовувач Києво-Печерської лаври. Вибудування нової моральної домінанти: чернець і князь. Участь Св. Феодосія в світському житті держави. Князівські усобиці і позиція печерського чернецтва. Антоній і Феодосій Печерські: становлення української ментальності ХІV-ХVШ ст.

Князь Данило -творець Галицько-Волинської держави

Об'єднання західних теренів українських земель у першій половині XIII ст. в єдиній державі завдяки харизматичності князя Данила. Князювання Данила як боротьба одноосібного й колективного (олігархічного) начал українського державотворення. Між західною та східною духовністю: король Данило й римський престол. Данило - будівничий міст українських. Татарські волховські люди й відносини з Ордою.

Василь-Костянтин Острозький - видатний представник української аристократії, некоронований володар України-Русі

Українська еліта на службі Польської держави. У пошуку компромісу між Римом і Константинополем. Княжий рід Острозьких та Унія: між війною і культурою. Творець культурних осередків (Острозька академія, друкарня, меценат монастирів і церков). Між польським молотом й козацьким ковадлом. Запрограмованість вгасання української князівської еліти.

Петро Конашевич-Сагайдачний - перший козацький гетьман-політик

Від козацької вольності до державницької статечності. Викристалізування третьої сили: між польською і турецько-татарською потугами. Козацька сила й українська православна ідея. П. Сагайдачний і формування нового типу української людини: братські школи колегії

Петро Могила - творець помісної української церкви

У пошуках релігійного компромісу між православними та греко-католиками. Ідеолог київської ідеї українського Єрусалиму. Відновлювач церковної слави князівського Києва. Автор проекту українського консерватизму. Київський патріархат як противага покозаченню України та зросійщення церкви.

Богдан Хмельницький - уособлення ідеї нової, козацької України

Речник старшинсько-козацької верстви. Дилема цивілізаційного вибору (Схід, Візантія чи Європа). Б. Хмельницький як організатор сателітного типу, держави. Українсько-гетьманський монархізм Б. Хмельницького.

Юрій Немирич - яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини XVII ст. із виразно проєвропейським політичним спрямуванням

Соцініанство як засіб здобуття освіти. Реформація і протестантська ідеологія - шлях Ю. Немирича та його однодумців на розірвання відносин з польською католицькою верхівкою. Шведський «потоп» Речі Посполитої та шведський вибір радикальної частини української маєткової шляхти. Союз Ю. Немирича - виразника спольщеної української шляхти -з козацькою старшинською верствою (козацько-шведська угода). Конфлікт аристократичної і демократичної концепції «козацької нації».

«Сонце Руїни» Петро Дорошенко - найбільша, постать ханського проекту України

Продовжувач козацької державної традиції. П. Дорошенко як одна з іпостасей Б. Хмельницького. Протурецька політика: одна з автентичних моделей козацької політики. Трикутник смерті: в лещатах Польщі, Криму й Росії. Росія - «східний» чинник Дорошенкового самостійництва.

Йосиф Нелюбович-Тукальський - православний митрополит, який першим освятив боротьбу за державну незалежність

Продовжувач справи київських митрополитів на обстоювання помісності української православної церкви. Симбіоз державної та церковної влади. Митрополит Й. Нелюбович-Тукальський і гетьман П. Дорошенко. Чигирин - митрополича столиця. Орієнтація на мусульманський Схід, аби не розчинитися в православній Московській патріархії. Життя церковне концепції И. Нелюбовича-Тукальського після його смерті. Перенесення останків митрополії до Лубенського Мгарського монастиря.

Іван Мазепа - остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави

Кінець Руїни - накопичення сил та очікування слушної нагоди. І. Мазепа – продовжувач політики Б. Хмельницького. Плекання старшинської еліти як основи майбутнього аристократичного устрою. Культура і церква - важіль державного поступу. Об'єднання Лівобережної та Правобережної України: початок здійснення плану. Шведсько-український союз: нездійснена можливість, що мала підстави справдитися.

Пилип Орлик - будівничий всестанової України

Києво-Могилянська академія - «альма-матер» козацької еліти. Конституція

П.Орлика перша спроба перетворення козацької держави на державу всієї української людності. Перша українська політична еміграція. П. Орлик - творець міжнародної опінії щодо української справи.

Кирило Розумовський - останній гетьман, один з перших автономістів нового часу

Автономістичні спроби старшини зберегти рештки осібного козацького устрою й К. Розумовський. Ідея спадкового гетьманату Розумовських як усталена традиція українського монархізму. «Національні будови» Батурина і Глухова, спроба відкриття університету й академії наук - культурні засади автономізму другої половини XVIII ст. К. Розумовський і Г. Теплов: недремне око російського централізму.

Василь Капніст - слобідський дідич - автономіст, яскравий виразник української справи кінця XVIII - початку XIX ст.

Прусська місія В. Капніста 1791 р. як продовження старої козацької практики шукання союзників проти найбільшого визискувача. В. Капніст - виразник настроїв українського слобідського панства. Російський письменник, але український патріот: чи є мова показником національної приналежності? В. Капніст у зв'язку з формуванням нового типу української інтелігенції XIX ст.: «за народженням - українець, росіянин - за політичним вибором».

Микола Гоголь - національний дуалізм української душі в XIX ст.

Між етнічним почуванням і державною приналежністю. Українець у собі, росіянин зовні. М. Максимович і М. Гоголь: плани професорства в Київському університеті й написання історії України. Літературна творчість М. Гоголя як погляд українця на російську дійсність. Вплив його творів на формування української свідомості другої половини XIX ст.

Григорій Полетика - перший теоретик української окремішності

Г. Полетика проти М. Ломоносова: освіта як підстава національної справи.

Г. Полетика- український депутат комісії «Уложения» 1766 р. Речник козацького автономізму. Г. Полетика - найвірогідніший автор «Історії Русів». «Історія Русів» та ідеологія федеративної Речі Посполитої.

Автор: Ігор Гирич, зав. відділом Інституту Української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук.

Календарне планування з курсу «Визначні постаті України»

10 клас (35 годин)

№	Дата	Зміст навчального матеріалу
Вступ *(1 година)*
1			Вступ
Т. 1. Визначні постаті України часів Київської Русі *(7 годин)*
2-3			Володимир Великий—правитель князівської держави
4-5			Ярослав Мудрий та його зовнішньополітична діяльність, спрямована на зростання авторитету Київської Русі в тогочасному світі
6			Феодосій Печерський і формування давньоукраїнської духовності
7-8			Князь Данило—творець Галицько-Волинської держави
9			Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
Т. 2. Визначні постаті України пізнього середньовіччя та початку ранньої нової доби *(5 годин)*
10-11			Василь-Констянтин Острозький—видатний представник української аристократії, некоронований володар України- Русі
12-13			Петро Конашевич-Сагайдачний—перший козацький гетьман політик
14			Петро Могила—творець помісної української церкви
15			Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
Т. 3. Визначні постаті України ХVІІ—першої половини ХVІІІ ст. *(11годин)*
16-17			Богдан Хмельницький—уособлення ідеї нової, козацької України
18-19			Юрій Немирич—яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини ХVІІ ст. із виразно проєвропейським політичним спрямуванням
20			«Сонце Руїни» Петро Дорошенко—найбільша постать ханського проекту України
21			Йосиф Нелюбович-Тукальський—православний митрополит, який перший освятив боротьбу за державну незалежність
22-24			Іван Мазепа—остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави
25-26			Пилип Орлик—будівничий всестанової України
27			Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
Т. 4. Визначні постаті України кінця ХVІІІ—початку ХІХ ст. *(6 годин)*
28-29			Кирило Розумовський—останній гетьман, один з перших автономістів нового часу
30			Василь Капніст—слобідський дідич—автономіст, яскравий виразник української справи кінця ХVІІІ—початку ХІХ ст.
31			Микола Гоголь—національний дуалізм української душі в ХІХ ст.
32			Григорій Полетика—перший теоретик української окремішності.
33			Узагальнення та систематизація предметних компетенцій.
34-35			Міні -проект «Визначні постаті України ІХ—початку ХІХ ст.»

УРОК № 1

Тема. Вступ

Мета: ознайомити учнів із завданнями і структурою курсу «Видатні постаті України» додатковою та енциклопедичною літературою, електронними та Інтернет ресурсами визначити форми організації навчальної діяльності учнів на заняттях курсу, охарактеризувати основні історичні події України від ІХ до кінця ХVІІІ ст.

Обладнання: відеофільм «Невідома Україна», портрети видатних діячів, історична література

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Прийом «Асоціація на дошці»

Учитель вертикально на дошці записує слово, «Україна» Далі він просить учнів назвати асоціації, яке воно у них викликає. Обов’язковою умовою є те, щоб слова мали спільні з основними поняттями літери.

Розповідь вчителя.

Колись Господь Бог ділив землю. Усі народи стали в чергу і кожний тягнув свій жеребок. Кому яка земля дісталася, туди і йшли вони її освоювати. Не прийшли за землею лише українці. Бог запитав їх:

--А чому ви не прийшли за землею?

Ми молилися, --відповіли вони.

Відповідь сподобалася Богові, і він віддав українцям найкращу землю, яку залишив собі. Тією землею була Україна.

Це легенда. Але в ній прихований глибокий сенс. Вчений Братко-Кутовський, досліджуючи походження назви нашої країни дійшов висновку, що наші далекі предки вкладали в це слово такий зміст: «земля, вкраяна, виділена і наділена Богом», Отже, не «окраїна» якої-небуть чужоземної держави (Росії, Польщі), «вкраяна», «украяна». Спочатку слово вживалося з наголосом на перше «а». Ненаголошене «я» з часом трансформувалося н «Ї», і поступово утвердилася назва «Україна».

Історія України надзвичайно багата, цікава і повчальна і тому курс «Визначні постаті України», який ми розпочнемо вивчати сьогодні, допоможе вам краще зрозуміти й усвідомити проблеми української історії впродовж тисячоліття. Як писав М. Грушевський: «Уся надія в нас, вся сила в народі», маючи на увазі українську еліту, яка кермує народом у його визвольних змаганнях за кращу долю. Народ є рушійною силою історичного процесу, але на чолі його стоять провідники - князі, церковні ієрархи, земельні володарі, козацька старшина, вчені, письменники, представники інтелігенції. Ознайомившись з думками й помислами тих осіб, які визначали українську політику в різні епохи, ви зможете краще збагнути й осягнути перебіг історичних подій, причини наших перемог і поразок.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Завдання та структура курсу

Вчитель ознайомлює учнів з метою та структурою курсу за змістом програми.

Прийом « Місткий кошик»

На аркуші паперу діти малюють кошик, на якому пропонується написати географічна або історичні персоналі про які згадувалося вище. Головне, щоб «кошик» був заповнений доверху. Через певний час учитель зупиняє гру і просить одного з учнів зачитати слова. Учні викреслюють осіб, які повторюються в їх записах. Переможцем виявиться учень, у якого більше за інших записано імен, тобто в якого найбільш місткий кошик для знань.

2. Джерела вивчення

Самостійна робота учнів

Знайомимо учнів з додатковою навчальною літературою, історичними довідниками, енциклопедіями.

Інтернет- ресурсами, які допоможуть готуватися учням до уроку

• http://travel.kyiv.org/map

На сторінці представлено електронну карту України, яка дозволяє детально розглянути будь-яку область держави. Мова сайту: англійська.

• http://www.uahistory.cjb.net/

Представлено електронні версії книг відомих істориків: М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного та ін. Мова сайту: українська.

• http://history.franko.lviv.ua/

«Нариси історії України».

На сайті представлено електронні версії книг: «Нариси історії України з найдавніших часів до кінця XVII століття» (автор Н. Яковенко). «Нариси Історії України. Формування української нації XIX–XX століть» (автор Я. Грицак) та «Довідник з історії України» (4.1, 2, 3). Мова сайту: українська.

• http:// wikipedia.org.ua/ Інтернет-енциклопедія

3. Українська історія ІХ-- кінець ХVІІІ ст.

Перегляд відеофільму «Невідома Україна» серія № 4 «Звідки взялася Україна»

Прийом «Пошта»

Кожному учню пропонується визначити свою «адресу» в класній кімнаті. Ряди парт гратимуть роль вулиць, самі парти або столи - будинків. Учні на аркушах записують питання за фільмом, пишуть адресу однокласника (1-ша Зелена вулиця, будинок 3, Олені), свою зворотну адресу і з допомогою листоноші відправляють записку адресату. Адресати повинні письмово відповісти на питання. За командою вчителя гра зупиняється й оцінюються декілька «листів». Найвищу оцінку одержують ті, хто поставив цікаве питання й отримав на нього правильну відповідь.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза»

Пропонується учням записати одним реченням на аркуші паперу головну ідею уроку. Робота у парах, кожен за сорок п’ять секунд спробує переконати партнера, що саме його теза важливіша за інші. А далі пара на таких саме умовах переконує іншу про важливість уже їхньої спільної тези.

Об’єднана четвірка переконує іншу, і так доти, доки половина учасників не вибере свого речника, який від їхнього імені захищатиме спільно вибрану тезу, сперечаючись із речником іншої команди. Дайте кожному учасникові три хвилин на те, щоб одним реченням на окремому аркуші паперу написати підсумок вивченого. Кожен чіпляє свій аркуш на велику дошку. Учасники групують аркуші відповідно до їхнього змісту й мотивують свої рішення. Кількість тематично схожих висновків згодом визначатиме колективну думку про головну ідею заняття й полегшуватиме загальний підсумок вивченого.

V. Підсумки уроку

Прийом « Підіб’ємо підсумки»

Кожен учень з місця промовляє

На уроці я...

- дізнався...

- зрозумів...

- навчився...

- найбільший мій успіх - це...

- найбільші труднощі я відчув...

- я не вмів, а тепер умію...

- я змінив своє ставлення до...

- на наступному уроці я хочу...

Оцінювання учнів

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект

2. Познайомитися з історичною літературою та Інтернет-сайтами.

УРОК № 2

Тема. Володимир Великий—правитель князівської держави ( урок1)

Мета: закріпити й поглибити знання учнями історії Київської держави; удосконалити навички роботи з історичною картою, відео-джерелами, продовжити формування національно-свідомої особистості.

Обладнання: диск «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн», карта «Розселення східних слов'ян», роздавальний матеріал, картки «Хронологія»

Тип уроку: урок формування та вдосконалення знань і навичок.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

Що таке держава?
Які ознаки держави?

Групова робота

Учні об'єднуються у групи. Завдання довести, що Київська Русь мала всі ознаки державності.

Вчитель. Таким, чином Київська Русь є державою.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Норманська еліта і слов'янська людність.

Вчитель. Існують різні точки зору на питання утворення Київська Русі: норманська теорія і теорія природно-історичного утворення Київська Русі (антинорманська).

Норманська теорія з'явилася у ХVІІІ ст. Її прибічники доводять, що Київську Русь заснували—варяги германсько-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Наголошувала на важливості германських впливів і на нездатність слов'ян створити власну державу, що спричинило обурення російського вченого ХVІІІ ст. Михайла Ломоносова, який довів першочергову роль слов'ян у створенні Київська Русі. Ломоносов у відповідь висунув антинорманську теорію.

Антинорманська теорія започаткувала тривалі наукові суперечки. Прибічники цієї теорії доводять, що утворення держави у східних слов'ян стало наслідком природного ходу історичних подій; для цього існували всі необхідні економічні і соціальні передумови. На цих позиціях твердо стояли українські вчені Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Сучасні українські Історики, використовуючи дані археологічних джерел, літописів, переконливо доводять виникнення держави Київська Русь з племінних князівств східних слов'ян шляхом природного історичного розвитку.

Робота з картою

Назвіть, які племена проживали на території Київської держави.
На території якого з племен був розташований Київ?
Які географічні чинники вплинули на те, що Київ перетворився на провідний центр майбутньої держави?

2. Київська феодальна імперія

Перегляд відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» серії 4-11, завдання учням скласти хронологічну схему за фільмом.

Робота з хронологічною схемою

Прийом «Термінологічна розминка»

Учням, поділеним на мікрогрупи, даються два-три поняття. Завдання учнів - записати декілька визначень кожного поняття і потім захистити свою точку зору.

Основні поняття: феодалізм, феодальна ієрархія («драбина»), монархія, станово-представницька монархія, суспільні відносини, суспільство, адміністрація, еліта, стан, експлуатація, повстання.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом « Аукціон»

Учні повторюють якусь властивості, спосіб життя та феодальної держави Київська Русь. Вони доповнюють один одного. Той, хто назве ознаку останнім, а інші не зможуть доповнити, виграє та отримує відповідно найвищу оцінку.

V. Підсумки уроку

Підсумкове слово вчителя, оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект

2. а) Підготувати повідомлення про дитячі та юнацькі роки князя Володимира Великого; б) про реформи Володимира Великого; в) політика Володимира Великого в галузі містобудування; г) значення християнства в розвитку культури в Київській Русі.

УРОК № 3

Тема. Володимир Великий—правитель князівської держави ( урок 2)

Мета: ознайомити учнів з діяльністю князя Володимира, з'ясувати зміст його реформ, проаналізувати зовнішню і внутрішню політику; розвивати історичне мислення, формувати вміння аналізувати історичні факти і події, працювати з історичними джерелами й картою, давати характеристику державним діячам, сприяти формуванню патріотичної свідомості в учнів, шанобливого ставлення до історичного минулого, розвивати почуття поваги до свого народу.

Обладнання: карта «Київська Русь ІХ-ХІ ст.», уривки з «Повісті минулих літ», матеріали посібника С. Коляди «Дидактичні матеріали з історії України», схеми, портрет Володимира Великого, ілюстрації, пам'ятка роботи з джерелом, «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»; додаток № 1.

Тип уроку: урок-практикум

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Вчитель. У ході уроку ми ознайомимося з діяльністю князя Володимира; визначимо, чому запровадження християнства вважається епохальним переворотом в історії Київської Русі; дамо оцінку внутрішній і зовнішній політиці Володимира Великого. Усю цю інформацію ми з вами отримаємо з історичних джерел.

На кожну парту роздаються пам'ятки роботи з історичним джерелом

Пам'ятка роботи з історичним джерелом

Уважно прочитати зміст історичного джерела.
З'ясувати час і мету його створення, авторство.
Виділити в тексті головне і другорядне.
Порівняти свої знання про історичну подію з інформацією, яку містить джерело.
Висловити свою думку щодо конкретного історичного джерела.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Князь Володимир: людина і державотворець

Вчитель. Після загибелі князя Святослава у Київській державі почали точитися міжусобні війни, влаштовані його синами—Ярополком Київським, Олегом Древлянським та Володимиром Новгородським. Останній переміг своїх братів і став Великим князем Київським та одноосібним правителем державі. Дитячі та юнацькі роки князя оспівано в билинах нашого народу.

Виступи учнів з повідомленнями про дитячі та юнацькі роки Володимира Великого.

Аналітична бесіда

Як ви вважаєте, Володимира виховували як звичайного хлопчика чи як князівського сина?
Чи вбачала княгиня Ольга в маленькому онукові майбутнього князя ?
Чи вплинуло виховання Ольги на формування Володимира як державника? Аргументуйте відповідь.

Робота з історичним джерелом

Опрацювати уривок з «Повісті минулих літ», виділити в ньому головне та другорядне. (готується як роздатковий матеріал)

«…Не ховайте собі скарбів на землі де ото міль жере і злодії не крадуть. І Давида він слухав, який говорив: «Добрий чоловік милує і дає», і Соломона він слухав, який говорив: «Тому, хто бідним дав, Бог у позику дає».

Це почувши, повелів він усякому старцеві і вбогому приходити на двір на княжий і брати всякому потребу—питву та їжу із скарбниць. І радив він також і це. Сказавши: «Немічні й недужі не можуть дійти до двору мого»,--він повелів спорядити вози і поклав на них хлібів, м'яса, риби й овочів різних, і мед у бочках, а в других квас. І стали вести по городу, запитуючи: « Де недужі чи старі, що не можуть ходити?». І тим роздавали все на потребу.»

Запитання

Чому, на вашу думку, Володимир піклувався про хворих і немічних?
Чи поважав народ свого князя за таку доброчинну діяльність?
Як ви вважаєте, такі заходи князь влаштовував постійно чи лише на великі свята?

Вчитель. Зерна , посіяні княгинею Ольгою, зійшли пишними колосками у Володимирові серці, він виріс чудовим державником, який намагався втілити в життя багато нових і потрібних для зміцнення держави реформ. Володимир став одним з найвидатніших політичних діячів тогочасної Європи.

Виступи учнів з повідомленнями про реформи Володимира Великого.

Робота з зошитом—виписати основні положення реформ

2. Християнство як ключовий чинник зміцнення держави

Перегляд відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» серія 12

Аналіз історичного джерела

Проаналізувати уривки з «Повісті минулих літ», порівняти їх використовуючи текст додатка, самостійно скласти за наведеними параметрами порівняльну таблицю про особливості язичницької і християнської релігій (готується як роздатковий матеріал)

А. « У рік 6488 (980). І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі поза двором: Перуна дерев'яного, а голова його була срібна, а вус—золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога і Мокош. І приносили їм люди жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх, і жертвували їм цим бісам, і оскверняли землю. І осквернялась жертвами земля Руська і пагорб той. Але преблагий Бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині є церква Св. Василя Великого як ото потім скажемо.»

Б. І було видіти радість велику на небі і на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужить, говорячи « Горе мені, бо проганяють мене звідси!» Люди ж охрестившись, ішли у дома свої. А Володимир радий бувши, що пізнав він Бога сам і люди його, і глянувши на небо сказав: «Боже великий, що створив небо і землю, поглянь на нові люди свої! Дай же їм Господи, пізнати тебе, істинного Бога. Як ото узнати землі християнські, і утвердь в них віру правдиву і незмінну. А мені допоможи, Господи, проти ворога—диявола, щоб сподіваючись на тебе і на твою силу. одолів підступи його.»

Робота з таблицею

Ознаки	Християнство	Язичництво
Кого вшановують	Єдиного Бога (монотеїзм)	Багато богів (політеїзм)
Місце відправлення культу	Церква	Капище
Хто відправляє культ	Священики	Жерці
Яким чином вшановують	Звертаються з молитвою до Бога	Приносять жертви

Бесіда

Чому, на вашу думку, Володимир надав перевагу християнству?

Вчитель узагальнює відповіді учнів і наголошує, що офіційно запровадження християнства на Русі відбулося 988 року. Проте ще раніше хрещення прийняли Аскольд і Дір, а також Ігор і Ольга.

3. Україна-Русь між варязькою Північчю і візантійським Півднем, римською Європою та кочовим Сходом: етнополітичний чинник держави Св. Володимира.

Прийом «Концентрація»

Клас ділиться на групи. Кожна група отримує текст додатку №1 « Походи» на аркушах. Аркуші перевернуті текстом униз. За сигналом учителя учні перевертають аркуші, читають протягом визначеного часу (1-2 хв.) текст, а потім знову перевертають аркуші та віддають їх учителю. Після цього кожен учень записує в зошиті те, що запам’ятав із тексту. Далі група записує спільний текст на окремому аркуші. Виграє та команда, що найбільш повно відтворить текст.

4. Міста як осердя князівської адміністрації й культури.

Вчитель. Правління князя Володимира припадає на ті часи, коли руські землі потерпали від нападів кочівників. Для захисту від завойовників на півдні і південному сході Київської держави зводили фортеці.

Робота з картою

1. Яких змін зазнала територія Київської Русі за часів правління Володимира Великого?

2. Назвіть міста, які були побудовані за Володимира.

3. Назвіть і покажіть місто, де відбулося хрещення Володимира. Пригадайте, яку назву воно мало на різних етапах історії.

Виступи учнів з повідомленнями політика Володимира Великого в галузі містобудування; значення християнства в розвитку культури в Київській Русі.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Складання історичного портрету.

Внесок князя Володимира в розвиток Русі можна визначити рядом дієслів, а щоб картина була повною, доповнити їх іменниками і прикметниками

КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР

Завершив Підкорив Переміг Спорудив Впорядковував

Заснував Прийняв Зміцнив Розвивав Карбував

V. Підсумки уроку

Вчитель підводить клас до висновку, що князя Володимира можна справді назвати великим, бо за його правління Київська Русь набула військової могутності, досягла культурного піднесення, стала економічно розвиненою державою.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку №1

2. Скласти історичну портрет князя Володимира.

3. Підготовити презентацію на тему «Пам'ятки культури часів Ярослава Мудрого»

УРОК № 4

Тема. Ярослав Мудрий та його зовнішньополітична діяльність, спрямована на зростання авторитету Київської Русі в тогочасному світі

( урок1)

Мета: розкрити багатопланову діяльність Ярослава Мудрого; наголосити на значенні збірника законів «Руська правда»; допомогти учням усвідомити значення «Руської правди»; формувати вміння аналізувати історичні документи і робити висновки; розвивати творчі здібності учнів; виховувати в них повагу до видатних історичних діячів, почуття гордості за минуле свого народу.

Обладнання: карта «Київська Русь ІХ-ХІ ст.», уривки з «Повісті минулих літ», «Руська правда»; портрет Ярослава Мудрого, відеофільм

«Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»; учнівські презентації.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Мозковий штурм»

1. Яким було становище Русі за часів князя Володимира Великого?

2. Які важливі моменти в історії Київської Русі цього часу ви можете назвати?

Перевірка історичного портрета Володимира Великого.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Боротьба за владу. Утвердження на престолі Ярослава.

Розповідь учителя

Розповідь учителя, під час якої використовується настінна карта й аркуші з іменами братів Ярослава, що розміщенні відповідно до місць їх князювання.

--А як він сам прийшов до влади?

Після смерті князя Володимира його старший син Святополк оголосив себе київським князем і убив можливих претендентів на великокнязівський престол Бориса, Гліба, Святослава. За це він отримав прізвисько «Окаянний».

Про що думав Святополк?

Учень зачитує уривок з «Повісті минулих літ». « Коли переб'ю всіх братів своїх, буду одноосібно володіти Руською землею.»

Головним противником Святополка залишався Ярослав, який князював у Новгороді. Чому Ярослав пішов проти брата?

Учень зачитує уривок з «Повісті минулих літ». «Не я почав убивати братів моїх, тому що без вини пролив Борисову і Глібову праведну кров, мабуть, і мені те саме зробить?»

В 1015 році Ярослав Мудрий в жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол, але 1018 під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 Ярослав Мудрий став київським Великим князем.

Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя тмутараканського і чернігівського. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 р. брати вперше вирішили поділити батьківські володіння. Можливо це було так, як показано у фрагменті «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн». Під час перегляду намагайтеся усвідомити суть угоди між братами.

Перегляд та обговорення фрагмента фільму.

Таким чином, завдяки таланту політика й сильній волі Ярослав з 1036 р. закріпився на князівському престолі.

2. Збірник законів «Руська правда»

Розповідь учителя

Княжіня Ярослава, прозваного в народі Мудрим, стало періодом розквіту, вершиною могутності Київської держави. Володимир заклав фундамент, Ярослав звів величну будівлю. У внутрішній політиці основним його завданням було відновлення централізованої держави. Він здолав тих, хто не хотів йому коритися. Ярослав удосконалив державний апарат, пом'якшив данину. Це сприяло пожвавленню торгівлі, землеробства, скотарства, різних промислів та ремісничого виробництва. Значну увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширенні церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкриті монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилася 1051 р., коли київським митрополитом був обраний русин Іларіон.

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.

Робота з історичним джерелом.

Ознайомтеся з текстом «Руської правди» і дайте відповіді на запитання

З "Руської правди" (ХІ-ХІІ ст.) (скорочений варіант) готується як роздатковий матеріал

Коли вб'є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, якщо сини одного батька, чи батька син, якщо племінник, чи сестри син; а якщо не буде мститися - то 40 гривен за голову; якщо буде русин, чи гридин, чи купець, чи ябедник, чи мечник, якщо ізгой чи слов'янин, то 40 гривен поклади за нього.

Якщо палець вріже якийсь, то 3 гривні за образу.

А коли вуса — 12 гривен, бороду — 12 гривен.

Якщо хто візьме чужого коня, чи зброю, чи одяг, а знайдеться у своєму миру (общині), то взяти хазяїнові своє, а 3 гривні — за образу.

Якщо холоп ударив вільного чоловіка і біжить до хоромів, а пан почне ховати його, то холопа спіймати, а пан мусить сплатити за нього 12 гривень, а коли зустріне той муж холопа — може вбити його.

Про яку традицію у давньоруському суспільстві свідчать статті?
Чому за вбивство й каліцтво встановлений однаковий штраф?
Чим ви пояснюєте дозвіл законом кривавої помсти за вбивство родича?
Чим ви пояснюєте заміну кривавої помсти грошовим штрафом?
Чим ви пояснюєте однакову суму штрафу для різних народів?
Чи застосовувалася смертна кара?
Яку власність захищає «Руська правда»? Про що це свідчить?
Що дає «Руська правда» як історичне джерело для розуміння життя Київської Русі?
У чому позитивне значення «Руської правди»?

10. Які групи населення розрізняє «Руська правда»?

11. З чого видно відмінності в їх становищі?

3. Освіта та культура як чинник державного самоствердження.

Конкурс учнівських презентацій «Пам'ятки культури учнівських презентацій»

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Асоціативний кущ»

Яким вам бачиться образ Ярослава Мудрого? Якою людиною він був? Доберіть епітети до образа князя Ярослава Мудрого.

V. Підсумки уроку

Узагальнююче слово вчителя , оцінювання роботи учнів.

V І. Домашнє завдання

Опрацювати текст додатку № 2.

УРОК № 5

( урок2)

Мета: сприяти розумінню зовнішньої політики князя Ярослава Мудрого; розвивати в учнів вміння працювати в групах із джерелами інформації, аналізувати факти і події, давати характеристику історичним діячам і з'ясовувати їхнє місце в історичному процесі; сприяти патріотичному вихованню учнів у дусі поваги до особистостей, які зробили значний внесок у справу зміцнення державності.

Обладнання: додаток № 2; роздавальний матеріал; карта «Київська Русь ІХ-ХІ ст.»; таблиця «Розквіт Київської Русі»

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Мікрофон»

1. Доведіть, що «Руська правда»--найвизначніша пам'ятка правової культури Київської Русі.

2. Як ви розумієте слова літописця, що князь Ярослав «засіяв книжними словами серця віруючих»?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Київ—другий Константинополь, «град Божий на землі» :духовні символи держави.

Вчитель Перлиною Русі стала її столиця—місто Київ.

Робота з таблицею «Розквіт Київської Русі»

Учні за таблицею аналізують план міста. Порівнюють «місто Володимира» з «містом Ярослава».

Прийом «Синтез думок»

Вчитель звертає увагу учнів на поняття «великий Київ». Учні формулюють поняття, називають новобудови часів Ярослава.

2. Ярослав Мудрий та європейські князівсько-королівські династії: міжнародний контекст ранньоукраїнської держави.

Робота у групах

Зовнішню політику Ярослава Мудрого можна умовно поділити на такі напрями: печенізький, польський, візантійський. Працюючи з роздатковим матеріалом, кожна група дає характеристику політики Ярослава за визначеними напрямками.

Роздатковий матеріал

Зовнішня політика

1. Підтримувалися тісні відносини з Візантією. Зміна династій і прихід до влади Костянтина Мономаха, налаштованого вороже до Русі, призвели до війни. Син Ярослава Мудрого Володимир рушив походом на Константинополь. Буря знищила кораблі русів і Володимир Ярославич повернувся назад. Частина воїнів висадилася на берег. Вони потрапили у полон і були осліплені греками. проте імператор змушений був шукати миру і уклав союз з Ярославом.

2. Оборона південних кордонів. Незважаючи на спорудження укріпленої лінії по р. Рось, у 1036 р. печеніги прорвали укріплення і підійшли до Києва. Ярослав Мудрий завдав нищівної поразки і на три десятиліття захистив південний кордон від нападів.

3. Захист західних кордонів, боротьба із Польщею за Червенські міста. У 1030 р. відвоював у поляків Белз, у 1031 р. разом з князем Чернігівським відвоював Червенські міста, які остаточно перейшли до складу Давньоруської держави. Пізніше уклав союз із польським королем Казимиром скріплений династійним шлюбом.

4. Боротьба на північних та північно-західних кордонах. Боровся з нападами ятвягів, литовців, чуді, здійснив ряд походів на них розширив кордони своєї держави.

5. Ярослав Мудрий захистив кордони своєї держави і ще більше розширив її вплив. У зовнішній політиці велику увагу приділяв дипломатії, породичався з правлячими династіями Німеччини, Франції, Візантії, Угорщини, Скандинавії. В історії йому дали влучну назву—«тесть Європи». Серед сусідів особливе місце посідала Німецька імперія, яку Київ розглядав як союзника у боротьбі з Польщею і Візантією. Дуже високим був авторитет Русі, яка грала важливу роль в європейській політиці.

Вчитель Ми проаналізували основні напрямки зовнішньої політики Ярослава, яка, як бачимо, була досить успішною зверніть увагу на карту.

Робота з картою учні визначають походи Ярослава Мудрого.

Складання схеми

Учні у зошитах по ходу пояснення вчителя мають скласти схему «Династичні зв'язки Ярослава Мудрого.»

Вчитель. Як бачимо, такі династичні зв'язки підтверджують визначний авторитет і могутність як Ярослава Мудрого, так і Київської Русі.

3. Ярослав Мудрий—людина та державник

Прийом «Акваріум»

Групи відповідають на питання:

Князя Ярослава прозвали у народі Мудрим. Але, на відміну від батька Володимира, він не став героєм билин і сказань. Поясніть чому.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Фронтальний діалог

Виділення основних моментів правління Ярослава Мудрого

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Чому був присвячений цей урок? Чи досягли ми, на вашу думку, його мети?

2. Що саме ви вважаєте важливим саме для себе? Чому?

3. У чому полягає важливість вивчення цієї теми для нас, українців, сьогодні?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати тексти додатка № 2

2. Підготувати повідомлення на тему «Монастирське життя як світоч християнської духовності. Від князівських «отчих» монастирів до «общежительських» обителей.»

3. Підготовити повідомлення про життя та діяльність Феодосія Печерського

УРОК № 6

Тема. Феодосій Печерський і формування давньоукраїнської духовності

Мета: познайомитись з особистістю Феодосія Печерського, проаналізувати та оцінити його діяльність, розвивати вміння висловлювати власну думку, визначати роль діяча в історичному процесі; сприяти формуванню інтересу до минулого свого народу.

Обладнання: портрет, ілюстрації ікон, додаток № 3.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Бліцопитування по ланцюжку»

Перший учень ставить коротке питання другому. Другий - третьому, і так до останнього учня. Час на відповідь - кілька секунд, учитель має право зняти питання, яке не відповідає темі або недостатньо коректне.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Монастирське життя як світоч християнської духовності. Від князівських «отчих» монастирів до «общежительських» обителей.

Виступ учнів з повідомленнями

2. Облаштовувач Києво-Печерської лаври. Вибудування нової моральної домінанти: чернець і князь.

Робота з текстовими матеріалами

Учні опрацьовують текст додатка № 3

Прийом «Концентрація» Див урок № 3.

3. Участь Св. Феодосія в світському житті держави. Князівські усобиці і позиція печерського чернецтва. Антоній і Феодосій Печерські: становлення української ментальності ХІV-ХVШ ст.

Розповідь вчителя. Феодосій Печерський увійшов у нашу історію як святий і будівничий Печерської обителі, як визначний проповідник Слова Божого, мислитель-письменник, за порадами до якого зверталися можновладці—великокиївські князі Ізяслав і Святослав.

Все життя Феодосія Печерського—взірець служіння високим ідеалам християнства. Спадщина Феодосія Печерського, принаймні, те, що дійшло до нас й однозначно визнане дослідниками, складається з семи проповідей, повчань, двох послань до князя Ізяслава і двох молитов. Це, зрозуміло, лише частка його богословського доробку, але й цього достатньо, щоб зрозуміти, що Феодосій Печерський був представником високоосвіченої частини суспільства, яке виховувалося на засадах християнської віри.

«Житіє Феодосія Печерського» написав Нестор-літописець в 80-х роках ХІ ст. Життєпис праведника, викладений літописцем Нестором, відтворює образ вольової натури, яка поставила перед собою цілком визначену мету і досягла її.

У нас в гостях Феодосій Печерський

Слово Феодосія Печерського

Виступ учня з повідомленням про життя та діяльність Феодосія Печерського

Гра «Інтерв'ю навпаки»

1. У чому я бачив своє покликання ? А яке ваше покликання, в чому сутність вашого життя?

2. Чому Печерський монастир став осередком просвітництва в Київській Русі? З ім'ям якого князя пов'язане його створення?

3. Чому не приваблювало мене світське життя?

4. Як, на ваш розсуд, чи був я патріотом?

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Розповідь вчителя. М. Костомаров писав: «Справжніми засновниками монастирського життя були: Антоній, а більше усього Феодосій, що заклали Печерський монастир….

Коли Феодосій став ігуменом, показав великий талант в улаштуванні й управі. Зверхні знаки влади не тільки не заманювали його, а були навіть осоружні; зате він умів правити самим ділом, як ніхто, і своїм моральним впливом держав монастир в безусловнім послусі…»

Прийом «Моя думка»

Чи згодні ви з висловлюванням М. Костомарова? Доповніть дану характеристику Феодосію Печерському як церковному і державному діячеві.

V. Підсумки уроку

Розповідь вчителя. Свого часу видатний історик М. Костомаров писав: «Той самий дух, який виявив Феодосій у своєму житті й побудові монастиря, надовго залишився його обителі. За ним з'явився цілий ряд подвижників, чиї діяння записувалися, передавалися усно, слугували взірцем для інших монастирів і поширювали в руському народі відомий напрямок релігійних поглядів і віру».

-Дійсно, «той самий дух» Феодосія Печерського змушував не одне покоління людей замислюватися над своїм життям, своїм вибором шляху, внеском у розвиток рідного краю і людства в цілому.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати тексти додатка № 3

2. Скласти запитання до теми.

УРОК № 7

Тема. Князь Данило -творець Галицько-Волинської держави ( урок1)

Мета: охарактеризувати діяльність Данила Галицького; розвивати вміння аналізувати діяльність історичної особи на основі відеоматеріалів; оцінювати значення історичних явищ і фактів і робити висновки; формувати інформаційну компетентність; продовжити роботу з історичною картою; виховувати історичний світогляд, любов і пошану до історії своєї Батьківщини

Обладнання: карта «Галицько-Волинська держава», портрет Данила Романовича, уривки з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Галицько-Волинське князівство», текст додатка № 4, роздатковий матеріал

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Дерево пізнання»

Домашнім завданням вашим було скласти запитання до теми, яку ми вивчали на попередньому уроці, отже пропоную відповісти на поставлені вами запитання з «Дерева пізнання»

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Об'єднання західних теренів українських земель у першій половині XIII ст. в єдиній державі завдяки харизматичності князя Данила.

Перегляд фрагменту з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Галицько-Волинське князівство».

Гра «Табула раса»

(Запитання для гри написані на дошці)

1. Регентом при малолітніх синах Романа Мстиславича стала княгиня Анна. що це означає?

2. Кого запросили галицькі бояри на престол замість Романових синів?

3. Чи справдилися сподівання бояр щодо Ігоревичів?

4. Якого року «королем королівства Галицького» було проголошено угорського королевича Коломана?

5. Хто і коли звільнив Галичину від угорської окупації?

6. Коли та як вдалося Данилу Романовичу остаточно укріпитися в Галичині?

Під час пергляду учні в зошитах розташовують на лінії часу почуті основні дати та події

2. Князювання Данила як боротьба одноосібного й колективного (олігархічного) начал українського державотворення.

Групова робота

За текстом додатка № 4. учні складають таблицю «Внутрішня політика князя Данила Галицького»

1-ша група—об'єднання земель

2-га група—реформа державного управління

3-тя група—економічна реформа

4-та група—військова реформа

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Знайди помилку»

Учням роздається текст листа невідомого автора, вчитель пропонує ознайомитися з ним і написати свого листа виправивши помилки.

Лист невідомого автора

Шановне панство, спішу повідомити Вас про людину, чиїй особі ви приділили так багато вашої дорогоцінної уваги. Чи гідний він того? Судити вам, але спершу вислухайте. Знаю його ще з часів, коли він з батьком воював проти литовців та поляків й «уславився» як людина жорстока і підступна. Підкупами та мечем об'єднував Волинське князівство з Галицьким. А яке свавілля чинив він боярам!Розповідають, що люди сльозами вмивалися, коли Данило виганяв бояр, і з ненавистю корилися новому князеві. Подальше його правління було не краще за початок. Він був поганим господарем, не турбувався про своїх підданих. За його правління міста занепали, ремісники втікали до інших володарів. Гіркота сповнила серця русичів: «За що ж нам такий правитель?» Важко й мені писати про це та мушу.

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Про що ви дізналися сьогодні на уроці?

2. Чи завжди інформація буває правдивою?

3. Щоб ви порадили споживачеві інформації?

Оцінювання учнів

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку № 4

2. Підготувати повідомлення на тему «Відношення Данила Романовича з римським престолом»

3. Підготувати презентацію «Данило—будівничий міст українських»

УРОК № 8

Тема. Князь Данило -творець Галицько-Волинської держави ( урок2)

Мета: продовжувати формування уявлення про Галицько-Волинську державу. показати роль Данила Галицького в процесі державотворення, висвітлити засади його зовнішньої політики, вдосконалювати вміння аналізувати історичні факти та події; розвивати вміння виділяти головне; виховувати повагу до історичного минулого, національну свідомість на основі особистого сприймання історії.

Обладнання: уривки з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Галицько-Волинське князівство», учнівські презентації «Данило—будівничий міст українських», уривки документів, відеофільм

«Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн».

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Бліцопитування по ланцюжку»

Див. урок № 6.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Між західною та східною духовністю: король Данило й римський престол.

Виступ учня з повідомленням на тему «Відношення Данила Романовича з римським престолом»

Бесіда.

1. Як ви вважаєте, чому Данило Галицький прийняв від папи Інокентія ІV корону?

2. Визначте міжнародне значення коронування Данила Галицького.

2. Данило - будівничий міст українських.

Перегляд презентації «Данило—будівничий міст українських»

Прийом «Продовж розповідь»

Кожен учень по черзі називає речення, але так, щоб була утворена розповідь про побачене. Кожне речення оцінюється в один бал.

3. Татарські волховські люди й відносини з Ордою.

Розповідь вчителя. Зануритися більше в історичну епоху і зрозуміти складність того часу нам допоможуть «Подорожні замітки» арабського літописця Хаджі Радхима:

Із «Подорожніх заміток»

«…С каких облаков сорву я сверкающие молнии разящих слов? Где я найду раскаленный котел кипящей смолы, чтобы ею начертать полные жгучей жалости и пылающего негодования картину горя, отчаяния, безутешных слез, которыми сопроводжаеться каждый шаг железного монгольского войска, уничтожающего все на своем пути?

Каждый человек, каждая женщина и ребенок становятся неумолимых степняков. Всякое сопротивление карается смертью, всякая покорность влечет тяжелое рабство…»

Самостійна робота в зошиті

Письмово учні мають надавати відповіді на запитання.

1. Чому люди так боялися монголо-татарського ярма?

2. У чому полягали причини перемог монголо-татар?

Прийом «Прес»

Учні відстоюють свою думку з схемою.

1. Я вважаю, що…..

2. Тому, що……….

3. Наприклад………

4. Тому я вважаю……..

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»

Бесіда

1. У якому році почалися походи Батия?

2. Звідки і коли почався другий похід Батия?

3. Чи могли кияни уникнути битви?

4. Які факти свідчать про героїчний опір населення завойовникам?

5. Дайте визначення понять: «орда», «ярлик», «баскаки».

6. Що таке «золотоординське ярмо»?

