Проект "Перехрещені долі"

Про матеріал

Опис проекту «Перехрещені долі»

Напрямок: «Військово – патріотичне та громадське виховання»

Тип проекту: Дослідницько – пошуковий проект, присвячений Дню

Перемоги.

Тема проекту: «Перехрещені долі. Спогади дітей війни»

Мета проекту:

  • -Виховувати в учнях патріотизм, бажання знати історію
  • рідного краю;
  • -Прищеплювати любов до своєї малої Батьківщини та її
  • чудових людей;
  • - Підкреслити та скріпити зв'язок поколінь, підтримати і
  • продовжити діалог між ними;

- Висвітлити маловідомі сторінки історії нашого краю,

простежити долі земляків, переживших війну;

- Показати молодшому поколінню незламний дух

українського народу;

-З вуст очевидців – мешканців нашого міста- розповісти

про їх життя в окупації, у вигнанні в Германії та

становлення їх доль у повоєнні роки.

Цей проект я присвячую Дню Перемоги і дітям війни, для яких цей день є найголовнішим святом у житті.

Проект «Перехрещені долі» є продовженням проекту «Виховання в учнів патріотизму, любові до своєї малої Батьківщини та її чудових людей.

Простеживши долі всього декількох людей – дітей війни, переймаєшся їх активною життєвою позицією, оптимізмом, працелюбністю, нестримною жагою до життя. В проекті показано три різні долі, поламані, але не зламані війною, які міцно сплелися в одну.


Факти, наведені в проекті, можуть бути корисними при викладанні історії рідного краю, в громадському вихованні молоді, як приклад стійкості, незламності духу, віри в майбутнє нашої держави!

Проект дає можливість дізнатися, як жили діти війни - корінні мешканці нашого міста (селища Мала Костромка) – за часів окупації, як вона починалася, і як закінчилась, як проходили військові дії на території нашого міста. Вражає кількість молодих дівчат, засланих у вигнання в Германію з такого маленького на той час села Мала Костромка, та їх доля у вигнанні, патріотизм молоді воєнних та повоєнних років, фактично дітей, які мали пряме відношення до відбудови і відродження нашої держави після страшної війни.

Впевнена, що оптимізм та активна життєва позиція тодішньої молоді, здатна надихнути сучасних молодих людей до активної участі в житті і розбудові нашої країни, дати приклад неймовірної працездатності, відповідального ставлення до своєї роботи, поваги до старшого покоління, добрих і міцних стосунків в родинах, передати сучасним поколінням славу і патріотичний дух свідків героїчного минулого рідного краю!

Перегляд файлу

          Зеленодольський професійний ліцей

 

    Пошуково-дослідницький проект,

присвячений дню перемоги

 

 

 

 

 

Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги фото"

 

спогади дітей війни:

  • Роки окупації
  • післявоєнні роки

Автор:                            Дашко Ірина Михайлівна

 

 

Опис проекту «Перехрещені долі»

Напрямок:         «Військово – патріотичне та громадське виховання»

Тип проекту:      Дослідницько – пошуковий проект, присвячений Дню  

                              Перемоги.

Тема проекту:   «Перехрещені долі. Спогади дітей війни»

Мета проекту:

 

  • Виховувати в учнях патріотизм, бажання знати історію       

                          рідного краю;

  • Прищеплювати любов до своєї малої Батьківщини та її    

Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги фото"       чудових людей;

-  Підкреслити та скріпити зв'язок поколінь, підтримати і     

   продовжити діалог між ними;

   -  Висвітлити маловідомі сторінки історії нашого краю,

      простежити долі земляків, переживших війну;

     - Показати молодшому поколінню незламний дух 

      українського народу;

     -З вуст очевидців – мешканців нашого міста- розповісти

                                  про їх життя в окупації, у вигнанні в Германії та 

                                  становлення їх доль у повоєнні роки.

Цей проект я присвячую Дню Перемоги і дітям війни, для яких цей день є найголовнішим святом у житті.