Робота в групах

Дилема—це проблема, що має два рішення, але вибір їх однаково ускладнений (знайти менше із зол)

Скласти робочий лист дилеми.

1-ша група. Підкорятися Батию : за і проти

2-га група Не підкорятися: за і проти

Учні відстоюють свою точку зору:--Як би ви вчинили і чому?

Розповідь вчителя. Пропустивши ситуацію крізь себе, бачимо, що Данило доклав чимало зусиль, щоб захистити народ і державу.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів.

Історичний турнір

Учні наводять факти з історії Галицько-Волинської держави, Перемагає той, хто назве найбільше фактів.

V. Підсумки уроку.

Прийом «Мікрофон»

Дайте власну оцінку Данилі Галицькому.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатку № 4

2. Підготуватися до узагальнення теми

УРОК № 9

Тема. Узагальнення за темою «Визначні постаті України часів Київської Русі».

Мета: повторити, узагальнити й систематизувати знання з теми; розвивати творче мислення учнів засобами гри, пізнавальну активність учнів; виховувати повагу до минулого українського народу.

Обладнання: карта Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, портрети історичних діячів, виставка книг з історії Київської Русі.

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Основна частина уроку

Гра «Інтелектуальний тир»

Для гри готують ігрове поле у вигляді мішені із зображенням яблука в середині (кількість кілець - 5, секторів - 6), таким чином, на полі 30 секторів, що відповідає 30 питанням за певною темою .

Питання, які розташовані у різних кільцях, мають різну вартість. Перше зовнішнє кільце - найпростіше питання (вартість 1 бал), друге - 2 бали, трете - 3 бали і т.д. У внутрішньому шостому кільці, що розташоване у самому яблучку, питання найскладніші, тому й найдорожчі - 6 балів.

Грають чотири команди, які за попереднім жеребкуванням визначають послідовність та кількість (5-8) підходів до інтелектуальної мішені.

Мішень висить на стіні - представники від команди кидають у мішень спеціальні дротики Кожен, хто кидає дротик, намагається влучити якомога ближче до внутрішнього кола, бо там найдорожче питання.

Після 5-8 підходів кожної команди помічники рефері рахують кількість балів, що отримали команди за правильні відповіді.

Питання для гри.

1 кільце (1 бал)

1. Ім'я князя, який Русь охрестив. (Володимир)

2. Ім'я князя, якого називали «тестем Європи» (Ярослав)

3. Хто заснував Києво-Печерський монастир? ( Феодосій Печерський)

4. «_____правда»--перша збірка законів. (Руська)

5. Церква, побудована на честь Пресвятої Богородиці. (Десятинна)

6. Золоті________ (ворота).

2 кільце (2 бали)

1. Річка, на якій Ярослав переміг свого брата Святослава (Альта)

2. Віра в багатьох богів (Язичництво)

3. Сестра Ярослава Мудрого, яка стала дружиною польського короля. (Доброніга)

4. Землі, де княжив брат Ярослава Мудрого (Тмутаракань)

5. Ім'я монгольського хана, який здійснив похід на Волинь у 1254-1255 рр. (Куремса)

6. 1250 р. Данило Галицький заклав це місто і назвав його на честь свого сина (Львів)

3 кільце (3 бали). Знайди зайве

1. Ясак, полюддя, уроки, подимне, відробітки (ясак)

2. Селяни, ремісники, торговці, ченці (ченці)

3. Спис, лук, стріла, рало. (рало)

4. Каганат, князівство, королівство, султанат, етнос (етнос).

5. Ікона, Євангеліє, ідол, іконостас (ідол).

6. Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Феодосій Печерський, Данило Галицький (Феодосій Печерський).

4 кільце (4 бали)

Пояснити значення термінів.

1. «Боярська дума» 4. Міжусобиці

2. Літопис 5. Золота Орда

3. Ігумен 6. Дитинець

5 кільце (5 балів). Анаграми.

1. СЛІВА—до цієї річки на заході сягали кордони Галицько-Волинського князівства (Вісла).

2. ЛМОХ—місто, яке стало столицею Галицько-Волинське князівство

3. РОТЦХЕНІСО—над ними здобув перемогу Данило Галицький під Дорогочином (Хрестоносці).

4. РЕХННЕЩЯ—подія, яка відбулася на Русі у 988 р. (хрещення)

5. ОНОТМАСИР—заснований Феодосієм (монастир)

6. ГИОЛНМО—вороги, яких так і не зміг здолати Данило Романович (монголи).

6 кільце (6 балів)

1. Назвіть країни, з якими Ярослав Мудрий мав династичні стосунки, а також ті, з якими вів війни протягом свого правління.

2. Назвіть наслідки, які мало для Київської Русі прийняття християнства

3. Дайте характеристику Феодосію Печерському як церковному і державному діячеві.

4. Завдяки чому Русь досягла процвітання за часів Ярослава Мудрого?

5. Проаналізуйте державницьку діяльність князя Володимира Великого. Дайте оцінку його людським якостям.

6. Дайте оцінку політиці Данила Галицького.

ІІІ. Оцінювання знань учнів

Підведення підсумків гри, та оцінювання учнів.

ІV. Домашнє завдання

1. Повторити тему «Становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Кревська унія»

2. Підготувати повідомлення на тему «Українська еліта на службі Польської держави.»

УРОК № 10.

Тема. Василь-Констянтин Острозький—видатний представник української аристократії, некоронований володар України- Русі (Урок № 1)

Мета: показати становище української еліти у ХV—І пол. ХVІст.; висвітлити причини і основні положення Люблінської унії; вдосконалювати навички роботи з документами, текстами; виховувати інтерес до історії нашого народу

Обладнання: тексти додатка № 5, роздатковий матеріал, карта « Україна ХV—ХVІІ ст.», відеофільм «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серія «Люблінська унія»

Тип уроку: урок формування та вдосконалення знань і навичок.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Яким було становище українських земель у складі Великого князівства Литовського?

2. Коли і за яких причин була укладена Кревська унія? Які це мало значення для України?

3. Коли було остаточно ліквідовано автономію удільних князівств?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Українська еліта на службі Польської держави.

Розповідь вчителя Наприкінці ХV—ХVІ ст. основними станами української еліти були: князі, шляхта (пани, зем'яни, бояри), духовенство. Князі обіймали головні адміністративні (керівні) посади на українських землях Литовсько-Польської держави.

Станові права шляхти набули завершеного вигляду після прийняття Першого Литовського статуту 1529 р. і Другого Литовського статуту 1566 р. За шляхтичами визнавалася необмежена влада над селянами, вони вільно розпоряджалися землеволодінням, звільнялися від повинностей і податків. Вище духовенство, поповнювалися вихідцями зі шляхетських і князівських родів. Одним з найбільших княжих родів на Україні був рід Острозьких (біографічна довідка)

Повідомлення учнів на тему «Українська еліта на службі Польської держави.»

2. У пошуку компромісу між Римом і Константинополем.

Учні опрацьовують текст додатка №5 «Позиція Костянтина Василя Острозького в релігійній сфері»

Прийом «Концентрація»

Див. урок № 3.

3. Княжий рід Острозьких та Унія: між війною і культурою.

Заочна екскурсія-подорож на Україну ХV—ХVІІ ст. Робота з картою.

Учитель знайомить учнів з передумовами підписання Люблінської унії.

Робота з документом (Готується як роздатковий матеріал)

Текст 1 « Українські й білоруські магнати… нейшли на зближення з Польщею, їх стримував страх втрати зверхності політичного становища в державі….. але найбільше їх лякало окатоличення, якого зазнала Галичина»

Текст 2 «Зацікавленість унією виявляли українські шляхтичі. Вони думали, що в об'єднаній державі можна буде краще налагодити оборону від турецько-татарських нападів і покласти край шляхетським наїздам на польсько-українському кордонні. Українська шляхта хотіла поліпшити умови торгівлі з країнами Західної Європи, а шляхи торгівлі проходили через Польщу.»

Запитання

Хто і чому з числа представників українського суспільства підтримували або чинили опір укладенню союзу між Польщею і Литвою?

Розповідь вчителя про ставлення В. К. Острозького до Унії

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»Серія «Люблінська унія»

Проаналізувати, які наслідки для українських земель мала Люблінська Унія, результат записати у вигляді таблиці

Наслідки Люблінської унії для України

Позитивні	Негативні

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза» Див. урок № !.

V. Підсумки уроку

Підсумкове слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 5

2. Підготувати запитання до теми.

УРОК № 11.

Тема. Василь-Констянтин Острозький—видатний представник української аристократії, некоронований володар України- Русі (Урок № 2)

Мета: : з’ясувати значення діяльності В. К. Острозкого у розвитку культури України та результати його діяльності; розвивати в учнів уміння складати розповідь, в логічній послідовності висвітлювати історичні події, розвивати навички усного мовлення та роботи з джерелами інформації; на прикладах діяльності В. К. Острозкого виховувати в учнів почуття любові до Батьківщини і свого народу.

Обладнання: текст додатка № 5, комп'ютерної презентації «В. К. Острозький князь і меценат»

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Пінг-понг»

До дошки виходять два учні й по черзі ставлять один одному питання за домашнім завданням. У цій грі можна задіювати невеликий яскравий м’яч. Учень промовляє питання і кидає м’яч своєму супернику. Учитель оцінює їх відповіді.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. В. К. Острозький творець культурних осередків (Острозька академія, друкарня, меценат монастирів і церков).

Перегляд комп’ютерної презентації «В. К. Острозький князь і меценат» (підготовлена вчителем)Слайд 1 Портрет В-К. Осрозького. Костянтин Острозький став найбільшим оборонцем і своєї нації, і своєї віри. За час князя Костянтина місто Остріг стало найвидатнішим культурним осередком, куди зверталися очі і всієї України, і всієї православної церкви.

Слайд 2. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.

Слайд 3 В м. Острог у 1576 р. була заснована перша слов'яно-греко-латинська школа, яка практично була першою вищою школою в Україні. Вона була відкрита і утримувалася на кошти В-К. Осрозького. Тут вивчалися різні мови та «сім вільних наук».Цю школу закінчило багато відомих церковних діячів, письменників, вчених.

Слайд 4.Ілюстрація Острозького літопису. Цей літопис було складено імовірно, в кінці 30-х рр. ХVІІст. Основна увага приділена історії роду Острозьких.

Слайд 5. За сприянням К.В.Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

Слайд 6. В 1575 році К.В.Острозький запросив переслідуваного Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року («Острозька Біблія»).

Слайд 7. Острозька Біблія. Думка видати повну Біблію постала давно в князя Костянтина Острозького, бо потреба в ній була пекуча, і на неї вказували князеві з усіх сторін. Не треба забувати, що стара наша культура базувалася найбільше на Біблії, без неї не було взагалі духовного життя, тому брак повного Св. Письма відчувався тоді на кожнім кроці, особливо ж у нас, коли почалася релігійна боротьба й полеміка.

Слайд 8. Засновник шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року.

Слайд 9. При Богоявленській замковій церкві (мала статус кафедрального собору, один з найзначніших православних храмів того часу) виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон, написаних в той час, вважаються шедеврами православного іконопису.

Слайд 10. Спричинився до розбудови Межиріцького монастиря (вали, Заславська та Дубенська (не збереглась) брами.

Прийом « Мікрофон»

Чи можна В. К. Острозького назвати творцем культурних осередків України?

2. Між польським молотом й козацьким ковадлом.

Бесіда

1. Чи мала Україна власну державність?

2. Які політичні фактори впливали на умови національного розвитку України?

Учитель підсумовує відповіді учнів і пропонує учням прочитати тексти додатка

№ 5 «Біографія» та «Ставлення до українського козацтва»

Прийом «Мовники»

Учням пропонується прочитати текст. Далі вони переказують текст колективно. Кожен по черзі називає іменник (або прикметник), який точно ілюструє наступне речення тексту. При цьому кожен наступний учасник має повторити названі попередниками слова. Виграє той, хто жодного разу не зіб’ється.

3. Запрограмованість вгасання української князівської еліти.

Розповідь вчителя Поступово князь відійшов від участі в політичному і культурному житті країни, доживав в Дубинському замку. Збайдужіння К. В. Острозького до людських справ негативно позначилося на діяльності академії в Острозі, яка на початку XVII століття поступово занепадає.

Помер в 1608 році; був похований в крипті Богоявленської церкви в Острозі.

Після його смерті в Україні настають не найкращі часи, продовжувався процес денаціоналізації української шляхти: нащадки знатних родів переходили до католицтва або унії. Чому ж не знайшлося серед князівської еліти людини, яка б продовжила справу князя Василя?

Дискусія

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Асоціативний кущ»

Яким вам бачиться образ В. К. Острозького? Якою людиною він був? Доберіть епітети до образа князя В. К. Острозького.

V. Підсумки уроку

Підсумкове слово вчителя. Переоцінити значення цієї постаті для України важко. І, хоч князь був звичайною людиною з властивими кожному хитаннями та недоліками, проте його великі справи і його слава заступають їх для нашого покоління. з глибини віків постає перед нами могутній князь-захисник рідної землі, рідної віри, культурний та освітній діяч, мудрий правитель, і пам'ять про нього не померкне в віках

Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 5

2. Скласти кросворд до теми.

3. Скласти політичний портрет В-К. Острозького.

УРОК № 12.

Тема. Петро Конашевич-Сагайдачний - перший козацький гетьман-політик (Урок 1)

Мета: визначити роль українського козацтва у боротьбі з іноземними загарбниками; охарактеризувати діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного; проаналізувати наслідки участі козацтва у Хотинській війні; сприяти формуванню навичок самостійної роботи та критичного мислення учнів; продовжувати розвивати вміння працювати з таблицями та відеоджерелами, аналізувати , робити висновки; виховувати повагу до історичного минулого України.

Обладнання: карта «Козацтво у першій половині Х VІІ ст.», відеофільм «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серії « Гетьман Сагайдачний» та «Хотинська війна», уривки з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Козаки», уривок із книги «Подорожі» П'єра делла Варе.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

1. Перевірка кросвордів

2. Перевірка політичного портрету В-К. Острозького.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Від козацької вольності до державницької статечності.

Перегляд уривка з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Козаки»

Бесіда

1. Яким було військове мистецтво козаків?

2. Яку роль відігравали козаки в захисті південних кордонів українських земель ?

3. Яку роль відігравали козаки у захисті православної церкви?

4. Які риси державності ви можете визначити у Запорозькій Січі?

Розповідь вчителя Виникнення та діяльність українського козацтва не пройшли непоміченими європейцями . Що вони писали на початку ХVІІ ст. про козаків?

Уривок із книги «Подорожі» П'єра делла Варе.

«Турки не мають на чорному морі жодного міста , щоб його не взяли козаки … У будь-якому разі, вони зараз на Чорному морі є такою значною силою, що коли додадуть більше енергії, то цілком його контролюватимуть… Після серйозних роздумів про їх стан, про їхні політику й звичаї я не маю сумніву щодо того, що з часом вони створять могутню республіку , бо, на мою думку, навіть уславлені спартанці, не кажучи вже про сицилійців , карфагенян і навіть римлян, не починали так знаменито і вдало.

Бесіда

1. Кому і як загрожували козаки?

2. Яким було ставлення до українського козацтва на міжнародній арені?

3. Які сподівання, на ваш погляд, могли покладати уряди європейських держав на козацтво?

4. Використовуючи попередні набуті знання та надану інформацію, укажіть завдання, які стояли перед козацтвом на початку ХVІІ ст.

2. Викристалізування третьої сили: між польською і турецько-татарською потугами.

Розповідь вчителя Козацтво, згуртоване в Запорозькій Січі, наприкінці ХVІ ст. не лише захищало кордони української землі, а й здійснювало воєнні походи до Кримського ханства й причорноморських володінь Османської імперії. На перші десятиліття ХVІІ ст. припадали найбільш вдалі морські походи козаків. Цей період увійшов в історію як «доба героїчних походів».

Робота з картою

Учитель свою розповідь супроводжує показом на карті, а учні складають хронологічну таблицю « Морські походи козаків під проводом П. Конашевича-Сагайдачного»

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серія «Сагайдачний»

Бесіда

1. Що ви можете сказати про тактику ведення бою козаками?

2. Яке значення мали морські походи козаків?

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»Серія «Хотинська війна»

Учні заповнюють таблицю

«Хотинська війна»

Причини війни

Основні події

Результати

Перевірка змісту таблиці.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Мікрофон»

1. Чому козацькі експедиції першої половини ХVІІ ст. називають «добою героїчних походів»?

2. Дайте власну оцінку гетьману Сагайдачному

V. Підсумки уроку

Скласти оду-похвалу П. Сагайдачному від нащадків (складання сенкену)

Наприклад:

Сагайдачний

Мудрий

непохитний

воював

захищав, дбав

палкий патріот своєї країни.

Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 6

2. Підготовить повідомлення на тему «П. Сагайдачний і формування нового типу української людини: братські школи колегії»

УРОК № 13

Тема. Петро Конашевич-Сагайдачний - перший козацький гетьман-політик (Урок 2)

Мета: розглянути зміни, що відбулися в становищі православної церкви після Берестейської унії; показати, що лише козацтво було єдиною силою, здатною захистити православіє; на прикладі діяльності гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного показати вплив особи на хід історичних подій; продовжувати розвивати вміння працювати з історичними текстами, матеріалами, критично їх осмислювати, формувати навички самостійної роботи; виховувати повагу до захисників рідної Вітчизни.

Обладнання: роздатковий матеріал, текст додатка № 6.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Вірю не вірю»

Кожне питання починається словами: «Чи вірите ви, що…» Учні повинні погодиться з цим твердженням чи ні.

1. Чи вірите ви, що головним заняттям кримських татар було землеробство?

2. Чи вірите ви, що гетьман П. Конашевич –Сагайдачний провів у полоні 25 років?

3. Чи вірите ви, що найбільший морський похід козаків—похід на Синоп?

4. Чи вірите ви, що Човни козаків називалися чайками?

5. Чи вірите ви, що гетьман П. Конашевич –Сагайдачний був смертельно поранений у Хотинській битві?

6. Чи вірите ви, що У битві під Цецорою поляки перемогли турків?

7. Чи вірите ви, що П. Конашевич –Сагайдачний підписав Вільшанську угоду з поляками?

8. Чи вірите ви, що Хотинська битва у 1621 р.?

9. Чи вірите ви, що Польський уряд, враховуючи мужність козаків у Хотинській битві, значно поліпшив їх становище?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Козацька сила й українська православна ідея.

Прийом «Мікрофон»

Назвіть факти, терміни і поняття, пов'язані з Берестейською унією.

Групова робота

Опрацювати текст документа і з'ясувати, як вплинула на становище православної церкви Берестейська унія.

Роздатковий матеріал

Із промови волинського шляхтича Л. Деревинського на Варшавському сеймі, 1620 р.

«У великих містах церкви запечатані, церковні будівлі зруйновані, у монастирях замість монахів утримують худобу. Перейдемо до князівства Литовського:там у прикордонних із боку Москви робиться те саме. У Могильові та Орші церкви запечатані, попи розігнані. У Пінську зроблено те саме. Із монастиря Лещинського зробили корчму…

Придивись ще до образ і нечуваного гноблення. У Львові хто додержується грецької віриі не перейшов в унію, той не може проживати в місті…і бути прийнятим у цех; не дозволяється проводжати за церковним обрядом тіло померлого, і відкрито приходити до хворого з тайнами божими. Так само у Вільні, в міські ради не приймаються люди достойні та вчені, які не належать до унії, а простими мужиками, не освіченими для того, що дехто не зуміє визначити, що таке правосуддя….»

Розповідь вчителя. Унаслідок Берестейської унії православна церква опинилася у вкрай важкому становищі. Вистояти вона змогла лише завдяки підтримці широких верств населення України.

Робота з текстом додатка № 6. «Відновлення православної церковної ієрархії

Бесіда

1. Що ви дізналися про Іова Борецького?

2. Хто допоміг йому стати митрополитом?

3. Чому висвячення на митрополію було важливою справою для православної церкви?

4. Як ви вважаєте, чому саме козаки стали тією силою, яка стала на захист православ'я?

2. П. Сагайдачний і формування нового типу української людини: братські школи колегії

Розповідь вчителя. В умовах національного та релігійного гніту заможне населення українських міст почало об'єднуватися в спілки православних українців при церквах у містах—братства. Вони почали відігравати важливу роль в релігійному, культурному та політичному житті. Перше братство виникло в 1586 р. у Львові. Його діяльність благословив патріарх Йоаким, який надав братству ставропігію—підпорядкованість безпосередньо патріархові. Київське братство виникло у 1615 р. при Богоявленівській церкві на Подолі. У 1616 р. ідо нього вступив гетьман П. Конашевич –Сагайдачний з Військом Запорозьким, а в 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан надав йому права ставропігії.

Повідомлення учнів на тему «П. Сагайдачний і формування нового типу української людини: братські школи колегії»

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза» Див. урок № !.

V. Підсумки уроку

Розповідь вчителя. На могильному камені славетного гетьмана було зроблено напис.

Тут зложив запорізький гетьман свої кості,

Петро Конашевич, поранений задля вольності

Вітчизни, коли турки сильно нападали

І пострілів смертельних кілька йому завдавали.

І вмер, захищаючи батьківський край,

О, Творче, блакить йому неба подай,

Яко ревнителю віри справдешньої,

В котрій з дитинства ще похрещений,

Року тисяча шістсот двадцять другого

Похований в монастирі братства Київського,

На котрий кілька тисяч офірував,

Щоб там розвивались науки жадав.

Завдання

Прокоментуйте ці слова. Що ви хотіли б змінити в цьому написі?

Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 6

2. Скласти історичну портрет гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

3. Підготувати повідомлення на теми «П. Могила автор проекту українського консерватизму.» « Київський патріархат як противага покозаченню України та з російщення церкви.»

УРОК № 14

Тема. Петро Могила - творець помісної української церкви

Мета: розкрити роль Петра Могили в реформуванні православної церкви; розвивати вміння працювати з історичними текстами, визначити роль особи в історії; формувати навички самостійної роботи; виховати толерантне ставлення до представників різних релігій.

Обладнання: портрет П. Могили, ілюстрації, текст додатка № 7, фрагмент відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»Серія «Києво- Могилянська академія»»

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Фронтальне опитування

1. Назвіть характерні риси релігійної ситуації в Україні в кінці ХVІ—у першій половині ХVІІ ст.

2. Коли була відновлена православна ієрархія?

3. Як ставилися до православ'я козаки та їх гетьман П. Конашевич-Сагайдачний?

4. Як вони оцінювали діяльність братств?

Перевірка історичного портрета гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. У пошуках релігійного компромісу між православними та греко-католиками.

Розповідь вчителя з елементом бесіди. З часу поновлення ієрархії у 1620 р. минуло 11 років, але добитися її легалізації (тобто офіційного визнання) православні не могли.

У 1631 р. помер Сигізмунд ІІІ. Наступного року королем було обрано його сина Владислава ІV. Він толерантно ставився до питань релігії. Крім того, для війни з Російською державою (Владислав хотів заволодіти короною російського царя) йому було потрібно допомога.

--Як ви гадаєте, чия допомога була потрібна Владиславу ІV ?

За цих обставин Владислава ІV погодився легалізувати православну церкву. У 1632 р. були складені так звані «Пункти для заспокоєння руського народу», які передбачали:

свободу богослужіння;
право мати церкви, семінарії, школи, братства;
передачу православним ряду єпархій;
повернення київських монастирів, крім Видубицького;
право вільно обирати опіку православної чи уніатської церкви.

Новим митрополитом став архімадрит Києво-Печерської лаври Петро Могила.

Демонструється портрет Петра Могили

Що ви знаєте про людину, зображену на портреті?

Прийом «Шпаргалки»

Учням пропонується прочитати тексти додатку № 7 «Дипломатична діяльність» та «Освячення Могили на митрополита». Необхідно передати його зміст з допомогою, умовних позначень або схем. Ці шпаргалки (підписані) віддаються вчителю. За бажанням учні підходять до вчителя і витягають шпаргалку. За цією шпаргалкою потрібно відтворити текст. Відзначаються найкращі шпаргалки та доповідачі.

2. Ідеолог київської ідеї українського Єрусалиму. Відновлювач церковної слави князівського Києва.

Розповідь вчителя про діяльність П. Могили щодо зміцнення церкви. Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн»Серія «Києво- Могилянська академія»

Прийом «Прес-конференція»

1. Чому Петра Могилу вважають реформатором церкви?

2. У чому полягала його найбільша заслуга?

3. Чому Петро Могила велику увагу приділяв освіті священиків?

4. Щоб ви відповіли на місці П. Могили на запитання уніата Саковича: «Ви захищаєте православ'я, а Ваша церква залишилася без великородних панів. Невже ви сподіваєтесь відродити авторитет церкви?».

5. За що Петра Могилу критикували члени братства?

6. Які богословські книги підготував П. Могила?

7. Які якості характеру були притаманні П. Могилі?

8. Чи можна П. Могилу вважати громадянином свого народу?

9. Чи була реальною мрія П. Могили об'єднати українські церкви? А зараз вона втратила свою актуальність?

10. Чому Могилу канонізували у 1996 р.?

11. Як ви сучасники, ставитеся до перипетій церковного життя ХVІІ ст.?

3. П. Могила автор проекту українського консерватизму. Київський патріархат як противага покозаченю України та з російщеня церкви.

Виступи учнів з повідомленнями на теми «П. Могила автор проекту українського консерватизму.» « Київський патріархат як противага покозаченю України та з російщеня церкви.»

Прийом «Займи позицію»

Як ви вважаєте, позитивною чи негативною була діяльність П. Могили на посаді митрополита?

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом незакінчених речень

1. Польська влада офіційно визнала існування православної церкви……

2. Церковну реформу православної церкви здійснив……..

3. Церковну реформу П. Могила розпочав з ……….

4. Православна церква канонізувала П. Могилу……….

V. Підсумки уроку

Прийом « Підіб’ємо підсумки» Див. урок № 1.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 7

2. Підготуватися до уроку узагальнення.

УРОК № 15.

Тема. Узагальнення за темою «Визначні постаті України пізнього середньовіччя та початку ранньої нової доби»

Обладнання: роздатковий матеріал, плакат «Дерево запитань»

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Основна частина уроку

На уроці учні працюватимуть у групах, що змагатимуться між собою

Правила гри.

1. Командам пропонується шість конкурсних завдань, за які будуть нараховуватись бали.

2. Якщо якийсь учень не буде працювати, то з команди наприкінці уроку знімається бал, якщо два учні –два бала і т. д.

3. За кожне порушення правил гри з команди знімається бал.

4. За кожне доповнення команда отримує додатковий бал.

5. Учні з команди- переможниці отримують у кінці уроку оцінки , на один бал вищі від зароблених.

6. Перемагає та команда, яка отримує найбільший бал.

Групи обирають капітанів, які повинні в кінці уроку виставити оцінки членам своїх команд. Ці оцінки будуть узгоджуватися з вчителем.

Завдання 1. «Історичний марафон»

Команди по черзі називають терміни, які стосуються даної теми і пояснюють їх. У цьому конкурсі перемагає та команда, яка останньою називає якийсь термін. Вона отримує 5 балів, а решта по 3 бали.

Завдання 2. «Дерево запитань»

Для проведення конкурсу вчитель заздалегідь готує плакат у вигляді дерева, до якого прикріплюються листочки. з внутрішнього боку яких знаходяться запитання до теми. Представники команд по черзі підходять до дерева зривають по листочку , читають запитання і дають на нього відповідь. Кожна команда має відповісти на два запитання . За кожну правильну відповідь команда отримує 3 бали.

Запитання.

1. Як вплинула Берестейська церковна унія на подальший стан церковного життя в Україні?

2. Коли і за яких обставин відбулося відновлення української православної ієрархії?

3. Хто такий Василь-Констянтин Острозький? Що вам відомо про нього?

4. Що таке «доба героїчних походів козаків? Хто очолював козаків?

5. У чому полягало значення діяльності Петра Могили?

6. Які спроби церковного порозуміння? Чому вони виявилися невдалими?

Завдання 3. «Портрет»

Вчитель зачитує твердження, в якому подані відомості про історичну особу (історія). Команди намагаються впізнати особу. Якщо не вдається, учитель зачитує друге твердження, що містить більш точну інформацію. Третє твердження містить таку інформацію, що не впізнати загадуване не можна.

Якщо команда вгадують характеристику з першого твердження - отримує 3 бали, з другого підходу оцінка 2, з третього - ще 1.

Персона 1.

1. Народився 1596 року в сім'ї молдовського господаря, навчався у Львівській братській школі, а потім у європейських університетах. Служив у польському війську, брав участь у битві під Хотином.

2. Згодом постригся у ченці. У 1627 р. затверджений архімандритом Києво-Печерської Лаври, а з 1632 року—митрополитом Київським і Галицьким.

3. Був видатним богословом і організатором. З його ім'ям пов'язують відкриття Київського колегіуму. (Петро Могила)

Персона 2.

1. Видатний український політичний і культурний діяч. Володів великими маєтностями на Волині, Київщині, Поділлі та в Галичині. Був старостою Володимир-Волинським, воєводою київським і з 1569 р. сенатором.

2. Одна з найбільш впливових постатей ХVІ ст., послідовно захищав політичні права українців. Був одним з лідерів опозиції, яка не підтримувала укладення Люблінської унії.

3. У 1576 р. у своєму маєтку заснував школу, яка дорівнювалася до вищих навчальних закладів. (Василь-Констянтин Острозький)

Персона 3.

1. Походив зі шляхетського роду з-під Самбора в Галичині, навчався в Острозькій академії, згодом подався в козаки, де його обрали гетьманом

2. Захоплювався військовою справою ; очолював походи козаків на Варну, Кафу, в Росію, під час яких здобув славу полководця.

3. Своє прізвисько отримав від слова «сагайдак» (колчан для стріл), бо вмів добре стріляти з лука. (П. Конашевич-Сагайдачний)

Завдання 4. «Склади розповідь»

Командам роздаються картки з ключовими словами. Учні повинні вгадати про, яку подію йдеться, а потім скласти про неї розповідь. Кожен із членів команди по черзі говорить по одному реченню, а загалом повинна вийти зв'язна розповідь. При оцінюванні цього конкурсу враховується побудова розповіді, з'ясовується, чи була послідовною, змістовною, повною, чи працювали всі члени команди. Максимальна оцінка за цей конкурс шість балів.

Картка № 1.

Хотинська фортеця; Петро Сагайдачний; Яків Бородавка; 40-тисячне козацьке військо; ; Польща і Туреччина; мирний договір. (Хотинська війна)

Картка № 2.

Чайки; взяття Кафи; Петро Сагайдачний; Османська імперія; військова справа; напад на Варну. (Доба героїчних походів)

Картка № 3.

Єрусалимський патріарх Феофан; Іов Борецький; Петро Сагайдачний; православіє; ієрархія; церква.

Завдання 5. « «Продовжте розповідь»

Команди повинні скласти розповідь. Для цього їм надається 5 хв. Під час відповіді працюють усі члени команди. Кожен з них говорить по черзі одне-два речення, а в результаті повинна вийти зв'язна, послідовна розповідь. Максимальна оцінка в цьому конкурсі 6 балів.

1-а команда. Охарактеризуйте діяльність Острозької академії

2-а команда. Охарактеризуйте діяльність Київського колегіуму

3-а команда. Охарактеризуйте діяльність братських шкіл

Завдання 6. «Малюнок на скелі»

Первісні люди на стінах печер зображали тварин, речі, які мали відношення до їхнього життя. Командам необхідно обрати по три речі, які б символізували історичну особу, та пояснити свій вибір. Найвищий бал—6. Час виконання 10 хв.

1-а команда. Василь-Констянтин Острозький

2-а команда. Петро Конашевич-Сагайдачний

3-а команда. Петро Могила.

ІІІ. Оцінювання знань учнів

Підведення підсумків гри, та оцінювання учнів.

ІV. Домашнє завдання

Повторити тему «Визначні постаті України пізнього середньовіччя та початку ранньої нової доби».

УРОК № 16

Тема. Богдан Хмельницький—уособлення ідеї нової, козацької України

(Урок 1.)

Мета: сформувати знання про Б. Хмельницького; формувати в учнів розуміння значення діяльності видатних історичних осіб; з'ясувати причини перемоги українського народу; розвивати інтерес до історії; виховувати почуття патріотизму, поваги до борців за незалежність України.

Обладнання: карта «Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького у 1648-1657 рр.»; портрет Б. Хмельницького; текст додатка № 8; уривки з відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн», таблички з назвами битв на дошці.

Тип уроку: урок формування та вдосконалення знань і навичок.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Розповідь вчителя. Визначна роль в історії українського народу належить гетьману Богдану Хмельницькому.

Прийом «Асоціація на дошці»

Див. уроку № 1. Слова на дошці-- Богдан Хмельницький.

Розповідь вчителя. Пропоную розглянути окремо діяльність Б. Хмельницького як політика, як дипломата, як полководця.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Б. Хмельницький як полководець.

Прийом «Мозковий штурм»

Учні пригадують назви битв національно-визвольної війни. Далі вчитель просить назвати битви у хронологічний послідовності, закріплюючи в цей час заготовлені таблички з назвами битв на дошці.

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серії «Перші битви Б. Хмельницького», « Галицький похід Хмельницького», «Битва під Батогом»

Назвіть риси характеру, які продемонстрував Б. Хмельницький під час цих битв.

Розповідь вчителя. Зараз ми розглядаємо військові події ХVІІ ст. А яка війна закінчилась на території нашої країни 68 років тому? Під час цієї Великої Вітчизняної війни генералів які відзначились, нагороджували орденами російських полководців О. Суворова, М. Кутузова, і…. гетьмана Б. Хмельницького. Про що це свідчить?

Учні роблять висновок про визначний військовий талант Б. Хмельницького.

2. Б. Хмельницький—політик

Робота з поняттям –політик

Робота з документом

Роздатковий матеріал

Із записів польського історика Людвіга Кубаля

«Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, порівняння мимоволі спадало на думку особливо в роках, коли ці дві особи звертали увагу на себе Заходу і Сходу Європи. Однак Хмельницький з різних причин мав важче завдання. Кордони його країни були відкриті зусібіч. він не мав у своєму розпоряджені, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й можливості старої і сильної держави; війна, фінанси, народне господарство, адміністрація, відносини з іншими країнами—все треба було створити, все лежало на його плечах, мусив підбирати і навчати людей, особисто перейматись щонайменшою зі справ, і коли військо його не вмирало від голоду, коли мав він зброю, гармати, амуніцію, добрих розвідників і вмілих агентів, коли йому вистачало грошей, то це була його особиста заслуга, за що йому можна було позаздрити… Була це людина, будь-якого погляду, надзвичайних вимірів…. Можна про нього сказати, що він народився справжнім правителем ; умів ховати свої наміри, коли це було необхідно, але у вирішальний момент був непохитним , спираючись на могутню волю і залізну руку…»

Бесіда.

1. Хто автор уривку?

2. Ставлення автора до Хмельницького?

3. Головна заслуга гетьмана з погляду польського історика

4. Чи згодні ви з Л. Кубелею щодо оцінки ним переконань великого полководця?

Вчитель. Отже можна зробити висновок, що головною заслугою Б. Хмельницького було створення української держави.

3. Б. Хмельницький як дипломат

Робота з поняттям –дипломат

Групова робота

Групам роздаються таблички з назвами країн опрацьовують текст додатка № 8. «Коаліції» і підготувати розповідь про стосунки гетьмана з даною країною.

Прийом «Акваріум»

Групи обговорюють роль Б. Хмельницького як дипломата.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Сенкан»

Скласти сенкан за ключовим словам «Б. Хмельницький». Бажаючи зачитують свої сенкани.

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Чому був присвячений цей урок? Чи досягли ми, на вашу думку, його мети?

2. Що саме ви вважаєте важливим саме для себе? Чому?

3. У чому полягає важливість вивчення цієї теми для нас, українців, сьогодні?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 8

2. Дати характеристику Б. Хмельницькому як історичному діячеві.

УРОК № 17

Тема. Богдан Хмельницький—уособлення ідеї нової, козацької України (Урок 2)

Мета: показати процес утворення Української держави; розглянути особу

Б. Хмельницького, як уособлення ідеї нової, козацької України; розвивати навички аналізу історичної інформації; виховувати повагу до традицій українського народу.

Обладнання: відеофільм «Країна: історія українських земель» серія «Національна-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.», фрагменти відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серії «Україно-Московська угода. Переяславська рада», «Березневі статті». таблиця «Українсько-козацька держава—Гетьманщина»

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Рецензія»

Учні дають характеристику Б. Хмельницькому як історичному діячеві. (Домашнє завдання)

Клас прослуховує виступ і пише рецензію за планом, який записаний на дошці.

План рецензії:

• Повнота відповіді.

• Логіка викладу.

• Наявність (відсутність) фактичних помилок у викладі.

• Мовна грамотність.

• Наявність прикладів.

• Оцінювання відповіді.

Рецензії можна перевірити вибірково, учитель дає свої коментарі до них.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Речник старшинсько-козацької верстви.

Розповідь вчителя, за якою учні складають таблицю

Причини і передумови Національно-визвольної війни

Передумови

Причини

Гострі суперечки між польсько шляхетською владою та українським народом стали основною причиною Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.

Робота з терміном

Національна-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.—це ….

Учні самостійно дають визначення. Для закріплення терміна учні повторюють його по ланцюжку.

Розповідь вчителя. Очолив Національну-визвольну війну українського народу середини ХVІІ ст. Богдан Хмельницький—талановитий полководець, гнучкий дипломат, далекоглядний політик. Навколо ідеї боротьби за визволення українського народу від польського панування об'єдналися представники різних станів українського суспільства з різними поглядами та уявленнями про майбутнє України, а об'єднав їх та очолив боротьбу Богдан Хмельницький.

Прийом «Ланцюжок»

Учні переглядають уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Національна-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.»

Потім кожен по черзі має поставити запитання до фільму і водночас дати відповідь одним словом на поставлене йому запитання. Виграє той, хто поставить найцікавіше запитання і дасть найвдалішу відповідь. Перше запитання ставить учитель. Потім перший учень відповідає на питання і пропонує запитання другому учню, другий відповідає та ставить питання третьому тощо.

2. Дилема цивілізаційного вибору (Схід, Візантія чи Європа).

Бесіда

1. Хто визначав стратегію зовнішньої політики Української держави?

2. Приведіть приклади його діяльності як політика і дипломата у 1648-1649 рр.

Перегляд уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Національна-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.»

Бесіда

1. З якими країнами мала дипломатичні відносини Україна?

2. Яка була мета дипломатичної діяльності молодої держави?

3. Чому Україні доводилося проводити гнучку зовнішню політику?

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серії «Україно-Московська угода. Переяславська рада», «Березневі статті»

Групова робота

Завдання групам

1-а група—Як різні верстви суспільства поставилися до Переяславської угоди?

2-а група—Охарактеризуйте статті Б. Хмельницького.

Учні обговорюють результати роботи в групах, підбивають підсумки.

3. Б. Хмельницький як організатор сателітного типу, держави.

Розповідь вчителя. Наприкінці грудня 1648р. Б. Хмельницький вступив до Києва. На переговорах з послами короля Яна Каземірова в Переяславі у лютому 1649 року гетьман оприлюднив основні положення програми побудови української держави (запис у зошити):

досягти національного визволення українського народу збройним шляхом;
розрив з Річчю Посполитою і проголошення державної незалежності України;
створення Української держави в межах проживання українського народу.
основою устрою Української держави стали порядки Війська Запорозького

Головним результатом Збразько-Зборівської кампанії стало визнання автономного статусу козацької України польською стороною. І хоч це не відповідало гетьманській програмі побудови козацької держави, проте створювало основу для продовження визвольної боротьби.

Робота за таблицею «Українсько-козацька держава—Гетьманщина»

Учні аналізують політичний устрій Гетьманщини за таблицею.

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серія «Українсько-козацька держава—Гетьманщина»

Дати оцінку перетворенням Б. Хмельницького

4. Українсько-гетьманський монархізм Б. Хмельницького.

Розповідь вчителя про династичну політику Б. Хмельницького.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Коло думок»

Чому історики, оцінюючи діяльність Б. Хмельницького, наголошують, що найважливішим напрямком був державотворчий?

V. Підсумки уроку

Незакінчене речення

На сьогоднішньому уроці для мене найважливішим відкриттям було…….

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 8

2. Підготувати питання до теми.

3. Підготувати повідомлення учня на теми «Реформаційні рухи на українських землях.», «Соцініанство як засіб здобуття освіти Ю. Немирича», «Реформація і протестантська ідеологія - шлях Ю. Немирича та його однодумців на розірвання відносин з польською католицькою верхівкою.»

УРОК № 18

Тема. Юрій Немирич - яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини XVII ст. із виразно проєвропейським політичним спрямуванням (Урок 1.)

Мета: визначити особливості реформаційного рухів на українських землях; розкрити погляди Ю. Немирича; розвивати вміння отримувати потрібні відомості з повідомлень своїх товаришів, узагальнювати та систематизувати їх; формувати в учнів розуміння вітчизняної історії як складової частини загальноєвропейської

Обладнання: портрет Ю. Немирича , плакат «Дерево пізнання»

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Дерево пізнання»

Див. урок № 7.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Реформаційні рухи на українських землях.

Бесіда.

1. Що таке Реформація?

2. Коли вона почалася?

3. Хто такий М. Лютер?

4. Хто такі протестанти?

5. Що таке кальвінізм?

Розповідь вчителя. Реформаційні рухи не пройшли осторонь і України. Православне населення використовувало ідеї реформації як засіб протидії поширенню католицизму на українських землях. У першій половині ХVІІ ст. протестантизм ( кальвінізм, лютеранство, аріанство, соцініанство) швидко поширюється в Україні.

Повідомлення учня на тему «Реформаційні рухи на українських землях.»

Бесіда

1. Які особливості мав реформаційний рух на українських землях?

2. Чому він не набув відчутного поширення на Україні?

Розповідь вчителя. В цілому Реформація сприяла поширенню релігійного вільнодумства, мала вплив на внутрішнє життя православної церкви (з'явилися, наприклад, переклади Святого Письма народною мовою).

2. Соцініанство як засіб здобуття освіти.

Розповідь вчителя про соцініанство як напрям реформаційного руху в Україні

Учні записують в зошити основні тези:

1. основний теоретик—Фауст Соцін;

2. поширене на Волині, Поділлі, в Києві, Житомирі;

3. вимоги: ліквідація церковного землеволодіння, контроль над духівництвом, обмеження королівської влади;

4. проголошення свободи думки та переконань;

5. заперечення ікон та обрядів;

6. визнання лише Бога-Отця;

7. виступали проти смертної кари і воєн.

Повідомлення учня на тему «Соцініанство як засіб здобуття освіти

Ю. Немирича.»

3. Реформація і протестантська ідеологія - шлях Ю. Немирича та його однодумців на розірвання відносин з польською католицькою верхівкою.

Повідомлення учня на тему «Реформація і протестантська ідеологія - шлях Ю. Немирича та його однодумців на розірвання відносин з польською католицькою верхівкою.»

Прийом «Пошта»

За текстом повідомлення учня . Див. урок № 1.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза» Див. урок № !.

V. Підсумки уроку

Підсумкове слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 9

УРОК № 19

Тема. Юрій Немирич - яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини XVII ст. із виразно проєвропейським політичним спрямуванням (Урок 2.)

Мета: познайомити учнів з пошуками воєнно-політичного союзу зі Швецією; визначити роль Ю. Немирича в розбудові Української держави; розвивати вміння аналізувати факти і події, давати характеристику історичним діячам; чітко, аргументовано й лаконічно висловлювати власну думку; виховувати почуття поваги до історичного минулого українського народу.

Обладнання: портрет Ю. Немирича , фрагмент відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серія ««Українсько-козацька держава—Гетьманщина», текст додатка № 9.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Мозковий штурм»

Демонстрація портрету Ю. Немирича

1. Хто це? Що ви знаєте про цю людину?

2. Що таке реформація?

3. Які течії протестантизму поширювався в Україні у першій половині ХVІІ ст. ?

4. Розкрийте суть вчення соціанства.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Шведський «потоп» Речі Посполитої та шведський вибір радикальної частини української маєткової шляхти.

Проблемне запитання

Як змінилося зовнішньополітична лінія Б. Хмельницького після зближення Росії і Польщі?

Розповідь вчителя

Хмельницький, таким чином, почав утворювати коаліцію держав, яка об'єктивно була спрямована проти Москви, Польщи, Криму

Перегляд фрагменту відеофільму «Історія України до 1657 р. «Бабич-дизайн» Серія «Пошуки воєнно-політичного союзу зі Швецією і Трансільванією»

Бесіда

1. Які країни взяли участь у створенні нової антипольської коаліції?

2. Яка проблема непокоїла Б. Хмельницького під час переговорів із Швецією?

3. Чому Україні не вдалося здобути перемоги над Польщею в союзі із Швецією і Трансільванією.

2. Союз Ю. Немирича - виразника спольщеної української шляхти -з козацькою старшинською верствою (козацько-шведська угода).

Прийом «Концентрація»

Див урок № 3. Учні опрацьовують текст додатка № 9. «Хмельниччина»

3. Конфлікт аристократичної і демократичної концепції «козацької нації».

Прийом «Філософи»

Будь-який матеріал, як стверджують психологи, краще запам’ятовується, якщо його розкласти по полицях на сім одиниць. Цими одиницями можуть бути такі філософські категорії:

1) особливості; 2) спільне; 3) одиничне; 4) зміст; 5) форма; 6) явище; 7) сутність.

Учитель пропонує учням прочитати текст додатку № 9 «Велике Князівство Руське» і розкласти весь матеріал за названими категоріями, створивши таким чином своєрідну таблицю-конспект.

Перевірка конспекту.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Розповідь вчителя. Постать Юрія Немирича і досі є певною загадкою для нащадків. Що керувало вчинками цієї фантастично багатої і найосвіченішої людини тодішньої України — біль за її долю чи політичні амбіції і жадоба влади? Як розуміти його перехід у православ'я — як щире повернення до віри предків чи політично зважений крок людини, індиферентної до питань віри взагалі? Чим диктувалася ідея створення Великого князівства Руського; бажанням перевірити політичні теорії на практиці? Наміром унезалежнити Україну? Останньою спробою залишити її у колі звичної польської культури та в орбіті польських впливів?

Прийом «Прес» Див. урок № 8.

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Чому був присвячений цей урок? Чи досягли ми, на вашу думку, його мети?

2. Що саме ви вважаєте важливим саме для себе? Чому?

3. У чому полягає важливість вивчення цієї теми для нас, українців, сьогодні?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 9

2. Підготувати повідомлення про обрання П. Дорошенка гетьманом

УРОК № 20

Тема. «Сонце Руїни» Петро Дорошенко - найбільша, постать ханського проекту України

Мета: познайомити учнів з діяльністю гетьмана П. Дорошенка визначити його роль і місце в історії української державності, причини поразки; продовжувати розвивати вміння учнів працювати з історичними текстами, аргументовано висловлювати власну думку; виховувати власної причетності до минулого України через усвідомлення думки, що історія народу—це історія окремих людей, родин, поколінь.

Обладнання: текст додатка № 10, портрет П. Дорошенка, роздатковий матеріал.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Сніжна грудка»

Як росте сніжна грудка, так і цей методичний прийом залучає до активної роботи все більшу кількість учнів. Учитель показує на учня і говорить: «Слово!» Той промовляє слово, яке стосується теми уроку. Показує на іншого учня і говорить: «Речення». Другий учень складає речення з цим словом. Третій учень придумує питання до цього речення, четвертий учень відповідає на нього.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Продовжувач козацької державної традиції. П. Дорошенко як одна з іпостасей Б. Хмельницького.

Повідомлення учня про обрання П. Дорошенка гетьманом

Учні сладають хронологічну таблицю

Самостійна робота з текстом додатка № 10 «Запровадження реформ»

Учні записують в тезах основні заходи П. Дорошенка

Розповідь вчителя про спробу об'єднання Лівобережної і Правобережної України та її наслідки.

2. Протурецька політика: одна з автентичних моделей козацької політики.

Самостійна робота з текстом додатка № 10 «Союз з Османською імперією»

Бесіда

1. Назвіть основні умови договору з турецьким султаном.

2. Дайте оцінку цього договору.

3. Трикутник смерті: в лещатах Польщі, Криму й Росії. Росія - «східний» чинник Дорошенкового самостійництва.

Самостійна робота з текстами додатка № 10 «Війна з Польщею», «Зречення гетьманства»

Прийом « Шпаргалка»

Учням пропонується зробити шпаргалку (у три етапи) до опрацьованого тексту

Етап 1. Скласти план тексту, використовуючи всього декілька ключових слів.

Етап 2. Текст знову з першої сторінки. Конспект записують у формі коротких тез.

Етап 3. До шпаргалки записують питання з кожної сторінки,

Після закінчення роботи проводиться конкурс шпаргалок (найкращі шпаргалки і питання).

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Робота на картках «Виправте помилки у тексті»

З метою возз'єднання українських земель П. Дорошенко в 1668 р. здійснив перший чигиринський похід. У ході цього походу він став гетьманом обох берегів Дніпра, бо напередодні під час бунту під Опішнею козаки вбили лівобережного гетьмана П. Тетерю. Та закріпити владу на Лівобережжі новообраному гетьманові не поталанило. Повертаючись на Правобережжя, він залишив коронним гетьманом на лівому березі Дніпра П. Суховія. У 1670 р. на Старшинській раді було укладено Корсуньські статті про прийняття протекторату. Але це спричинило розпал воєнних дій на Правобережжі. За укладеним 1681 р. Бучацьким миром, Дорошенко мав опікуватись Галичиною, Поділлям та Брацлавщиною. Про це не виправило становища. Авторитет Дорошенка посилювався , він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана М. Ханенка.

V. Підсумки уроку

Прийом « Підіб’ємо підсумки»

Див. урок № 1.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 10

2. Провести дослідження :

а) Й. Нелюбович-Тукальський продовжувач справи київських митрополитів на обстоювання помісності української православної церкви;

б) Симбіоз державної та церковної влади. Митрополит Й. Нелюбович-Тукальський і гетьман П. Дорошенко;

в) Чигирин - митрополича столиця;

г) Орієнтація на мусульманський Схід, аби не розчинитися в православній Московській патріархії;

д) Життя церковне концепції И. Нелюбовича-Тукальського після його смерті. Перенесення останків митрополії до Лубенського Мгарського монастиря.

УРОК № 21

Тема. Йосиф Нелюбович-Тукальський - православний митрополит, який першим освятив боротьбу за державну незалежність

Мета: укласти історичний портрет митрополита И. Нелюбовича-Тукальського, визначити його місце в історії козацької держави; розвивати дослідницькі навички,вміння працювати з історичними документами; виховувати почуття поваги до свого народу.

Обладнання: портрет Й. Нелюбовича-Тукальського, пам'ятка «Як скласти історичний портрет?»

Тип уроку: дослідження

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Визначення теми й мети досліджень

ІІІ. Оголошення теми досліджень

Розповідь вчителя. У 1668 році гетьманом обох берегів Дніпра став Петро Дорошенко. Йому вдалося на короткий час об'єднати під своєю владою майже всі українські землі. Митрополит Тукальський також очолив українську церкву на обох берегах Дніпра. Єпископа Мефодія, якого Москва поставила місцеблюстителем Київської митрополії, було заслано до Уманського монастиря. Митрополит розпорядився в усіх українських православних церквах не поминати московського царя, як глави держави (як це запровадили за Мефодія).

Відстоював незалежність української церкви від зазіхань московського патріархату та виступав за її канонічне підпорядкування Константинопольському патріарху. Про те, що його визнавали митрополитом на обох берегах Дніпра свідчить той факт, що Москва призначила місцеблюстителем Митрополичого престолу Лазаря Барановича лише після смерті митрополита Тукальського.

Завдання учням : скласти історичний портрет митрополита Тукальського

Пам'ятка «Як скласти історичний портрет?»

Історичні умови, в яких формувалася особистість історичної постаті.
Походження. Біографічні дані.
Особистісні якості історичного діяча та умови їх формування.
Навколишнє суспільне середовище. Інтереси якої верстви суспільства виражав діяч.
Цілі діяльності та можливості їх досягнення.
Засоби досягнення мети.
Основні результати діяльності історичної особи, ставлення до неї сучасників.
Значення діяльності особистості для регіону, країни, світу.
Оцінка діяльності особистості в сучасній науці.

10. Ваше ставлення до цієї історичної особи як людини та історичного діяча.

11. Яку особу сьогодення ви могли б поставити в один ряд з нею? Чому?

ІV. Звіт учнів про проведення досліджень.

Виступи учнів-дослідників

1) Й. Нелюбович-Тукальський продовжувач справи київських митрополитів на обстоювання помісності української православної церкви;

2) Симбіоз державної та церковної влади. Митрополит Й. Нелюбович-Тукальський і гетьман П. Дорошенко;

3) Чигирин - митрополича столиця;

4) Орієнтація на мусульманський Схід, аби не розчинитися в православній Московській патріархії;

5) Життя церковне концепції И. Нелюбовича-Тукальського після його смерті. Перенесення останків митрополії до Лубенського Мгарського монастиря.

V. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Перевірка історичного портрета митрополита Тукальського

V. Підсумки уроку

Підсумкове слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 11

2. Підготувати запитання до теми.

3. Підготувати повідомлення за темою «Плекання старшинської еліти як основи майбутнього аристократичного устрою.»

УРОК № 22

Тема. Іван Мазепа - остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави (Урок 1)

Мета: сформувати в учнів уявлення про становище українських земель у даний період; дослідити державно-політичну діяльність І. Мазепи; розвивати навички роботи з текстами і в групах; виховувати гордість за видатного сина українського народу, бажання більше дізнатися про нього.

Обладнання: портрет І. Мазепи, уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Іван Мазепа», картою « Гетьманщина ХVІ-ХVІІІ ст.», текст додатка № 12.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Пінг-понг»

Див. урок № 11.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Кінець Руїни - накопичення сил та очікування слушної нагоди.

Розповідь вчителя. На попередніх уроках ми з вами розглядали історичні події в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. Ви познайомилися з рядом визначних історичних осіб, які відіграли важливу роль у розвитку України.

Сьогодні ми з вами познайомимося з одним із найзагадковіших і неоднозначних політиків, який зіграв важливу роль в історії України наприкінці ХVІІ- на початку ХVІІІ ст.—з Іваном Мазепою.

Після втрати Чигирина територія Української держави обмежувалася лише Лівобережжям. Річ Посполита прагнула закріпитися на Правобережжі, Московія—отримати вихід до Азовського моря і остаточно підірвати могутність Туреччини і Кримського ханства.

6 травня 1886 року Московія і Річ Посполита підписали «Вічний мир», за яким обидві держави вступали у війну з Туреччиною і Кримом і підтвердили факт розподілу України: за Польщею залишилися Північна Київщина, Волинь і Поділля, а за Московією—Лівобережжя.

Таким чином «Вічний мир» затвердив факт розподілу території України і став на заваді об'єднання України.

Робота з картою « Гетьманщина ХVІ-ХVІІІ ст.»

Прийом «Мікрофон»

1. Чи погіршилось становище України після підписання «Вічного миру»? Чому? Доведіть.

2. Чому Річ Посполита і Московія продовжили боротьбу проти Кримського ханства і Туреччини? Яка роль відводилась Україні у цій боротьби?

Перегляд уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Іван Мазепа»

Прийом «Мозковий штурм»

1. Поміркуйте, про свідчить цей факт.

2. Чому Самойловича засудили, не вислухавши?

3. Чому повірили російському князю, а не українському гетьману?

Перегляд уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Іван Мазепа»

Прийом «Гірлянда рішень»

Продовжити стрічку подій, вставивши замість пропусків необхідні історичні відомості.

«Вічний мир» ___ ___ ___ обрання Мазепи гетьманом.

2. І. Мазепа – продовжувач політики Б. Хмельницького.

Прийом «Кути»

Учні об'єднуються у 2 групи. Учні 1-ої групи сідають за 1-й стіл, учні 2-ої групи—за 2-й стіл. Обидві групи працюють із текстом додатка № 12

1-а група—« Господарство»

2-а група—«Зовнішня політика»

Учні знайомляться з інформацією і, обговорюючи прочитане, виписують основні особливості політики Мазепи. Учитель контролює процес.

Прийом «Долоні»

Учні у парах обмінюються інформацією, і заповнюють таблицю

Політика Івана Мазепи

Зовнішня

Внутрішня

Прийом «Мозковий штурм»

У чому полягала внутрішня і зовнішня політика І. Мазепи.

3. Плекання старшинської еліти як основи майбутнього аристократичного устрою.

Повідомлення учнів за темою «Плекання старшинської еліти як основи майбутнього аристократичного устрою.»

Прийом « Бліц опитування»

1. Що нового ви дізналися про Мазепу?

2. Чи змінилася ваша думка про нього?

3. Що вас найбільше вразило із почутого?

4. Культура і церква - важіль державного поступу.

Робота в групах. Прийом «Ажурна пилка»

Групи працюють із текстом додатка № 12

1-а група—« Розвиток культури»

2-а група—« Культурна спадщина »

3-а група—« Меценатство»

Учні розраховуються на 1, 2, 3. Після вивчення інформації Учні об'єднуються у три групи за номерами, і розповідають свою інформацію у новій групі

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Історична естафета

Учні, передаючи одне одному гетьманську булаву, пояснюючи поняття.

Руїна, низове козацтво, залога, Слобожанщина, городове козацтво, Синод, універсал, Гетьманщина, Вічний мир, меценат, Коломацькі статті.

V. Підсумки уроку

1. Що вам найбільше сподобалася на уроці?

2. Що заважало?

Що ще ви хотіли б дізнатися з даної теми?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 12

УРОК № 23

Тема. Іван Мазепа - остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави (Урок 2)

Мета: продовжити досліджувати державно-політичну діяльність І. Мазепи; з'ясувати причини укладання українсько-шведського союзу; розвивання уміння аргументувати, відстоювати свою точку зору; виховувати толерантність, шанобливе ставлення до минулого свого народу.

Обладнання: текст додатка № 12, уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Північна війна», «Полтавська битва», шкала оцінювання

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Мозковий штурм»

1. Яким чином Коломацькі статті 1687 р. обмежували автономію України?

2. Які реформи здійснив І. Мазепа?

3. Як змінилася країна в результаті його правління?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Об'єднання Лівобережної та Правобережної України: початок здійснення плану.

Робота з текстом

Учні опрацьовують текст додатка № 12. «Північна війна», дати відповіді на запитання.

1. Якою була участь козаків у Північній війні?

2. Чим був невдоволений український народ?

Перегляд уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Північна війна»

Бесіда

1. Коротко розкажіть про повстання С. Палія.

2. Визначте причини повстання.

3. Яким чином Мазепа об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну?

2. Шведсько-український союз: нездійснена можливість, що мала підстави справдитися.

Робота з документом

З виступу І. Мазепи перед військом

«Однині ми стоїмо між двома проваллями, що готові нас зжерти, якщо не оберемо ми шляху для себе надійного, щоб їх оминути… Моя думка є такою, якщо король шведський здолає царя російського і зруйнує його царство, то ми з волі переможця неодмінно приєднанні будемо до Польщі і віддані будемо в рабство польське… А якщо допустимо царя російського стати переможцем, то лиха година прийде до нас від самого царя… Таким чином, залишається нам браття, з очевидних тих зол обирати на менше, щоб нащадки наші… прокляттями нас не обтяжували. Я нащадків не маю… й нічого не шукаю, окрім щастя тому народу, який удостоїв мене гетьманським достоїнством і з тим вручив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім втратив совість, якби видав вам зло за добро і зрадив йому за власні інтереси».

Запитання

1. Що, з точки зору Мазепи, очікувало на український народ, якщо у Північній війні переможе російський цар?

2. Що Мазепа вважав за «найменше зло»?

3. Чи мав Мазепа власну користь від договору зі шведським королем?

4. Чого прагнув Мазепа, вступаючи у союз зі шведами?

Розповідь вчителя. Про підготовку укладання договору із Шведами.

Перегляд уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Північна війна»

Бесіда

1. Чи була порушена відмовою Петра І, надати Україні військову допомогу, угода 1654 р.?

2. Де і коли було укладено договору між Карлом ХІІ та Мазепою?

3. Чи підтримало населення Мазепу?

4. Яка була реакція царя на перехід гетьмана на бік шведів.

Перегляд уривок з відеофільму «Країна: історія українських земель» серія «Полтавська битва»

Прийом «Мікрофон»

Дотепер тривають суперечки щодо союзу Мазепи із шведами. Чи був необхідним виступ І Мазепи проти Петра І, якщо він призвів до рішучого наступу царського уряду на автономію України?

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Історичний портрет

Учні, за алгоритмом колективно складають історичний портрет Мазепи.

Алгоритм характеристики історичної особи

1. Час і місце життя і правління.

2. Яку мету перед собою ставив?

3. Які реформи здійснив?

4. Як змінилася країна в результаті його правління?

5. У чому полягає значення діяльності цієї історичної особи?

6. Дайте власну оцінку історичної особи та її діяльності.

V. Підсумки уроку

Учням пропонується визначитися з оцінкою Івана Мазепи за допомогою аркушів, що лежать на партах, прикріпивши їх на шкалі оцінювання.

- 0 +

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 12

2. Розподілити ролі для уроку-суду «Гетьман Мазепа—зрадник чи національний герой?»

3. Підготувати виступи

УРОК № 24

Тема. Іван Мазепа - остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави (Урок 3)

Мета: проаналізувати життя та діяльність Івана Мазепи; сприяти виробленню учнями самостійного висновку про його місце в історії українського народу; розвивати в учнів навички самостійного опрацювання й аналізу історичних документів, досліджень істориків, що дотримуються протилежних позицій в оцінці діяльності гетьмана; розвивати в учнів вміння давати власну оцінку історичних явищ і подій, діяльності історичних осіб, аргументовано вести дискусію.

Обладнання: портрети гетьмана Івана Мазепи, Петра І, Карла ХІІ, Станіслава Лещинського, Олександра Меншикова, Василя Кочубея.

Тип уроку: урок-суд.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Основна частина уроку

Дійові особи.

Суддя—вчитель , секретар, прокурор, свідки зі сторони звинувачення, адвокат, свідки зі сторони захисту, присяжні, звинувачений І. Мазепа.

Хід судового засідання

Суддя відкриває засідання –Шановні присутні, ми сьогодні зібралися для того, щоб вирішити долю одного з діячів минулого. На ваш суд виноситься справа гетьмана Івана Мазепи, що звинувачується у зраді українського народу. Шановні присяжні, ваша задача сьогодні—уважно вислухати аргументи сторін і винести справедливий і неупереджений вирок. Прошу секретаря ознайомити з біографією звинуваченого

Учень-секретар ознайомлює з біографією Мазепи.

Суддя—Ви ознайомилися з короткою інформацією про життя Івана Мазепи. Сьогодні ми більш докладно говоритимемо про головні події його життя, коли він був при владі, проаналізуємо його вчинки, щоб дійти висновку—закріпити чи зняти з нього тавро зрадника.

Слово надається прокурору

Виступ прокурора

Суддя—Дякуємо, Слово надається захисту.

Виступ адвоката.

Суддя--Слово надається звинуваченому. Що ви можете сказати з приводу висунутих проти вас звинувачень.

Виступ І. Мазепи.

Суддя—Переходимо до перехресного допиту звинуваченого. Прокуроре, у вас є запитання до звинуваченого?

Перехресний допит звинуваченого: прокурор—адвокат

Суддя—Переходимо до опитування свідків. Сторона звинувачення, запросіть ваших свідків

Опитування свідків звинувачення (С. Палій, П. Іваненко, М. Борохович, житель Батурина, В. Кочубей)

Суддя—Надаємо слово свідкам захисту.

Опитування свідків звинувачення (Ж. Балюз, І. Гамалія, П. Орлик, княгиня А. дольська, К. Гордієнко)

Суддя—До заключного слова запрошується сторона звинувачення.

Заключне слово прокурора

Суддя—До заключного слова запрошується сторона захисту.

Заключне слово адвоката

Суддя—Підсудний, вам надається останнє слово

Виступ І. Мазепи

Суддя—Шановні присяжні, ви повинні, керуючись власним переконанням і життєвим досвідом, винести справедливий і неупереджений вирок—чи можна вважати гетьмана України Івана Мазепу зрадником?

Голосування присяжних і винесення ними вердикту. Якщо дозволяє час кожен присяжний аргументовує мотиви прийнятого рішення.

ІІІ. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 12

2. Від імені гетьмана Мазепи написати лист нащадкам

3. Підготовити повідомлення учня на тему «Києво-Могилянська академія - «альма-матер» козацької еліти»

УРОК № 25

Тема. Пилип Орлик - будівничий всестанової України ( урок1)

Мета: ознайомити учнів з діяльністю першого українського гетьмана в еміграції П. Орлика; проаналізувати сутність видатної пам'ятки української правничої та європейської суспільно-політичної думки—Конституції гетьмана; розвивати вміння аналізувати історичні документи; виховувати в учнів патріотичне почуття, шанобливе ставлення до видатних постатей української історії.

Обладнання: портрет П. Орлика, уривок з « Пактів й Конституції прав та вольностей Війська Запорозького»,

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Рецензія Див. урок № 17.

Перевірка домашнього завдання.

Від імені гетьмана Мазепи написати лист нащадкам

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Києво-Могилянська академія - «альма-матер» козацької еліти.

Розповідь вчителя. У 1631 р. П. Могила заснував у Києво-Печерській лаврі школу за типом західноєвропейських шкіл. У 1632 р. вона була об'єднана з київською братською школою, та перетворена на Київську колегію, що згодом отримала назву Києво-Могилянської академії.

Повідомлення учня на тему «Києво-Могилянська академія - «альма-матер» козацької еліти»

Розповідь вчителя. Пилип Орлик також закінчив у Києво-Могилянську колегію, в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

2. Конституція П.Орлика перша спроба перетворення козацької держави на державу всієї української людності.

Розповідь вчителя Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами — схвалює) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Pacta et Constitutions legume libertatumqe Exorcists Zaporoviensis»), укладає зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі.

Робота з терміном «Конституція»

Робота учнів з історичним документом

Роздатковий матеріал. Конституція Пилипа Орлика (1710р.)

1 .Щоб на Україні була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константинопольського.

2. Вітчизна наша щоб у потверджених пактами Речі Посполитої і Московської держави кордонах, які відійшли по ріку Случ за гетьманства славної пам'яті Богдана Хмельницького, була відступлена, вічно віддана й пактами укріплена від Речі Посполитої в гетьманську область, щоб не були насильно змінені й порушені її кордони.

3. Має ясновельможний гетьман із найяскравішим ханом кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та потвердження постійної приязні, на яку оглядаючись довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь-чому присилування.

4. При трактуванні найяснішого його милості короля шведського з Московською державою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і ґрунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Війська Запорозького повернено.

5. Коли деякі Війська Запорозького гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладне таке право: "Так хочу, так повеліваю!" - то через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в запорозькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, легке насильне і купне розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом таке право, яке має бути збережено постійно в Запорозькому Війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина... За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані як публічні радники. Крім того, з кожного полку до загальної Ради мають бути обрані за гетьманською угодою генеральні радники - по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Вітчизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи.

6. У гетьманській резиденції тричі на рік має обиратися генеральна Рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище представників, мають бути посли Запорозького Низового війська, тобто Січі. Між Радами Україною правитиме гетьман з генеральною старшиною. Листи з інших держав гетьман повинен зачитувати старшині, так само й відповіді.

7. А коли б щось було б помічено з ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватне, чи публічно на Раді його вельможності виказати і заявити про порушення прав та вольностей вітчизняних без найменшого ушкодження високого рейментарського гонору. На такі викази не має ясновельможний гетьман вражатися і чинити помсти, а дбатиме такі недолади справити.

Проаналізувати текст історичного документа. Записати схему, яка б відтворила функціонування органів влади та взаємозв'язок між ними, якби даний документ набув чинності в Україні. Зробити висновки та узагальнити та записати до зошитів ключові моменти Конституції.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Метод « Мікрофон»

У чому ж полягає заслуга гетьмана П. Орлика перед Україною?

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 13

2. Порівняти Конституцію П. Орлика із сучасною Конституцією України.

УРОК № 26

Тема. Тема. Пилип Орлик - будівничий всестанової України ( урок 2)

Мета: продовжити ознайомлювати учнів з діяльністю першого українського гетьмана в еміграції П. Орлика; розвивати вміння заповнювати текстову таблицю; формувати вміння давати оцінку діяльності історичної особи; сприяти вихованню національної гідності школярів, патріотизму, почуття поваги до національних героїв.

Обладнання: кінофільм «Невідома Україна» Серія 58 « Пилип Орлик», текст додатка № 13, роздатковий матеріал.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Фронтальне опитування

1. За яких обставин П. Орлик розробив свою Конституцію?

2. Назвіть основні положення Конституції 1710 р.

Перевірка домашнього завдання.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Перша українська політична еміграція.

Розповідь вчителя. 27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію.

За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

Робота з терміном «еміграція»

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» Серія 58 « Пилип Орлик»

Бесіда.

1. Чому П. Орлика називали «мазепенцем»? Що означає це слово?

2. Якою була основна мета політичної діяльності П. орлика?

2. П. Орлик – творець міжнародної опінії щодо української справи.

Самостійна робота в парах за текстом додатка № 13. «Визвольні змагання»

За результатами роботи учні складають історичну таблицю

Військова та політична діяльність П. Орлика В Україні та Європі

№ з/п

Дата

Місце історичних подій

Зміст подій

Результат, наслідки

Текст з помилками. (Помилки підкреслено)

Його величності імператору всеросійському Петру І

Ваша армія оточена під Яссами на ріці Дунай. Пропоную вам мирні умови передачі Правобережної України і Запоріжжя моєму союзнику гетьману Війська Запорозького Григору Орлику; запровадити на Лівобережжі і Слобожанщині «Пактів і Конституцій», які я подарував козакам в м. Батурині 5 квітня 1710 р. і затверджених козацькою радою, згідно з якими встановлюється у вищезгаданих землях спадкова влада гетьмана, повне роззброєння Вашої армії.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Бесіда

1. За що боролися українські емігранти на чолу з П. Орликом?

2. Назвіть причини невдачі утворення антиросійської коаліції

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя

Гетьман П. Орлик був найбільш видатним представником першої української політичної еміграції, що намагався вибороти суверенну, вільну, єдину Україну, долучаючи до боротьби світову дипломатію, піднести Українську національну ідею у світі. Доля П. Орлика—приклад служіння батьківщині, коли на її вівтар принесено і матеріальні вигоди, і родинне щастя.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 13

2. Підготуватися до уроку узагальнення.

3. «Нападаючим» підготувати питання з теми «Визначні постаті України ХVІІ—першої половини ХVІІІ ст.» для гри «Історичний хокей»

УРОК № 27

Тема. Узагальнення за темою «Визначні постаті України ХVІІ—першої половини ХVІІІ ст.».

Обладнання: таблички для учасників

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Основна частина уроку

Гра « Історичний хокей»

Опис гри

Грають дві команди по п'ять учасників: один воротар, двоє захисників, двоє нападаючих (кількість гравців залежить від кількості учнів у класі). Правила такі: кидок у ворота позначає питання, поставлене суперниками. Кидок у ворота здійснюють нападаючі. «Гол» - відсутня відповідь (або відповідь невірна). «Шайба відбита» - захисники або воротар дали правильну відповідь на питання.

Арбітр рахує кількість пропущених і забитих «шайб», стежить за часом гри, за дотриманням правил гри, видаляє порушників, використовує музичні паузи Козацькі пісні, марші, думи). За забиту «шайбу» команда отримує два бали. За відбиту шайбу команди отримують один бал. Перемагає команда, яка отримала більшу кількість балів.

ІІІ. Оцінювання знань учнів

Підведення підсумків гри, та оцінювання учнів.

ІV. Домашнє завдання

Повторити тему «Визначні постаті України ХVІІ—першої половини ХVІІІ ст.»

УРОК № 28

Тема. Кирило Розумовський - останній гетьман, один з перших автономістів нового часу (Урок 1)

Мета: познайомити учнів із діяльністю К. Розумовського останнього гетьмана, одного з перших автономістів нового часу; вчити аналізувати й узагальнювати історичні події ; співвідносити події вітчизняної та всесвітньої історії; виховувати у школярів любов до вітчизняної історії.

Обладнання: відеофільм «Невідома Україна» серія 60 « Останній гетьман України», портрет Кирила Розумовського, текст додатка №14.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Розповідь вчителя. Сьогодні на уроці ми дізнаємося про діяльність гетьмана Кирила Розумовського , останньої спроби зберегти автономію Гетьманщини.

Прийом «Асоціація на дошці»

Див. уроку № 1. Слова на дошці—Гетьманщина.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. Автономістичні спроби старшини зберегти рештки осібного козацького устрою й К. Розумовський.

Розповідь вчителя. 5(16).V.1747, на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.).

Перегляд кінофільму «Невідома Україна» Серія 60 «Останній гетьман України»

Бесіда

1. Інтереси якої суспільної верстви підтримував Кирило Розумовський? Чому?

2. Які реформи провів гетьман ?

3. Чи погоджуєтеся ви з думкою Ореста Субтельного, що на період гетьманства Кирила Розумовського припадає «золота осінь» автономії Гетьманщини7 Обґрунтуйте свою точку зору.

Розповідь вчителя. Отже, ми з'ясували, що у своїй діяльності гетьман Кирило Розумовський спирався на українську старшину та всіляко намагався залучитися її підтримкою. Про це свідчить видання гетьманом універсалу про обмеження права переходу селян на території Лівобережної України про який уже згадувалося вище.

2. Ідея спадкового гетьманату Розумовських як усталена традиція українського монархізму.

Учні опрацьовують текст додатка №14 «Реформа Гетьманщини»

Прийом «Концентрація» Див. урок № 3.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Створи тест»

Запропонуйте учням наприкінці року створити систему тестів, яка б охоплювала весь вивчений матеріал теми Поясніть правила і принципи складання тестів, покажіть на прикладах, як це зробити правильно. Уточніть рівень створюваних тестів та їх тип (з однією правильною відповіддю, з декількома правильними відповідями та ін.). Кожен тест необхідно супроводжувати варіантами відповідей і фактичними відповідями. Сенс цього завдання не стільки в оцінюванні роботи, скільки у формуванні навичок складання тестів, тому обов’язковим є аналіз роботи учнів.

V. Підсумки уроку

Висловте свої враження від уроку, продовживши речення:

Найбільші труднощі я відчув…..

Я зрозумів, що……..

Я не знав, а тепер знаю…….

На наступних уроках мені хотілося б знову…..

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 14

2. Повідомлення учнів за темами «Національні будови» Батурина і Глухова», «Спроба відкриття К. Розумовським в Україні університету й академії наук», « Відносини К. Розумовського і Г. Теплова».

УРОК № 29

Тема. Кирило Розумовський - останній гетьман, один з перших автономістів нового часу (Урок 2)

Мета: продовжити знайомитися з діяльністю гетьмана К. Розумовського; окреслити етапи цілеспрямованої діяльності російського царизму за ліквідацію автономного устрою України; розвивати в учнів уміння аналізувати історичну інформацію, робити висновки і узагальнення, вільно висловлювати власну точку зору та доводити її, працювати з історичними джерелами; виховувати почуття поваги до минулого українського народу.

Обладнання: схема «Етапи ліквідації автономії України»

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Бліцопитування по ланцюжку»

Див. урок № 6.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1. «Національні будови» Батурина і Глухова, спроба відкриття університету й академії наук - культурні засади автономізму другої половини XVIII ст.

Повідомлення учнів за темами «Національні будови» Батурина і Глухова», «Спроба відкриття К. Розумовським в Україні університету й академії наук»

Прийом «Мовники» Див. урок № 11.

2. К. Розумовський і Г. Теплов: недремне око російського централізму.

Розповідь вчителя. У період свого гетьманства К. Розумовський частіше жив у Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г. Тепловим.

Повідомлення учнів за темою « Відносини К. Розумовського і Г. Теплова»

Розповідь вчителя. Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К. Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К. Розумовського зректися гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Бесіда

1. Як ви оцінюєте рішення К. Розумовського?

2. Чи можна звинувачувати К. Розумовського у зраді інтересів України?

Опрацювання схеми «Етапи ліквідації автономії України»

Прийом «Коло думок»

Чи можна припустити інший варіант розвитку подій?

Розповідь вчителя. Таким чином, у другій половині ХVІІІ ст. були ліквідовані залишки української автономії.

Гетьманщина проіснувала115 років та захищала український народ від асиміляції, експлуатації та національно-релігійних утисків, припинила своє існування.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Бесіда

1. Чому правління К. Розумовського називають періодом відродження української державності?

2. Чому царизму вдалось, не зустрівши сильного опору ліквідувати автономний устрій України?

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя. Останнім гетьманом став К. Розумовський . За його правління було проведено військову, судову реформи. Професор Оглоблін дає таку характеристику гетьмануванню К. Розумовського: «Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури і мистецтва.»

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 14

УРОК № 30

Тема. Василь Капніст - слобідський дідич - автономіст, яскравий виразник української справи кінця XVIII - початку XIX ст.

Мета: ознайомити учнів із процесом розвитку національної ідеї в суспільно-політичному русі України першої половини ХІХ ст. та внеском В. Капніста у цей процес; схарактеризувати діяльність українського дворянства щодо відновлення автономії України; розвивати в учнів вміння працювати з історичними джерелами, визначати хронологічну послідовність подій певного періоду, на основі історичних джерел аналізувати та узагальнювати історичні факти; утверджувати активну громадянську позицію і сприяти вихованню патріотизму, толерантного ставлення до історичних подій та діяльності історичних діячів.

Обладнання: роздатковий матеріал, документи, портрет В. Капніста, текст додатка № 15.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом «Доповни речення»

1. 1750 року гетьманом стає…… (Кирило Розумовський)

2. Універсал про обмеження права переходу селян на території Лівобережної України був виданий …… (Кирилом Розумовським 22 квітня 1760 року)

3. 10 листопада 1764 року був оголошений маніфест про … (ліквідацію гетьманства)

4. Своєю столицею гетьман зробив…. ( Батурин)

5. На чолі гетьманської канцелярії стояв…. (Г. Теплов)

6. 1775 р.—ліквідація ……(Запорозької Січі)

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Прусська місія В. Капніста 1791 р. як продовження старої козацької практики шукання союзників проти найбільшого визискувача.

Робота з історичними джерелами

1. « Найбільшою нісенітницею є та, буцім-то Україна була колись єдиною і неподільною із погляду національних інтересів і змагань, як хочуть впевнити наші псевдопатріоти, такої України ніколи не існувало і не існує. Ніколи Україна не боролася ні за який свідомий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало свідомого загальноукраїнського патріотизму» (Хрестоматія з історії УРСР)

2. « Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля—все колись прокинеться: з тільки малих племен, якими були колись греки, повстане велика, культурна нація

Запитання

Чим різняться твердження авторів?
Чим би ви пояснили причину відмінностей у їхніх поглядах?

Авторами цих тверджень є український поет П. Грабовський (1) і німецький філософ Й.-Г. Гердер (2).

До складу яких держав входили українські землі наприкінці XVIII — на початку XIX століття?
Які умови необхідні для створення власної держави?

Розповідь вчителя. Національні почуття живила міцно утверджена за часів політичної автономії національна культура та усна народна творчість. За таких обставин пробудження національних почуттів розпочалося насамперед на Лівобережжі. На території колишньої Гетьманщини виник рух невдоволених, який очолили представники українського дворянства, вчорашньої козацької старшини. Його учасники розглядали свою діяльність як патріотичний обов'язок перед Батьківщиною.

Робота над поняттями.

Національна ідея , національне відродження, самосвідомість , автономія , суспільно-політичний рух .

Розповідь вчителя про місію В. Капніста.

Робота над документом

Готується як роздатковий матеріал

Із доповідної записки канцлера Герцберга королю Пруссії з приводу місії Василя Капніста «...До мене таємно прибув дворянин з Малоросії, або Російської України, який назвав себе Капністом. Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, що доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватись на протекцію Вашої Величності — в такому випадку вони зможуть скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорізьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян...» (Український археографічний щорічник. — Випуск 1. — Т. 4. — С.225.)

Запитання

Про що йдеться в цьому документі?
Якою була мета місії Василя Капніста?
Чи могло це сприяти національному відродженню України?
Які риси характеру В. Капніста вона засвідчує?

2. В. Капніст - виразник настроїв українського слобідського панства.

3. В. Капніст у зв'язку з формуванням нового типу української інтелігенції XIX ст.: «за народженням - українець, росіянин - за політичним вибором».

Робота над текстом додатка № 15

Учні опрацьовують текст і складають історичний портрет В. Капніста. Див урок № 21.

4. Російський письменник, але український патріот: чи є мова показником національної приналежності?

Дискусія на тему «Чи є мова показником національної приналежності?»

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Моя теза» Див. урок № !.

V. Підсумки уроку

Бесіда

1. Чому був присвячений цей урок? Чи досягли ми, на вашу думку, його мети?

2. Що саме ви вважаєте важливим саме для себе? Чому?

3. У чому полягає важливість вивчення цієї теми для нас, українців, сьогодні?

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 15

2. Підготували міні-доповіді за планом:

1. Між етнічним почуванням і державною приналежністю. Українець у собі, росіянин зовні.

2. М. Максимович і М. Гоголь: плани професорства в Київському університеті й написання історії України.

3. Літературна творчість М. Гоголя як погляд українця на російську дійсність. 4. Вплив його творів на формування української свідомості другої половини XIX ст.

УРОК № 31

Тема. Микола Гоголь - національний дуалізм української душі в XIX ст.

Мета: ознайомити учнів з одним з представників української філософської думки ХІХ ст.; формувати в учнів навички й уміння щодо самоосвітньої діяльності, складати тези до вивченого матеріалу; виховувати повагу до інтелектуальних цінностей власного народу.

Обладнання: портрет М. Гоголя

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Прийом « Сніжна грудка» Див. урок № 20

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Розповідь вчителя. Світ гоголівських персонажів, «героїв» широко відомих «Ревізора», «Мертвих душ» постав у контексті «Вибраних місць з листування друзями» і є лише поверхносним шаром реальності. примарним світом , що ховає під собою справжній (хоч і невидимий) світ, світ людської душі та серця. Перший світ, світ «мертвих душ», є своєрідним «шифром», до якого необхідно знайти «ключ», щоб досягти світу «душ живих». І цей ключ слід шукати у власній душі: «знайти лише ключ до власної душі; коли йдеш, тоді цим ключем відімкнеш душі всіх».

Гоголь—глибокий, багатомірний екзистинціальний мислитель, який бачить складність життєвого простору людини, прагне не знищення світу «мертвих душ», а його «оживлення», гармонізації зі світом «душ живих», тобто екзистинціального подолання трагічного розриву між світами.

Таким чином, творчість Гоголя має кордоцентричний, антеїстичний (україноментальний ) характер.

Робота з поняттями

Антеїзм, екзистинціальність, кордоцентризм

Конференція

Кілька учнів заздалегідь підготували міні-доповіді за планом:

1. Між етнічним почуванням і державною приналежністю. Українець у собі, росіянин зовні.

2. М. Максимович і М. Гоголь: плани професорства в Київському університеті й написання історії України.

3. Літературна творчість М. Гоголя як погляд українця на російську дійсність. 4. Вплив його творів на формування української свідомості другої половини

XIX ст.

Учні уважно слухають міні-доповіді, ставлять питання, уточнюють окремі положення і під керівництвом вчителя складають тезовий план уроку.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Прийом «Малюнок на скелі»

Первісні люди на стінах печер зображали тварин, речі, які мали відношення до їхнього життя. Учню необхідно обрати лише одну річ, яка б символізувала Гоголя

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 16

2. Напишіть невеличке есе « Українська тематика у творчості Гоголя»

3. Повідомлення учнів за темою «Г. Полетика проти М. Ломоносова: освіта як підстава національної справи.»

УРОК № 32

Тема. Григорій Полетика - перший теоретик української окремішності

Мета: розкрити роль Григорія Полетики розвитку національної ідеї; розвивати вміння працювати з історичними текстами, визначити роль особи в історії; формувати навички самостійної роботи; виховати повагу до людей—носіїв національної ідеї в суспільно політичному русі першої половини ХІХ ст.

Обладнання: портрет Г. Полетики, текст додатка № 17, документи, плакат з принципами складання асоціативних схем, роздатковий матеріал.

Тип уроку: комбінований

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань і вмінь

Перевірка домашнього завдання.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

1. Г. Полетика проти М. Ломоносова: освіта як підстава національної справи.

Повідомлення учнів за темою «Г. Полетика проти М. Ломоносова: освіта як підстава національної справи.»

Прийом «Асоціативні схеми»

Учні слухаючи повідомлення повинні намалювати асоціативні схеми.

Основні принципи створення асоціативних схем такі:

На аркуші паперу спробуйте накреслити основні моменти будь-якої теми у формі дерева.

1. Починайте схему в центрі аркуша з головного елемента, найкраще символу, від якого розгалужуються інші елементи.

2. Записуйте тільки одне слово чи символ на позначення одного пункту, який хочете запам’ятати, одну головну тему для кожної гілки.

3. На ту саму гілку помістіть споріднені пункти, наче промені сонця.

4. Для подібних тем беріть олівці чи маркери одного кольору.

5. Малюйте стільки малюнків і символів, скільки зможете.

6. Коли закінчите малювати одну розгалужену гілку, обмалюйте її різнокольоровою лінією.

Регулярно доповнюйте кожну схему. Легше починати із загального, а далі побудувати асоціативну схему, переходячи до конкретного, коли довідаєтесь щось нове з тематики.

Сміливо малюйте, сміливо користуйтеся кольоровими олівцями, і ви побачите результат.

2. Г. Полетика- український депутат комісії «Уложения» 1766 р. Речник козацького автономізму.

Прийому «Шерлок Холмс»

Учням пропонується швиденько прочитати текст додатка № 17 «Діяльність Полетики» і скласти до нього якнайбільше запитань, не користуючись самим текстом. Питання мають охопити весь матеріал і врахувати найменші дрібниці. Визначається найдовший список питань. Учні дають відповіді на них. Учитель відзначає найбільш активних гравців.

3. Г. Полетика - найвірогідніший автор «Історії Русів». «Історія Русів» та ідеологія федеративної Речі Посполитої.

Розповідь вчителя. О. Лазаревський, досліджуючи найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст. «Історію Русів» та співставляючи з архівними матеріалами Полетик, приписує його авторство Григорію та Василю Полетикам. Анонімний автор «Історії Русів» малює яскраву картину розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Концепція книги продовжувала традиції козацьких літописів, але основну увагу автори приділяли політичній оцінці історичних подій. Ймовірними авторами «Історії Русів» поряд з Полетиками вважалися архієпископ Г. Кониський та князь О. Безбородько. О. Лазаревський, посилаючись на архівні документи та приватне листування Полетик, стверджує, що Григорій писав документальну історію України, закінчення й видання якої відбулося завдяки його синові. Беручи до уваги це припущення, можна стверджувати, що ідея і дух «Історії Русів» цілком відповідають політичним й історичним поглядам Г. Полетики, який протягом усього свого життя залишався відданим ідеї української самобутності й автономності, скрупульозно збираючи і вивчаючи джерела з історії рідного народу.