Проект «Перехрещені долі» є продовженням проекту «Виховання в учнів патріотизму, любові до своєї малої Батьківщини та її чудових людей.

Простеживши долі всього декількох людей – дітей війни, переймаєшся їх активною життєвою позицією, оптимізмом, працелюбністю, нестримною жагою до життя. В проекті показано три різні долі, поламані, але не зламані війною, які  міцно сплелися в одну.


Факти, наведені в проекті, можуть бути корисними  при викладанні історії рідного краю, в громадському вихованні молоді, як приклад стійкості, незламності духу, віри в майбутнє нашої держави!

Проект дає можливість дізнатися, як жили діти війни - корінні мешканці нашого міста (селища Мала Костромка) – за часів окупації, як вона починалася, і як закінчилась, як проходили військові дії на території нашого міста. Вражає кількість молодих дівчат, засланих у вигнання в Германію з такого маленького на той час села Мала Костромка, та їх доля у вигнанні, патріотизм молоді воєнних та повоєнних років, фактично дітей, які мали пряме відношення до відбудови і відродження нашої держави після страшної війни.

Впевнена, що оптимізм та активна життєва позиція тодішньої молоді, здатна надихнути сучасних молодих людей до активної участі в житті і розбудові нашої країни, дати приклад неймовірної працездатності, відповідального ставлення до своєї роботи, поваги до старшого покоління, добрих і міцних стосунків в родинах, передати сучасним поколінням славу і патріотичний дух свідків героїчного минулого рідного краю!

 

Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги фото"


Згадує Тупіконь Іван Полікарпович,

житель села Володимирівка,

1929 року народження:

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\DSC00745.JPG

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Про те, що почалася війна, жителі сіл дізнались не одразу. Тоді в селі ще не було ні радіо, ні телефонів. Про початок війни в селі Мала Костромка дізналися таким чином: з села Велика Костромка на коні приїхав сусід, який був військовослужбовцем,  і сказав про початок війни. Всіх чоловіків з села одразу забрали на фронт. В селі залишилися тільки жінки, діти, літні  люди. Але колгосп продовжував працювати. Саме в цей час тривав збір урожаю. Молотили зерно уже самі жінки і діти.

Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

Коли в село прийшли німці, Івану було 12 років. Він добре пам’ятає, як це було. З іншими школярами вони працювали в полі. Аж ось на  мотоциклах заїхали німці. Вони одразу призначили старосту і двох поліцаїв, яких привезли із собою. Колгосп продовжував працювати. В полі працювали всі, хто міг ходити.  Весь урожай німці забирали та відправляли в Германію, але видавали пай на кожного їдока – 300 грамів зерна на день. Отак і жили.

Малу Костромку звільняли від фашистів 2 рази. Вперше – 5 лютого, у день визволення міста Апостолове. Та радість людей була передчасною - адже радянських солдат – визволителів  Малої Костромки була всього одна рота (360 воїнів), і  всі вони загинули, бо німці залишали засади. Вулиця була усіяна тілами загиблих солдат. Стояв суцільний стогін та плач – голосили жінки, плакали діти й старенькі дідусі, молилися бабусі.

        Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"  Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

 

                                Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги колони фото"

 

 Невдовзі, знову в село повернулися німці, ще й в більшій кількості, бо до них приєдналися есесівські частини з міста Нікополь. І вже вдруге, майже до кінця  лютого 1944 року, село знову було окуповане. Людей одразу повиганяли з хат. Саме в цей час почалися люті морози. Селяни ховалися, хто де міг. Іван

Полікарпович добре пам’ятає , як декілька днів їх сім᾽я  разом з іще чотирма сім᾽ями жили у погрібі, а потім – в землянці у сусідів. А Іванова тітка Марфа ховалася в конюшні під коритом.

Так переховувалися селяни, аж доки на допомогу армії не прийшла авіація. Німецькі танки розташовувалися приблизно в двох з половиною кілометрах від села. Жителі села бачили, як розпочався цей останній бій за визволення Малої Костромки. Три радянські літаки несподівано атакували німецьку танкову частину.