Робота за таблицею

Основні ідеї «Історії Русів»

• Найбільш видатний історичний твір в Україні кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст.

• Вперше опублікований 1846 року в Москві Осипом Бодянським.

• Розповідає читачеві про народ український, починаючи з найдавніших часів, про місце його серед інших народів, про постійну боротьбу за свою волю.

• Ця праця була історично необхідною, бо на той час існували теорії, які заперечували існування українців як окремої нації і вважали їх різновидом російської або польської нації.

• Цей твір доводив, що кожен народ має право на самостійний розвиток, в тому числі й український народ, і що українці є окремою нацією зі своєю мовою та культурою.

• Дає картину історичного розвитку України до 1769 року. Велика увага приділяється розвиткові українського козацтва та національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького, засуджується політика Росії на українських землях.

• Місце, дата написання та автор цього твору залишаються невідомими до цього часу

Завдання

З'ясуйте головну ідею, «Історії Русів», а також дайте відповідь на запитання : «Яку роль відіграв цей твір у становленні національної самосвідомості.»

Робота з документом

Учні мають ознайомитися з документами і виконати завдання.

Готується, як роздатковий матеріал

Із праці О. Субтельного «Україна: історія»

«Історія Русів»… являла собою скоріше політичний трактат, ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й романтизувала козацьку минувшину, і хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. Його героями були Хмельницький і, що важливо, непокірний Полуботок, який повстав проти Петра І. Він також доводив, що Україна, а не

Росія є прямою спадкоємницею Київської Русі. «Історія Русів» сповнена почуття національної гідності… Автор стверджує, що правда й справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи та власності є невід’ємним правом усіх людей».

Завдання

1. Яке значення мала поява «Історії Русів» для розвитку національно-визвольного руху на українських землях?

2. Як ви думаєте, чому час та місце написання «Історії Русів» вкрито таємницею, а її автор залишився невідомий?

3. Чи залишаються актуальними ідеї цього твору на сьогоднішній день? Відповідь обґрунтуйте.

ІV. Закріплення нових знань і вмінь учнів

Робота з документом

Прочитайте уривок з «Історії Русів» , у якому Б. Хмельницький закликав українців піднятися на боротьбу проти гнобителів:

Готується, як роздатковий матеріал

«Усі народи, що живуть у світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі і на землі тварини… звірина, худоба і птаство боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх»

Завдання

Поміркуйте, чому обґрунтування природного права українців середини ХVІІ ст. боротися проти польського поневолення, висловлене Б. Хмельницьким, і в ХІХ ст. лякало російську владу.

V. Підсумки уроку

Заключне слово вчителя. Оцінювання учнів.

V І. Домашнє завдання

1. Опрацювати текст додатка № 17

2. Підготуватися до узагальнення теми.

УРОК № 33

Тема. Узагальнення за темою «Визначні постаті України кінця ХVІІІ—початку ХІХ ст.».

Мета: повторити та узагальнити матеріал з даної теми, підготуватися до уроку тематичного оцінювання; розвивати в учнів уміння працювати з картою, аналізувати матеріал, робити висновки, висловлювати свою точку зору; виховувати в учнів почуття патріотизму, наполегливості, відданості своїй справі.

Обладнання: плакат із запитаннями, картки,

Тип уроку: повторювально-узагальнюючий.

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

Методичні рекомендації

Урок проходить у вигляді змагання трьох команд. Клас поділяється на три групи.

Правила гри

1. На уроці учні будуть працювати в групах, урок проходитиме у вигляді змагання між ними.

2. Командам буде запропоновано п'ять конкурсних завдань, за які будуть нараховуватися бали. За кожне завдання — певна кількість балів.

3. Якщо якийсь учень не буде працювати, то з команди в кінці уроку знімається один бал, якщо два учні уникатимуть відповідей — то два бали і т. ін.

4. За кожне порушення правил гри з команди знімається один бал.

5. За кожне доповнення команда отримує додатковий бал.

6. Учні з команди-переможниці отримують в кінці уроку оцінки, на один бал вищі від зароблених.

7. Перемагає та команда, яка отримає більшу кількість балів.

Команди обирають капітанів, які повинні в кінці уроку виставити оцінки членам своїх команд. Ці оцінки будуть узгоджені з учителем.

ІІ . Урок-змагання

Завдання 1. Історичний марафон

Команди називають по черзі поняття і терміни з теми і пояснюють їх.

Цей перелік триває доти, поки не будуть названі всі основні терміни теми. У цьому конкурсі перемагає та команда, яка останньою називає якийсь термін. Вона отримує п’ять балів, а інші дві команди по три бали.

Завдання 2. Дерево запитань

Для проведення цього конкурсу вчителем заздалегідь готується плакат у вигляді дерева, до якого прикріплюються листочки, на внутрішній стороні яких записані запитання до даної теми. Представники команд по черзі підходять до дерева, зривають по листочку, читають запитання і дають на нього відповідь. Кожна команда має відповісти на три запитання, отже, кожна з них має обрати трьох представників, які надаватимуть відповідь. За кожну правильну відповідь команди отримують два бали.

Запитання

1. Інтереси якої суспільної верстви підтримував Кирило Розумовський? Чому?

2. Які реформи провів гетьман К. Розумовський?

3. Чому правління К. Розумовського називають періодом відродження української державності?

4. Чому царизму вдалось, не зустрівши сильного опору ліквідувати автономний устрій України?

5. До складу яких держав входили українські землі наприкінці XVIII — на початку XIX століття?

6. Якою була мета місії Василя Капніста в Берлін?

7. Як впливали твори М. Гоголя на формування української свідомості другої половини XIX ст.?

8. Як Г. Полетика брав участь у комісії «Уложения» 1766 р.?

9. Яке значення мала поява «Історії Русів» для розвитку національно-визвольного руху на українських землях?

Завдання 3. Диктант для «шпигуна»

Кожній команді готується текст. Аркуші з текстом прикріпляються до стін якнайдалі від команди, для якої вони призначені. Кожний з членів команди стає «шпигуном». Він підходить до тексту (стільки разів, скільки потрібно), читає його, запам’ятовує, повертається до команди і диктує їм свою частину. Команди змагаються, перемагає та група, яка закінчить роботу раніше і не зробить помилок (або зробить менше за інших).

1-а команда-- Василь Васильович Капніст народився в Обухівці на Полтавщині (тепер с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області). Походить зі славного поміщицького роду Капністів.

У шістнадцять років він поступив на службу капралом в Ізмайловський полк. З 1775 року — офіцер Преображенського полку.

В 1782-83 рр. — контролер головного поштового управління у Петербурзі.

В 1783 році після відставки з військової служби повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтавської губернії.

Користувався великим авторитетом серед українського дворянства. Займав виборні посади ватажка дворянства Миргородського повіту (1782; ще до переїзду в Петербург), Київської губернії (1785-87), генерального судді Полтавської губернії (з 1802 року) та полтавського предводителя дворянства (з 1820 року), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського населення.

Знайшов свій вічний спочинок у рідному селі, похований там же біля могили батька.

2-га команда- Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім'ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743–1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе.

3-тя команда- Диканський цикл став справжньою енциклопедією побуту, звичаїв, моралі, особливостей національного світогляду, міфології та фольклору українського народу. За словами Остапа Вишні, у своїх повістях «Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу... Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.? Гоголеве слово наснажене духом українського народу, напоєне ароматом рідної мови». Яскравий живий образ України, що постає з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії.

Завдання 4. Словесний теніс

Цей вид змагання передбачає обмін запитаннями з теми між командами. Гру починає перша команда, яка ставить запитання двом іншим, потім те саме роблять друга і третя команди. Відповідати треба відразу після поставлених запитань. Час на обмірковування не надається. Під час гри необхідно стежити, щоб кожна команда поставила однакову кількість запитань і дала однакову кількість відповідей. Словесний теніс триває близько 5–7 хвилин. Перед початком змагання команди мають хвилину на підготовку запитань.

Максимальна оцінка за цей конкурс — 6 балів. При цьому враховується й те, які запитання поставили команди, і те, як вони відповідали на запитання своїх суперників.

Завдання 5. Складання есе методом «Гамбургер»

Перш ніж приступити до виконання завдання, учні мають пригадати, що таке гамбургер. Це, власне, булочка, яка має начинку і складається з трьох частин:

1. Верхня частина. Булка

2. Середина. М’ясо, салат, сир

3. Нижня частина. Булка

За таким самим принципом будуватиметься відповідь команди. Адже есе теж буде складатися з трьох частин:

1. Вступ. Одне-два речення, які пояснюють головну ідею або тему есе.

2. Основна частина. Складається з фактів, доказів і пояснень, які підтримують головну ідею (4–6 речень).

3. Висновок. Підсумкове речення, яке висловлює головну думку всього сказаного.

Потім команди отримують теми для складання есе.

1-а команда. В. Капніст - виразник настроїв українського слобідського панства.

2-а команда. Г. Полетика- речник козацького автономізму.

3-я команда. Автономістичні спроби старшини зберегти рештки осібного козацького устрою й К. Розумовський.

Для складання есе учням дається 3 хв. Слово для відповіді надається одному представнику, який висловлює точку зору всієї команди. Максимальна оцінка в цьому конкурсі п’ять балів.

ІІІ. Оцінювання знань учнів

Підведення підсумків гри, та оцінювання учнів.

ІV. Домашнє завдання

Повторити тему «Визначні постаті України кінця ХVІІІ—початку ХІХ ст.».

УРОКИ № 34-35

Тема. Міні -проект «Визначні постаті України ІХ—початку ХІХ ст.»

Мета. підбір інформації щодоісторичної долі видатних людей ІХ—на початку ХІХ ст., її аналіз та узагальнення, встановлення причинно-наслідкових зв'язків, виховання поваги, зокрема для історії власного народу .

Обладнання : комп'ютер, додаткова література, енциклопедії та матеріали з мережі Інтернет.

Кінцевим результатом проекту може бути комп'ютерна презентація

Тип проекту: творчий

ХІД ПРОЕКТУ

Індивідуальний міні-проект «Визначні постаті України ІХ—початку ХІХ ст.» здійснюється протягом двох уроків.

Пошуковий та аналітичний етап.-- 1-ше заняття

Під час пошукового та аналітичного етапу учень формулює проблему і мету проекту, збирає потрібну інформацію; аналізує її та складає план реалізації проекту.

Передбаченою проблемою для учнів може бути існування суперечностей між побутовим уявленням про історичну постать та реальними фактами з її життя.

Практичний етап—проводиться вдома

Під час співбесіди вчителя й учня необхідно з'ясувати, як саме учень хоче оформити презентацію, щоб матеріал був цікавий для його однокласників.

Презентаційний--2-ге заняття

Доповідь-захист свого творчого доробку.

Прийом «Рецензія»

Див. уроку № 17. Обговорення проектів.

Теми проектів.

1. Володимир Великий - правитель князівської держави

2. Ярослав Мудрий та його зовнішньополітична діяльність, спрямована на зростання авторитету Київської Русі в тогочасному світі

3. Феодосій Печерський і формування давньоукраїнської духовності

4. Князь Данило -творець Галицько-Волинської держави

5.Василь-Костянтин Острозький - видатний представник української аристократії, некоронований володар України-Русі

6. Петро Конашевич-Сагайдачний - перший козацький гетьман-політик

7.Петро Могила - творець помісної української церкви

8. Богдан Хмельницький - уособлення ідеї нової, козацької України

9. Юрій Немирич - яскравий представник шляхетсько-козацької еліти середини XVII ст. із виразно проєвропейським політичним спрямуванням

10. «Сонце Руїни» Петро Дорошенко - найбільша, постать ханського проекту України

11.Йосиф Нелюбович-Тукальський - православний митрополит, який першим освятив боротьбу за державну незалежність

12. Іван Мазепа - остання спроба відкритого виступу за сепарацію козацької держави

13.Пилип Орлик - будівничий всестанової України

14. Кирило Розумовський - останній гетьман, один з перших автономістів нового часу

15. Василь Капніст - слобідський дідич - автономіст, яскравий виразник української справи кінця XVIII - початку XIX ст.

16. Микола Гоголь - національний дуалізм української душі в XIX ст.

17. Григорій Полетика - перший теоретик української окремішності

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Андреєва М. В. Європейські релігійні рухи та православні братства в українських землях в другій половині ХVІ ст. //Історія та правознавство.—2009.-№ 35.—С. 18-20.

2. Баханов К. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі: Монографія.—Запоріжжя: Просвіта, 2004.—328 с.

3. Білоус О. О. Зміцнення Київської держави. //Історія та правознавство.—2012.-№ 14-15.—С. 61-63.

4. Бойко Р. М. Внутрішня та зовнішня політика Данила Галицького//Історія та правознавство.—2011.-№ 33.—С. 5-7.

5. Вдовченко Л. П. Початок правління Володимира Великого //Історія та правознавство.—2013.-№ 3.—С. 25-28.

6. Давиденко Н. О. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція//Історія та правознавство.—2008.-№ 14.—С. 25-28.

7. Десятов Д. Л. Методика використання відеосвідчень на уроках історії Богдан Хмельницький: політик, дипломат, полководець //Історія та правознавство.—2010.-№ 19-21.—С. 25-29.

8. Дудар Т. Ю. Українські землі в ІІ половині ХVІІІст. Ліквідація Російською імперією української державності//Історія та правознавство.—2006.-№ 19-21.—С. 52-71.

9. Єрмоленко А. О. Мокрогуз О. П. Морозова Н. М. Історія України Готові дидактичні набори.—Х,: Основа, 2008.—192 с.

10. Жеревчук О. М. Богдан Хмельницький: людина і політик, //Історія та правознавство.—2012.-№ 5.—С. 15-19.

11. Замма Л. О. Київська держава за часів Володимира Великого//Історія та правознавство.—2011.-№ 9.—С. 21-23.

12.Зуб Т.О. Боротьба Українського козацтва з чужоземними загарбниками. Гетьман П.Конашевич-Сагайдачний//Історія та правознавство.—2011.-№ 5.-С.36-38.

13. Ігнатьєва А. В. Берестейська унія 1596 р. Церковне життя//Історія та правознавство.—2012.-№ 22-23.—С. 31-32.

14. Іпатова Г. Д. Ярослав Мудрий та його час. //Історія та правознавство.—2010.-№ 35.—С. 25-28.

15. Качайло І. М. Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини //Історія та правознавство.—2011.-№ 9.—С. 19-20.

16. Конченко Л. В. Церковне життя України в І половині ХVІІст. //Історія та правознавство.—2009.-№ 8.—С. 19-21.

17. Котенко І. В. Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших країн//Історія та правознавство.—2007.-№ 9.—С. 20-21.

18. Кудря З. В. Гетьман Іван Мазепа, Людина і політик//Історія та правознавство.—2009.-№ 9.—С. 21-23.

19. Літвінова К. М. Богдан Хмельницький: політик, дипломат, полководець //Історія та правознавство.—2012.-№ 22-23.—С. 31-32.

20. Мензул В. О. Славний лицар Петро Конашевич-Сагайдачний//Історія та правознавство.—2012.-№ 22-23.—С. 58-63.

21. Мирошнеченко В. О. Організація проектної діяльності учнів на уроках історії в 10 класі.—Х.: Основа, 2009—157 с.

22. Мухіна О. М. Видатні українські філософи ХІХст. //Історія та правознавство.—2006.-№ 16.—С. 24-25.

23. Нартов В. В. Історія України. Плани-конспекти уроків.—Х.: Ранок, 2005—191 с.

24. Ніколаєва І. П. Творець першої української Конституції//Історія та правознавство.—2009.-№ 6.—С. 7-10.

25. Нужа Ю. П. Останній гетьман Лівобережної України//Історія та правознавство.—2009.-№ 22-24.—С. 88-90.

26. Подобєд А. О. Історія України. Розробки уроків.—Х.: Ранок, 2007—416 с.

27. Пометун О. Фрейман Г. Методика навчання історії в школі.—К,: Ґенеза, 2006.—328 с.

28. Пономарьова Т. В. Україна в подіях Північної війни. Повстання гетьмана Івана Мазепи//Історія та правознавство.—2007.-№ 35.—С. 25-28.

29. Свиридова О. В. Розквіт Галицько- Волинської держави за часів Данила Галицького та його наступників. //Історія та правознавство.—2012.-№ 12.—С. 11-13.

30. Семенюк М. П. Гетьманство Івана Мазепи//Історія та правознавство.—2010.-№ 19-21.—С. 50-53.

31. Сібілбова С. П. Розробка уроку за темою « Національно- визвольна війна українського народу серидини ХVІІ ст.» //Історія та правознавство.—2012.-№ 14-15.—С. 55-57.

32. Сидоренко І. Л. Україна в роки правління Івана Виговського //Історія та правознавство.—2012.-№ 22-23.—С. 31-32.

33. Старіченко С. М. Київська держава за часів правління Володимира Великого//Історія та правознавство.—2013.-№ 2.—С. 23-26.

34. Стефанчук Г. П. Київська держава за часів Ярослава Мудрого//Історія та правознавство.—2011.-№ 9.—С. 24-26.

35. Тисовська О. С. Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої в середині ХVІІст. Відродженн української держави//Історія та правознавство.—2008.-№ 19-21.—С. 34-55.

36. Чубатюк Г. М. Урок-суд «Гетьман Іван Мазепа—зрадник чи національний герой?» //Історія та правознавство.—2006.-№ 6.—С. 24-29.

37. Янковська Ж. Некоронований король України//Історія та правознавство.—2006.-№ 11.—С. 9-11.

38. Хархардін А. Є., «Електронний конструктор уроку» ТОВ «Видавнича група “Основа”», 2011

39. Документальні серіал «Історія України до 1657 р.» «Бабич-дизайн»

40. Документальні серіал « Невідома Україна»

41. Документальні серіал «Країна. Історія українських земель»

42. http://www.fictionbook.ru
        43. http://dreamworlds.ru
        44. http://www.socio-research.ru
        45. http://www.free-lance.ru
        46. http://www.kalitva.ru
        47. http://justsite.wordpress.com
        48. http://enc.lib.rus.ec
        49. http://oraculodeoccidente.wordpress.com

ДОДАТОК № 1.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

Володимир Святославич (давньорус. Володи́миръ Свѧтосла́вичь, * 958? — † 15 липня 1015) — руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (973–980), великий князь Київський (978 (або 980)-1015). Син Святослава Ігоровича, великого князя Київського, та його коханки — ключниці його матері княгині Ольги Малуші. 988-го року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир І.

Біографія

Народження і дитинство

Син великого князя Київського Святослава Ігоровича і його коханки Малуші, дочки Мала Любечанина, яка служила ключницею княгині Ольги. Рік народження Володимира невідомий. Його батько Святослав народився 935-го року, а старший син Володимира Вишеслав — близько 977-го року, звідки історики виводять роком народження Володимира 960-й з точністю до декількох років.

Як повідомляють пізні джерела XVI-го століття (Никонівський і Устюзький літописи), Володимир Святославич народився в селі Будутині, куди розгнівана Ольга відіслала Малушу «Володимиръ бо бе отъ Малки, ключниці Олжины; Малка же бе сестра Добрыне, — и бе Добрыня дядя Володимиру; и бе рожение Володимеру въ Будутине веси, тамо бо въ гневе отслала ея Олга, село бо бяше ея тамо, и умираючи даде его святей Богородици» (Никонівський літопис). »

Про подальшу долю Малуші літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його займався швидше за все дядько по матері Добриня, оскільки у звичаях Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини.

Завоювання київського престолу

Після загибелі 972-го року князя Святослава Києвом керував Ярополк. 977-го року розгорілася міжусобна війна між Ярополком і його братами, яку підняв київський воєвода Свенельд. Син воєводи Лют був убитий слугами Олега, за що той підбурив князя Ярополка піти війною проти брата. Під час бойових дій Олега вбили його воїни, скинувши з коня.

Тим часом Володимир у Скандинавії набрав з Добринею варязьке військо і 980-го року почав війну проти київського князя.

Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Рогніда, зґвалтована на очах у батька і братів, стала дружиною Володимира. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня, залякавши заколотом киян.

У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю, Володимир взяв у наложниці.

Коли варязьке військо почало вимагати собі за службу данину з киян, Володимир обіцяв їм, але через місяць відмовився, а варягів відіслав на службу в Константинополь, порадивши візантійському імператору розвести їх по різних місцях. Частину варягів Володимир залишив собі для управління містами.

За літописом Володимир вокняжився у Києві 980-го року. Згідно з найраннішим Житієм Володимира монаха Якова («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI-го століття) це сталося 11 червня 978-го року. З ряду хронологічних міркувань вірогіднішою є дата 978-го року.

Дохристиянське правління

Новий князь київський вжив заходи щодо реформації язичницького культу. Спорудив у Києві капище з ідолами шести головних богів слов'янського язичництва (Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла та Мокоші, без Велеса), також є відомості, що князь запровадив, подібно до скандинавів, практику людських жертвоприношень богам.

Оскільки існують непрямі відомості про симпатії колишнього князя Ярополка до християнської віри і його контакти з латинським Заходом, то досить імовірним є припущення про язичницьку реакцію при Володимирі, тобто боротьбу з християнством, що утверджувалось за його попередника. Археологічним підтвердженням цього може бути знахідка на місці пантеону Володимира залишків кам'яної будови зі слідами фрескового живопису, тобто церкви, що могла бути побудована Ярополком. Під час гонінь у Києві загинули одні з перших християнських мучеників на Русі — варяги Федір та Іван.

Повість временних літ так передає образ життя Володимира до хрещення:«Був же Володимир переможений похіттю, і були у нього дружини [...], а наложниць було у нього 300 у Вишгороді, 300 в Бєлгороді і 200 на Берестові, у сільці, яке називають зараз Берестове. І був він ненаситний в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок та розтліваючи дівчат».

Православні джерела стверджують, що після хрещення князь звільнив від подружніх обов'язків усіх колишніх язичницьких дружин. Рогніді він запропонував обрати чоловіка, але вона відмовилась і прийняла чернечий постриг.

Походи

981-го року «йде Володимир на Ляхи и взя грады их Перемишль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів, про це ж свідчить поява серед його дружин двох «чехинь» Малфріди та Аделі. Того ж року «і вятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.»

982-го року Володимир вдруге пішов походом на в'ятичів, які повстали проти князя.983-го року «пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх».

985-го року Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир із Булгарією був скріплений черговим шлюбом.

Головним результатом Херсонеської війни (осінь 987-го — весна 988-го років) було не тільки прийняття християнства на Русі (988), але й союз з Візантією, скріплений шлюбом із принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (938–963). Анна народилася 963-го року і померла 1011-го року.

Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник важив 4,2 г і дорівнював за вартістю візантійській номізмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Володимир-Василь Святославич помер 15 липня 1015-го року у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві.

Хрещення

8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, мусульманство, іудаїзм) вже поширилося в тогочасному світі. На тогочасних східнослов'янських землях (особливо у великих містах) поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, євреїв тощо. Постало питання вибору одного з єдинобожних віровчень як державного. Після довгих вагань Володимир Великий разом з оточенням зупинив свій вибір на православ'ї (християнстві) — віровченні найвпливовішої наддержави тогочасного світу — Римської (Ромейської) імперії (точніше її східної частини).

Оточена сусідами-християнами — поляками, чехами, болгарами, візантійцями — Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987-го року головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976–1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987-988-го років. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був доданий ще один пункт — Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як записав один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988-го року 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царствену від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва.

Основні складові сюжетної лінії Корсунської легенди, у якій висвітлено події Володимирового хрещення, буквально збігаються з повір'ями, пов'язаними зі святим джерелом та чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в селі Будятичі (ототожнюваних з місцем народження Володимира). Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціонували легенди про Святителя Русі. Доказом давності цієї легендарної традиції, яка не зазнала впливів кабінетного зацікавлення літописами, є відсутність прямого вживання імені Володимира.

Час і місце його особистого хрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис впевнено датує 988-го року, описуючи його так:«І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…»

Щодо радості великої, то літописець, схоже, перебільшив. Християнізація в усій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів — поховальний — зберігав елементи язичництва аж до рубежу ХІІ-ХІІІ століть. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ-го століття): автор практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та інших.

Фольклорний образ

Парні образи Володимира (у хрещенні - Василя) і його матері Малуші представлені в українських обрядових піснях новорічного циклу де відобразилися у фольклорних фігурах Василя і Маланки (Меланки, Миланки). У церковному календарі день св. Меланії римлянки завершує річний коло, день св. Василій Василя Великого його починає. Ця календарна обставина зблизила в народній уяві святого Василія і преподобну Меланію, перетворивши їх у стійку фольклорну пару, зберігши не тільки згадки про реальних історичних персонажів (Володимира і Малушу), а й цілий ряд деталей, які відображають правові норми Х ст. і характеризують тодішній побут .

Дружини і діти

До прийняття християнства за літописами Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді (зараз село Білогородка), 200 — у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них. 969-го року він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня.

З літа 980-го року третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка I Святославича. Коли від цього зв'язку народився Святополк I, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома.

Олова — Перший шлюб Володимира стався ймовірно взимку 978/979 років

Вишеслав Володимирович (980 (?) — 995 (1010))

Рогніда — Зґвалтована на очах у батька, стала другою дружиною Володимира взимку 980-го року

Ярослав-Георгій (983–1054)

Ізяслав (981–1001

Всеволод Володимирович (983–1013)

Предслава Володимирівна (983 (986) — 1011 (1042))

Прямислава Володимирівна (до 988-го року— ?)

грекиня — Вдова Ярополка I Святославича, стала третьою дружиною Володимира з літа 980-го року

Святополк-Петро (981–1019) супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.»

Малфріда (? — 1002) — чешка за походженням, напевно княжого роду. Шлюб близько 981 р.

Святослав Володимирович (982–1015)

Адель — донька перемишльського князя одного з хорватських князівств. Шлюб близько 981 р.

Мстислав-Костянтин (983–1036)

Станіслав Володимирович (бл. 984 — до 1015)

Судислав Володимирович (бл. 985–1063)

2-а чешка

1-а болгарка — Шлюб після тривалої війні проти Волзької Булгарії 985-го року

Борис-Роман (986–1015)

Гліб-Давид (987–1015)

2-а болгарка

Анна Порфірогенета (963–1011) — Шлюб з сестрою імператора Василія ІІ (дочкою імператора Романа II) після Херсонеської війни 989-го року

діти від невідомо якої з дружин:

Позвізд Володимирович (до 988 — ?)

Добронега-Марія Володимирівна (? — 1087)

ДОДАТОК № 2

Ярослав Мудрий

Ярослав́в I Володи́мирович (* близько 978 — † 20 лютого 1054, Вишгород) — Ростовський князь (987–1010), Новгородський князь (1010–1034), Великий князь Київський (1016–1018, 1019–1054), святий. Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира I Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжни Рогнеди. У хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій — пізніша форма імені Георгій, широко поширена в давньоруській мові, у XI–XII ст. воно мало вигляд Гюрьгі).

Зовнішність

У зовнішності переважали риси, притаманні слов'янам Наддніпрянщини. Він був людиною високою на зріст (близько 175 см), із середнім видовженим обличчям, різко випнутим носом дещо хвилястої форми та з тонко окресленими, відносно неширокими вилицями.

Князювання

Реконструкція за черепом, робота Михайла Герасимова

Наприкінці правління Володимира I Великого, Ярослав відмовився сплачувати щорічну данину Києву, що складала 2000 гривень, і виступив проти свого батька походом. Під час приготування до походу, Володимир помер. Після смерті свого батька Володимира I в 1015 році Ярослав I Мудрий в жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка I біля Любеча і посів київський великокняжий престол, але 1018 під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 Ярослав Мудрий став київським Великим князем.

Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава I Володимировича, князя тмутороканського і чернігівського. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 р. Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами у 1029 р., поширивши свої володіння до Кавказьких гір; а Мстислав — у скріпленні й поширенні держави Ярослава I Мудрого на захід від Дніпра. 1030 на півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв (нині — Тарту), у 1030 — 1031 війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські городи, які 1018 захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від королівства Польського смугу землі між ріками Сяном і Бугом; там збудовано міста Ярослав і Белз.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів і нібито, за літописом, на місці перемоги над ними почав будувати у 1037 Софійський собор. Хоча останні дослідження Софії Київської спростували це твердження літопису. За аналізом графіті, а також за іноземними писемними пам'ятками, насамперед німецькими (Хроніка Титмара Мерзебурзького), Собор святої Софії був закладений раніше.

1038–1042 Ярослав вів успішні походи проти литовських племен — ятвягів, проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь. 1043 він підготував під проводом свого сина Володимира і воєводи Вишати похід на Візантію, який закінчився поразкою, багато воїнів потрапило в полон чи загинуло. Щоб охороняти свою державу проти нападів кочовиків, Ярослав укріплював південний кордон, будуючи міста над ріками Россю і Трубежем: Корсунь, Канів, Переяслав; як також другу фортифікаційну лінію над Сулою: Лубни, Лукомль, Воїнь.

Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Звершено розпочате Володимиром Святим розширення меж столиці Русі — Києва, насипано нові оборонні вали були ще за Володимира Святого (дослідження П. Раппопорта) (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), а Ярослав поставив на них лише заборолу. Збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор, в якому згодом поховали в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ? -1050). Це був акт порушення задуму собору. Створив бібліотеку Софійського собору. За часів його правління засновано міста Корсунь, Гюргів (нині — Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Турів, встановлено династичні зв'язки з королівськими дворами Швеції, Норвегії та Франції. Продовжувалося карбування срібних монет.

Останні роки життя Ярослав провів у Вишгороді. По смерті Ярослава Мудрого залишилися п'ять синів, між якими розгорнулась боротьба за владу. Цей період відомий в історіографії як Тріумвірат Ярославичів[1], з якого почався розпад Київської Русі і через півтора століття вона фактично перестала існувати як єдина держава.

Досягнення й значення діяльності

За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Ярослав устійнив церковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Крім призначення митрополитів на київську кафедру, Церква Київської Русі користувалася автономією, включно з тим, що 1051 з ініціативи Ярослава собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона митрополитом київським. За цього часу засновано також перші монастирі на Русі: св. Юрія, св. Ірини і славний Києво-Печерський 1051 р., які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школи іконописання.

За Ярослава Мудрого сталася і національна еволюція в Київській державі: варязький вплив залишився тільки в колі військової дружини, а державні діячі рекрутувалися здебільшого з місцевих людей, серед яких були: Вишата, Іван Творимирич, Костянтин, син Добрині та ін.

Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковнослов’янську мову, переписано багато книг, був укладений літописний звід.

Київська Русь за Ярослава I Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Щоб зберегти цілісність своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод — Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор — Володимир Волинський, В'ячеслав — Смоленщину.

Ярослав Мудрий посів перше місце за результатами відкритого телефонного голосування в телепроекті каналу «Інтер» «Великі українці», що проводилося з 16 листопада 2007 до 16 травня 2008 року.

Канонізація

9 травня 2004 року Священний Синод Української православної церкви (Московський патріархат) у зв'язку з 950-ю річницею з дня смерті, благословив внести в святці УПЦ та встановити день пам'яті святому благовірному великому князю Київському Ярославу Мудрому в день його упокоєння 4 березня (20 лютого за старим стилем). При цьому було підтверджено, що згідно із традицією, що склалася, він почитається, як небесний покровитель державних діячів, юристів, прокурорів, будівничих храмів, бібліотекарів, наукових працівників, вчителів та студентів.

Помісний Собор 2008 року Української православної церкви (Київський Патріархат) у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Руси-України, благословив приєднати благовірного великого князя Київського Ярослава Мудрого до лику святих для загального церковного шанування і занести його ім'я у православний церковний календар. Чесні останки благовірного князя Ярослава вважати святими мощами віддавати їм належне шанування. Благословити будівництво храмів на честь благовірного великого князя Київського Ярослава Мудрого. Пам'ять благовірного великого князя Київського Ярослава Мудрого святкувати 4 березня (20 лютого), в день його упокоєння.

Родина й династичні зв'язки

Сестра Ярослава Марія-Доброніга була дружиною польського короля Казимира I Відновителя.

При дворі Ярослава I Мудрого знаходили притулок колишні монархи: норвезький Олаф II Святий, англійський Едмунд Залізний Бік та його син Едвард Вигнанник. Ярослав Мудрий був у союзі з германськими цісарями Генріхом II, Конрадом II і Генріхом III.

Сини

Володимир (*1020 — †1052) — можливо був одружений з Одою, дочкою графа Леопольда зі Штаде біля Бремену;

Ізяслав (*1024 — †1078) — в 1040 був одружений з Гертрудою, дочкою польського князя Мешка II;

Святослав (*1027 — †1076) — був одружений з Одою, внучкою цісаря Генріха II;

Всеволод (*1030 — †1093) — в 1046 був одружений з Марією, дочкою імператора Костянтина Мономаха;

Ігор (†1060) — був одружений з германською принцесою Кунігундою, графинею Орламіндською.

В'ячеслав (1034 — †1057)

Доньки

Єлизавета Ярославна (Еллісіф) (†1076) — вийшла за норвезького короля Гаральда III Суворого;

Анастасія Ярославна (Аґмунда) (†1097) — вийшла за угорського короля Андраша І;

Анна Ярославна (Аньєс) (†1077) — вийшла за французького короля Генріха І.

Агата Київська — дружина англійського короля Едварда Вигнанця.

У вересні 2009 року українські вчені почали дослідження останків київського князя Ярослава Мудрого, які, як були впевнені дослідники, лежать в саркофагу Софійського собору в Києві. Стояло завдання визначити, як виглядав князь, якими хворобами хворів, скільки років прожив, від чого помер. Однак, вчені прийшли до абсолютно непередбачуваних висновків. Вчені встановили, що за останні сто років саркофаг відкривали тричі. У 1936 році знайшли купу перемішаних кісток і визначили, що там знаходяться два кістяки: чоловічий, жіночий і кілька кісточок дитини. У 1939 останки вивезли в Ленінградський інститут антропології для дослідження. А вже у 1964-му — ковчег повернули на місце в саркофаг. Але з Ленінграда останки повернулися ще в 1940 році і зберігалися у фондах. А коли відкрили саркофаг 2009 року, то виявили тільки один скелет, і були впевнені, що це Ярослав Мудрий.

Версія про Інгігерду

Після томографічних, антропологічних, рентгеноскопічних досліджень з'ясувалося, що в саркофазі — останки жінки. На основі сучасних методів вдалося визначити, що незнайомка з саркофагу має антропологічні характеристики скандинавського типу. Вчені припускають що, скелет з Софії належить дружині Ярослава Інгігерді (у хрещенні Ірині).

За літописами, Інгігерда померла в 1050 році, у віці 56 років, що відповідає орієнтовному вікові жінки, чиї кістки виявили в саркофазі. По-друге, кістки черепа підтверджують, що скелет належить до скандинавського типу, а Інгігерда була дочкою шведського короля. По-третє, офіційно вважається, що дружина Ярослава похована в Софійському соборі в Новгороді, де її мощі шануються як святі. Але при цьому існує паралельна версія, що вона покоїться в Софії Київській. Є ще один чинник. Відомий ленінградський антрополог Вольф Гінзбург, під керівництвом якого проводилося дослідження обох скелетів у 1939 році, тоді ж домігся дозволу проводити дослідження останків, які нібито належать Інгігерді, у Новгороді. За його звіту, новгородське поховання теж належить до XI століття, також переважає скандинавська расова відмінність, а череп схожий на той, що в похованні у Києві, але та жінка померла більш молодою — в 30-35 років.

Версія про дружину Ганну

На думку професора-антрополога Сергія Сегеди, що входить до складу комісії з вивчення останків, останки з Новгорода могли належати дружині Ярослава Ганні, але точно стверджувати не можна. За деякими літописними джерелами, це перша дружина Ярослава. Про неї мало що відомо, набагато більше інформації про другу дружину, Інгігерду.

Версія про діаспору

За однією з версій мощі Ярослава зникли між 1940 і 2009 роком. Ймовірно, що у 1943 році мощі Ярослава вивезено за кордон і нині зберігаються в українській діаспорі (Українська православна церква США).

ДОДАТОК № 3.

Феодосій Печерський
Феодосій Печерський (1009 ? — 3 травня 1074) — святий Православної церкви, преподобний, один із основоположників чернецтва на Русі, видатний церковний і політичний діяч другої половини XI ст. Був ігуменом першого руського Києво-Печерського монастиря.

16 травня — день пам'яті

27 серпня — день пам'яті перенесення мощей

16 липня — день пам'яті преподобних Антонія і Феодосія Печерських.

Дитинство та юність. Народження

Феодосій народився в м. Василеві (теперішній Васильків під Києвом) 1009 року, згідно з «Житієм Антонія Печерського», яке вміщено в друкованому Києво-Печерському патерику 1661 р. З початку ХХ ст. вважається, що Феодосій народився близько 1036 р.. М. Брайчевський датує народження Феодосія Печерського між 1035 та 1038 роками. Досі не існує єдиної думки щодо дати народження святого, як і щодо деяких інших подій на початковому етапі його життя. Ім'я, дане немовляті безпосередньо після народження або на сороковий день під час хрещення, залишається невідомим.

Імена батьків також не збереглись, проте знаємо, що його батько був у Василеві дружинником князя не особливо знатного, але доволі родовитого. Згодом батько Феодосія став тіуном у Курську. Мати — сувора, горда та розумна жінка. Скільки дітей було в родині невідомо, але з «Житія…» можна зробити висновок, що в родині було багато дітей різного віку.

Переїзд в Курськ

Незабаром юнак разом з родиною переїхав до Курська. Тут він був відданий батьком «одному з учителів навчатися Божественних книг…». Підліток виявився здібним учнем, швидко вивчив все Божественне письмо. Також опановував грамоту і арифметику, через щоденне відвідування храму навчився церковного співу та вивчив Псалтир. Вже у цей час він мав бажання наслідувати життя християнських подвижників. Коли Феодосію виповнилося 13 років, помер його батько, що дуже вразило юнака. Залишивши дитячі ігри та забави, скинувши дорогий одяг, він пішов працювати на поле разом з простими робітниками. Але все це наштовхнулось на рішучий опір матері.

Перша спроба втекти з прочанами до Єрусалима завершилась невдало. З часом, втомившись постійно карати сина, мати дозволила йому займатись улюбленою справою.

Впродовж трьох років Феодосій займався випіканням проскурок. Коли він побачив, що в Курському храмі часто не служать Божественну літургію через брак проскурок, то сам придбав пшеницю та почав випікати проскурки, одну частину яких відносив до храму, іншу продавав, а на виручені кошти купував пшеницю для нової випічки і роздавав бідним. Але через перешкоджання матері був змушений потайки вирушити до іншого міста, де жив у домі священика. Проте, мати знову знайшла юнака й «захопивши його, поволочила б'ючи, до свого міста». Згодом, начальник міста доручив йому доглядати за своєю церквою. Феодосій, незважаючи на своє привілейоване становище в храмі, продовжував вести аскетичний спосіб життя.

Ще в юнацькі роки Феодосій носив на тілі залізний ланцюг(вериги). Вериги були важкими та впивалися в тіло, утворюючи кров'яні рани й завдаючи нестерпного болю, таким чином постійно нагадуючи про хресні страждання Ісуса Христа.

Подорож до Києва та прийняття чернецтва

Скориставшись відлученням матері, Феодосій разом з купцями попрямував з Курська до Києва. На той час в столиці Київської Русі існувало декілька грецьких християнських монастирів. Феодосій відвідав їх, бажаючи прийняти постриг, але настоятелі йому відмовляли. Тоді він дізнався про афонського постриженця любечанина Антонія, котрий жив і подвизався в печері неподалік Києва у селі Берестове. Никон постриг юнака в чернецтво та «в одяг монашеський одягнув року 6540 (1032) за князя благочестивого Ярослава Володимировича(Мудрого)». За іншою ж версією, Феодосій спочатку повернувся в свій рідний Василев, де близько двох років прожив суворим життям у власноруч викопаній печері(на північний схід від валу Василевого дитинця), а вже потім прийшов до Антонія. Місцезнаходження цієї печери було відоме аж до 1818 року, але на сьогоднішній день воно точно не встановлено.

З «Житія…» Нестора Літописця дізнаємось, що новопострижений інок Феодосій з завзяттям віддався чернечим подвигам так, що Антоній з Никоном аж дивувались з цього «І вельми за те, прославляли Всемилостивого Бога.»[4] Але й тут він не зміг сховатись від своєї матері. Через 4 роки вона дізналась, що її син постригся у чернецтво і перебуває в Києві. Зрештою вона довідалася про печеру Антонія і наполегливо умовляла Феодосія повернутися до рідної домівки. Більш того, Феодосій запропонував матері самій прийняти постриг в одну з київських монастирів. Після довгих роздумів, вона зважилась на цей рішучий крок і прийняла чернецтво у київському монастирі святого Миколая, де й закінчила свій життєвих шлях. Була похована у дворі нинішніх Дальніх печер Києво-Печерської лаври.

Поступово навколо Антонія збиралися інші ченці, які розширювали печеру та влаштували в ній церкву і келії. До 1056–1057 рр. їх налічувалося 13 разом з Антонієм — символічне число для християнства. Серед них були: Никон Великий, Мойсей Угрин, Феодосій Печерський, Іларіон Схимник, Варлаам, Єфрем, серед інших могли бути Агапій Печерський, Василь і Федір Преподобномученики, Марко Печерник, Єремія Прозорливий, Євстратій Постник, Никон Сухий, Ісакій Затвірник.

Коли перший пресвітер Никон, який здійснював постриження братії, подався до Тмутаракані, пресвітером призначили Феодосія. З того часу він служив Божественну літургію та постригав у ченці.

Печера Феодосія у Києві Ігуменство

Феодосій Печерський був обраний та поставлений ігуменом в Києво-Печерському монастирі 1059 чи 1060 року, а згідно з офіційною історіографією 1063 року.[5] На той час чисельність братії становила 20 осіб, не враховуючи тих, що мешкали в Ближніх печерах коло Антонія. З перших днів ігуменства Феодосія Печерського, до нього почали приходити князі та знатні люди, котрі вважали за честь жертвувати на користь обителі. Це дало змогу розпочати будівництво наземного монастиря, який мав прийти на зміну тісним печерним келіям та невеликій каплиці — церкві в ім'я Святої Богородиці, яка була побудована за попереднього ігумена Варлама.[4] Нова дерев'яна церква Різдва Богородиці була споруджена 1062 року на вершині надпечерного пагорбу, подарованого князем Ізяславом Ярославовичем. Довкола розташувалися келії ченців у вигляді окремих будинків, трапезна із поварнею та комори. Вся територія була захищена огорожою з монастирською брамою на західному боці. Таким чином за ігуменства Феодосія впродовж кінця 50-х — початку 60-х років ХІ ст. розпочалося формування архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври.

Запровадження статуту

Ще в печерний період монастиря в ньому почали співіснувати два напрямки чернецтва: анахоретизм і кіновія. На відміну від Антонія, Феодосій був противником відлюдництва, вважаючи, що ченці повинні жити громадою в обителі. Тому, невдовзі після переселення до наземного монастиря, коли кількість іноків досягла 100 осіб, необхідно було запровадити статут чернечого життя. У інока Студійського монастиря Михайла «який прийшов з греків з митрополитом Георгієм.» Феодосій переписав список Студійського статуту. Інший список згодом приніс до монастиря Єфрем на прохання Феодосія. На основі цих двох описів Студійського статуту і був створений статут Києво-Печерського монастиря, який став третім доопрацьованим списком Студійського статуту. Від Києво-Печерського монастиря «всі [Руські монастирі] перейняли статут і ввели його по всіх монастирях. Тому й шанується монастир Печерський як найстаріший і найславніший із всіх.»

Окрім дрібних розбіжностей побутового характеру, Феодосій включив до статуту декілька власних ідей:

На території монастиря не заборонялося перебування прочан і навіть жінок.

Був затверджений поділ іноків на велико- і малосхимників.

Складався статут із 8 розділів та 38 параграфів.

Книжкова справа

У добу ігуменства Феодосія в Києво-Печерському монастирі було започатковано книжкову справу — переписування, написання та збирання рукописних книг. 26 припис запровадженого статуту зобов'язував ченців займатись читанням книг у вільні від виконання послуху дні, взятих у монастирській бібліотеці у ченця-бібліотекаря. Це забезпечувало стовідсоткову грамотність усіх насельників. Тому Печерський монастир з перших років існування став твердинею грамоти. Необіхдно зазначити, що ще за ігуменства Феодосія процес книгописання набув цехової організації. Найактивнішу участь в цьому брав сам Феодосій, а також Никон, Іларіон Схимник. Також серед братії були своєрідні «книголюби», такі як Даміан Цілитель, Григорій Чудотворець

Феодосієві постриженці

Відомі імена кількох іноків, які прийняли чернецтво в Києво-Печерському монастирі за доби ігуменства Феодосія.

Між 1060 та 1062 рр. в печеру до Феодосія прийшов в майбутньому Нестор Літописець.

1064 року був пострижений у чернецтво Григорій Чудотворець.

Даміан Цілитель прийшов до обителі на початку ігуменства Феодосія і першим серед братії набув слави цілителя.

на початку 60-х років ХІ ст. можна відзначити прихід до монастиря Матвія Прозорливого, котрий потім відзначався даром передбачення та читання потаємних людських думок.

З 1060 по 1062 рр. перебував у монастирі і Стефан, який потім став ігуменом.

1060-1065 рр. відбувся постриг Ісая Чудотворця.

Єремія Прозорливий прибув до монастиря на початку ігуменства Феодосія.

Фундація Успенського собору

1073 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці відбулося урочисте закладання першої кам'яної споруди Києво-Печерського монастиря — Успенського собору. Існує багато легенд про цю подію. В ній брав участь сам князь Святослав, який і виділив частину поля великокнязівської садиби у Берестовому для будівництва, а також пожертвував 100 гривень золотом. Феодосій запросив майстрів із Константинополя, очевидно, демонструючи незалежність Києво-Печерської обителі від місцевої світської та церковної влади. За життя Феодосія було завершено лише фундамент храму. Як свідчить його «Житіє…», ігумен «повсякдень підвизався та трудився на будівництві того Дому.»

Причиною будівництва нового собору було те, що кількість ченців досягла 100 осіб і стара дерев'яна церква стала тісною для громади. Вже після закладання собору, ченці починали будувати свої келії та заселяти околиці. Фактично, після освячення храму, тут виник новий монастир, оскільки на старому місці залишилось лише кілька ченців для догляду за могилами і справляння панахиди.

Завершення будівництва Успенського собору, оздоблення та освячення стало однією з головних подій у церковному житті Київської Русі в домонгольський період.

Останні дні

Останні часи життя Феодосія Печерського описані в «Житії Феодосія Печерського» Нестора Літописця та у «Повісті врем'яних літ» під 1074 роком. Провівши Великий піст у своїй келії, зустрівши Великдень, Феодосій захворів. Через п'ять днів, на зібранні братії був обраний новий ігумен Стефан. Наступного дня хворого відвідав князь Святослав із сином Глібом a Феодосій дав останні настанови новому ігумену. На восьмий день після Великодня о другій годині ночі 3 травня (за старим стилем) Феодосій Печерський помер. За заповітом, поховали його у тому одязі, який завжди носив, у Дальніх печерах, де він жив і усамітнювався під час Великого посту.

Канонізація

Питання про канонізацію Феодосія Печерського було порушено у Києво-Печерському монастирі на початку ігуменства Никона Великого (1078–1088 рр.). У зв'язку з цим під його керівництвом Нестор Літописець написав твір «Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського». Сам автор був свідком фактично всієї доби ігуменства Феодосія Печерського, прийшовши в монастир, як зазначалось вище, між 1060 та 1062 роками. Дослідники вважають, що твір писався перш за все для Київської митрополії, від котрої залежала справа канонізації, тому Нестор надавав великого значення дотриманню правил написання подібних творів і пошуку паралелей у житіях найвідоміших святих. Продовжив справу Никона Великого п'ятий ігумен Києво-Печерського монастиря Іван (1088–1103 рр.).

Перенесення мощей

1091 року ченці Києво-Печерського монастиря вирішили відкрити мощі Феодосія для доведення їхньої нетлінності, що є необхідною умовою канонізації, і перенести їх до Успенського собору. Києво-Печерський патерик описує відкриття мощей як результат великої ради братії. Але, з іншого боку, літописна стаття 1091 року висвітлює пошуки мощей Феодосія як ледь не потаємну справу, яка відбувалась, очевидно, без благословення київського митрополита-грека і порушуючи заповіт самого Феодосія. Причиною могло бути лише бажання прискорити процес канонізації.

Рада ченців відбувалась 10 серпня 1091 року. 13 серпня ігумен Іван, Нестор Літописець та двоє довірених ченців, одним з яких був, вірогідно, Марко Печерник, вночі провели розкопки келії Феодосія, під ранок нарешті відшукавши домовину. Наступного дня зібралися єпископи Єфрем Переяславський, Стефан Володимирський, Іван Чернігівський, Мар'ян Юріївський, Антоній Порозький «всі ігумени всіх монастирів із чорноризцями прийшли, і люди благовірні взяли мощі Феодосієві із тем'яном та свічками, і принесли й поклали у його рідній церкві Успенському соборі, у притворі з правого боку у четвер 14 серпня в годину дня…».[8] Потрібно зазначити, що київського митрополита-грека на перенесенні мощей не було. Ймовірно, його насторожувала участь у цьому заході п'ятьох руських єпископів, що могло свідчити про послаблення авторитету митрополії.

Завершення справи канонізації

Для просування процесу канонізації ігумену Івану вкрай необхідна була підтримка нового київського князя Святополка Ізяславовича, проте вони так і не досягли порозуміння і справа про занесення імені Феодосія Печерського до Синодика не була завершена. Ситуація змінилась лише на початку ХІІ ст. за наступного ігумена Феоктиста.

1103 р. ім'я Феодосія Печерського за наполягання князя було внесено до Синодика. У той час мова про визнання Феодосія Печерського святим і присвоєння йому окремого дня пам'яті не йшла. Хоча, враховуючи відсутність чітких правил, сам факт занесення імені до Синодика можна вважати канонізацією.

1619 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Захарій Копистенський помістив у святкову мінею (Анфологіон) поруч із вселенськими та загальноруськими святими імена 24 Печерських преподобних.

1643 р. був укладений «Канон Печерським святим», що проголошував вшанування українських угодників і передусім печерських чорноризців (74 імені, з яких 41 належало лаврським святим).

1762 р. російська церква проголосила 45 преподобних у Дальніх печерах і 73 у Ближніх печерах загальноросійськими святими.

На цьому завершилось формування сучасного лаврського пантеону святих.

Місцеперебування мощей

1131 року мощі Феодосія Печерського лежали в срібній з позолотою раці, на облаштування якої «тисяцький Георгій, син Шимона, онук Африкана, князів Варязьких, отримавши князівську область від князя Георгія Володимировича [Мономаховича] в землі Суздальській пожертвував 500 гривень срібла та 50 гривень золота».[4] У 2007 році в фондах музею Києво-Печерської лаври була знайдена кришка від цієї раки. 1240 р. напередодні монголо-татарського спустошення, мощі були заховані ченцями «під спудом» Успенського собору так, що їхнє місцезнаходження досі залишається невідомим. Можливо, вони були перевезені до рідного міста Феодосія — Василева. З відродженням обителі в Успенському соборі було зроблено кенотаф, який проіснував до руйнації собору в 1941. В наш час він, на жаль, не відновлений.

Літературна спадщина

Феодосію Печерському приписують понад двадцять різноманітних творів, але вченими доведено належність йому лише одинадцяти, які дійшли до наших днів:

«Повчання блаженного Феодосія, ігумена печерського про кари Божі»;

«Слово святих отців про пияцтво»;

«Про любов до Бога»;

«Про допомогу бідним»;

«Про терпіння»;

«Про подвижництво»;

«Про ходіння до служби Божої»;

«Повчання келарю»;

«Про віру варязьку»;

«Про недільний день та про піст середи та п'ятниці»;

«Молитва за всіх християн»;

Основним завданням дидактичної прози Феодосія Печерського було загальнодоступне розкриття і тлумачення найелементарніших понять християнської догматики та моралі. Повчання Феодосія є дуже важливими з огляду на розуміння християнського, соціально-побутового та політичного життя Русі в ХІ столітті та роль чернецтва в ньому.

Показовим у захисті християнської(православної) догматики є друге послання Феодосія Печерського «Про віру варязьку» 1069 р. до князя Ізяслава в зв'язку з зарученням підтримки поляків у боротьбі за владу в Києві, що викликало обурення православної братії.
1073 р. ігумен написав «епістолою» до Святослава, який скинув з престолу свого брата, Великого князя Київського Ізяслава. В ній Феодосій порівняв Святослава з біблійним братовбивцею Каїном.

Іконографія

З Києво-Печерського патерика відомо, що вже в ХІ ст. були ікони Антонія та Феодосія Печерських, які ігумен монастиря Никон Великий показував перехожим. Найдавнішим зображенням Феодосія є Печерська(Свенська) ікона Божої Матері датована 1288 роком. Зображення цієї ікони мало широке розповсюдження в іконографії починаючи з XVI ст. Різниця в індивідуальних рисах Антонія і Феодосія набула усталеності в печерській іконографії. На більшості ікон, як і на Свенській, Антоній має суворий, безсторонній і самозаглиблений вираз обличчя, на відміну від більш живого і відкритого обличчя Феодосія. Причому Антоній зображається як сивобородий старець-схимник, а Феодосій — як людина середнього віку з непокритою головою. Також набули поширення такі іконографічні композиції як Богородиця Печерська і Печерське Успіння.

Одним з найкращих зразків Києво-Печерської іконографії є ікона преподобних (кінця XVII ст.), які стоять по обидва боки Успенського собору. Обличчя собору з гострими двосхилими дахами, лускоподібним покриттям бань відповідає його зображенням на гравюрах 60-70 рр. XVII ст. Традиційним є червоний колір єпитрахилі Феодосія і зелений колір схими Антонія, а також текст на свої Феодосія: «Господи, во ім'я Пресвятої Богородиця Матерє Твоєя создан бить дом сей».

Образи преподобних були розміщені в іконостасі собору Скиту Манявського, у стінописі церкви Святого Духа, що на Галичині, і першій половині XVII ст. Феодосій разом з Антонієм внесені до складу Деісуса, написаного в середині XVI ст. на вівтарних дверцятах храму Успіння Пресвятої Богородиці Псковсько-Печерського монастиря.

На дзвонах Києво-Печерської лаври 1719–1720 рр., на іконі XIX ст., на ростовських іконах сер. XIX ст. і ІІ-ї пол. XIX ст. преподобні зображені перед Богородицею з немовлям, знизу в центрі — Успенський собор. На обкладинці Євангелія 1701 р. Антоній та Феодосій зображені під час саджання дерев.

Ікони з великим поясним зображенням Феодосія Печерського містяться біля його поховання у лаврських печерах, а ікона, що міститься в Дальніх печерах дає початок іконографічному типу Феодосія, близькому до Ісуса Христа. Він простежується у деяких іконах XIX і ХХ століть.

Відомі також зображення преподобних Антонія і Феодосія на різьблених дерев'яних хрестах XVII-XVIII ст., що знаходяться у лаврській колекції.

Печерська(Свенська) ікона Божої Матері

Ікона XIX ст.

Антоній і Феодосій при Успенськім соборі й іконі Успіння пресвятої Богородиці. Гравюра Іллі. Патерик. 1661.

1. 2. 3.

1.Феодосій Печерський. Іконописна майстерня Києво-Печерської лаври

2. Феодосій Печерський з житієм. XVII ст.

ДОДАТОК № 4

Данило Галицький

Дани́ло I Рома́нович (давньорус. Данило Романовичъ; 1201–1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211–1264), галицький (1211–1264), київський (1240), перший король Русі-України ( з січня 1253/грудня 1254). Син князя Романа II Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належить до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів (Рюриковичів).

Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. З перемінним успіхом чинив впертий опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.

Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.

Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.

Біографія. Молоді літа

Після смерті батька, князя Романа II (1205), його малолітні діти Данило та Василько не мали шансів утримати владу в Галичі.

Вдова Романа, княгиня Анна з синами переїхала з Галича до Володимира-Волинського, де було поховано її чоловіка. 1206 року вона з Васильком вирушила до Кракова, а Данила відіслала до двору угорського короля, де він провів 6 років. Анна виконувала роль регентша при малолітніх синах до 1215, коли Данило став правити у Володимирі-Волинському самостійно. Тоді Анна пішла до монастиря.

Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава I Осмомисла, Мстислав II Удатний, інші нащадки родичів Романа, зять Романа Михайло Чернігівський і його син Ростислав. Також на галицькі землі претендували споріднені династії Арпадів (Угорщина) та П'ястів (Польща).

1211 — бояри посадили Данила на князювання в Галичі, але 1212 року вигнали його.

1214 — у Спиші угорський король Андраш II і краківський князь Лешко I Білий за згоди папи Інокентія III вирішили посадити в Галичі угорського королевича Коломана та польську княжну Саломею (віком 5 і 3 роки відповідно). При цьому Галичина відходила до Угорщини, а Романовичам залишалася Волинь.

Боротьба за галицький трон

Впродовж понад 10 років молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися у їхній вотчині. В 1215 році за підтримки Краківського князя Лешка I Білого Данило став князем у Володимир-Волинському. Заволодівши містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відігравав Данило як старший, а Василько став його помічником і союзником.

Коли Мстислав II Удатний, князь Торопецький, опанував Галич, він поріднився з Данилом, видавши за нього свою доньку Анну. Лешко I Білий, великий князь Краківський, посварившись з Мстиславом, вигнав його та посадив у Галичі королевича угорського Коломана (1220). Мстислав із допомогою Данила вигнав угорців із Галича 1221 року.

1223 — разом з іншими руськими князями брав участь у битві на р. Калка проти монголів. Був поранений у груди й відступив з поля битви.

Незабаром між Данилом та його тестем виникли суперечки за владу в Галичі. Ще більше посварив їх двоюрідний брат Данила, Олександр Всеволодович Белзький, який свого часу марно намагався опанувати Волинь. 1225 року він озброїв Мстислава проти Данила, який воював Галич у союзі з Лешком I Білим. Мстислав закликав половців, а Олександр тим часом запевняв його, що Данило має намір вбити тестя. Згодом Данило та Мстислав помирилися і 1228 року спільно воювали з угорським королем.

1227 — галицькі бояри (передусім Судислав) умовили вмирущого Мстислава II передати Галич не Данилу, а своєму зятеві, угорському королевичу Андрію.

1227 — Данило з Васильком проводить успішний похід на Луцьк проти Ярослава Ігоревича, який закінчився взяттям міста і приєднанням князівства до володінь Романовичів. Одразу після походу Данило передав Василькові Луцьк і Пересопницю. В тому ж році Данило і Василько провели успішний похід на Чарторийськ, в якому князювали ворожі Данилу пінські князі. Похід завершився взяттям і приєднанням міста до володінь Данила Романовича, і полоном пінських князів. У відповідь велика коаліція у складі Ростислава Пінського, Михайла Чернігівського, Володимира Київського разом з половцями у 1228 році облягла місто Кам'янець — володіння Данила. Ініціатором походу був Ростислав Пінський, який мстив за взятих у полон його дітей. Однак Данило і Василько в союзі Олександром Всеволодовичем зробили несподіваний похід на Київ, в результаті якого Михайло Чернігівський і Володимир Київський змушені були зняти облогу і піти на примирення з Данилом.

Об'єднавши Волинь, Данило передав її братові Васильку (1230), а сам розпочав боротьбу за Галицьку землю. 1229 року його прихильники в Галичі запросили Данила на престол. Він узяв місто в облогу та, попри спалення галичанами мосту через Дністер, захопив Галич. Данило відпустив захопленого в полон королевича Андрія, але згодом той, за підтримки боярина Судислава та свого батька, угорського короля Андраш II, зробив ще одну (невдалу) спробу опанувати Галич.

Галицькі бояри у змові з Олександром Белзьким готували вбивство Данила, але його брат Василько випадково викрив змову. Данило з Васильком почали війну проти Олександра. Олександр утік до Угорщини, звідки разом з угорським військом королевича Андрія підійшов до Галича і взяв його.

1232 — Данило в союзі з київським великим князем Володимиром IV та половцями безуспішно воював проти угорців. Невдовзі помер королевич Андрій, і Данило заняв галицький трон.

1233 — Михайло Чернігівський заняв Галич і залишив там свого сина Ростислава. Лише 1238 року Данило повернув собі галицький трон. До титулу Волинського князя Данило додав ще й титул князя Галицького.

Татарська навала. Коронація

Митра греко-католицьких єпископів Галицько-Волинське князівство,

Перемишльських. перероблена Королівство Русі (1245–1349)

з корони короля Данила

1238 — розбив лицарів Добжинського ордену в битві під Дорогочином і повернув собі порубіжні з Мазовією землі Берестейщини. Того ж року підкорив Турово-Пінське князівство.

1239 — заняв Київ, де тоді не було князя, і посадив там свого намісника — воєводу Дмитра Єйковича.

Грудень 1240 р. — воєвода Дмитро очолив оборону Києва від орд хана Батия. Але місто відстояти не вдалося.

1241 — орди хана Батия рушили на Волинь та Галич. У цей час Данило не був на своїх землях — він їздив в Угорщину зі сином Львом сватати королівську доньку Констанцію; коли отримав відмову, поїхав у Польщу, де й був до відходу татарів. Володіння його були спустошені; щоби врятувати хоча б щось, Дмитро переконав Батия йти на угрів.

Повернувшись до Галичини, Данило змушений був придушувати боярський заколот. Після цього його давній ворог Ростислав IV (син Михайла II Чернігівського) кілька разів протягом 1241–1245 рр. нападав на Галицьку землю в союзі з руськими князями, або з поляками, або з військом свого тестя, угорського короля.

1240-ві рр. — Данило на річці Угорці заснував місто Холм. Сюди, на західні кордони своєї держави, подалі від татарів, він переніс свою столицю з Галича. На заклик Данила її заселили численні ремісники, будівничі, що тікали від татар, а також іноземці. Головною спорудою Холма стала велична й багато оздоблена церква Іоана Златоуста. Зводилися й інші храми: Кузьми та Дем'яна, пресвятої Богородиці.

17 серпня 1245 — в битві під Ярославом війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі ХІІІ ст.

До того часу Галицько-Волинське князівство не було обкладене татарською даниною. Після Ярославської битви хан Мауці надіслав до Данила посла з вимогою: «Дай Галич!». Данило, подумавши, відповів: «Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам».

Він був змушений поїхати до ханського двору в Сараї і визнати залежність від Золотої Орди. Хоча його прийняли там досить милостиво, але перенесені приниження змусили згодом літописця завершити розповідь про цю подорож словами: «Зліше зла честь татарська». «Данилови Романовичю князю бувшу велику, обладавшу Рускою землею, Києвом й Володимиром й Галичем». В переговорах з Батиєм Данило добився від нього підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським князівством, але не над Києвом. До того ж він був зобов'язаний надсилати свої військо для участі в походах Батия на Польщу, Литву, Угорщину та інколи платити данину.

Хороші відносини з татарами пішли, проте, на користь Данилові: король Угорщини Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила, Левом. Цей родинний зв'язок спричинив участь Данила в боротьбі угорського короля з чеським за австрійську спадщину. При цьому його син Роман одружився з наступницею трону Австро-Штирійського герцогства Гертрудою і на початку 1250-х рр. (після смерті її батька, герцога Фрідріха ІІ) Данило заявив свої права на його володіння як на посаг своєї невістки. Він втрутився у війну за австрійський трон, але його участь у ній (з допомогою поляків) була невдалою.

У цей час стала ширитись і набирати силу Литва під владою короля Міндовга I. Данило пішов війною на Литву, але Міндовг замирився з ним, віддав за Данилового сина Шварна свою дочку, а в посаг за нею дав міста Новгородок (Новогрудок), Слоним і Волковийськ (Волковиськ).

Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало Данила. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по ріках Случ і Горинь — проти т. зв. «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важкоозброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Інокентія IV (лат. Innocentius PP. IV, в миру — Синібальдо Фіескі, граф Лаванії, італ. Sinibaldo de Fieschi; ок. 1195, Генуя — 7 грудня 1254, Неаполь) — папа римський з роду Фиескі. Понтифікат з 25 червня 1243 — 7 грудня 1254). Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні 1253 р. (січні 1254 р.) був коронований в Дрогочині.

Переговори Русі та Риму

Плано Карпіні на шляху до Орди зустрівся з князем Васильком у Ленчиці наприкінці 1245 року. Після цієї зустрічі Карпіні вирушив на Волинь, ймовірно до Володимира, де перед руськими єпископами прочитав папську буллу та закликав приєднатися до Католицької Церкви. Проте відоповіді на свою пропозицію не отримав, бо Данило був на той час в Орді. Саме на півдорозі до Орди папський легат і зустрів Данила. Результатом їхніх перемовин стало те, що Данило задля встановлення відносин з папською курією відіслав ігумена монастиря Святої Гори Григорія до Ліона (тодішньої резиденції Папи). Відтак між Папою та Данилом зав'язалося тривале листування.

3 травня 1246 року курія надіслала Данилу Галицькому 7 листів. Проте результатом листування було лише те, що Папа надіслав архієпископа Альберта, який мав оголосити на галицьких землях про нібито унію Православної Церкви з Католицькою. При цьому Папа протягом довгого часу давав обіцянки військової допомоги від католицьких держав. Втративши надію на цю допомогу, Данило перервав листування 1248 року. Він відновив контакти за посередництва угорського короля 1252 року, коли до кордонів Галицько-Волинського князівства наближалися монгольскі орди Куремси.

1253 — Папа звернувся до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор'я та Пруссії з закликом до хрестового походу проти татарів, а до Данила відправив посольство на чолі з легатом Опізо з королівською короною і скіпетром. У місті Дорогочині в грудні 1253 р. (січні 1254 р.) папський легат коронував і помазав Данила. Данило прийняв королівську корону «від усіх своїх єпископів», підкреслюючи цим, що коронується не лише він, а й сама Русь.

Переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило 1257 року припинив стосунки з Папською Курією і вже власними силами вів боротьбу проти ординців.

Король Данило

Коли на відозви Папи до хрестового походу ніхто не відгукнувся, Данило, зберігши королівський титул, припинив відносини з Папою й почав готуватися до опору власними силами. Час був сприятливий — після смерті Батия в Орді почалися ворохобні; татарським темником (намісником) у цій частині Русі був слабкий Куремса.

Наприкінці 1254 р. Данило почав військову кампанію проти татарів. Темник Куремса спробував перейти у контрнаступ і виступив зі своїм військом під Крем'янець, потім під Володимир-Волинський і Луцьк, але був розгромлений. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди.

1254–1255 — військо Данила звільнило від загонів Куремси землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева, взяло Возвягель (нині Новоград-Волинський). Данилові вдалося відстояти від татар Бакоту (Поділля) та повернути зайняті ними міста на Волині.

Але в Каракорумі ствердився великий хан (імператор) Хубілай, а на місце Куремси призначили заповзятливого Бурундая. Він посварив Данила з Міндовгом і навіть досяг того, що в його поході на Литву 1258 року брали участь галицькі дружини під проводом Василька, попри те, що Данило був сватом Міндовга.

Союзників у Данила не виявилося — Бела був послаблений поразкою від чехів (він знову намагався оволодіти австрійським спадком). Коли Бурундай зажадав, аби Данило прибув до нього, він відправив замість себе сина Лева, а сам поїхав до Польщі.

Продемонструвавши свою силу, Бурундай прийшов на землі Галичини й Волині з великим військом, заявивши: «Якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста». Данило й Василько змушені були зруйнувати все, що будували довгі роки. Вони розібрали фортифікації Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова (названого на честь княжого сина Лева). Галицько-Волинська держава позбулася головних пунктів опору у війні з ординцями. Вдалося зберегти лише Холм. Лише 1260 року загони Бурундая залишили Галичину та Волинь.

Татари також змусили галицькі дружини до участі в їхньому поході на Польщу. В 1262 році Василько відбив грабіжницький набіг Литви, наздогнавши та винищивши обтяжених здобиччю литовців біля міста Небля.

У 1262 році Данило Галицький, зустрівшись з польським князем Болеславом, проводив перемовини про розмежування, «положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську».

З усіх зовнішніх дій Данила найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.

Внутрішня політика

Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.

Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму.

Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні».

Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздробленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава.

Родина

Батько

Роман II Великий (* бл. 1150, † вбитий біля м. Завихвоста 19 червня 1205), Новгородський князь (1168–1170), Волинський князь (1173–1187, 1188–1205), Галицький князь (1187–1188, 1199–1205), Київський князь (1203–1205).

Мати

Анна, († після 1219 р.), ймовірно візантійська дворянка, Велика княжна Київська (1203–1205)

Жінки

Анна Мстиславна Смоленська († до 1252), дочка Мстислава II Удатного. Дружина Данила з 1218 р.

??? — племінниця литовського короля Міндовга I. Дружина Данила не пізніше 1252 р.

Брати

Василько Романович (* 1203, † 1269), князь Белзький (1207–1211), князь Берестейський (1221–1231), князь Волинський (1231–1269).

Сестри

Феодора Галицька († післе 1200), одр. з Васильком Галицьким з 1187 (1188) р.

Марія Галицька († після 1241), одр. з Михайлом Чернігівским не пізніше 1200 р.

Сини

Іраклій Данилович (*бл. 1223, † бл. 1240)

Лев Данилович (*бл. 1228, † бл. 1301), князь Белзький (1245–1264), князь Галицький (1264–1301); переніс столицю до Львова

Роман Данилович, († після 1300), князь Луцький (1265–1289), князь Волинський (з 1289)

Шварно Данилович, († 1269, похов. в м. Холм), Король Галицький і Великий князь Литовський, 1264–1267 (1268–1269) ?).

Мстислав Данилович

Дочки

Переяслава Данилівна († 12 квітня 1283), одр. з князем Мазовії Земовитом I

Устинія Данилівна, одр. з князем Андрієм Ярославичем з 1250 (1251)р.

Софія Данилівна, одр. з Генріхом V, графом Шварцбург-Бланкенбургським.

Вшанування пам'яті

У Львові, Галичі, Тернополі і Володимирі-Волинському Данилу Галицькому встановлено пам'ятники.

Фільм Данило, князь Галицький (реж. Ярослав Лупій)

Українська опера «Данило Галицький». Музика М. Волинського, лібрето Р. Горака.

У 2008 році ВАТ «Оболонь» випустило пиво «Король Данило» з його портретом.

Постанова ВРУ від 7 вересня 2011 року «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького»

У 1998 році Національний Банк України випустив пам'ятну монету зі срібла присвячену Данилу Галицькому.

6 лютого 2012 року Міністерство інфраструктури України видало наказ про зміну назви державного підприємства «Міжнародний аеропорт „Львів“» на «Міжнародний аеропорт „Львів“ імені Данила Галицького».

ДОДАТОК № 5

Василь-Костянтин Костянтинович Острозький

Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (* 2 (12) лютого 1526 — † 13 (23) лютого 1608) — український (руський) князь, магнат, воєнний, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, воєвода Київський, маршалок Волинський, сенатор Речі Посполитої, "некоронований король Русі-України". Син великого гетьмана литовського князя Костянтина I Івановича Острозького

Біографія

Походив з родини Острозьких - найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх Білорусії та України XVI — початку XVII століття. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI — початку XVII століття називає Руса і давньоруських князів — Рюрика I, Володимира I Великого, Ярослава I Мудрого та Данила I Романовича.

Василь Острозький був молодшим сином великого гетьмана литовського князя Костянтина Острозького від другого шлюбу з князівною Олександрою Семенівною Слуцькою. Після смерті батька в 1530 році, виховувся матір'ю в м.Турів. Молодий К.В.Острозький дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. Після смерті в 1539 році старшого брата Іллі, вступив у багаторічну боротьбу за батьківську спадщину, що тривала аж до 1574 року. З середини 1540-х років в офіційних документах К.В.Острозький починає іменуватися батьковим ім'ям — Костянтин. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, Острозький отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. К.В.Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії.

В 18 років (1543-1544 рр.) розпочав військову службу під керівництвом маршалка Волинської землі Ф. Сангушка. Політичну кар'єру К.В.Острозький почав в 1550 році, отримавши від великого князя Литовського посаду старости Володимирського і маршалка Волинського. Найкращий захисник від татарських нападів після смерті батька.

В 1559 році К.В.Острозький стає воєводою Київським; значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить К.В.Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

В 1560-х роках К.В.Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої.

1569 р. став сенатором. Був фактичним провідником Руси-України під час Люблінської унії 1569 року, підписав Люблінську унію.[3]

1572 р. вигасла династія Яґеллонів - К.В.Острозький в 1573—1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський - після смерті останнього Рюриковича царя Федора I Івановича, в 1598 році (К.В.Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами).

В 1574 році К.В.Острозький переніс князівську резиденцію з Дубного до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.

Сім'я

Січень 1553 р. одружився із Зоф'єю з Тарновських гербу Леліва - донькою Яна Тарновського, майбутнього великого коронного гетьмана. Діти:

Костянтин - крайчий литовський, староста володимирський

Януш - останній з роду

Олександр - волинський воєвода

Єлизавета (Ельжбета) - дружина Івана Кішки

Катерина (Катажина) Анна - дружина Христофора Радзивілла.

Ставлення до українського козацтва

Були своєрідними; розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема, приймаючи їх на службу.

На початку 1590-х років К.В.Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Христофора (Кшиштофа) Косинського у 1591—1593 роках, незважаючи на ряд невдач, військо, зібране К.В.Острозьким, у вирішальній битві під П'яткою завдало нищівної поразки повстанцям. Шимон Пекалід в хвалебній поемі «Острозька війна» засвідчив м'яке ставлення К.В.Острозького до переможених. Князь обмежився лише вимогою публічного покаяння і присяги козацького ватажка перед родом Острозьких - можна пояснити тим, що Кшиштоф Косинський (згідно з тогочасними джерелами) був родичем князів Острозьких.

К.В.Острозький виступив рішуче проти повстання Северина Наливайка у 1594—1596 роках.

Позиція Костянтина Василя Острозького в релігійній сфері

В перший день великого посту замикався в Дубенському монастирі, знімав панські шати, перевдягався в скромний одяг, постив та молився не один день та ніч. Гідний продовжувач справи свого батька; ретельно дбав про українське православ'я. За нього Острог - один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині - стає центром православної духовності. Відзначаючись релігійною толерантністю, К.В.Острозький цікавився творами католицьких богословів, певний час знаходився під впливом протестантизму. 20 жовтня 1592 р. король Сигізмунд III Ваза видав йому привілей виступати захисником прав Руської Церкви і висувати кандидатів на спорожнілі єпископські уряди (посади)

Характерним було ставлення К.В.Острозького до актуального на той час питання об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання (надав кошти Іпатію Потію для поїздки до Риму, К.В.Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594—1596 роках частина духовенства здійснила спробу укласти церковну унію, оминаючи князя, він виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору; не сподівався, що Іпатій Потій (давній і близький приятель князя), який завдяки його сприянню став єпископом Берестейським та Володимирським, буде опікуватись ввіреною паствою, а його самого буде вважати тільки овечкою, що потребує проводиря.

Костянтин Василь Острозький і піднесення української культури

Княжіння К.В.Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості - було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. У володіннях К.В.Острозького культура на кілька десятиліть випередила політику; зневажена поляками православна Русь не хотіла бути «дурною Руссю». Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.

За сприянням К.В.Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

В 1575 році К.В.Острозький запросив переслідуваного Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року («Острозька Біблія»).

Близько 1578 року при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами.

Засновник шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року.

При Богоявленській замковій церкві (мала статус кафедрального собору, один з найзначніших православних храмів того часу) виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон, написаних в той час, вважаються шедеврами православного іконопису.

Спричинився до розбудови Межиріцького монастиря (вали, Заславська та Дубенська (не збереглась) брами.

Власність

Наприкінці XVI століття К.В.Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої: йому належало 80 містечок і 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих.

Останні роки княжіння

Поступово відійшов від участі в політичному і культурному житті країни, доживав в Дубенському замку. Збайдужіння К.В.Острозького до людських справ негативно позначилося на діяльності академії в Острозі, яка на початку XVII століття поступово занепадає.

Помер в 1608 році; був похований в крипті Богоявленської церкви в Острозі.

Ікона Благовірного князя Костянтина Острозького

Праведник,Благовірний

Мирське ім'я князь Костянтин II Василь Острозький

Народився 2 (12) лютого 1526

Помер 13 (23) лютого 1608 (82 роки)

Шанується УПЦ КП

Канонізований 2008

День пам'яті 26 лютого

ДОДАТОК № 6.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Родовий герб Сагайдачного (Побуг)

Народився близько 1582 в Кульчиці Перемишльська земля (нині Львівська область)

Помер--10 квітня (20 квітня) 1622 Київ

Поранення в Хотинській битві 1621

Проживання-- Річ Посполита (Україна)

Діяльність--військовий

Звання--гетьман Війська Запорозького

Термін-- 1616—1622 (з перервами)

Попередник Василь Стрілковський

Наступник Олифер Голуб

Конфесія православний

Дружина Анастасія Повченська

Діти Лукаш

Молоді роки

Петро Конашевич народився в селі Кульчиці Перемишльської землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у православній родині, що належала до дрібної шляхти. На підставі збереженого поминального запису роду Сагайдачного, історики припускають, що батька Сагайдачного звали Кононом, по смерті якого мати прийняла чернечий постриг («інокиня Мокрина»). Єлисей, котрий згадується з прізвищем Казновський, це, ймовірно дід Сагайдачного по матері.

Через відсутність прямих писемних джерел, достеменно не відомо коли саме народився Петро Конашевич. Згідно з Б.Сушинським це відбулось близько 1550 року, тоді як О. Апанович вказує на 1577–1578 роки, а Сас П. М. приходить до дати близько 1582 року. На підставі припущення, що в ті часи дітей, зазвичай, називали на честь святого із днем якого була близька дата народження, то Сагайдачний орієнтовно народився близько 29 червня (9 липня) 1582, на свято апостолів Петра і Павла.

Згідно з сучасними припущеннями протягом 1589—1592 років Сагайдачний здобував початкову освіту у Самборі. А з 1592 по 1598 роки навчався в Острозькій школі на Волині, що в той час переживала період розквіту і де працювали прекрасно підготовлені викладачі. Протягом 1594—1600 років ректором, а також викладачем грецької мови був Кирило Лукаріс, в подальшому Олександрійський та Константинопольський патріарх.

Саме місто Острог було великим православним культурно-ідеологічним центром, в якому з'явилось багато творів спрямованих проти католицизму та унії. Інтелектуальна та ідейна атмосфера Острога сформували переконання та політичні погляди Сагайдачного, як ревного поборника православ'я, який усе життя послідовно обстоював права та інтереси своєї Церкви. Під час навчання Сагайдачний пише твір «Пояснення про унію», у якому виступив на захист православної віри. Цей твір було високо оцінено сучасниками, зокрема, литовським канцлером Левом Сапєгою.

За твердженням Володимира Антоновича, після випуску Петро Сагайдачний переїхав до Львова, а згодом до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака. Петро Сас припускає, що ще під час навчання в Острозькій школі Сагайдачний визначався із приєднанням до запорожців.

Вступ до Війська Запорозького. Морські походи козаків

Наприкінці 1590-х — початку 1620-х років, основна діяльність запорозького козацтва здійснювалася збройним шляхом — «шаблею» і спрямовувалася на здобуття козаками засобів для свого матеріального існування. Вона зводилась в першу чергу до військового найманства, самочинних постоїв і контрибуцій, а також захоплення у ворогів воєнних трофеїв, матеріальних цінностей, полонених, нападів на купецькі кораблі та посольські валки тощо. Захоплені під час здобичницьких експедицій воєнні трофеї (в тому числі гармати), коштовності, а також багаті полонені давали козакам можливість добре озброюватись й виступати потужною військовою силою. Об'єктом здобичницьких нападів запорозьких козаків була Османська імперія та її васали, а в окремі періоди — Московська держава. Свою діяльність запорожці обґрунтовували в першу чергу захистом рідної землі від ворога, який здійснювався у формі випереджувальних ударів по його території та визволенням з неволі християнських бранців.

Під кінець XVI сторіччя, очевидно, в другій половині 1598 року, Петро Конашевич приєднався до Війська Запорозького. З «Віршів» Саковича відомо, що Конашевич тривалий час перебував серед запорожців, здобуваючи своєю відвагою та розумом авторитет. Саме на Запорожжі, як вправного лучника, Конашевича починають називати «Сагайдачним». Прізвисько «Сагайдачний» було досить поширеним серед козаків у середині XVII сторіччя, особливо на Подніпров'ї та Брацлавщині. Озброєний сагайдаком, добре натренований лучник за хвилину міг випустити від восьми до дванадцяти стріл, які летіли іноді за 500 кроків.

Участь в походах до Валахії та Лівонії

Восени 1600 року великий коронний гетьман Ян Замойський організовує молдавсько-волоську військову кампанію, до якої долучились й декілька тисяч козаків під проводом Гаврила Крутневича. Метою цієї кампанії була підтримка Симеона Могили (батька П. Могили) та відновлення польських впливів у Молдавії, оскільки у травні нею оволодів волоський господар Михайло Хоробрий. В цьому поході, у якості козака, брав участь і Петро Сагайдачний. 28 жовтня 1600 року у битві під селом Буків на Волощині об'єднані польсько-козацькі війська завдали поразки Михайлу Хороброму.

На початку 1601 року польський король Сигізмунд ІІІ оголосив про приєднання до Речі Посполитої Естонії, котра до цього належала Швеції. На заклик короля відгукнулись запорозькі козаки, що протягом 1601—1602 років брали участь на прибалтійському театрі воєнних дій польсько-шведської війни. Серед інших козаків і Петро Конашевич-Сагайдачний, що був під керівництвом спершу Самійла Кішки, а з початком 1602 року Гаврила Крутневича.

Козацьке військо було самостійною, окремою за своєю структурою та організацією армією. Загальна чисельність бойового складу нараховувала 2032 вояки, а також 100—200 вільнонайманих селян перебувало при обозі. Військо формувалося з чотирьох полків по п'ять сотень чоловік, артилерії та обозу. Керівник кампанії, великий коронний гетьман Ян Замойський, поклав на запорожців функції розвідки та забезпечення безпечної зони навколо основного польського війська. Незважаючи на військові успіхи, ця кампанія виявилась дуже затратною для польської казни. Бракувало грошей на виплату воякам, не вистачало теплого одягу, харчів, боєприпасів, корму для коней. Війна затягувалася, i вона бачилася козакам абсолютно безперспективною. В перших числах вересня 1602 року запорожці рушили до України, переобтяжені як здобиччю, так і пораненими та хворими вояками. При поверненні додому, відчуваючи свою силу та безпорадність польського уряду, козаки вдались до грабунків та помстились шляхті й міщанам Полоцька та Вітебська, котрі допомагали каральним військам придушувати повстання Северина Наливайка. Вже в 1603 році козацьке військо повернулося до України

Морські походи запорожців

1. 2.

1. Запорожці на чайках атакують турецькі галери, XVII ст.

2. Запорожці знищують турецький флот і захоплюють Кафу в 1616

Період з 1603 по 1614 роки, через відсутність збережених достовірних письменних джерел, вважається «темним» періодом в біографії Сагайдачного. Очевидно, що в цей час Сагайдачний брав активну участь у козацьких морських та сухопутних походах проти турків та татар. Лише за таких умов йому могли довірити гетьманську булаву під час походу на Кафу в 1616 році[17].

На початку XVII сторіччя козацьке воєнне здобичництво набуло значення важливого геополітичного фактора в басейні Чорного моря. По-перше, воно спричиняло постійну напруженість у польсько-турецьких відносинах. По-друге, напади запорожців завдавали колосальних економічних втрат Османській імперії, зменшували її воєнну могутність, а також справляли стримуючий вплив на татар, оскільки обмежували їхні можливості у спустошенні українських земель[18]. Свої морські походи запорожці здійснювали під політичними гаслами боротьби з ворогами Святого Хреста, і головним їхнім об'єктом були багаті османські й татарські міста. Вони атакували декілька фортець одночасно, але основний удар був спрямований по головній цілі походу, при цьому намагалися знищити турецький флот у портах і на морі.

Одним з таких походів, що приписують Сагайдачному, став морський похід на Варну влітку 1606 року. Під час цього походу козаки здобули фортецю, що до того вважалася неприступною. Штурм Варни завершився знищенням всіх берегових укріплень та турецьких кораблів, які стояли на рейді. В результаті битви вдалося визволити кілька тисяч полонених, запорожці захопили значні трофеї та 10 турецьких галер із вантажем та екіпажем. Через цей похід султан видав наказ перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом і заблокувати козаків, проте ці заходи виявилися неефективними.

1607 року запорожці провели великий похід на Кримське ханство, під час якого захопили і спалили Перекоп та Очаків. В 1608 — на початку 1609 року, Сагайдачний здійснив морський похід на 16 човнах-«чайках» у гирло Дунаю, під час якого було здійснено напад на Кілію, Білгород та Ізмаїл. В 1612 році козацька флотилія у складі шістдесяти чайок здійснила вдалі походи на ворожі укріплення — Гьозлів, Бабадаг, Варну і Месембрій. 1613 року козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а в гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію та захопили шість турецьких галер.

В серпні 1614 року запорожці на сорока чайках подалися до берегів Туреччини. Козаки захопили Трапезунд, узяли в облогу Синоп, оволоділи замком, вибили гарнізон і знищили весь флот галер і галеонів, які стояли на рейді. 1615 року 80 козацьких чайок підійшли до Константинополя, де спалили вщент гавані Мізевні та Архіокі разом із флотом, що перебував там. Турецький султан послав навздогін за козаками цілу флотилію. Проте в морських битвах біля острова Зміїний та під Очаковом турецьку флотилію було розгромлено, а козаки взяли в полон турецького адмірала Алі-пашу.

Отримання гетьманської булави.

У лютому 1615 року Петро Конашевич-Сагайдачний вже був впливовим козацьким полковником, що мав у своєму підпорядкуванні загін чисельністю до трьох тисяч козаків. Це відомо з листа Лукаша Сапєги, що скаржився своєму братові Леву на Сагайдачного, котрий перебував на Київщині та не захотів прийти на допомогу польським підрозділам і наказав своїм козакам відступити. Як вказував Лукаш Сапєга, Сагайдачний хотів за допомогою татар витіснити жовнірів з України, бо козаки відчували до них «ненависть».

Навесні 1616 року запорозьким гетьманом був Василь Стрілковський. Десь наприкінці квітня — на початку травня запорожці здійснили похід на турецькі міста. Під час цього успішного походу було взято міста Варну та Місіврі. Турецький флот, висланий наздогін, було розбито біля гирла Дунаю. В червні або на початку липня 1616 року відбулась зміна гетьмана: Гетьманом Війська Запорозького було проголошено Сагайдачного. Причиною його обрання могла стати обіцянка організації більшого походу, ніж того, що був навесні.