                                 Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги колони фото"

 Одразу ж  загорілися 13 танків. Останні відступили до села. Коли німці зрозуміли, що вони не можуть протидіяти літакам, то розвертали танки і заїжджали ними прямо в хати,  дулами  пробиваючи стіни . А наші літаки по хатах не стріляли.

    Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"  Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

 Коли закінчився бій, люди почали виходити зі схованок. Бачили, як німці бігали, метушилися, грузили спорядження на машини -  збиралися відступати до Високопілля. Вони зігнали в колону жінок та дітей, що не встигли сховатися. Було дуже холодно, жінки плакали, благали відпустити хоча б дітей . Та дарма! Маленьких діток садили на санчата, старші йшли з жінками пішки Отак і гнали колону до Високопілля.

Та , на щастя, окупанти  не встигли вивезти людей в Германію,бо за декілька годин в село зайшли підрозділи радянської армії, які, майже по п’ятах переслідували німців.

       Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"            Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги колони фото"

 Коли німці залишали Малу Костромку, то й весь скот забирали із собою. На все село залишилося всього декілька корів, завдяки тому, що їх заховали, а в німців не було вже часу на пошуки.

Нарешті, настала тиша. Люди не могли повірити, що прийшов кінець окупації. Але вже на другий день селяни зібралися та стали радитися, як будувати життя далі. Вирішили самотужки відновлювати господарство та готуватися до весняних робіт. В селі на той час залишався лише один старенький дідусь Іван Марк᾽янович Базалук – довоєнний механізатор. І от він з двома хлопчиками, одним з яких був Іван Полікарпович, почали збирати трактор. В хід пішло все: старі колеса, кабіни, частини розбитих танків.

          Результат пошуку зображень за запитом "гастарбайтерів грузять у вагони фото"   Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

І трактор таки зібрали! На ньому став працювати єдиний в селі чоловік Аксеній Крамський, який був інвалідом, тому й на фронт його  не взяли. А Іван Полікарпович став йому допомагати на причепі. Іванові тоді було лише 15 років.

І він був єдиним чоловіком в сім᾽ї, в якій залишилися матір та дві молодші сестри, бо батька  і діда репресували ще в далекому 38 році. А уже восени  1944 року він замінив старенького на тракторі. Старанний і працелюбний Іван уже в 1949 році був бригадиром тракторної бригади, а вже через рік пішов служити в Результат пошуку зображень за запитом "гастарбайтерів грузять у вагони фото"армію. Відслуживши, одружився, і знову став працювати в колгоспі.

Івана Полікарповича завжди поважали односельці за працелюбність, чесність, вважали майстром своєї справи. З 1958 року і до самої пенсії працював в колгоспі «Перше травня» інженером – механіком. Нелегко було Іванові по життю, бо бувало, що чув у спину «Син ворога народу». А він ніколи не припиняв розшукувати батька.  Писав листи у Верховну Раду, КГБ. МВД та інші інстанції, але, відусюди отримував відповідь: «Була велика війна, архіви не збереглися». І тільки у 1989 році, коли Іван Полікарпович звернувся до газети «Зоря» з проханням допомогти у пошуках батька, прийшла, нарешті, відповідь, що знайдені документи, згідно яких в травні 1938 року батько був розстріляний, а в 1958 році – реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину. Яка це була радість зі сльозами на очах для всієї сім᾽ї! Адже матір та діти ніколи не переставали чекати чоловіка і батька, до останнього вірили, що він живий.

Іван Полікарпович завжди був турботливим сином, чоловіком та батьком. Вони з дружиною виховали двох доньок, шестеро онуків, п’ятеро правнуків. Завжди піклувався про свою стареньку матусю – а бабуся Дуня дожила до 100 років! Тепер, після смерті дружини, Іван Полікарпович живе з онукою Тамарою та її сім᾽єю, продовжує працювати в своєму господарстві, допомагає онукам та правнукам. Він ніколи не залишається байдужим і до сільських справ, тому завжди допомагає порадою і своїм рідним, і сусідам, і односельцям.