Битва за Кафу

Невдовзі після обрання гетьманом Сагайдачний підготував похід до неприступної турецької фортеці Кафи (сучасна Феодосія), що була головним невільничим ринком у Криму. Турки, які ще не оговтались від нещодавньої атаки козаків на міста Румелійського узбережжя, не очікували такого швидкого нападу на добре укріплену фортецю. Кафа була великим та багатим містом, населення якого налічувало від 70 до 100 тисяч мешканців. Кафська фортеця мала міцні оборонні укріплення: 13-метрові зовнішні стіни завдовжки понад 5 км. Гарнізон міста складався з 3 яничарських орт. Комендант фортеці мав у своєму розпорядженні близько 300 вояків, ще 200 солдат були в підпорядкуванні капудана — командира воєнно-морських сил.

В липні 1616 року Сагайдачний разом із шістьма тисячами козаків на 120—150 чайках вирушив у морський похід. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Козаки розгромили турецьку флотилію та захопили близько половини її суден. Аби ввести турків в оману щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутись на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська Сагайдачний близько тижня переховувався поблизу Очакова. Приспавши пильність ворога, козаки продовжили свій похід.

22 липня 1616 року Сагайдачний разом із 4 тисячами козаків прибув до міста. Вночі козаки висадились на берег і підійшли до воріт Кафи. Відволікши вартових, козаки перебрались через мури фортеці і відкрили ворота міста. Раптовим нападом вони захопили міську цитадель і взялися грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби забрати якнайбільше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра, тим самим підтвердивши свою обітницю визволяти із неволі християн, яку давали перед своїми походами.

Звістка про взяття запорожцями Кафи здійняла переполох у Бахчисараї, хан Джанібек-Ґерай рятувався втечею до фортеці Чуфут-Кале. Одночасно хан вислав наявні війська на Кримське узбережжя, аби не дати козакам висадитися на сушу. Проте, козаки розбили військо, що стояло їм на заваді, поновили запаси прісної води та спалили кілька поселень. Після цього запорозьке військо без пригод дісталося Січі.

Переможний похід на Кафу, що мав виразний визвольний характер, набув значного розголосу, і не тільки в Україні. Пізніше Касіян Сакович возвеличив цей подвиг Сагайдачного та його козаків у своїх «Віршах». Цей опис набув героїчного значення в історичній пам'яті українців.

Восени 1616 року Сагайдачний організував новий похід до Туреччини. Спершу спалив турецький флот (26 галер) поблизу Мінери, а потім, висадившись на берег, несподіваним штурмом узяв Трапезунд. Намагаючись знищити козаків при поверненні додому, султан відрядив був ескадру під командуванням адмірала Ціколі-паші. Проте в битві на рейді Синопа, козаки, потопивши три великі кораблі та декілька менших, змусили турецький флот повертатись назад до Стамбула[4]. Після цієї перемоги Сагайдачний атакував Стамбул. «Козаки, — свідчить турецька архівна хроніка, — увійшли в Стамбул, убили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Вже біля Січі, в протоці Кінські води, козацька флотилія зустрілася з посланою навздогін ескадрою адмірала Ібрагім-паші. В короткій, проте жорстокій битві козаки розгромили турецького адмірала. Після повернення, козаки продовжували атакувати турецькі фортеці. За свідченням сучасників, козаки контролювали навігацію між Босфором і Дніпрово-Бузьким лиманом. Як вказував відомий італійський мандрівник П'єтро делла Валле у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть повністю його контролювати».

Перше позбавлення гетьманства

Влітку 1616 року польський сейм ухвалив рішення продовжити війну з Московією. Для цього збиралась 10-тисячна армія, з якою королевич Владислав мав вирушити до Москви. На сеймі було вирішено виділити запорожцям 20 тисяч золотих, аби залучити їх до цього походу. Переговори із козаками проводив литовський канцлер Л. Сапєга. Сагайдачний підтримав це рішення і вже в січні 1617 року частини запорожців захопили Оскол та спробували захопити Воронеж. Проте невдовзі царським військам вдалося витіснити запорожців із московської території.

Наприкінці 1616 року польська влада прийняла рішення утворити урядову комісію для переговорів із запорожцями, метою яких була заборона морських походів проти Османської імперії. Засідання комісії було призначено на 1 березня 1617 року в Києві.

Невдалий похід на Московщину, а також несприйняття козаками польської урядової комісії, призвело до зростання невдоволенням політикою Сагайдачного. На початку 1617 року козаки обрали гетьманом Дмитра Барабаша. Він зірвав проведення комісії в Києві, а вже у квітні організував великий морський похід проти турків за участю 150 чайок.

Успішні дії запорожців розлютили османського султана. На початку серпня 1617 року турецький військовий флот досяг Запорозької Січі, проте на той час там було лише кілька десятків козаків. Тим часом каральні сухопутні війська під командуванням Іскандера-паші рушили на територію Речі Посполитої. На березі Дністра поблизу містечок Буші і Яруги вони зустрілись із польським військом під командуванням Станіслава Жолкевського. Бажаючи уникнути битви, 23 вересня сторони уклали мирний договір, одним із пунктів якого була заборона запорожцям виходити з Дніпра у Чорне море. Невдовзі коронний гетьман написав запорожцям листа, аби вони прислали своїх представників до Паволочі, що на річці Роставиці.

До Паволочі Жолкевський вирушив із польським військом. Проте з'ясувалося, що запорожці теж направили туди не лише своїх представників, але й сильну армію. Коронний гетьман відступив, чекаючи на підкріплення. Переговори розпочались 28 жовтня в урочищі Суха Вільшанка. Комісари оголосили, що уряд згоден щороку виплачувати Війську Запорозькому 10 тисяч злотих та 700 сувоїв сукна. Натомість, поляки вимагали скоротити чисельність запорожців, а також, аби запорозького гетьмана призначав польський король. Ці переговори спричинили бунт серед козаків, Барабашу пригадали, що через його необачність турецькі війська напали на Запорозьку Січ. Наприкінці жовтня запорожці скинули Барабаша з гетьманства і вдруге обрали своїм гетьманом Петра Сагайдачного.

Повернення Сагайдачного. Формування антитурецького альянсу

У проміжку між 28 та 31 жовтня 1617 року Петро Конашевич-Сагайдачний знову повернувся для ведення переговорів із польськими урядовими комісарами. Він відкинув антикозацький проект угоди великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, при цьому вніс у текст Вільшанської угоди 1617 року пункти, що були сприятливіші для козаків. Попри те, що Сагайдачний підкорився волі короля і пообіцяв не здійснювати морських нападів на турецькі міста, польський сейм відмовився схвалити цю угоду.

Десь в 1617—1618 році запорожці укладають союзний договір із грузинським князем (Мегрелії або Гурії) про захист торговельних суден. Навесні 1618 року запорожці активізують дипломатичні зусилля для спільної боротьби проти Османської імперії. На початку березня 1618 року Сагайдачний відправив посольство до перського шаха з метою заручитись його підтримкою у війні проти Османської імперії. Проте через зраду імеретинського князя посольство не досягло своєї мети.

У квітні у Варшаві посли Війська Запорозького загалом погодилися з антитурецьким планом перського шаха Аббаса I Великого щодо переселення 10—12 тисяч козаків у чорноморський порт Яні (можливо при гирлі річки Трабзон)[28]. 7 квітня в польській столиці запорозькі посли на чолі із Дмитром Отрохимовичем підписали угоду з Олівером де Марконом (представником герцога Карла Ґонзаґа де Невера, який згодом став одним із засновників нового лицарського ордену під назвою Ліга християнської міліції). Згідно з цією угодою, О. де Маркон став повіреним запорожців у справі залучення їх до хрестового походу проти Османської імперії, що його намагався організувати герцог де Невер. Запорозькі посли пообіцяли виставити на цю війну разом зі своїми союзниками (можливо, донськими козаками) 60-тисячне військо. До цієї ліги належали Папа Римський (на той час — Павло V), німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Польщі та Франції. Участь в цих переговорах свідчила про воєнно-політичну вагу Війська Запорозького в тогочасній європейській політиці.

Похід 1618 року на Москву

На початку квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний 21 лютого 1613 року Земським Собором Михайло Романов, перший російський цар з династії Романових. Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось з армією Яна Ходкевича. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тому більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. В березні 1618 року дванадцять запорозьких сотників зустрілись із королевичем Владиславом і пообіцяли привести йому 20-тисячне військо.

Підготовку до московського походу обговорювали на двох загальних радах в червні 1618 року. На цих переговорах козаки, зокрема, вимагали припинити утиски православного населення. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки, за донесеннями козацької розвідки, більшість російських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону.

Шлях до Москви

У другій половині червня 6 полків 20-тисячного козацького війська під проводом Сагайдачного вирушили до Москви. З собою запорожці взяли 17 гармат невеликого калібру, решту артилерії, аби не уповільнювати рух, залишили у Києві. Після переправи через Дніпро, військо Сагайдачного вийшло на Муравський шлях, що вів від Криму правобережжям Дніпра у напрямку Тули[31].

7 липня козаки підійшли під одне з найбільш укріплених міст на півдні Московщини — Лівни. В результаті несподіваної атаки запорожці взяли місто ще до першої години дня. В полон потрапив воєвода Микита Черкаський, а інший воєвода, Петро Данилов, вбитий під час бою. Захопивши лівенську фортецю, запорожці знищили всіх оборонців. Після оволодінням містом запорожці розмістились у його посаді, а 10 липня продовжили шлях.

16 липня запорожці підійшли під Єлець — добре укріплену прикордонну фортецю, що розташовувалась на відстані декількох десятків кілометрів в північно-східному напрямку. Обороною міста керував воєвода Андрій Полєв, що мав у своєму розпорядженні до семи тисяч ратників (близько 2000 власного гарнізону та військо мценського воєводи). Розуміючи, що облога міста може тривати доволі довго, Сагайдачний використав хитрість. Більшу частину свого війська він заховав у лісі, а з невеликою частиною підійшов під місто. Єлецькі воєводи Іван Хрущов і Андрій Полєв, побачивши це, наказали своєму війську вийти за мури й розпочали переслідування козаків. Тим часом основні козацькі війська виступили із укриття і вщент розбили російське військо. Протягом наступної ночі козаки штурмували фортецю із залишками російського війська, і після трьох атак увірвались за мури та захопили фортецю. Після цього вийшли єлецькі священики і попросили запорожців не руйнувати місто, натомість вони віддадуть царського посланника С. Хрущова разом із «казною» — 30000 рублів царської казни, що призначалась як посула кримському ханові. Козаки прийняли капітуляцію і відправили невеликий загін для проведення арештів та реквізиції.

Наприкінці липня — початку серпня Сагайдачний відправив полковника Михайла Дорошенка на чолі 10-тисячного загону у рейд по Рязанщині. Його військам вдалося захопити міста Лебедян, Скопин, Данков, Ряжськ. На початку серпня цей загін спалив посад Переяславля-Рязанського. При поверненні до військ Сагайдачного були захоплені Песочня, Сапожок та Шацьк.

Об'єднавши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, український гетьман продовжив похід. Загін на чолі з полковником Милосним, у складі 1000 вершників, було направлено до добре укріпленої фортеці — Михайлова. Однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорожці мали в ніч з 21 на 22 серпня захопити місто, проте через погану погоду дісталися міста лише 22 серпня. За цей час до міста підійшло підкріплення, і план раптової атаки зірвався. Сагайдачний з головним військом прибув під фортецю 26 серпня і був змушений перейти до звичної облоги. Після двох спроб захопити місто штурмом 7 вересня Сагайдачний вимушений був полишити облогу, аби встигнути на з'єднання із королевичем Владиславом біля Москви.

Після невдалої облоги Михайлова Петро Сагайдачний направив близько 2000 козаків під проводом Федора Бориспільця на близькі підступи Москви з півдня — у Мещерські краї. Одним із завдань цього маневру було відвернути увагу противника від запланованого форсування Оки на північ від Михайлова основним козацьким військом. Загони Федора Бориспільця захопили міста Касимов, Казар, Романов[36].

На переріз козакам цар Михайло Романов направив 7-тисячне військо під керівництвом Дмитра Пожарського та князя Григорія Волконського. Це військо мусило завадити переправитись запорожцям через р. Оку і зупинити його просування до Москви. Проте під час походу захворів Дмитро Пожарський, і все керівництво царським військом взяв на себе воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни.

9 вересня Сагайдачний переправив через Оку розвідувальний загін козаків чисельністю близько 400 осіб. Переправу було здійснено в районі сучасного Перевицького Торжка, за 30 км на південний схід від Коломни. Отримавши цю інформацію, гетьман прийняв рішення йти основними силами під добре укріплену фортецю Зарайськ, а деяких полковників направив здобувати Каширу. Перші бойові сутички поблизу Зарайська відбулись 11 вересня, коли авангард запорожців розбив загін московських вояків і козаки навіть змогли увірватись до міського острогу. Проте цих сил не вистачило, аби закріпити успіх, і Зарайськ встояв. 12 вересня Петро Сагайдачний отримав листа від королевича Владислава, в котрому той вказував, що вирушає з-під Можайська під Москву, і наказував гетьману негайно виступати, аби прибути в район Симонового монастиря. Наступного дня було скликано козацьку раду, де було прийнято рішення розпочати 14 вересня виступ до Москви, не чекаючи повернення Федора Бориспольця. Також козаки вирішили відмовитись від штурму Кашири та зосередитись на підготовці переправи поблизу Зарайська. Протягом 15—16 вересня запорожці проводили облогу Зарайська, одночасно концентруючи війська поблизу впадіння р. Осетер у р. Оку та готуючись до переправи.

Невдовзі після здійснення переправи козацькі війська стали табором поблизу Черкізово, звідти 24 вересня Сагайдачний пише листа Владиславу, в якому повідомляє, що відправляє своїх послів — полковників Михайла Дорошенка та Богдана Коншу із завданням точно визначити час та місце приходу під Москву. 28 вересня посли прибули у Звенигород і під час переговорів із польсько-литовським командуванням домовились, що з'єднання військ відбудеться 3 жовтня у селищі Тушино. Проте в Сагайдачного були свої плани: аби убезпечити свої тили, він організовує ряд атак на московські війська, що розташовувались поблизу Коломни, при цьому 3 жовтня полк Ф. Пирського атакував саме місто і козаки навіть увірвались на територію посаду.

6 жовтня військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви. На початку битви Сагайдачний особисто бився із московським воєводою Бутурліним і звалив його з коня. Під час бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта російської кінноти почала рятуватися втечею.

Облога Москви. Повернення до України

8 жовтня поблизу Тушино запорожці об'єдналися з силами королевича Владислава. Як подарунок козаки вручили королевичу лівенських та єлецьких воєвод, царських послів та полонених татар. Напередодні прибуття Сагайдачного литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич розробив план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атакуючою силою виступали польські війська та найманці. Військо запорожців було розділено на декілька частин, частина з них направлялись на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків.

11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин з третьої ночі і до світанку. Нападникам вдалося увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, польські підрозділи із невеликими втратами відступили від міста.

Важка воєнна обстановка змусила московську владу піти на переговори, що вперше відбулися 31 жовтня поблизу Тверських воріт. Протягом листопада велись тривалі переговори між польськими та московськими послами. Кожна із сторін очікувала скорішого виснаження свого супротивника. Тим часом окремі загони запорожців продовжували атакувати російські міста на північ та північний-захід від Москви, розорюючи Ярославський та Вологодський уїзди, тим самим підриваючи економічні ресурси росіян.

Наприкінці жовтня П. Сагайдачний направляє 8-тисячне військо на південь від Москви, на прилеглі до лівого берегу р. Оки землі. Основною метою цього рейду було здобуття м. Калуги — стратегічно важливого міста із добре укріпленою фортецею. Першим помітним населеним пунктом на шляху цього рейду став Серпухов. 3 листопада козацькі полки під керівництвом полковників Ємця, Ф. Пирського, Милосного та Б. Конши розпочали штурм міста. Протягом декількох годин козаки взяли міський посад, проте не стали штурмувати кам'яний міський кремль, що був розташований у важкодоступному місці, оскільки шансів на його швидке здобуття було небагато. Далі ці полки рушили на з'єднання із полком П. Сагайдачного під м. Калугу. В ніч з 3 на 4 грудня 1618 року військо під командуванням П. Сагайдачного розпочало штурм міста. Запорожці, внаслідок блискавичної атаки, захопили міський посад, змусивши гарнізон міста під керівництвом воєводи М. Гагаріна замкнутись у міській цитаделі. Облога Калузького кремля тривала аж до підписання польсько-московського перемир'я.

Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд росіян охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Відновлення переговорів відбулося 3 грудня в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня 1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. Деулінське перемир'я стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на російський трон. З іншого боку, це перемир'я поклало початок завершенню періоду постійних війн в Московському царстві, котрий тривав протягом 15 років.

Наприкінці грудня на козацькій раді було прийнято рішення про припинення бойових дій та повернення на Україну. Військо розділялось на дві частини, що йшли паралельним шляхом. Більша частина, під керівництвом Сагайдачного, рухалась по лівому березі р. Оки за напрямком: Перемишль, Бельов, Болхов, а далі на Київ. Менша частина, під командуванням Ф. Пирського, вирушила правим берегом р. Оки у напрямку: Овдоєв, Курськ, а далі на Київ. За декілька тижнів військо Сагайдачного вже було в Україні, при цьому йому сприяла московська влада, забезпечуючи підводами та провіантом.

Після повернення до України, військо Сагайдачного розмістилось на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За свою участь у московському поході запорожці отримали грошову винагороду в розмірі 20 000 золотих та 7000 штук сукна. За словами Д. І. Яворницького, по прибутті до Києва Петро Сагайдачний прийняв титул «гетьмана України» й став управляти тією її частиною, яка визнавала себе козацькою.

Відновлення православної ієрархії. Війни з татарами

Підписання Роставицької угоди

Відмова Сагайдачного від морських походів проти турків викликала невдоволення серед широких верств козацтва. Приблизно наприкінці травня 1619 року Сагайдачного позбавляють влади та обирають запорозьким гетьманом Дмитра Барабаша. Проте вже на початку липня Конашевич-Сагайдачний повернув собі гетьманську булаву. Близько 30 липня він скликав у Києві раду, на яку прибули близько тисячі козаків та старшин, делегованих з місць. Діючи в інтересах так званих старовинних козаків (соціальна база яких складала близько 10 тисяч осіб з числа запорозьких ветеранів, потомственних козаків, старшин), учасники ради висловилися за політичний компроміс із польською владою: в обмін на визнання станових прав «старовинних» козаків вони добровільно погоджувалися очистити Військо Запорозьке від «нових» козаків — покозачених селян та міщан. На цій раді ухвалили також узяти під протекцію та оборону Війська Запорозького Православну церкву.

Однак офіційна Варшава хотіла зреформувати Військо Запорозьке за польським зразком. Король Сігізмунд ІІІ відправляє до України урядову комісії разом із військом під проводом С. Жолкевського. Дізнавшись про це, козаки розбивають свій табір над річкою Узин поблизу Білої Церкви. Протягом 8—17 жовтня відбувались польсько-запорозькі переговори, в результаті яких була підписана Роставицька угода. При укладанні цієї угоди, Сагайдачному та його старшинам вдалося значною мірою нівелювати антикозацьку програму урядових комісарів. Разом з тим, пункти цього документа щодо виписки козаків з Війська Запорозького та обмеження місця їх проживання територією королівщини становили чималу загрозу для козацтва, насамперед «нового». Загалом ця угода мала значною мірою декоративний характер і містила суперечливі пункти.

У середині листопада — на початку грудня 1619 Конашевич-Сагайдачний вирішив скористатись міжусобною боротьбою між ханом Джанібек-Гіреєм та Шагін-Гіреєм. Він повів козацьке військо чисельністю близько 5 тисяч вояків на татарські улуси з виходом під Перекоп. Поблизу Перекопа відбувся бій із близько 8-тисячним військом хана Джанібек-Гірея. Запорожці завдали противнику помітних втрат, а також визволили з неволі чимало бранців-християн.

Відновлення православної церковної ієрархії

Київський Братський монастир, початок 1800-х

В 1619 році ігуменом Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві обрали Іова Борецького, одного із засновників Київського братства. Довкола нього згуртувались церковні та світські православні кола України. Як один з керівників братства Іов Борецький активно співпрацював із старшиною Війська Запорозького, зокрема з гетьманом Петром Сагайдачним. В цьому середовищі з’явилась ідея, всупереч заборонам польської влади, відновити православну ієрархію Київської митрополії, що була втрачена внаслідок Берестейської церковної унії 1596 року.

У січні 1620 Конашевич-Сагайдачний відправив до Москви своїх послів із запевненням царя Михайла Федоровича в службі «по-старому» (воєнна служба іноземним монархам була традиційною для запорожців). Посольство на чолі з Петром Одинцем провело переговори із впливовими представниками російської бюрократії. Московські чиновники винагородили послів, проте московська влада відмовилась прийняти пропозицію запорожців аби не псувати стосунки із татарами.

Час посольства до Московського царства був вибраний не випадково. Саме тоді в Москві перебував патріарх Єрусалимський Теофан III, що мав на меті висвячення на Патріарха Московського митрополита Філарета і справи його в Росії уже наближалися до завершення. Теофан мав повноваження, надані йому Вселенським Патріархом Тимофієм "справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях". Тобто і в Київській митрополії також, при цьому, як патріарх він мав право висвячувати церковних ієрархів. Очевидно, це ж саме посольство провело попередні переговори з Єрусалимським патріархом Теофаном III, який перебував у Москві, щодо можливості висвячення єпископату українсько-білоруської православної церкви.

На початку березня 1620 року Сагайдачному довелося відбивати напад татар. Наздогнавши їх поблизу річки Ташлик, він розбиває ворога та звільняє з полону сотні бранців. Одразу після бою гетьман повертається до Києва.

Хрест вкладний Петра Конашевича Сагайдачного до Богоявленської церкви Братського монастиря в Києві

25 березня в Києві гетьман з кількома тисячами козаків урочисто зустрів Єрусалимського патріарха, попросивши в нього від імені всього Війська Запорозького відпущення гріхів за пролиття крові християн під час московського походу 1618 року. Виразною демонстрацією політичної підтримки православної церкви став вступ гетьмана разом з усім Військом Запорозьким до Київського (Богоявленського) братства, що відбувся між 27 травня і 5 червня 1620 року. Гетьман був серед тих, хто активно переконував Теофана III відновити вищу ієрархію Православної церкви.

У 20-х числах червня 1620 Конашевич-Сагайдачний організував напад із суші та моря на Перекоп 17-тисячним козацьким військом. Бої розпочалися 9 липня і, за свідченням С. Жолкевського, цей похід виявився доволі успішним. По завершенні цієї виправи запорожці вирішують піти на море, чому категорично заперечував Сагайдачний. Невдоволені козаки, насамперед виписані з Війська Запорозького згідно умов Роставицької угоди 1619, а також ті, які, всупереч його заборонам, хотіли йти на море, виступили проти гетьмана. Сагайдачного було позбавлено влади, а новим гетьманом обрано Якова Бородавку. Одразу після обрання, 26 липня 1620 року, Яків Бородавка виводить на Чорне море близько ста човнів та спустошує Варну.

В жовтні 1620 року патріарх Теофан ІІІ разом з іншими двома східними ієрархами — митрополитом Софійським Неофітом та єпископом Страгонським Аврамієм, висвятив ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького на митрополита Київського та Галицького й ще шістьох ієрархів у сан єпископів. В листопаді 1620 року П. Конашевич-Сагайдачний разом з нововисвяченним єпископом Йосифом Курцевичем виступив на черговому засідання польського сейму, де поставив питання про королівське визнання проведених патріархом Теофаном хіротоній. Проте, незважаючи на бажання отримати підтримку козаків у війні з Туреччиною, польський сейм не підтримав цю пропозицію.

В лютому 1621 року Конашевич-Сагайдачний з кількома сотнями козаків супроводжував до молдавського кордону Єрусалимського патріарха Теофана III, який повертався додому по висвяченні в Україні православних ієрархів. Запорожці успішно впорались із цим завданням і в 20-х числа лютого Єрусалимський патріарх дістався Сорок.

В 1627 році патріарх Теофан ІІІ так оцінював участь гетьмана Петра Сагайдачного у відновленні православної ієрархії та захисті Київської Церкви:«Справа була б неможливою без підтримки пана й гетьмана Петра Сагайдачного, дії якого в даній справі справедливо можна назвати подвигом рівним апостольському. Ця людина є щирий сповідник Православної віри, за яку віддав своє життя й після заспокоєння свого шанується на Русі як благовірний.

Хотинська битва 1621

Організація та підготовка до війни

Після поразки під Цецорою Річ Посполита потрапила у небезпечне становище. Для допомоги у боротьбі з турецьким султаном Османом ІІ, польський уряд звернувся до козаків. З метою розгляду цього питання 15—17 червня 1621 року зібралася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва в урочищі Суха Діброва (урочище між Білою Церквою і Ржищевом). Участь в ній взяли також православне духовенство та польські посланці. Річ Посполита пообіцяла платню козакам, а також поступки у релігійному питанні. Рада обрала гетьманом представника нереєстрових козаків Якова Бородавку та прийняла пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти Османської імперії. Одночасно було сформоване посольство до польського короля, очолив його Петро Сагайдачний, який мав великий авторитет у Варшаві.

Після ради козацьке військо (чисельністю понад 41000 запорожців і кілька сотень донських козаків) вирушило в похід до польської фортеці Хотин, куди вже прямувала 150-тисячна турецька армія на чолі з Османом ІІ. В період 20—31 липня Конашевич-Сагайдачний разом із посольством прийняв у Варшаві гнєзненський архієпископ В. Гембіцький, а також Сигізмунд III Ваза. Про його діяльність свідчить у своєму листі католицький єпископ Франческо Чіріолі :« Серед католиків, зокрема й церковників, не бракує впливових осіб, які прихильні до членів козацького посольства (з огляду на теперішню загрозу війни з турками). А згаданий Сагайдачний відверто заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо їхні вимоги не будуть вислухані. З другого боку, багато хто з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не битимуться проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, щоб вони лишилися вдоволеними. »

В результаті дипломатичних переговорів Петро Сагайдачний домігся від польського уряду задоволення вимог козаків: скасування посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного козацькою радою гетьмана над усією Україною; скасування сеймової постанови щодо обмеження козацьких прав і вольностей; свободи українців щодо віросповідання.

З Варшави Сагайдачний вирушив до польського табору поблизу Хотина, де його з великими почестями прийняв головнокомандувач польської армії Карл Ходкевич. Проте козацького війська там не було, з невідомих причин Яків Бородавка затримався, а потім більшу частину війська зосередив у Могилеві, а інших розіслав по Україні. Після обговорення військових планів із польським командуванням, Сагайдачний у супроводі трьох корогв польських вершників вирушив назустріч козакам. По дорозі до козаків Сагайдачний потрапив у турецьку засідку. Під час втечі він був поранений у руку, але йому вдалося врятуватися. Незважаючи на поранення, Сагайдачний перебрався на другий берег Дністра та дістався козацького війська. 25 серпня, по прибутті Сагайдачного, під Могилевом відбулася козацька рада, де замість Якова Борадавки гетьманом обирають Петра Сагайдачного. Старий гетьман був ув'язнений, а через деякий час страчений за рішенням козацької військової ради. Його звинуватили у тактичних прорахунках, що призвели до загибелі кількох козацьких загонів. Після отримання булави перед Сагайдачним постала задача: незважаючи на перешкоди османського війська, з'єднатися із польським військом. Гетьман впорався із цим завданням і 1 вересня, уникнувши переслідування, із малими втратами підійшов до Хотина й отаборився у долині Дністра. В вересні розпочалися активні бойові дії.

Перебіг битви

Хотинська битва

Під час Хотинської війни виразно проявився військовий хист гетьмана Сагайдачного. Згідно із польським планом, козацькі війська тримали оборону долини Дністра. Запорозькі полки очолювали полковники Іван Зишкар, Богдан Конша, Тимофій Федорович, Федір Білобородько, Адам Підгірський, Сидір Чорний (Семакович), Іван Гардзея.

Перші незначні сутички під Хотином розпочались ще 30 серпня, коли 5-тисячний татарський загін напав на польських лісовчиків. Однак лише 2 вересня почали підходити основні загони Османа ІІ. Не чекаючи на прибуття всіх військ, султан вирішив концентрованим ударом розгромити запорозький табір. Проте масова атака турецького війська була відбита козацькою вогнепальною зброєю та артилерією. Це розлютило турецького султана і він, обіцяючи, що нічого не їстиме, допоки не знищать козаків, відправив свої добірні війська. Тим часом на допомогу запорожцям підійшли німецькі найманці. Разом вони тримали оборону до самих сутінок. Вже в перший день боїв військо Османа ІІ зазнало відчутних втрат, зокрема загинув бейлербей Боснії — Гусейн-паша.

Вранці 3 вересня султан видає наказ розгромити запорожців. Звертаючись до свого війська, він сказав: «Якщо не розіб'ємо козаків, нас матимуть за ляхів» (тобто зганьблять себе, як воїнів). Турецька армія розпочала атаку з активного артилерійського та вогнепального обстрілу. Проте при підступі до табору запорожці зустріли ворога вогнем, і завдяки організації швидкого перегрупування свого війська Сагайдачний не тільки зупинив атаку ворога, але й організував стрімку контратаку. Військо Османа ІІ втратило під час бою від десяти до двадцяти тисяч чоловік. Наступного дня султан знову надав наказ брати запорозький табір та особисто зайняв командний пункт, розташований на г. Городище. Турецькі підрозділи тричі намагались взяти штурмом козацький табір, проте кожного разу невдало. Вже ввечері, витримавши артилерійський обстріл, козаки організовують успішну контратаку, увірвавшись до табору Османа ІІ. Вбиваючи солдатів та руйнуючи їхні намети, козаки спричинили паніку у турецькому війську. Розуміючи, що настав переломний момент у війні, Сагайдачний відправляє гінця до Яна Ходкевича з проханням вивести всі війська до атаки. Але старий гетьман побоявся відправити військо на підтримку запорожцям, посилаючись на пізню годину. Отримавши відмову, козаки повернулись до свого табору із багатою здобиччю, перед тим поруйнувавши турецьку артилерію. За свідченням очевидців, під час атаки загинуло близько 15 000 ворогів.

Після трьох днів безперервних штурмів турецьке командування змушене було взяти перепочинок. З 7 вересня турецькі війська знову повернулись до штурмових дій, проте вже із значно меншою інтенсивністю. Переконавшись, що оборонців Хотина не взяти лобовими атаками, турецьке командування взялось за методичну організацію облоги польсько-українських військ. 14 вересня до Османа ІІ підійшло кількатисячне підкріплення на чолі з бейлербеєм Буди Каракаш-пашою, що мав у турків славу неперевершеного полководця. Каракаш-паша заявив султану, що, якщо отримає у розпорядження яничар, то за дві години розіб'є ворога. Отримавши інформацію від перебіжчиків, Каракаш-паша приймає рішення вдарити по найслабкішій ділянці оборони — польсько-литовському табору. Наступного дня він повів 27-тисячну армію, проте завдяки героїчній обороні захисників, штурм був відбитий, а сам Каракаш-паша смертельно поранений. Після отримання цієї звістки турецький султан втратив надію на швидку перемогу у війні.

Зважаючи на чисельну перевагу турецького війська у живій силі та артилерії, Сагайдачний приймає рішення розпочати нічну війну, яка не лише завдавала значних втрат противнику, але й підривала його моральний дух. Нічні рейди козаки почали проводити ще на початку місяця, однак наймасштабніші та найефективніші операції припали на другу половину вересня. В ніч з 18 на 19 вересня 8-тисячне козацьке військо вдарило по правому флангу османського табору. Козаки встигнули винищити декілька тисяч ворогів перед тим, як турецькі війська почали оговтуватись, при цьому самі повернулись майже без жодних втрат. В ніч з 21 на 22 вересня запорожці знову вирушили на нічну вилазку та вбили щонайменше тисячу ворогів, при цьому їм вдалось знищити турецьких головнокомандувачів Черкес-пашу, Тогаднджи-пашу, а колишній великий візир Гусейн-паша заледве врятувався втечею. В ніч з 23 на 24 вересня запорожці переправились на лівий берег Дністра і знищили розташований там турецький табір, де було вбито близько тисячі ворогів.

24 вересня помирає польсько-литовський головнокомандувач Ян Ходкевич. Турецьке командування вирішило, що ця новина деморалізує оборонців Хотина, і почало готувати нову масштабну атаку. 25 вересня турецькі війська проводять безуспішну атаку по всій лінії фронту, проте основна підготовка велась до запланованого на 28 вересня генерального штурму.

Зважаючи на те що війна почала набувати затяжного характеру, 28 вересня 1621 року султан Осман ІІ розпочав загальний наступ. Генеральний штурм розпочався після багатогодинного гарматного обстрілу. Турецькі війська розпочали одночасну атаку польських-литовських загонів та козацького табору. Проте попри значну підтримку з боку артилерії, змучені війною та розпорошені на декілька напрямків турецькі війська не виявили великої енергії та волі до перемоги[56]. Турецькі підрозділи, що штурмували козацький табір, намагалися оточити його з флангів, проте Сагайдачний, виснаживши ворога, організував контратаку, що завдала значних втрат супротивнику. Протягом дня турецькі війська провели декілька атак, проте зазнавши значних втрат (від однієї до кільканадцяти тисяч вояків) вкотре змушені були відступити.

Хотинський мирний договір. Наслідки війни

29 вересня між командуванням польсько-козацьких і турецько-татарських військ почалися переговори про укладення миру. Вони закінчилися підписанням угоди 9 жовтня 1621 року. Вранці 10 жовтня армія Османа ІІ покинула свої позиції. За мирною угодою сторони домовлялися про відновлення дипломатичних зв'язків. Кордон між Річчю Посполитою та Туреччиною встановлювався по річці Дністер; Туреччині і Кримському ханству заборонялось здійснювати набіги на українські та польські землі; запорожцям заборонялось здійснювати походи на Крим і Туреччину.

11 жовтня Станіслав Журавинський та Яків Собеський взяли участь на козацькій раді, де доповіли про укладений польсько-турецький договір. У ніч з 11 на 12 жовтня все козацьке військо таємно перебралось на лівий берег Дністра та стали під Брагою[57]. Звідти запорожці попрямували до Кам'янця, де 17 жовтня королевич Владислав подякував усім учасникам боїв під Хотином і оголосив про розпущення польсько-литовського війська.

Наслідки Хотинської битви мали велике міжнародне значення. Ця битва змусила Туреччину відмовитись від планів завоювання Європи. Розгром турецького війська під Хотином привів до внутрішнього політичного послаблення султанської влади. Вже навесні 1622 року проти Османа ІІ спалахнув військовий заколот, у результаті котрого він був задушений[58], а на трон повернувся його дядько Мустафа I.

Повернення до Києва. Смерть

До Києва Петро Сагайдачний повертався в супроводі королівського лікаря у кареті, що її подарував Сигізмунд III. Гетьман оселився у власному будинку в Києві, призначивши наказним гетьманом Петра Жицького. Незважаючи на хворобу, гетьман продовжував займатись активною політичною діяльністю. В січні 1622 року Сагайдачний відмовив королівським комісарам у розгляді, без скликання загальної козацької ради, вимоги про скорочення війська до 3 тисяч осіб. Наприкінці зими 1622 року до Варшави було надіслане козацьке посольство з вимогою до польського короля дотримуватись даних раніше обіцянок, проте особливих результатів досягнуто не було.

За п'ять днів до смерті Сагайдачний склав заповіт, за яким відписав своє майно на освітні, благодійні та релігійні цілі, зокрема Київському братству і Львівській братській школі, щоб на доходи від цього майна могли навчатись бідні діти. Для своєї дружини та близьких родичів гетьман призначив опікунів: київського митрополита Іова Борецького та близького соратника Оліфера Голуба.

10 квітня (20 квітня) 1622 року Петро Сагайдачний помер внаслідок вогнепального поранення руки, яке отримав під час битви під Хотином. Похорони гетьмана припали на Провідну (Томину) неділю, 28 квітня 1622 року. На велелюдному похороні зібрались його бойові побратими, мешканці Києва. Під час похорону учні Київської братської школи читали приурочені до цієї скорботної події «Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» о. Касіяна Саковича, в яких возвеличивулась подвиги українського полководця та його служіння християнській вірі. Похований у Богоявленському соборі Київського Братського монастиря, який в подальшому називали «монастирем Сагайдачного».

У 1690–1693 роки при реконструкції Богоявленської церкви Києво-Братського монастиря могила гетьмана була перенесена під південну стіну собору. В 1935 році церкву було знищено й відомості про це поховання остаточно втрачено. В даний час на території Києво-Могилянської академії реконструйована умовна могила Конашевича-Сагайдачного.

Яків Собеський залишив про нього такий спомин:« Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив... на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий.

Особисте життя

У своїх «Віршах» К. Сакович вказує, що дружиною Петра Сагайдачного була шляхтянка Анастасія Повченська. Виходячи з тогочасних норм та традицій можна припустити, що одружились вони близько 1602—1603 року, коли Конашевичу минуло двадцять років, а дружина була на кілька років молодшою. Близько 1604 року в них народився син — Лукаш. Родина мешкала в Києві у власному маєтку, котрий Петро Сагайдачний використовував як тимчасову гетьманську резиденцію. Про сина Лукаша відомо, що в 1618 році він прибув на навчання до Замойської академії та був записаний як Lucas Petri Konaszewicz.

Перед смертю у своєму заповіті гетьман призначив опікунів для дружини — київського митрополита Іова Борецького та наступника на гетьманській посаді Оліфера Голуба. Після смерті Сагайдачного Анастасія в 1624 році удруге вийшла заміж за шляхтича Івана Пйончинського та мешкала в маєтку неподалік с. Вирва.

Політичні погляди Сагайдачного

Петро Конашевич-Сагайдачний був непересічним політиком та дипломатом, котрий будував довгострокові дипломатичні комбінації як в межах України так і закордоном. Свою політичну лінію він проводив наполегливо та безумовно, при цьому чітко висловлював свою позицію щодо польського короля та шляхти. Український історик Михайло Грушевський вказував, що сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного та визнавали загальноукраїнське значення його діяльності. Саме за часів Сагайдачного козацтво виходить за вузько станові інтереси, долучається до вирішення проблем українського населення, формує свою політичну програму. Утворюється спілка українського козацтва, міщанства й духовенства. Завдяки результативній політиці Сагайдачного в цей час відбувалось активне формування національної української спільноти з її чітко вираженими географічними кордонами. Сагайдачний перетворює Київ на політичний осередок України та залучив його в орбіту майбутньої нової Української козацької держави.

Будучи гетьманом, Петро Сагайдачний виражав інтереси національно-патріотичних сил та активно виступав проти чужоземного панування на українських землях. Підтримуючі прагнення українського народу до більшої політичної самостійності, П.Сагайдачний домагався автономії України, досягнення для неї широких прав у складі Речі Посполитої. Він підтримував концепцію, згідно якої українці розглядались, як третій (рівноправний із польським та литовським) народ Речі Посполитої. При цьому стверджувалась історична та національна єдність мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

Сагайдачний виступав палким поборником та захисником православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Значна частина цивільного українського населення та православного духовенства виступили проти унії, що призвело соціальної, політичної та ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст. Ще під час навчання в академії Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. В умовах посилення національно-релігійного гноблення українського народу, Петро Сагайдачний переконав козаків підтримати православну церкву та разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства. Ця публічна акція продемонструвала солідарність запорожців із православним духовенством та була виявом підтримки та захисту, що оберігав його від репресій польської влади. Саме завдяки активній підтримці та гарантіям Сагайдачного Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ відновив знищену унією православну ієрархію. Підтримка запорожцями православного духовенства сприяла розвитку української культури, а також стала важливим чинником подальшої національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького.

В переговорах із польською владою, Петро Сагайдачний домагався розширення козацького реєстру та вимагав легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію. Він вимагав розширити козацькі права та вивести польські війська з України. Одночасно, він підтримував історичне явище „покозачення”, коли українські селяни відмовлялись від феодальної повинності та залучались до Війська Запорозького. Цей процес дозволяв розширювати територію козацької України, оскільки населення приймало та запроваджувало козацькі порядки.

У зовнішній політиці Петро Сагайдачний дотримувався вираженої антиосманської орієнтації. Під його проводом запорозькі козаки здійснювали активну протидію туркам і татарам, що призупинила європейську експансію Туреччини. Завдяки його діяльності утверджується бачення запорозького козацтва як "щита" християнського світу проти невірних. Сагайдачний проводив активні дипломатичні переговори для пошуку союзників у боротьбі проти турків, зокрема, із перським шахом Аббасом I Великим та герцогом Карлом Ґонзаґа де Невера, одним із засновників Ліги християнської міліції, до якої належали Папа Римський (на той час — Павло V), німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Польщі та Франції. Разом з тим, очолюючи реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського уряду, Петро Сагайдачний був змушений відстоювати польські інтереси. Він підтримав польську позицію та взяв участь у поході королевича Владислава під час боротьби за московський престол. Одночасно, деякі дослідники пояснюють пасивну участь Сагайдачного у штурмі Москви небажанням надто великого посилення Польщі. У битві під Хотином військо Петро Сагайдачного підтримало польського короля та врятувало Польщу від політичної катастрофи.

Військові реформи та тактика Сагайдачного

Козацький табір

Організаторські здібності гетьмана стали тим суб’єктивним фактором, який безпосередньо вплинув на розвиток козацького воєнного мистецтва, його стратегію і тактику. Сагайдачний провів реформу війська на Січі: поділив його на сотні та полки, поновив навчання. Разом із тим впровадив сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час морських походів, а за провини «карав на смерть». Сагайдачний позбавив козацькі лави від анархічних та кримінальних елементів, при цьому залучив до війська людей „осілих”, пов’язаних із землею та хліборобством. Внаслідок реформи партизанські ватаги козаків стали подібними на регулярне військо, покращилась організація та боєздатність козацького війська. Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту.

Сагайдачний долучив Військо Запорозьке до вирішення проблем та прагнень жителів України, задіяв його до політичної самоорганізації та захисту православної віри. Саме завдяки Сагайдачному Військо Запорозьке по праву стало національним, що сприяло підвищенню його боєздатності. Унікальна територіальна, паланково-курінна система організаційної побудови Запорозької Січі забезпечувала високий ступень підготовленості війська до війни. Оскільки ця система створювалася з метою максимальної мобілізації, то її можливості дозволяли козацькому війську швидко поповнюватись після значних втрат або поразок..

Військова стратегія і тактика Сагайдачного була розрахована на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника, при цьому Петро Сагайдачний володів вмінням чітко розподіляти сили і правильно визначати напрямки головних ударів супротивника, а також визначати його найслабкіші ланки. Він чи не першим у військовій тактиці активно застосовував тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони добре вишколених козаків нападали на чисельно переважаючі маршеві колони супротивника і вносили безлад і паніку у його лави.

Під час бойових дій Сагайдачний відхиляв пасивну тактичну систему, що набула поширення в Західній Європі. На противагу цьому, замість маневрування по тилам супротивника та знищення його комунікацій, він використовував швидкий і несподіваний маневр, що дозволяв йому отримати найсприятливіші умови для нав'язування бою. Прагнення діяти наступально та завершувати кожний маневр ударом було одним з основних принципів всієї полководчої діяльності Сагайдачного. Основними принципами стратегії Сагайдачного були: блокування головних комунікацій і стратегічних об'єктів у районі бойових дій; проведення комплексу битв перед генеральним боєм з метою виснаження або введення в оману противника; концентрація основних сил і засобів війська на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, аби досягти вирішального результату найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами.

Під час Московського походу Сагайдачний засвоїв тактику ведення війни та способи здобуття укріплених міст та фортець, що її виробили запорожців під час попередніх походів на Московщину. Це була наступальна тактика ведення війни, що будувалася на факторі раптовості та високій маневреності запорозьких сил. Висока мобільність козацьких сил була можливою через відсутність важкої артилерії, що могла сковувати їхній рух. А продовольче забезпечення свого війська запорожці здійснювали за рахунок відповідних експропріацій на території противника.

Через відсутність достатніх військово-технічних ресурсів традиційні методи облоги були неприйнятні для козаків. Сагайдачний використовував стрімкі приховані рейди на великі відстані козацької кінноти з атакою з ходу на ворожі укріплені міста та фортеці. В разі успіху на її завершальному етапі запорожці використовували штурмові драбини та холодну зброю. Якщо ж козакам з наскоку не вдавалося захопити укріплення, вони розпочинали нетривалу облогу із застосуванням обмеженого набору штурмових засобів. Атакуючи глибокі тили та підриваючи комунікації, рейди військ Сагайдачного призводили до колапсу економіки супротивника.

Хотинська битва 1621 року стала для Сагайдачного зенітом його слави як полководця. В умовах гострої нестачі часу та ресурсів для облаштування козацьких позицій Петро Сагайдачний зумів організувати надійну оборону козацького табору, що була спроможна витримати інтенсивні артилерійські обстріли противника. Під час оборони Сагайдачний використав тактику концентрованого вогню козацької піхоти по наступаючому ворогу. Після того, як вогонь вносив розлад у ворожі лави, Сагайдачний організовував стрімкі контратаки, одна з котрих поставила турецьке військо на межу цілковитого розгрому. Відзначаючи чисельну перевагу супротивника, Сагайдачний організовував раптові атаки в неочікуваний для противника час та в несподівані для нього ділянки фронту. Його тактика нічної війни не лише завдавала важких втрат противнику, але й підривала його моральний дух. Саме атакуючі дії запорожців, що виснажували супротивника та руйнували його плани, дозволили не лише витримати облогу Хотина, але й завдати армії Османа ІІ стратегічної поразки . Вірменський хроніст Авксентій писав:

« Якби не козаки, польське військо було б розбите за 3-4 дні. Перемогу було здобуто тільки завдяки Богові й запорозьким козакам.

Сеймовий комісар польської армії магнат Яків Собеський мусив визнати:

«Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки.

ДОДАТОК № 7

Петро Могила

Герб Петра Могили

Біографія

Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського

Він народився 31 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — Стефан Потоцький, князі Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

Освіта

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.

Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року.

Церковна кар'єра

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності.

Протягом 1622-27 Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, розташованого на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:« Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу. »

Видавнича діяльність

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Леітургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

Дипломатична діяльність

Власноручний підпис Петра Могили.

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.

29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помісний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.

Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631 року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церкву було збудовано Львівським братством з немалими пожертвами Могили.

Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:« Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо!»

Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила вступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях до зайняття митрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.

Просвітницька діяльність

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Автор «Історії Русів» з цього приводу писав, що гетьман Сагайдачний: «спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і печерах.».

Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії.

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 році була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

Освячення Могили на митрополита

У квітні 1632 року помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.

Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася повна свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторополитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а також заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

У квітні 1633 року Петро Могила розіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі.

На посаді митрополита

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях Петро Могила щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи свою гідність від найменших проступків.

У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та храми. У 1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила за свої кошти відновив і стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря.

Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки і контроверсії 17 століття вимагали чіткого і сучасного викладу основ православної віри. З цією метою у 1640 році Петро Могила скликав у Києві собор (8—18 вересня), на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодом і Російської імперії. У Требнику були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів Могили Тарасієм Земкою. Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання інших богослужбових книг. Одна з найвідоміших — це «Служебник» (1629, 1639). На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Руської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри». Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Для його затвердження у 1643 році в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже після смерті Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами. 1696 року його передрукували в Москві, коли він уже заслужив повагу всіх православних богословів західного світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль найповнішого викладу православної віри.

Десятинна церква

Видубицький монастир Спас на Берестові

Літературна спадщина

Титульна сторінка «Требника» Петра Могили 1646 року

Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Евхологіон» (1646) та ін.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3 березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький.

Канонізація

У 1996 році Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував Петра Могила як Святителя.

Примітки

↑ Прізвище Могила походить від молдавського слова mohila, що означає «узвишшя», «горбовина».

↑ На той час архімандрит Києво-Печерського монастиря знаходився під прямою юрисдикцією Константинопольського патріарха, а не Київського митрополита, і носив титул «Великого архімандрита».

↑ На той час зв'язки з Московським царством, а тим більше з Московською патріархією були незначними. Москву більше цікавило зміцнення влади царя нової династії Михайла Романова, а не справи православних у сусідній Речі Посполитій. Сама ж Київська православна митрополія вважалася канонічною територією Константинопольського патріархату

↑ У 1991 році на місці Києво-Братської колегії було відкрито Києво-Могилянську академію, яка згодом дістала статус національного університету «Києво-Могилянська академія».

ДОДАТОК № 8

Богдан Хмельницький
Богда́н (Зиновій) Михайлович Хмельни́цький (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1] — † 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Українського гетьманату (1648–1657). Реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького . Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Протягом свого гетьманування укладав союзи зі Швецією, Московською державою ,Османською Портою.

Походження і освіта

Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Місцем народження вважається Чигирин, як рік народження вказують або 1595:70(вирахувано за відомостями венеціанського посла Нікколо Саґредо, який у 1649 році писав у своєму рапорті до венеціанської сеньйорії, що Хмельницькому 54 роки або 1596:153 рік.

На портреті того часу, внизу, розміщений герб Сирокомля Богдана Хмельницького (Габданк із доданим лицарським хрестом). Та сам факт шляхетства Хмельницького не доведений. За найпопулярнішою версією батько Богдана був шляхтичем та був банітований й позбавлений титулу. Згодом шляхетство отримав син гетьмана — за гербовниками Каспера Несецького (1715–1724, Львів) та Бобровича (1835) — з 1659 року Хмельницькі користувалися гербом Масальських (пол. herb Masalski), саме ним король Ян II Казимир офіційно нагородив Хмельниченка під час нобілітації. Звідси ще одна поширена версія, за котрою Хмельницькі походили з руського шляхетського роду Масальських, нащадків чернігівських князів.

Брат Богдана Хмельницького був козацьким полковником в Сосниці (відомо з листів 1648 р.).

Батько, чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, перебував на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 року, разом з сином, він брав участь у поході Станіслава Жолкевського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Богдан же по тій битві потрапив у полон та перебував в ув'язненні два роки.

Матір Богдана ймовірно була козачкою на ім'я Агафія. Згодом після смерті чоловіка вона одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» Василем Шишка-Ставецьким (цей шлюб матері Богдана зі шляхтичем свідчить на користь її власного шляхетського походження), який пережив її й під час Хмельниччини служив у війську Речі Посполитої у Білорусі. Його син Григорій, брат Богдана по матері, переселився до Білгорода у 1649 р., де одружився з вдовою-українкою, яка мала четверо дітей.. Втім у історичних дослідженнях попередніх років та документах інформація про неї відсутня, отже вірогідність «новоявленої Агафії» вельми сумнівна.

Історики мають надзвичайно мало відомостей про Михайла Хмельницького. І досі не поталанило з'ясувати, з якого поселення — Хмельника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного чи Хмелівки — походив рід Хмельницьких. Припущення Івана Крип'якевича, що він вийшов із с. Хмельника, розташованого у Перемиській землі, потребує переконливішої аргументації, можливо лише припускати, що предки Богдана проживали у західному регіоні України. Є також версія про польське (мазовецьке) походження Михайла, але вона не підтримана більшістю істориків. Роберт Маґочі у своїй історії України пише про білоруське походження Михайла Хмельницького.

Навчався у Львівській єзуїтській колегії — у 1648 році ксьондз Андрій Мокрський входив до делегації львівських міщан до Хмельницького, що облягав Львів із своїм військом і татарами. Гетьман упізнав Мокрського, і залишившись один на один, упав у ноги своєму вчителеві та дякував за навчання.

Служба королю

Повернувшись на батьківщину, Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620–1621 років, під час якої, в битві під Цецорою, гине його батько (за іншою версією батько гине у турецькому полоні), а сам він потрапляє в полон. Два роки важкого рабства (за однією версією — на турецькій галері, за іншою — у самого адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало турецьку і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). У 1622 Хмельницький утік з полону (версії про викуп, матір'ю чи знайомими, вважаються малоймовірними в останніх біографіях Богдана Хмельницького), а батько залишився в Туреччині і незабаром помер. Повернувшись до Суботова, він був зарахований в реєстрове козацтво.

1633 року Зеновій Богдан Хмельницький був на службі в коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського і мав квартиру в Бродах. Під час оглядин новозбудованого бродівського замку в 1633, на які була запрошена місцева шляхта, Хмельницький сказав Конєцпольському, що замок, збудований людськими руками, ними ж може бути і здобутий. Ці слова дуже не сподобались гетьману. Від слуг Конєцпольського, Хмельницький отримав звістку, що йому краще виїхати звідси. Звідти від подався на Україну. Під час конфлікту з чигиринським підстаростою — Данилом Чаплинським, цей привілей хитрощами був відібраний у Хмельницького, про що він сам пише у своїх листах до гетьмана Миколи Потоцького та до короля Яна II Казимира в 1648. Не змігши нічого довести, так як король Сигізмунд III і його син Владислав IV на той час вже не жили, Богдан Хмельницький подався до низового козацтва.

З кінця 1620-х років починає активно брати участь у морських походах запорожців на турецькі міста (кульмінацією цього періоду став 1629 рік, коли козакам вдалося захопити передмістя Константинополя). Після довгого перебування на Запоріжжі Хмельницький повернувся в Чигирин, одружився з Ганною Сомко і отримав уряд сотника чигиринського. В історії наступних повстань козаків проти Польщі між 1630 і 1638 роками ім'я Хмельницького не зустрічається. Єдина його згадка в зв'язку з повстанням 1638 року — договір про капітуляцію повсталих був писаний його рукою (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним та козацькою старшиною. Після поразки знову зведений у ранг сотника.

Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв під Москвою врятував королевича Владислава, і потім той завжди прихильно до нього ставився. 1620 року у битві під Цецорою, батько й син Хмельницькі потрапили у турецький полон. Також існує думка, що старший Хмельницький загинув в цій битві. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови.

Від 1622 по 1637 рік немає певних відомостей про життя і діяльність Хмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634 років) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их роках Хмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть у Чигиринському полку і брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків.

Біля 1625–1627 років Хмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові, біля Чигирина. З 1637 року Хмельницький серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 року. Восени 1638 року Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорозького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 року скасувала автономію Війська Запорозького й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади в Україні. Хмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.

Наступні роки Хмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі).

Коаліції

У своїй боротьбі проти Речі Посполитої Хмельницький створив, одну за однією, три коаліції.

Першою була українсько-кримсько-турецька коаліція, утворена в 1647–1648 pp. Вона паралізувала небезпеку з боку польсько-московського союзу А. Киселя 1647 року й допомогла Україні здобути великі мілітарні успіхи, завершені Зборівською угодою 1649 року. Але, внаслідок трикратної зради кримського хана (Зборів — 1649, Берестечко — 1651, Жванець — 1653), й пасивності Туреччини, Б. Хмельницькому не вдалося повністю використати успіхи й здобути остаточну перемогу над Польщею.

Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм I Михайловичем, укладена в Переяславі 1654 року (додатково затверджена березневими статями 1654 р., які козацьке посольство уклало з московським царем у м. Москва), згідно з якою Україна увійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, й скерована також проти Польщі.

Текст угоди так і не вдалося знайти, а представники Росії спираються лише на чернетки.

Не з вини Б. Хмельницького ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких її було створено. Частина вищого українського суспільства, козацька старшина, а також духівництво та київський митрополит не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею, без участі українських представників, і фактично зрадив переяславські домовленості.

Якщо перші дві коаліції мали на меті завдати Польщі військово-політичної поразки й забезпечити та гарантувати цілісність і незалежність козацької держави, то третя антипольська коаліція (1656–1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), — за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави («снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), що дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції (Віленська угода 1656 року між Москвою і Польщею без участі України, й війна Москви зі Швецією, союзником України). Московія, після підписання миру з Польщею, розпочала війну зі Швецією. Одночасно на теренах Речі Посполитої вирувала війна, що увійшла в історію під назвою «Потоп». Однак військові невдачі та нереалізація дипломатичних планів Б. Хмельницького прискорила його смерть.

Смерть

Місце захоронення Хмельницького в Іллінській церкві

Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Вона мала стати родовою усипальницею Хмельницьких. 1664 Стефан Чарнецький сплюндрував Суботів, наказав викинути тіла Богдана Хмельницького та його сина Тимофія з родинної гробниці. Також під його супроводом київ. митрополит та Юрій Хмельницький були відіслані в Мальборський замок. Там вони знаходилися до 1667.

Але після смерті забальзамоване і поховане тіло гетьмана зникло. Де саме воно знаходиться зараз, невідомо. Власне, існує дві версії цієї події, так звана польська й українська. За польською версією воєвода Стефан Чарнецький 1664 напав на Суботів, викопав домовину з тілом гетьмана, спалив і попіл вистрілив з гармати. Український варіант це припущення повністю відкидає, мовляв тіло Богдана було перепоховано його старим другом Лавріном Капустою. Щоб не допустити нової наруги над його тілом, нове місце поховання знало дуже обмежене коло осіб, які в ході війн загинули. Вчені припускають, що ймовірним місцем перепоховання праху Хмельницького може бути «Семидубова гора» у с. Івківці, що неподалік Суботова. Але доказів підтвердження обох версій поки що немає.

Дружини

Богдан Хмельницький був одружений тричі:

перша дружина його Ганна Сомківна — донька багатого переяславського купця, мати всіх його дітей. З нею Богдан взяв шлюб біля 1625–1627 років. Померла передчасно;

другий шлюб на початку 1649 року зв'язав його з колишньою жінкою його ворога Чаплинського — Мотроною, найбільшим коханням гетьмана, яка була страчена його сином Тимошем у травні 1651 року за підозрою у зраді;

влітку 1651 року Богдан Хмельницький одружився втретє з Ганною Золотаренківною, міщанкою з Корсуня, вдовою полковника Пилипа (Пилипця). Радниця Хмельницького і розпорядник сімейного скарбу, вона надовго пережила його, і в 1671 році стала черницею з ім'ям Анастасія Києво-Печерського жіночого монастиря.

Прапор Богдана Хмельницького. Абревіатура: Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, его королівської милості.

Діти

Хмельницький мав двох синів і чотирьох доньок (за деякими даними семеро дітей):

старший син Тимофій (Тиміш), народився 1632 року, був одружений в 1652 році з донькою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою (Роксандою). Його Хмельницький вважав своїм спадкоємцем, але Тиміш загинув 15 вересня 1653 року, смертельно поранений під час облоги молдавської фортеці Сучави, яку він боронив зі своїм козацьким військом, захищаючи тестя — Василя Лупула. Він залишив двоє дітей-близнят, доля яких невідома;

молодший син Хмельницького — Юрій (Юрась) народився 1641 року, навчався в Києво-Могилянській Колегії, і 1657 року, ще за життя батька, був обраний гетьманом-наступником, при реґенті Івані Виговському, який 27 серпня 1657 року перебрав булаву. Згодом Юрась ще двічі був гетьманом (раз від поляків на Лівобережній Україні, а вдруге після 9 років турецької в'язниці Семи Веж, був в інтересах султана проголошений гетьманом 1678 на Україні. Загинув 1679 в битві під Кизикерменом.

донька Хмельницького — Катерина (Олена) була одружена з Данилом Виговським, і після його смерті в московському полоні стала другою дружиною гетьмана Павла Тетері. Померла у 1668 році;

друга донька — Степанія була дружиною Івана Нечая. Їхнє весілля відбулося у середині 1650 року. 4 грудня 1659 року під час облоги Бихова Степаниду разом з чоловіком взято у полон. Припускають, що її заслано в Сибір;

імена двох інших доньок гетьмана — одна з них була за корсунським сотником Глизьком (Улезком), який загинув у війні з Польщею в 1655 році, а друга вийшла за новгород-сіверського козака Л. Мовчана (1654), — лишилися невідомими.

Гетьманський рід Хмельницького згас у кінці XVII століття. Пізніші Хмельницькі, яких чимало було на Лівобережній Україні і в Росії у XVIII–XIX століттях, були іншого походження.

Сучасники

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія Україною у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу». Багато і захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де «виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження тощо».

Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, відносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».

Історики

Великий рух народній, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій східній Україні — Гетьманщині. Михайло Грушевський, 1913;

Хмельницький став керівником Визвольної війни завдяки тому, що здобув довір'я мас. Він ріс і жив серед козацтва, розумів його прагнення й інтереси. Народні маси зустріли Хмельницького з цілковитим довір'ям, розуміючи, що він є справжнім захисником їх інтересів. Іван Крип'якевич, 1954

Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища Дмитро Дорошенко, 1921.

ДОДАТОК № 9

Юрій Немирич

Юрій Немирич (* 1612, Овруч, Житомирська область — † 1659) — український магнат, воєначальник, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини. Автор проекту Гадяцького договору.

Народився 1612

Овруч

Помер серпень 1659

Чернігівщина

вбитий

Громадянство Річ Посполита, Гетьманщина

Національність русин

Ім'я при народженні Юрій Немирич

Діяльність канцлер

Титул шляхтич

Звання полковник

Конфесія протестант

православний

Родичі Степан Немирич

Ранні роки. Освіта

Походив із старовинного роду Немиричів. Батько, Стефан Немирич, був київським підкоморієм.

Розпочавши навчання у Раківській социніанській академії (Польща), молодий Немирич пізніше поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа.

Навчаючись у Сорбонні, захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних та юридичних систем Речі Посполитої і Московської держави. Також перу Немирича належать декілька теологічних трактатів — зокрема, надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн».

Магнат-аріанин

Закінчивши «свої університети», молодий амбітний магнат повернувся на батьківщину — і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Брав участь на чолі власної хоругви у війнах Польщі з Московщиною та Швецією (1630-ті роки).

З 1641 року, як і батько — підкоморій київський. Володів 12 містечками та 75 селами на Правобережжі. 1643 року придбав значні земельні володіння і на Лівобережжі. Будучи протестантом-аріанином, боронив права своїх одновірців у різних інституціях. Фундатор протестантської академії у Кисилині (Волинь).

Хмельниччина

На початку Хмельниччини воював проти Хмельницького як генеральний полковник Київського воєводства. Будучи прихильником семигородського князя Ракочія, у 1655 році перейшов на бік шведського короля Карла X Густава.

Гучні перемоги козаків змусили Немирича, як і лідера православної антикозацької «партії» Адама Киселя, шукати компромісу з Хмельницьким. 1657 року Юрій Немирич переїхав до Чигирина, під протекцію гетьмана, де прийняв релігію своїх предків — «руську віру».

Знатність і багатство гарантували Немиричу блискучу кар'єру в гетьманській старшині. Відразу (по прибутті до Чигирина) дістав чин полковника. В якості дипломата проводив переговори зі Швецією, які закінчилися Корсунською угодою 1657 року, що визнавала незалежність України.

Після смерті Хмельницького, завдяки фундаментальній освіченості, став Генеральним писарем — правою рукою гетьмана Івана Виговського. Від Виговського одержав підтвердження на лівобережні маєтності. Часи Виговського-Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави.

Велике Князівство Руське

Один із творців концепції Великого Князівства Руського, очолював українську делегацію на сейм 1659 року (для ратифікації Гадяцького договору, автором проекту якого був). Учасник Конотопської битви 1659 року.

Політична програма, з якою Немирич прийшов до козацького війська, не була чужою ні для Івана Виговського, з котрим вони здавна зналися особисто, ні для тієї частини старшини, яка відчувала особливу нехіть до Москви. Втім царському урядові новоспечений полковник відразу видався особливо небезпечним. Після його появи у гетьманській ставці з Москви в Україну раз за разом ідуть листи з вимогою негайно відіслати геть «німчина», «лютера» і «єврея». По смерті Богдана Хмельницького Немирич став правою рукою Виговського у планах примирення України з Польщею, Здійснити це було можливо, на його думку, шляхом утворення нового федеративного союзу держав, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб'єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з іншими державами лише свою зовнішню політику, напрями якої визначалися б на загальних сеймах. Ці ідеї почасти викладені в пакті, що утверджував Гадяцьку угоду 1658 р. 23 квітня 1659 р. Юрій Немирич як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, що тоді ж була видана друком, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польського та українського народів.

Життя, проте, швидко показало, що ідея Гадяцької унії, теоретично перспективна, спиралася на пісок, оскільки надто глибокими були міжнаціональні та міжконфесійні розбіжності між Україною та Польщею і надто запізнілою була спроба погодити їх у мирний спосіб. Уже влітку 1659 р вибухнуло спрямоване проти політики Івана Виговського козацьке повстання, очолюване Цецюрою та Золотаренком, котрі звернулися по збройну допомогу до Москви. Наприкінці липня — на початку серпня в одній із сутичок, що точилися між повстанцями й силами Виговського, загинув Юрій Немирич. Точніше місце його смерті окреслюють на полі між Кобижчею і Свидовцем ( тепер Бобровицького р-ну на Чернігівщині). За іншою версією, це сталося під с. Веприком поблизу Гадяча. Серед польської шляхти кружляли Поголоски, що йому було завдано понад 70 ран і що нападники,' знявши з убитого одяг, загорнули тіло в мішковину і вкинули до болота. Ці чутки, доповнені міфологічними деталями, швидше скидаються на легенду про смерть перевертня: неймовірна кількість ран, голе тіло в мішковині, болото як символ «злої» смерті людини, що зналася з нечистою силою. Характерно, що загибель Немирича викликала задоволення і в Польщі, і в Москві. Так, у одному з листів-новин, які поширювалися серед польської шляхти, читаємо: «Не допомогло йому те, що став русином». А в Москві з втіхою констатувалося, що нарешті убито «найбільшого злодія і єретика».

Загибель

Під час повстання проти І. Виговського налаштованих на бік москви козаків у серпні 1659 року був убитий селянами між Биковим та Кобижчею.

Юрій Немирич належить до визначних українських державотворців. Автор суспільно-політичних праць, зокрема «Роздуми про війну з Московією» (1634), та з теології, написав поему «Паноплія» (1653), польською мовою аріанські молитви. Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.

Постать Юрія Немирича і досі є певною загадкою для нащадків. Що керувало вчинками цієї фантастично багатої і найосвіченішої людини тодішньої України — біль за її долю чи політичні амбіції і жадоба влади? Як розуміти його перехід у православ'я — як щире повернення до віри предків чи політично зважений крок людини, індиферентної до питань віри взагалі? Чим диктувалася ідея створення Великого князівства Руського; бажанням перевірити політичні теорії на практиці? Наміром зробити Україну незалежною? Останньою спробою залишити її у колі звичної польської культури та в орбіті польських впливів?

Однозначних відповідей на ці питання, мабуть, і не може бути. З певністю можна констатувати лише одне: постать Юрія Немирича за масштабністю задумів і вчинків належить до зірок першої величини на небосхилі української історії XVII ст. Він же, вважається, замикає литовсько-польську добу цієї історії як останній з-поміж тих, хто роздвоювався між батьківщиною-Руссю і батьківщиною-Річчю Посполитою, хто відчував себе сином України і водночас громадянином польсько-литовсько-білорусько-української державної спільності, яка не витримала перевірки часом.

Праці Юрія Немирича

Discursus de bello Moscovitico ad illustrum Romanum Hojski Vlodimiriensem Capitaneum, affinem. — Paris, 1634 (в укр. перекладі: Роздуми про війну з московитами Ясновельможному Романові Гойському, Володимирському каштелянові і своякові // Хроніка-2000. — К., 1995. — Вип.)

Гадяцький трактат (1658) // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія укр. конституції. — К., 1993.

«Роздуми про війну з Московією» (1634)

поема «Паноплія» (1653)

Аріанські молитви

ДОДАТОК № 10.

Петро Дорошенко

Петро́ Дороше́нко (14 травня 1627 — 19 листопада 1698) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1665—1676). Представник козацького роду Дорошенків. Козацький полковник, учасник Хмельниччини (1648—1657), козацько-московської війни (1658—1659). Гетьман Правобережної України з 1665 року, воював проти Речі Посполитої. У 1667 року завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. 1668 року був проголошений гетьманом Війська Запорозького по обидва боки Дніпра. Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654—1667 рр.) Українсько-польській війні (1666—1671 рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672—1676 рр.). Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна — Наталя Гончарова.

Молоді роки

Народився в Чигирині. Походив із давнього козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка. Михайло Дорошенко потрапив у пастку в 1628 році під час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея. За легендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (Феодосії). Батько — наказний гетьман, козацький полковник Дорофій Дорошенко. Дружина — Маряна Дорошенко.

Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1657. Виконував важливі доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядами.

У 1658 році — прилуцький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658—1659). Деякий час він співпрацював із гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, а потім і з Юрієм Хмельницьким, сином Богдана. У 1665 році Петро Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України, замінивши на цій посаді Павла Тетерю, який у своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довіру значної частини козаків

Початок гетьманства

Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана Івана Виговського. У 1660 у званні полковника чигиринського Петро Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. У 1663—1664 — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 — полковник Черкаського полку.

10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. У 1665—1666 Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву — Василя Дрозденка і Степана Опару.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

Запровадження реформ

Світло-рожевим позначені території, що відійшли Москві за Андрусівським миром.

Чигиринський замок. Бастіон Дорошенка.

Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.

У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.

Однак, за умовами Підгаєцької угоди, П.Дорошенко вимушений був таки визнати владу польського короля і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.

Об'єднання з Лівобережжям

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України.

Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря Петра Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенку за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його спільників — кримських татар.

Союз з Османською імперією

Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. В середині березня 1669 році в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз був затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 року в Корсуні.

1669 року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку. На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном[3]. За цим старим договором:

територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни;
на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;
султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

Війна з Польщею

У вересні 1670 Петро Дорошенко як санджакбей турецького султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайлом Ханенком. Упродовж 1671 призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могильов, Вінницю.

Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 українсько-турецько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір 1672.

Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1673, замість скиненого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 було проголошено гетьманом всієї України.

У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

Зречення гетьманства

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679—1682 роках Дорошенко був призначеним вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області Росії; 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер 19 листопада 1698 року. Похований на сільському кладовищі. Там є кам'яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів, та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

ДОДАТОК № 11.

Йо́сип Тука́льський-Нелюбо́вич

Пам'ятник митрополиту у Чигирині

Йо́сип Тука́льський-Нелюбо́вич (рік народження невідомий Пинський повіт — ↑26 липня 1676, за іншими даними 1675 рік) — православний митрополит Київський, Галицький та всієї Русі в 1663-75 роках.

Біографія

У молодому віці прийняв чернечий постриг. З 1654 — архімандрит Ліщинського монастиря і старший Віденського Святодухівського монастиря.

З серпня 1661 року — єпископ Могилівський (Мстиславський). Невдовзі переїхав до Чигирина, де був у 1663 (за іншими даними — 1664 року) обраний на митрополита Київської митрополії. Проте, в той час між козацькою старшиною відбувалась боротьба за владу. Внаслідок чого, ще одним кандидатом на митрополію був висунутий Перемишльський єпископ Антоній Винницький. При цьому — обох кандидатів затвердив король. За підтримки гетьмана Павла Тетері, Винницький був проголошений митрополитом, а поляки ув'язнили Тукальського. Одночасно, на Лівобережній Україні на митрополичий престол претендували єпископ Мефодій (Филимонович), кандидат московського уряду.

Виступав проти втручання польського уряду в українські церковні справи, за що у червні 1664 року був ув'язнений у Марієнбурзькій фортеці в Пруссії.

1666 року у Чигирині Гетьманом України було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка. Він звільнив Правобережжя від поляків й визволив митрополита Тукальського. Тепер він управляв єпархіями на Правобережжі, Білорусі та в Литві, а за Винницьким залишились — Львівська, Перемиська та Луцька єпархії. Деякий час перебував у Вільно та Могильові, а згодом повернувся до Чигирина.

Дворічне перебування у польському ув'язненні сприяло зростанню авторитету Йосифа Тукальського-Нелюбовича у середовищі православного духовенства, козацтва та української шляхти. Незважаючи на розділ України, Тукальський-Нелюбович продовжував вважатися митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси, і переважно самостійно вирішував усі питання церковного життя. За підтримки гетьмана Петра Дорошенка 6 березня 1668 року (за іншими даними − 1670 року) отримав благословення від Константинопольського патріарха.

Остання спроба об'єднати Київську митрополію в єдине ціле була зроблена після того, як Петро Дорошенко став гетьманом лівобережної України, й об'єднав два береги. Митрополит Тукальський також очолив українську церкву на обох берегах Дніпра. Єпископа Мефодія, якого Москва поставила місцеблюстителем Київської митрополії, було зіслано до Уманського монастиря. Митрополит розпорядився в усіх українських православних церквах не поминати московського царя, як глави держави (як це запровадили за Мефодія).

Відстоював незалежність української церкви від зазіхань московського патріархату та виступав за її канонічне підпорядкування Константинопольському патріарху. Про те, що його визнавали митрополитом на обох берегах Дніпра свідчить той факт, що Москва призначила місцеблюстителем Митрополичого престолу Лазара Барановича лише після смерті митрополита Тукальського.

Помер 26 липня 1676 року в Чигирині, в монастирі Св. Троїці. Похований у Троїцькому чоловічому монастирі. Згодом його прах було перенесено до Лубенського Мгарського монастиря.

Вшанування пам'яті

11 серпня 2007 року в Чигирині був відкритий Пам'ятник Йосипу Нелюбович-Тукальському.

Йосиф (Нелюбович-Тукальський)

У 1668 році гетьманом обох берегів Дніпра став Петро Дорошенко. Йому вдалося на короткий час об'єднати під своєю владою майже всі українські землі. На Київський митрополичий престол зійшов Йосиф (Нелюбович-Тукальський), обраний на митрополита ще в 1663 році на Соборі в Умані і затверджений у цьому званні польським королем. Митрополит Йосиф виступав за збереження канонічного зв'язку з Константинополем. Тому, прибувши до Києва, він наказав припинити поминання в церквах царя Олексія Михайловича і поминати лише гетьмана Петра. З єпископа Мефодія (Филимоновича) Йосип зняв мантію та панагію й заслав його в ув'язнення в Уманський монастир[10]. Під час правління митрополита Йосипа спроби переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви не мали успіху.

Митрополит Йосип помер 26 липня 1675. З цього часу місцеблюстителем знову стає Лазар (Баранович), що не визнається на Правобережжі. Митрополичий престол залишався вакантним до 1685 року.

ДОДАТОК № 12

Іван Мазепа

Івана Мазепи роботи Осипа Куриласа, 1909 р. Універсал Івана Мазепи

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні(1704–1709). Князь Священної Римської Імперії (1707–1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Молоді роки

Народився на хуторі Мазепинці Київського воєводства (неподалік Білої Церкви). 1592 року король Сигізмунд II Август пожалував його шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колединському з роду Курчів.

Батько Івана, Стефан-Адам Мазепа, був шляхтичем, але покозачився в часи Хмельниччини і став 1654 року Білоцерківським отаманом. Його дружина, Марина Мокієвська, була представницею старого шляхетського роду з Білої Церкви. Вона присвятила свої молоді роки сім'ї й вихованню сина Івана та доньки Олександри.

Дитинство Івана припало на час Хмельниччини і Руїни. Ще змалку мусив він навчатися військовій справі, їзді верхи, фехтуванню.

Мати відправила сина на навчання до Києво-Могилянської академії. В академії він три роки вивчав риторику та латину. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма видами літературної творчості. Протягом свого життя він опанував 8 іноземних мов.

Закінчивши навчання, Іван повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина і вислав його до двору польського короля, великого князя литовського і руського Яна II Казимира. Іван став королівським пажем і зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей.

На королівській службі

Ян II Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами. Щороку він висилав за кордон трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа потрапив до цієї трійки стажерів і відвідав Німеччину, Францію та Італію можливо й Австрію по дипломатичній місії козаків. 1659 року він повернувся до Речі Посполитої де познайомився зі справами щодо українського населення (1677), а також з лобістами українського питання в польському сеймі. Після цього король Ян-Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Туреччині та Росії (усі між 1662–1669рр). У 1670 р. познайомився з сином Б.Хмельницького, Юрієм, але не став на його бік, оскільки вважав його персону занадто слабкою.

Легенда про вигнання

Під час служби при дворі Яна Казимира, Мазепа мав персональний конфлікт з шляхтичем Яном-Хризистом Пасеком, який ледве не вилився в дуель в королівських палатах. В результаті Мазепа втратив прихильність короля і змушений був повернутись на Україну.

Ян-Хризист Пасек згадує у своїх «Споминах» історію, яка легко стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, ймовірно, далека від правди. Пасек стверджує, що Мазепа мав коханкою дружину визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив'язати його наголо до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?»

Ця історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.

Повернення в Україну та служба Дорошенкові

З 1663 р. Іван Мазепа жив у родовому маєтку в с. Мазепинці, потім успадкував після смерті батька посаду чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломний момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі.[джерело не вказано 723 дня].

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов'язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668–1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116).

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, виконує обов'язки генерального осавула. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Він не був генеральним писарем: сучасну вістку про це, дуже популярну й досі в історичній літературі, спростував був ще сам Дорошенко (справді, генеральним писарем у 1669–1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («росторопності й цікавості», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії.

Перехід до Самойловича

У червні 1674 р, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які могли б його вбити, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.) Та своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний військовим осавулом.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительки Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у таких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей». В основу яких покладено «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви.

Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Гетьманство

Пам'ятний камінь на місці, де, ймовірно, Іван Мазепа був обраний гетьманом України. Тут, у селищі Коломак, заплановано встановити пам'ятник гетьману Мазепі

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Ревний покровитель православ'я, він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Цікаво, що в Апостолі 1695 року було зазначено, що видання книги "За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося".

У народі побутувала й до сьогодні знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Зовнішня політика

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

Господарство

Українське господарство в добу Мазепи переживає часи свого піднесення. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

В кінці XVII ст. дуже розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

Так, відомо 14 Універсалів І. Мазепи про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. Зокрема, Універсалом від 9 лютого 1688 року Гетьман Іван Мазепа підтверджує маєтності Межигірського монастиря, серед яких є «рудні», Універсалом від 9 травня 1690 р. він дозволяє стародубівському полковнику Михайлові Миклашевському побудувати дві рудні. Універсалом Івана Мазепи від 26 березня 1701 р. архієпископу чернігівському і новгородському у посесію надано Неданчицьку рудню.

Суспільство

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині являло собою в той час дуже поважну силу і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави. В руках козацтва були і чимала площа землеволодіння, і важливі господарські вгіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.

Розвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Селянство в часи Івана Мазепи становило більшу частину населення України. Попри розповсюджену думку ніякого не тільки масового, але й взагалі закріпачення селян в часи Мазепи не відбувалося. Селяни, по перше, ще не втратили юридичні права на землю, і якщо право займанщини вже переставало братися до уваги як право власності, то письмово оформлені документи підтверджували таке право беззастережно, лише значно пізніше, через десятиліття, у другій половині 18 ст. такі письмові угоди селян перестали визнавати за юридичні документи, якщо земля, на якій вони жили була повторно роздана конфідентам верховної влади, по друге, навіть там, де селяни жили на землі державців, вони повністю зберігали за собою право вільного переходу на нове місце проживання, з правом забрати своє рухоме майно, але досить часто продавали й землю, яку вони обробляли, і яка формально-юридично належала державцям, що ставало причиною багатьох конфліктних ситуацій, як це засвідчують документи тих часів. Натомість існує лише один документ, універсал Мазепи, вписаний до полтавських актових книг (і з огляду на відсутність оригіналу точна передача змісту якого може викликати сумніви) що стосується Полтавщини, де селянам забороняються селянські переходи, та попри те, що в тисячі інших універсалів Мазепи такого немає, а навпаки, в них досить широко віддзеркалюються вільні переходи селян від одних державців до інших, в українській історіографії традиційно широко використовуються посилання лише на зазначений вище універсал в роботах, які стосуються соціально-економічного становища України за часів Мазепи, що фатально спотворює дійсний правовий статус селянства тих часів. Матеріальне становище селянства почало помітно погіршуватися за часів Північної війни, коли воно сильно було обтяжене розквартируванням в Гетьманщині багатьох російських полків внаслідок тотальної мілітаризації Росії Петром І, годувати голодних російських солдатів та утримувати коней драгунів мало за свій кошт українське населення, сталося це після Полтави, вже за Скоропадського, мляві спроби якого протидіяти цьому були надто анемічними, щоб Росія взяла їх до уваги, хоч до закінчення Північної війни у нього були деякі дипломатичні можливості, щоб послабити та відтермінувати цей тягар, спричинений брутальним порушенням царським урядом автономних прав Гетьманщини.

Розвиток культури

Не менш важливий був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.

Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

Відносини з Московією

Коли 1689 року на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар (див. Азовські походи 1695—1696), кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а московські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, серед іншого, він став другим кавалером ордену св. Андрія Первозванного, за клопотанням Петра, отримав титул князя Священної Римської Імперії.

Завдяки близьким стосункам із Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Сили повстанців налічували 12 тис., коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква (див. Облога Білої Церкви (1702)). З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року (див. Хмельниччина). Однак у 1702 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшися замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру. Його місце зайняв товариш Михайло Омельченко.

21 квітня 1708 Василь Кочубей і Іван Іскра подали Петру донос з 25 статей на Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.

Справа Кочубея й Іскри

1 стаття. 1706 р., в Мінську гетьман говорив на самоті, що княгиня Дольська, родичка Станіслава Лещинського, запевняла його, що король Станіслав бажає дати запорозькому війську бажану волю.

2 стаття. Того ж року Мазепа погано говорив про литовського гетьмана Огінського, союзника московського государя.

3 стаття. Почувши, що король Август покинув Польщу і поїхав у Саксонію до шведського короля, Мазепа радів з цього приводу.

4 стаття. 1707 р. почувши, що коло Пропойська розбите царське військо, гетьман, спитав у Кочубея пошепки чи правдива ця новина.

5 стаття. Того ж року в Батурині, за обідом, Мазепа сказав що дістав новину про поразку царського війська, і потім дуже сміявся з цього. Потім пив за здоров'я княгині Дольської.

6 стаття. Потім через тиждень Мазепа говорив Кочубею: «Я просив у царя війська для захисту Києва й України, він відмовив, і нам доведеться шукати дружби в короля Станіслава».

7 стаття. 17 травня того ж року я просив дозволу віддати свою доньку за сина Чуйкевича, але Мазепа порадив мені віддати її за польського шляхтича, бо скоро з ляхами побратаємося.

8 стаття. 28 травня сербський єпископ Рувим говорив, що гетьман журився і жалівся йому, що государ Україну обтяжає.

9 стаття. 29 травня гетьман за обідом говорив: «Москва хоче взяти в тяжку неволю всю Україну».

10 стаття. Гетьман запрошував до себе єзуїта ксьондза Зеленського. Як відомо, цей єзуїт завжди говорив не боятися шведів і підтримувати їх. Чого б то Мазепі його запрошувати, якби він не мав злих намірів?

11 стаття. Полтавський писар Олександр Чуйкевич говорив, що він заходив до гетьмана, але двері були зачинені і гетьманський слуга сказав: «Гетьман з полковниками читає гадяцький договір гетьмана Виговського з поляками».

12 стаття. В грудні 1707 року приїжджав в Батурин шведський канцелярист Кікін і Мазепа зібрав 300 озброєних компанійців захищати його.

13 стаття. На Різдво 1708 року приїжджав до гетьмана вищезгаданий Зеленський і гетьманський писар Пилип Орлик проводив його до гетьманського хутора під Бахмачем.

14 стаття. Мазепа говорив, що якщо хтось з полковників не піде разом з ним, то того він ув'язнить в тюрмі без милосердя.

15 стаття. Мазепа часто посилає козаків Кондаченка і Биєвського з усними дорученнями до хана і акерманських татар.

16 стаття. Одного разу, коли Мазепа підгуляв то почав вихваляти зрадників Виговського і Брюховецького: «Вони хотіли б вибитися з неволі, та злі люди їх до того не допустили, і ми хотіли б далі дбати про свою непорушність і волю, та ще способів до того не маємо…».

17 стаття. Одного разу гетьман говорив полковникам: «Ви думаєте, що я хочу віддати гетьманство Войнаровському; я сього не бажаю; вільно вам буде вибирати гетьманом кого схочете. Коли між вами є той, хто міг би свою батьківщину захищати, я тому уступлю; коли ж бажаєте залишити на мені цей тягар, то слухайте мене. Доведеться нам, умовившися і постановивши свій намір, братися за шаблі.»

18 стаття. Мазепа тримає при собі слуг-поляків і посилає їх без царського на те указу.

19 стаття. Государ наказував дивитись щоб люди не переселялися з Лівобережжя на Правий берег, але Мазепа нічим їм не перешкоджає.

20 стаття. На Коломацькій раді постановлено, щоб українці приближалися до великорусів, а гетьман того не допускає і Україна щораз віддаляється і чужіє.

21 стаття. Всі міста українські не укріплені і сам Батурин 20 літ стоїть без поправки. Люди кажуть, що так робиться в тій цілі, щоб міста не могли захищатися.

22 стаття. Коли до гетьмана прийшла звістка, що запорожці з Петриком піднялися з татарами проти великорусів, Мазепа сказав: «Нехай би ці ледарі робили те, що мають робити».

23 стаття. Одна близька до Мазепи особа говорила про татар: «Ці люди нам скоро знадобляться».

24 стаття. Гетьман говорив львівському міщанинові Русиновичу: «Щоби тільки Бог дав мені сили і здоров'я, котре ослабло, я прихильний полякам. Бачу, що цар образив Польщу, але й Україну від сильно обтяжив».

25 стаття. Гетьман самовільно орудує військовою скарбницею, роздає землю своїм прихильникам. Наприклад, помер полковник Солонина, то Мазепа віддав його села генеральному обозному Дуніну-Борковському, не залишивши нічого нащадкам полковника Солонини.

Північна війна

Проте на початку XVIII ст. у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, скасовувалися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. Регулярно їх полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70% складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля московитських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

Союз зі Швецією

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш».

Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700–1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скористаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною.

За словами Пилипа Орлика (в меморіалі «Déduction des droits de l'Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 p.), зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708–1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва . Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинання Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований у Галаці. Через два роки турецькі мародери в пошуках скарбів, розкопали могилу і не знайшовши їх, викинули тіло гетьмана на вулицю. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

Культурна спадщина

Рішення Мазепи відмовитись від союзницьких стосунків з Московією досі розглядається офіційною російською (як раніше і царською, і радянською) історією як зрада і порушення Переяславської угоди.

Хоча, так зване «москвофільство» Мазепи в період його гетьманування було лише одним з двох торів його загальної політики, так само, як розрив з Москвою походив не з якоїсь вродженої ворожості до неї, а з глибокої відданості інтересам України, кінець-кінцем, з любові до своєї власної Батьківщини.

За часів перебудови 1986–1991 рр. в СРСР уперше були дозволені публікації з іншим трактуванням дій гетьмана. Після проголошення незалежності Україною 1991 року, I. C. Мазепа став національним героєм в офіційних історичних дослідженнях, підручниках і центральних мас-медіа.

За розпорядженням Петра I, Російська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі. Пряма цитата:Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа, бывший гетман украинский, или паче — антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, как змей вселукавый, яд своего злого умышления на православное государство изблева в 1708 г. в месяце декабре… Как второй Иуда-предатель, отвержися Христа Господа и благочинной державы…

Досі Російська православна церква та Українська православна церква Московського патріархату анафему не зняли. Тому в Києво-Печерській лаврі Мазепу досі піддають анафемі, а у Михайлівському монастирі (УПЦ-КП) моляться за упокій його душі. Вже 10 липня 1918 року у Софійському соборі єпископ Назарій з дозволу митрополита Київського і Галицького Антонія відслужив панахиду по гетьману Івану Мазепі. Під час панахиди за пропозицією В. Отамановського було вирішено перенести прах Мазепи, а також Калнишевського й Полуботка до Святої Софії й поховати поряд з гробницею Ярослава Мудрого.

Меценатство

Києво-Печерська Лавра:

Троїцька Надбрамна церква (1106–1108; перебудови XVII–XX ст.) відновлена коштом І. Мазепи

Успенський собор (1073–1089; перебудова XVII–XVIII ст.) відновлений коштом І. Мазепи (1690) + подарунки.

Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696–1698) побудована коштом І. Мазепи

Кам'яний мур (1696–1701) будувався коштом І. Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 р.); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати Івана Мазепи) (1698–1701)

Церква Різдва Богородиці (1696)

Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)

Трапезна Покрови Богородиці (кінець 1690-х, знищена більшовиками у 1960-их)

Вознесенська церква (1701–1705)

Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)

Військовий Микільський собор (1690–1696)

Богоявленський собор (1693)

Софіївський собор у Києві (1697–1700)

Дзвіниця та мури Софіївського монастиря у Києві (1699–1707)

Дзвіниця Пустинно-Миколаївського монастиря (друга половина 1690-х)

Собор Живоначальної Трійці у Батурині (1692)

Церква Св. Миколи у Батурині

Воскресенська церква у Батурині

Церква Покрови Богородиці у Батурині

Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря

Успенська церква Глухівського монастиря (1692)

Трапезна та дзвіниця Глухівського монастиря

Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря

Мала трапезна церква Густинського монастиря

Покровська церква в с. Дігтярівці Новгород-Сіверського району Чернігівської області (1708–1709 або 1710)

Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)

Церква Петра і Павла в с. Іванівському (поч.1700-х)

Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)

Дерев'яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам'янського Успенського монастиря

Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Батурин) Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (поч. 1700-х)

Храм Преображения Господня Лубенського Мгарського монастиря

Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря

Дерев'яний храм в ім'я Воскресіння Христового в Любечі

Мурована Воскресенська церква в Любечі

Собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря

Церква в с. Мохнатин (1692) іконостас з гербом І.Мазепи,

Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)

Вознесенський собор у Переяславі (1700)

Дерев'яна церква в с. Прачі

Дерев'яна церква Св. Іоанна Хрестителя

Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.)

Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1679–1695)

Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові

П'ятницька церква в Чернігові

Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові

Церква Іоанна Предтечі в Чернігові

Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові

Микільська церква у Білій Церкві (1706)

Братський Богоявленський монастир

Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві

Корпус Києво-Могилянської академії (1703)

Чернігівський колегіум (1701–1702)

Хрестовоздвиженський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689–1709)[7]

Мазепа в літературі та мистецтві

Ежен Делакруа. Мазепа на коні

«Мазепа на переправі через Дніпро»

Корнило Устиянович, 1883

Гетьман Іван Мазепа — найвідоміший в Європі та Америці гетьман України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, 6 скульптур. Серед найвідоміших творів:

гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д. Галяховського, Л. Тарасевича, М. Бернінгротга;

портрети невідомих художників XVII — початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України;

полотна історико-легендарного змісту відомих художників А. Деверія, Ю. Коссака, Є. Харпентера, М. Геримського; Теодора Жеріко («Мазепа», 1823), Ежен Делакруа («Мазепа», 1824), Г. Верне (два полотна: «Мазепа оточений кіньми», 1825 та «Вовки у погоні за Мазепою», 1826), Луї Буланже (картини: «Покарання Мазепи», 1827; «Смерть Мазепи», дата невідома), Теодор Шассеріо («Дівчина-козачка над тілом Мазепи», 1851).

поетичні та прозові твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі, Б. Брехта;

музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурні, Дж. В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковський, М. Гранваль, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова

образ Мазепи та його справ високо поцінований українським народом та зберігається в народному фольклорі, зокрема думах, приказках ("напр., «Від Богдана до Івана — не було Гетьмана») тощо, навіть у елементах одягу (мазепинка).

Лорд Байрон — Мазепа, поема (1818)

Олександр Пушкін — Полтава, поема (1828–1829)

Віктор Гюго — Мазепа, поема (1829)

Юліуш Словацький — Мазепа, поема (1840)

Ференц Ліст — Мазепа, симфонічна поема (1851)

Петро Чайковський — Мазепа, опера(1881–1883)

Михаел Балфе. «Сторінкова» кантата. (1861)

Тарас Шевченко — різні вірші

Богдан Лепкий — «Мазепа».

Бертольд Брехт — «Балада про Мазепу».

Кондратій Рилєєв

Володимир Сосюра — Мазепа, поема (1928—1959-1960)

Антоній Стаховський — Молитва за гетьмана Мазепу та інші вірші.

У 1998 році скульптор Геннадій Єршов створює погруддя Мазепи, образ гетьмана — мецената. У 2001 році режисером Юрієм Іллєнком було знято україномовний фільм «Молитва за гетьмана Мазепу»

Йому присвячено фільми:

«Мазепа» (1909) В. Гончарова (в гол. ролі А. Громов), «Мазепа» (1913) Д. Сахненка, «Мазепа» (1914) В. Гардіна з І. Мазжухіним, «Мазепа» (1914) Є. Пухальського, П. Чардиніна. Гетьмана грає Ф. Стригун у стрічці «Обітниця» (1992). Про нього і сценарій Г. Штоня «Ой горе тій чайці…», документальна стрічка Л. Анічкіна «Анатема» та кінотвір Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002. В головній ролі П. Іллєнко, Б. Ступка).

У Полтаві із 2003 р. проходить всеукраїнський фестиваль «Мазепа-фест». На ньому митці представляють свої літературні, музичні твори, відбуваються зустрічі із діячами культури.

Нагороди

Мазепинський хрест

Хрест Івана Мазепи

ДОДАТО № 13

Пилип Орлик
О́рлик Пили́п Степанович (* 11 (21) жовтня 1672[1], Косута, Ошмянський повіт, Віленське воєводство, тепер Вілейський район, Мінська область, Білорусь — † 24 травня 1742, Ясси, Молдавське князівство, нині Румунія) — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору.

Біографія

Народився в сім'ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Мати — Ірина Орлик (з білорусько-українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком).

Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

Мазепинець та гетьман-спадкоємець

Автограф Пилипа Орлика, 1710 (Філиппъ Орликъ Гетманъ войска запорожского рүкою власною) — підпис під «Пактами й Конституціями прав і вольностей Війська Запорізького».

1698–1700 — служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита у Києві, потім у Полтавському полку, а потім став старшим військовим канцеляристом і реєнтом Генеральної військової канцелярії Війська Запорізького.

З 1702 (за іншими джерелами — з 1706) року — генеральний писар і найдовіреніша особа Івана Мазепи.

1708 — взяв участь у виступі Івана Мазепи проти Петра I і перейшов на бік Карла XII.

27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію.

Перша українська Конституція

Перша сторінка конституції П.Орлика (оригінал, створений в Бендерах у квітні 1710 р. староукраїнською мовою, РДАДА, ф.124, оп.2, спр.12, арк.3.)

Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами — схвалює) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), укладає зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Створення цих документів вважається значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.

Визвольні змагання

За підтримки Карла XII Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою, і 8 листопада 1710 року остання, підтримуючи гетьмана Орлика, оголошує війну Московії.

На початку 1711 р. Орлик розпочинає спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків (прихильників Станіслава I Лещинського) проти росіян в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського царя. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. П.Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І.

Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ.

У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням П.Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував російський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. Частина татарських загонів під проводом хана здійснили похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П.Орлика серед українського населення.

У квітні Росія уклала союз з молдавським господарем Д. Кантеміром. У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Бориса Шереметьєва. За таких обставин поляки відступили, а татари і турки, налякані звісткою про те, що йде велике російське військо, почали тікати, беручи дорогою великий ясир. Українські козаки довідавшись про звірства турків і татар кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тис. українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тис., з якими гетьман відійшов до Бендер.

Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських володарів.

У 1709–1714 році перебував у Бендерах, потім із частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року у Швеції. Після підписання шведсько-російського миру виїхав із Швеції й вимушено змінив по черзі Німеччину, Австрію, Польщу. 1722 року, прямуючи до запорозьких козаків в Олешківську Січ, був затриманий турецькою владою в Хотині й до 1738 року інтернований у Салоніках.

Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Англії, Польщі, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, продовжував бомбардувати французьких, польських, шведських і турецьких політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григором (Григорієм) планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від московського ярма.

Надалі жив у Хотині, Серезі, по тому — в Чернівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де помер 24 травня 1742 року.

Польські джерела про П.Орлика

Пилип Орлик (1672–1742) — гербу «Новина» народився у Білорусі 1672 р., учився в київській Могилянській Академії, служив спершу в Києві, опісля в полтавському полку, врешті в генеральній канцелярії. У 1698 р. одружився з Ганною Герциківною. У 1706 році при безперечній підтримці гетьмана Івана Мазепи Пилип Орлик досягає однієї з найвищих посад, стає генеральним писарем Війська Запорозького. 15 квітня 1710 р. у Бендерах обраний генеральною старшиною та запорожцями гетьманом на місце померлого Мазепи.

Коріння Пилипа Орлика — це чеський баронський рід, одна із гілок котрого у XV столітті (під час гусистських війн) перебралася до Польщі, а згодом осіла в Західній Білорусі. Саме в Західній Білорусі в селі Косуті поблизу Ошмян 21 жовтня 1672 року народився Пилип Орлик, котрому судилося стати наступником Мазепи, гетьманом України і — першим політичним емігрантом в українській історії.

Батько Пилипа Орлика — шляхтич-католик Стефан Орлик — у 1673 році загинув у бою з турками під Хотином, коли синові не було й року. Мати — Ірина Малаховська — охрестила Пилипа Орлика в православному віросповіданні. І хоча він розпочав навчання в єзуїтській академії Вільно, але для завершення освіти переїздить до православної Києво-Могилянської академії, де його вчителем був професор філософії, майбутній місцеблюститель патріаршого престолу — Стефан Яворський. Саме за рекомендацією Стефана Яворського молодий Орлик у 1693 році обійняв посаду секретаря канцелярії київського митрополита, а через короткий час був запрошений до гетьманської канцелярії в Батурин.

У 1711 та 1712 двічі пробував збройною боротьбою здійснити свої права на рідній землі. Р. 1714 був з Карлом ХІІ у Молдавії, а потім разом із ним переїхав до Швеції, де перебував аж до 1720 р. У 1720 р. через Німеччину, Чехію, Шлезьк прибув до Польщі, де пробув до березня 1722 року. З Польщі виїхав до Туреччини, де затримався якийсь час у Хотині над Дністром, потім у Серезі, врешті в Салоніках, проживши тут до 1738 р. Побувавши якийсь час у Чернівцях, потім у Каушанах та в Букарешті, переїхав гетьман до Ясс і там помер у 1742 р.

ДОДАТОК № 14

Кирило Григорович Розумовський

Кирило Григорович Розумовський (18 (29) березня 1728 — 9 (21) січня 1803) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750–1764). Представник козацького роду Розумовських. Граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал.

Біографія

Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім'ї козака Григорія Розума. Старший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743–1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського.

Початок кар'єри

Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку.

Петербург, палац Кирила Розумовського на річці Мойка

За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743–1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746). 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети I, Катериною Наришкіною.

1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва обрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського.

5(16).V.1747, на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Реформа Гетьманщини

Палац гетьмана Кирила Розумовського в Батурині

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760–1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763–1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755–1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

Президент Імператорської Академії наук

З дня заснування до 1741 року в академії було 4 президенти. Всі вони були німці: Л. Л. Блюментрост, Г. К. Кайзерлінг, І. А. Корф, К. Бревен. З воцарінням Єлизавети Петрівни зухвальства німців у імперії почали придушуватись. Не обійшли увагою і Академію наук. Потрібно було знайти нового голову, але підходячої кандидатури не могли знайти перших 5 років правління Єлизавети Петрівни. Взагалі, вчених російського походження в тодішній Російській імперії було не надто то і багато. Ломоносову, якого відправили навчатися закордон, обіцяли посаду екстраординарного академіка, але на геніального Михайла Васильовича дивилися дещо з підозрою і призначили лише адьюнктом. Михайло Васильович був досить запальною особистістю і до своїх цілей з русифікації академії він часто не боявся говорити речі, які потрібно було тримати при собі.

Кандидатуру президента знайшли випадково. Після поїздки закордон на навчання Кирило Григорович за свідченнями сучасників став зовсім іншою особистістю. У своїх спогадах Катерина ІІ дуже схвальними відгуками висловлювалася про Кирила, говорячи, що за декілька років він став набагато освіченішим і витриманішим в своїх манерах, а ніж його старший брат. Всі при дворі були в захваті від його краси і манер.

Так як в процесі політики русифікації багато вчених, таких як Деліль, Ейлер, Геллерт, Гмелін і інші, вирішили повернутися на Батьківщину, то фактично високоосвічених людей в Російській імперії залишились одиниці. Становище Кирила при дворі сказало саме за себе. В указі від 21 травня 1746 року Кирило Григорович став Президентом Імператорської Академії наук. Головними напрямками розвитку тодішньої Академії наук були сфери математичних і природничих наук, вивчення природних багатств, географії, складу населення імперії. Але першою справою, яка стояла перед Кирилом — це створити атмосферу порядку і дисципліни, бо деякі диспути в академії приводили до бійок.

Молодому вісімнадцятирічному графу потрібна була міцна і сильна опора в Академії. Він вирішив зробити ставку на Михайла Васильовича Ломоносова, який мав суперечності в поглядах як з німцями, так і з росіянами. Перший крок до порядку, молодий гетьман втілив за рахунок створення нового штату та регламенту, який був підписаний імператрицею 27 червня 1747 року. За ним Академія була розділена на 2 частини — власне академію і університет. Академію мали складати 10 академіків і при кожному з них ад'юнкт і десять почесних членів, які працюють поза академією. Всі ад'юнкти мали бути росіянами. Вести документацію на засіданнях Академії мав конференц-секретар. В статуті вказана норма за якою академіки мали виконувати доручення урядових органів, бібліотека, кунсткамера, типографії, книжкова лавка збережені при Академії. Річний бюджет академії складав 53298 рублів.

Наступним кроком Кирила Григоровича було вивчення історії і географії. В 1760 році розпорядженням Сенату були зобов'язані всі регіональні уряди з доставки географічних відомостей для публікації великого Атласу Російської імперії. Збиралися відомості про всі церковні будівлі з метою вивчення їх історії. Тим не менше історична наука перебувала в стані «ембріону» в Російській імперії. Фактично першою дисертацією, яка дала поштовх до вивчення історії, стала праця Міллера «Происхождение имени и народа российского». В результаті дискусії, яка розгорілася навколо неї почалося вивчення даної галузі. Найбільшим противником Міллера виступав Ломоносов. З 1751 року Ломоносов почав активно займатися вивченням історії і в 1760 році видав «Краткий российский летописец».

Після 1748 року Кирило Григорович активно підтримував Ломоносова. В цьому ж році за написання оди на честь сходження на престол Єлизавети Петрівни він виклопотав премії Ломоносову в розмірі 2000 рублів. Для заохочення Ломоносова, Кирило Григорович розпорядився привезти академічну лабораторію в такий стан, щоб вчений міг спокійно займатися своїми дослідами в області хімії. Ломоносов став улюбленцем графа Розумовського і користувався його підтримкою у всіх починаннях.

Досить складна ситуація була також і з університетом, де фактично не було студентів. Для поповнення складу студентства Кирило Григорович вимагав з Невської, Московської і Новгородської семінарій кращих вихованців. Правда першим часом справи тут не ладились, бо студенти не підкорялися наказам, могли грубити керівництву… Новим ректором замість відомого Міллера було призначено Крашеннікова, який стабілізував ситуацію.

Кирило Григорович розумів, що без активного книговидання справа Академії не має сенсу, тому в 1748 році він розпорядився, щоб «переводили и печатали книги гражданского разного содержания, в которых польза и забава соединена б была с пристойным к светскому житию нравоучением».

В 1750 році після обрання Кирила Григоровича гетьманом України, він прохав імператрицю відійти від справ в Академії, але отримав відмову, тому вимушений був постійно розриватися між Глуховом і Петербургом.

Від справ Академії він фактично відійшов в 1765 році, коли його становище при дворі дещо похитнулося, через заяву Мировича, який на суді з приводу спроби визволити зі Шліссельбурзької кріпості Іоанна Антоновича з ціллю посадити останнього на престол, назвав Кирила Григоровича, як особу, яка стала ініціатором даної ідеї, що стало здивуванням як для суддів, так і для самого Розумовського. Тим не менше, офіційно на посаді Президента Академії Наук Кирило Григорович залишався до 1798 року.

Родина

Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім'ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743–1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе.

ДОДАТОК № 15

Васи́ль Васи́льович Ка́пніст
Васи́ль Васи́льович Ка́пніст (*12 (23) лютого 1758, с.Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії, Російська імперія — †28 жовтня (9 листопада) 1823, с.Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії, Російська імперія) — визначний російський і український поет, драматург і громадсько-політичний діяч кін. XVIII — поч. XIX ст.ст.

Капніст Василь Васильович (1758—1823 pp.) — поет, академік Російської академії наук, громадсько-політичний діяч, учасник українського автономістсько-самостійницького руху кінця XVIII - початку XIX ст. Народився на Полтавщині. Деякий час Василь Капніст перебував на військовій службі. Певний час він був директором училищі Полтавської губернії. У 1782-1783 pp. - контролер головного поштового управління у Петербурзі. У 1783 p. повернувся в Україну. Обіймав виборні посади ватажка дворянства Миргородського повіту (1782 р.; ще до переїзду до Петербурга), Київської губернії (1785-1787 pp.), генерального судді Полтавської губернії (з 1802 р.) і полтавського ватажка дворянства (з 1820 р.). У 1787 р. Василь Капніст разом із групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні. У квітні 1791 р. він за дорученням українських патріотичних сил їздив до Берліна, де вів переговори з представниками урядових кіл Пруссії про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у разі відкритого збройного виступу проти російського самодержавства, але позитивної відповіді не одержав. Василь Капніст написав «Оду на рабство», яка була його реакцією на введення кріпацтва на Лівобережній Україні в 1783 р. У 1798 р. він опублікував поему «Ябеда», у якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях

Біографія

Василь Васильович Капніст народився в Обухівці на Полтавщині (тепер с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області). Походить зі славного поміщицького роду Капністів.

У шістнадцять років він поступив на службу капралом в Ізмайловський полк. З 1775 року — офіцер Преображенського полку.[1]

В 1782-83 рр. — контролер головного поштового управління у Петербурзі.

Знайшов свій вічний спочинок у рідному селі, похований там же біля могили батька.

Літературна творчість і політична діяльність[

Василь Капніст почав друкуватися в 1780 році російською мовою.

Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші.

В 1783 році написав «Оду на рабство» (опубл. 1806), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема, остаточної ліквідації в 1783 році козацьких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні.

В 1787 році В.В.Капніст разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні («Положение, на каком может быть набрано й содержано войско охочих козаков»), який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відхилений царським урядом.

У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, у т.ч. з міністром закордонних справ (канцлером) Прусії Е.-Ф.Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

В 1798 році опублікував поему «Ябеда», в якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях.

В.Капніст переклав «Слово о полку Ігоревім» на російську мову і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження і українські особливості цього твору.

Вшанування пам'яті

У листопаді 2008 року в рідному селі В.В. Капніста відбулися урочистості з нагоди відкриття пам'ятника поетові і громадському діячу, спорудженого за проектом харківського студента Сергія Лінника коштом заснованого в 2007 році нащадками давнього роду Капністів «іменного» фонду за сприяння районної та обласної влади. На урочистих зборах згадували яскравий життєпис Василя Васильовича Капніста і відкрили йому погруддя.

ДОДАТОК № 16

Микола Гоголь (1809-1852) — російський і український письменник.

«Він поєднував у собі ніжного лірика з грізним сатириком-викривачем, добродушного гумориста з трагіком високої напруги, захопленого співця краси, природи і людини з нещадним суддею людської пошлості і підлості» М.Рильський
Гоголь, поряд з Пушкіним та Лєрмонтовим, належить до тих визначних письменників, які закладали основи російської соціально-критичної прози початку XIX ст. Але якщо критична оцінка явищ дійсності в прозі Пушкіна і Лєрмонтова набуває переважно драматичних, а почасти й трагічних відтінків, то критичний пафос у прозі Гоголя забарвлений нотками комізму і сатири. Степан Васильченко, характеризуючи твори Гоголя, писав, що вони «одзначаються високою художністю й незрівнянним ясним гумором», і в них «ми маємо такий скарб, рівного якому не знайдеться в світовій літературі». Гоголь — перший російський прозаїк-сатирик, у творах якого із шекспірівською прозорливістю комізм життєвих ситуацій переплетений з трагічною гіркотою роздумів про дійсність. Тому своєрідним посмертним епіграфом до творчості Гоголя стали слова пророка Єремії, викарбувані на надгробному пам'ятнику письменника: «Гірким моїм словом посміюся».

Життя Гоголя.

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня (20 березня за ст. ст.) 1809 р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батьки майбутнього письменника, Василь Опанасович Гоголь-Яновський і його дружина Марія Іванівна, були поміщиками середнього достатку. По батьківській лінії рід Гоголів вів своє походження від козацького полковника Остапа Гоголя, соратника гетьмана Петра Дорошенка, по материнській — мав далекі родинні зв'язки з Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм. Дитячі роки Гоголя пройшли в батьківському маєтку, в селі Василівці, неподалік від Диканьки, яку пізніше Гоголь уславить своїми творами. Батько Гоголя служив секретарем у царського вельможі Д. Трощинського, господаря сусіднього маєтку в Кибинцях, і писав комедії, що ставились в домашньому театрі. Атмосфера пожвавленого літературного життя, українського фольклорно-поетичного середовища, багатого на історичні перекази та народні легенди, велика бібліотека в маєтку в Кибинцях — усе це вже з раннього дитинства формувало в майбутньому письменникові інтерес до літератури, розвивало його творчу уяву та художні смаки. З дев'ятилітнього віку Гоголь навчається в Полтавському повітовому училищі, потім бере приватні уроки у вчителя Г. Сорочинського, а далі вчиться в Ніжинській гімназії (ліцеї). У 1828 р. закінчилося навчання. Про настрій юного випускника свідчать такі рядки з його листа матері: «...я палав невгасимим завзяттям зробити життя своє потрібним для блага держави, я кипів бажанням принести хоча б маленьку користь. Неправосуддя, найбільше в світі нещастя, більш за все розривало моє серце, я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втратити без того, щоб не зробити блага».

З такими ідилічними мріями після закінчення гімназії Гоголь прибув до Петербурга, який швидко спростував його ілюзії щодо можливості якихось змін у бюрократичному державницькому апараті царської Росії. Перші літературні спроби Гоголя зазнали краху, як і спроба стати драматичним актором. Зрештою йому вдається влаштуватися на службу, яка, хоча і додасть так необхідних йому в письменницькій роботі творчих вражень, але водночас остаточно розвіє його юнацькі уявлення про чесну і корисну діяльність в умовах тогочасного суспільства. Розчарувавшись у чиновницькій службі, Гоголь спробував свої сили на викладацькій роботі. Ще змалку його вабили розповіді про героїчне минуле свого народу, тому Гоголь обирає саме фах історика. Він мріяв очолити кафедру історії у щойно відкритому Київському університеті і навіть склав план викладання української історії, але вакансія дісталась іншій людині, і Гоголь залишається в Петербурзі. Деякий час він працював у Патріотичному інституті (1831 —1835 рр.), після чого перейшов до університету — лектором з історії середніх віків. Серед його студентів був майбутній російський письменник І. С. Тургенєв. За свої лекції в університеті Гоголь одержав іменний подарунок від імператриці — діамантовий перстень. Проте служба в університеті не задовольняла його, і невдовзі він залишив її. У 1836—1839 рр. Гоголь майже постійно живе за кордоном, лише зрідка навідуючись до Росії. На той час він уже знаменитий письменник, творами якого захоплюється вся Росія. Перебування за кордоном, з одного боку, за словами самого Гоголя, надавало йому творчої наснаги ( в цьому відношенні він особливо виділяв Італію, яку називав «батьківщиною своєї душі»), а з іншого боку, рятувало його від душевних депресій, від яких він потерпав, починаючи з кінця 30-х років і які згодом переросли в хронічну нервову хворобу, що її не могли здолати ані російські, ані кращі іноземні лікарі. Останні роки життя Гоголь провів у Росії. Завжди сумлінний християнин, Гоголь доводить свою віру майже до фанатизму: оточує себе священиками, під їхнім впливом відмовляється від літературної творчості, намагається переконати друзів і широкі кола громадськості у винятковості власної місії, яка полягає ледве не в духовному порятунку всього російського суспільства.
Помер Микола Васильович Гоголь 4 березня (21 лютого за ст. ст.) 1852 р.

Цікаві факти із життя Гоголя

Народженая Гоголя оповите численними легендами. За родинними переказами, шлюб батька з його майбутньою матір'ю відбувся внаслідок пророцтва, яке батько уві сні почув від самої Діви Марії. Тривалий час мати народжувала мертвих дітей, і лише після довгих молитов перед іконою Миколи-Чудотворця небо послало їй сина, якого на честь святого назвали Миколою.

Люди, які знали Гоголя, стверджували, що він був доволі загадковою й утаємниченою особою. Навіть з найближчими друзями він ніколи не був цілковито відвертим. Він уникав говорити про свої погляди, про обставини свого життя, про літературні плани та сімейні проблеми. Зі слів різних людей Гоголь поставав зовсім різною людиною.

Нічого достеменно невідомо і про особисте життя Гоголя. Серед жінок, яких, можливо, міг кохати Гоголь, називають княгиню Анну Михайлівну Вельєгорську і придворну красуню Олександру Осипівну Смирнову-Россет, але ніяких свідчень про це ані знайомі письменника, ані він сам не залишили.

Як і народження, смерть Гоголя також оповита різноманітними фантастичними історіями, які з'явилися після того, як тіло письменника у 1931 р. було перепоховане на Новодівичому кладовищі. Відомо, що ще за життя Гоголь надзвичайно боявся, що напад летаргічного сну, на який він страждав, можуть сприйняти за його смерть. Поширилися чутки, буцімто при перепохованні тлінних останків Гоголя бачили, що віко його труни зсередини було подряпане й пошкоджене, а тіло лежало долілиць... Втім, медики цей факт давно спростували.

ТВОРЧІСТЬ ГОГОЛЯ

Уже в дитячому віці Гоголь пише свої перші вірші, а під час навчання в Ніжинській гімназії пробує свої сили в драматичних і прозових жанрах. Перший опублікований вірш Гоголя «Італія» з'явився у 1829 р. в петербурзькому журналі «Син Вітчизни», але без авторського імені. Того ж року Гоголь власним коштом видає поему «Ганц Кюхельгартен». Головний персонаж твору — романтичний юнак, якого гнітить пасивне існування і який прагне до активної суспільної діяльності. Ця перша проба пера виявилась невдалою, і після дошкульної критики Гоголь, викупивши з книжкових крамниць увесь тираж твору, спалив його. Втім мине лише два роки, і про твори Гоголя говоритиме вся Росія.

Зрілу творчість Гоголя можна поділити на два періоди.

Перший період припадає на початок 30-х років XIX ст. і характеризується тим, що в цей час Гоголь писав твори на українську тематику (так званий диканський цикл).

Другий, з 1835 р., продовжує українську тематику в творчості Гоголя (миргородський цикл), але, в переважній більшості творів, розробляє російську тематику і насамперед тему Петербурга (петербурзький цикл).

Диканський цикл гоголівських творів — це цикл веселих повістей на українську тематику під спільною назвою «Вечори на хуторі біля Диканьки», що вийшли двома частинами (збірками) у 1831 —1832 рр. До них увійшли повісті «Соро-чинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Утоплена», «Втрачена грамота», «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце». Саме ці повісті зробили Гоголеві літературне ім'я.

Гоголь, який народився і виріс в Україні, розпочав зрілий етап своєї творчості українською тематикою. Відтворити дивовижний і казковий образ України, збагачений сюжетами старовинних легенд, опоетизований барвами чарівного українського слова, поставив собі за мету Гоголь у своїх диканських повістях. Увесь цикл побудовано у формі розповіді, яка ведеться від особи простакуватого пасічника Рудого Панька. Він розповідає фантастичні історії, кожна з яких є окремою повістю циклу, а всі разом вони створюють неповторний образ Диканьки, її мешканців, їх хутірського життя з притаманними йому турботами і розвагами. Цілу галерею мудрих і відважних, дотепних на слово і життєрадісних персонажів виведено на сторінках «Вечорів на хуторі біля Диканьки».

Диканський цикл

Диканський цикл став справжньою енциклопедією побуту, звичаїв, моралі, особливостей національного світогляду, міфології та фольклору українського народу. За словами Остапа Вишні, у своїх повістях «Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу... Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.? Гоголеве слово наснажене духом українського народу, напоєне ароматом рідної мови». Яскравий живий образ України, що постає з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії.Уже в повістях диканського циклу виявили себе і дві най-прикметніші ознаки гоголівського художнього стилю — комізм і тяжіння до фантастики, то веселої і життєстверджувальної, то похмурої і гнітючої.

Миргородський і петербурзький цикли.

У 1835 р. світ побачили дві нові збірки повістей Гоголя «Миргород» і «Арабески». Якщо диканський цикл утверджував у творчості Гоголя романтизм, то нові збірки повістей ознаменували перехід письменника на позиції реалізму. Як і диканський, нові цикли повістей стали літературним тріумфом Гоголя. В. Бєлінський із захопленням проголосив його «законодавцем літератури і главою поетів». Миргородський цикл складався з повістей («Старосвітські поміщики», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»), які продовжували українську тематику, але в дещо зміщеному ракурсі: замість сільського середовища на перший план виступило середовище поміщицьке, маломаєтне та чиновницьке; замість поетичної історії про хитромудрі витівки закоханих — дрібні клопоти і неприємності, повсякденний побут; замість виразних у своїй визначеності характерів — вульгарність і безликість обивателів. Винятком із творів циклу стала повість «Тарас Бульба», в якій письменник героїзує українське козацтво.

Збірка «Арабески» започаткувала петербурзький цикл творів Гоголя: до нього, крім власне повістей збірки («Невсь-кий проспект», «Портрет», «Записки божевільного»), відносять і ті гоголівські твори, які з'явилися пізніше, — повісті «Ніс» (1836), «Коляска» (1836), «Шинель» (1842). Сама назва циклу дещо умовна. Хоча, з одного боку, дія більшості творів відбувається в Петербурзі, з іншого боку, узагальнена картина петербурзької дійсності символізує всю Росію, мораль, звичаї, норми поведінки різноманітних прошарків тогочасного суспільства, підпорядкованого деспотичному режимові царської Росії. У циклі петербурзьких повістей Гоголь створює образ Петербурга. Велике столичне місто під його пером постає осереддям жахливих контрастів, соціальних і моральних конфліктів, місцем принижень і трагічної самотності «маленької людини», яка відчуває себе лише непомітним гвинтиком в бездушному механізмі велетенської державної машини, що нівечить людські долі, калічить душі, нищить благородні мрії та наміри своїх громадян.

«Ревізор». «Мертві душі».

Від осміяння світу петербурзького чиновництва, де панує лицемірство, угодництво та хабарництво, Гоголь переходить до викриття моральних і соціальних вад російського суспільства в цілому. Образ Петербурга розростається під пером Гоголя до символу всієї Росії, фантастичний елемент поступово витісняється реалістичним, життєві картини набувають ознак дедалі ширших соціальних узагальнень і спрямовуються на розкриття найбільш типових постатей та суспільних явищ тогочасного російського життя. М'який, комічний пафос попередніх творів Гоголя переростає в нещадну сатиру, яка цілить у наймерзенніші, в найогидніші прояви змертвілої душі імперського деспотизму.

У 1843 р. світ побачила найвідоміша комедія Гоголя — «Ревізор». В сюжетну основу комедії покладено історію анекдотичного непорозуміння: 23-літнього дворянина Хлестакова чиновники провінційного містечка приймають за ревізора. Такий сюжет дав Гоголю можливість створити вражаючу картину хабарництва і казнокрадства царського чиновництва. Сюжет гоголівського «Ревізора» нагадує російськомовну комедію Г. Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827), але якщо в українського письменника головний герой, петербурзький чиновник Пусто-лобов, потрапляючи до провінційного містечка, навмисно вдає з себе ревізора, то гоголівського Хлестакова за ревізора приймають самі чиновники, що переносить акцент з героя-пройдисвіта на абсурдність російської соціально-політичної дійсності. «У "Ревізорі", — писав Гоголь, — я зважився зібрати в одну купу все погане в Росії ... всі несправедливості, які чиняться в тих місцях і в тих випадках, де найбільше потребують людини справедливості, і за один раз посміятися над усім». Синдром хлєстаковщини під пером Гоголя обертається на вирок хворому сумлінню російського чиновництва, а провінційне містечко стає свого роду мікромоделлю всієї Росії.

Якщо в «Ревізорі» акцентується моральна деградація російського чиновництва, то в поемі « Мертві душі», перший том якої з'явився у 1842 р., Гоголь сатирично викриває духовний занепад російського поміщицтва. Написаний прозою, цей твір дістав жанрове визначення поеми, тому що, на думку Гоголя, від звичайних романів його відрізняла широка за обсягом тематика. «Мені хочеться в цьому романі показати хоча б з одного боку всю Русь», — пояснював Гоголь у листі до Пушкіна. Крім того, як і в ліро-епічних поемах, у творі Гоголя суттєве місце посідає постать автора, який постійно втручається в розповідь, коментуючи або лірично узагальнюючи зображувані події. Сюжет «Мертвих душ» — це історія кмітливого чиновни-ка-пройдисвіта Чичикова, який вирішив збагатитись на купівлі "мертвих душ", тобто реєстрів померлих селян, які фіктивно, за паперами, можуть бути видані за живих і в такий спосіб примножити статки поміщика додатковою кількістю приписаних йому кріпосних душ (Чичиков має намір закласти цих вже померлих кріпаків в Опікунську раду й отримати гроші). Мандруючи Росією, Чичиков зустрічається з представниками різних прошарків російського суспільства, внаслідок чого перед читачем постають ціла галерея негативних суспільних типів і картина різноманітних хиб і вад, притаманних поміщицько-чиновницькому середовищу. Саме в «Мертвих душах» найвищого розвитку досягла та особлива властивість сатири Гоголя, яку надзвичайно точно визначив у його творчості Пушкін. Гоголь згадував: «Він мені завжди казав, що ще в жодного письменника не було цього дару виставляти так яскраво вульгарності життя, вміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся ця мізерія, що ховається від ока, блимнула б крупно в очі всім». У процесі роботи авторський задум поеми значно розширився. Гоголь приходить до думки про необхідність створення трьох томів. Проте цей великий задум не був завершений. Письменник створив лише перший том, який і мають на увазі, коли йдеться про «Мертві душі» взагалі. Написаний другий том Гоголь, перебуваючи в стані важкої духовної кризи і сумнівів щодо спроможності художньої літератури впливати на моральність людини, спалив, а над третім томом і не починав працювати.

Натомість Гоголь у 1847 р. написав філософсько-публіцистичну книгу «Вибрані місця з листування з друзями», в якій виклав свої погляди на життя та літературу і, крім того, у відверто дидактичній, а місцями навіть і зверхній формі вдався до повчання громадськості Росії, розробивши ідеальну, як на його погляд, модель моральної поведінки людини, обов'язкову для виконання всіма, без винятку, прошарками російського суспільства — від селянина до царя. Поява цієї книги викликала різку критику в Росії, навіть з боку найближчих друзів та найбільш відданих шанувальників творчості письменника.
            Ідеал художника виражається в повісті "Тарас Бульба", в повісті, де оспівана духовна висота особистості і народу, що прагне національної і соціальної свободи.
         Цими шедеврами мистецтва Гоголь увійшов в світову літературу, і його ім'я стало в один ряд з такими іменами, як Сервантес, Мольєр, Шекспір, Гете, Бальзак, Діккенс і т.д.

     Помер М.В.Гоголь в 1852 р.
         В усьому світі зараз надзвичайно широкий інтерес до творчості М.В.Гоголя. Виходять з друку його книги, ставлять на сцені його п'єси, знімають кінофільми за мотивами його творів.
          В неповторному єдинстві комічного і трагічного був виражений гуманістичний пафос Гоголя. Відкривши світу "всю Русь" перш за все її смішні і трагічні, драматичні сторони, - Гоголь створив книги, що є оригінальним відкриттям в художній літературі.

ДОДАТОК № 17

ГРИГОРІЙ ПОЛЕТИКА

Біографія

Почесне місце в історії нашої держави посідає український старшинський рід Полетик, визначними представиками якого були брати Григорій та Іван Полетики, син Григорія Василій.

Григорій Андрійович Полетика був відомим політичним діячем XVIII ст., широко освіченою людиною, знавцем вітчизняної історії та багатьох іноземних мов. Його син — Василь (1765—1845) успадкував прихильність батька до вивчення історії й присвятив життя збиранню документів з історії України XVI—XVIII ст. Іван Андрійович Полетика (1726—1783) був талановитим лікарем, ученим європейського рівня, що пройшов школу Києво-Могилянської академії та німецьких університетів, захистив докторську дисертацію у Лейденському університеті. Він з 1756 р. очолював Петербурзький сухопутний госпіталь та медичну школу і протягом 20 років (1763—1783) керував прикордонною медичною карантинною службою в Україні. Відзначаючи внесок роду Полетик у скарбницю української національної культури, доцільно зупинитися на характеристиці постаті Григорія Андрійовича Полетики, ім'я якого зустрічається на сторінках багатьох історичних документів і досліджень. На підставі відомостей з сімейного архіву Полетик ми маємо можливість реконструювати їх родовід та біографію його славетного представника. Вперше Полетики з'являються на Волині, де жив «шляхтич» Іван Полетика, що брав участь у війні поляків з турками і загинув 1673 р. під Хотином. Його вдова відправила малолітніх синів — Павла і Григорія — до Києва, де жив їх близький родич — свояк гетьмана Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Звідси брати потрапляють у Полтаву. Павло загинув під час Полтавської битви 1709 р. Його старший син Андрій переїжджає з родиною до Ромен, одружується з онучкою лубенського полковника Ілляшенка і невдовзі стає роменським войтом та одним з найбагатших землевласників. Але його притягує козацька служба, він залишає войтовство і служить значковим, а потім бунчуковим товаришем у Лубенському полку. Він залишив дочок і п'ятеро синів, старшим з яких був Григорій (народився 1725 р. в м. Ромни). Він виявився обдарованою дитиною й з юнацьких років мав схильність до наукових студій. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, яку успішно закінчив 1745 р. Роки навчання Григорія в академії були періодом її найвищого розквіту: саме тоді тут викладали колишні кращі вихованці академії, послідовники прогресивних ідей Нового часу Стефан Калиновський, Сильвестер Кулябка, Михайло Козачинський, Симеон Тодорський. Знання з філософії, історії, риторики, піїтики, здобуті Г. Полетикою, розвинули його світогляд, виховали повагу до історії і культури власного народу.

Діяльність Полетики

Послужний лист Г. Полетики включає викладання латинської й німецької мов у Петербурзькій Академії наук (1746—1746) та у Синоді (1749—1763). У 1764—1773 рр. Григорій працював головним інспектором морського шляхетського корпусу. Вийшов у відставку 1773 р. Але поза офіційних обов'язків залишалася боротьба за автономію України, численні літературні та історичні студії. Як політичний діяч з власною програмою Григорій Полетика виступив під час роботи катерининської Комісії і складанню проекту нового законодавства (1767). В Україні у той час була ліквідована Гетьманщина (1764) і утворена Малоросійська колегія на чолі з її президентом генерал-губернатором Малої Росії графом П. Румянцевим. Вона за будь-яку ціну намагалася запровадити російські порядки та закони серед українського населення, підбурювала народ проти козацької старшини, а старшину, в свою чергу, обдаровувала маєтностями та грошима. Але народні маси піднялися на боротьбу за свої права і автономію, що яскраво виявилося у вимогах депутатів від України під час роботи катерининської комісії. Григорій Полетика, котрий брав активну участь у роботі цієї комісії як делегат від Лубенського полку, відзначився палкими промовами за права й вольності України. Його перу належать дві фундаментальні записки: «Мнение на читанный в 1768 г. в комиссии о сочинении проекта нового уложения проект правам благородных» та «Возражение на наставление Малороссийской коллегии депутату комиссии Дмитрию Наталину», в яких він обстоював принципи автономності України, обгрунтував права й привілеї козацької старшини. Відомий історик О. Лазаревський, аналізуючи їхній зміст і значення, підкреслював, що «ці дві записки створили Полетиці репутацію людини, що славиться власною вченістю і патріотизмом у краї своєму». З історії відомо, що висновки роботи комісії так і лишилися на папері, а вимоги депутатів-українців сприймалися як «український сепаратизм». Проте вибори в комісію і виступи делегатів, в тому числі Г. Полетики, були надзвичайно виразним проявом тодішніх бажань і вимог українського народу. Політична кар'єра Григорія Полетики на цьому припинилася. Але розуміння національного руху, відданість справі привели його до збирання й вивчення документальних матеріалів з української історії. Г. Полетика володів однією з кращих бібліотек свого часу, яка складалася з кількох тисяч книг та рукописів. Але доля цього зібрання була сумною: перша бібліотека загинула під час пожежі; вдруге зібрана, вона була розпродана та розгублена нащадками. Про неоціненний склад бібліотеки Г. Полетики свідчать рядки з листа його сина, Василя Григоровича, до графа М. Румянцева: «...вона була однією з кращих у Російській державі бібліотек; а особливо що стосується зібрання сього російських рукописів і друкованих книг, то сміливо можу перед Вашим сіятельством вимовити, що подібного не токмо ні у кого з приватних осіб не було, але й з державними російськими бібліотеками бібліотека мого батька про першість у рідкості і давності книг сперечатися могла».

Історія Русів

О. Лазаревський, досліджуючи найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст. «Історію Русів» та співставляючи з архівними матеріалами Полетик, приписує його авторство Григорію та Василю Полетикам. Анонімний автор «Історії Русів» малює яскраву картину розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Концепція книги продовжувала традиції козацьких літописів, але основну увагу автори приділяли політичній оцінці історичних подій. У центрі твору — ідея державної самостійності України. Ймовірними авторами «Історії Русів» поряд з Полетиками вважалися архієпископ Г. Кониський та князь О. Безбородько. О. Лазаревський, посилаючись на архівні документи та приватне листування Полетик, стверджує, що Григорій писав документальну історію України, закінчення й видання якої відбулося завдяки його синові. Беручи до уваги це припущення, можна стверджувати, що ідея і дух «Історії Русів» цілком відповідають політичним й історичним поглядам Г. Полетики, який протягом усього свого життя залишався відданим ідеї української самобутності й автономності, скрупульозно збираючи і вивчаючи джерела з історії рідного народу.

Творчість

Перу Г. Полетики належать також «Записки о начале Киевской академии», «О начале, возобновлении и распространении учения и училищ в России и о нынешнем оных состоянии», значна кількість перекладів. Лінгвістичні знання дозволили йому скласти чудовий для XVIII ст. «Словарь на шести языках: российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).

Помер Григорій Полетика 27 листопада (за н. ст. — 8 грудня) 1784 р. під час перебування у Петербурзі. Похований в Олександро-Невській лаврі.