Свідками окупації села Мала Костромка були й найближчі родичі Івана Полікарповича – молодша сестра Олександра Полікарпівна та рідна тітка Тупіконь Олександра Костянтинівна, які і зараз мешкають в селі Мала Костромка.  Переживши такі страшні події, вони завжди тримаються по життю разом, підтримуючи і допомагаючи один одному.

 

 

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\DSC00707.JPG

 

На фото:

Зліва: Молодша сестра Олександра Полікарпівна

                         Справа: Тітка Олександра Костянтинівна
Згадує Тупіконь Олександра Костянтинівна,

Жителька села Мала Костромка,

 1925 року народження

 

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\DSC00704.JPG

Народилася в селі Мала Костромка в багатодітній родині, в якій було 12 дітей. Батько й мати працювали на своїй землі, а коли були створені колгоспи, то разом з дітьми працювали в колгоспі. Коли почалася війна, Олександрі виповнилося 16 років. Брати одразу  пішли на фронт, дома, крім Саші,  залишилася мати і сестра-інвалід.

Коли в село зайшли німці, то одразу оголосили про примусову відправку сільської молоді на роботи в Германію. Матері ховали дітей, але німці, погрожуючи, ходили по хатах, і силою зганяли хлопців - підлітків і молодих дівчат до клубу. Там їх швидко завантажували в машини, доправляли до м. Апостолове, де садили у товарні вагони і  відправляли в Германію.

 

 Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"Результат пошуку зображень за запитом "гастарбайтерів грузять у вагони фото"

Разом з Олександрою у вагоні їхало ще 10 її подруг. Вже в Германії їх розділили – хто попав до бауерів, хто на фабрику. Олександра та ще декілька дівчат жили в гуртожитку, тяжко працюючи без вихідних. Жили впроголодь, бо годували їх тільки один раз на добу юшкою з брюкви.  До них була приставлена наглядачка – німкеня та її помічниця. Дівчата голодували, але взяти харчів не було звідки. За будь-яку провину жорстоко карали – били розгами. 

Олександрі Костянтинівні й досі важко згадувати ті страшні дні, бо вже не вірила, що колись повернеться на Батьківщину. Потайки вона писала мамі листи:

Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"«  Здравствуй мамочка, прими письмо от дочки,

     Пишет дочь тебе издалека,

     Я жива, но жизнь моя разбита,   

     Одинока, нища и горька.

     Завезли меня в страну чужую,      

      С одинокой, буйной головой,

Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги літаки фото"     И разбили жизнь мне молодую,

     Разлучили, мамочка, с тобой.

     Жаль одно – что братьев я не вижу,

     И сестер, которых я люблю,

     Но тебя я, мама, не обижу,

     Ожидай – быть может я приду….»


В 1945 році дівчат визволили союзні війська. Декілька місяців вони провели в таборі для біженців, де було багато матерів та бабусь з дітьми, яких в Германію гнали пішки, спаливши їх хати. Набравшись сил, Саша деякий час працювала у воєнному госпіталі, там же вона зустріла і покохала свого чоловіка. Федір був тяжко поранений, і Олександра доглядала його, мов дитину. Виходивши коханого, Саша почала збиратися додому, а чоловік залишався на службі. Разом вони мріяли про подальше подружнє життя, та Федір так і не повернувся додому, пропавши в чужім краю. Саша ще довго чекала його з війни, та не судилося… На спогад залишилось тільки маленьке фото…

C:\Users\Ира\Desktop\Новая папка (6)\DSC00806.JPG   Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

                             1945 р.

           Їх назавжди розлучила війна…

 

І зараз, хоч багато минуло років, часто дістає Олександра Костянтинівна цю таку дорогу її серцю світлину, та поринає у спогади… 

Дорога з Германії на Батьківщину була нелегкою. Цілий місяць Олександра добиралася до рідного села. І першою в селі її зустріла племінниця Саша.

Виснажена довгою дорогою, ледь тримаючись на ногах, Олександра стояла на порозі рідної хати. Не одразу зайшла – від хвилювання плуталися думки та підкошувались ноги. Побачивши матір на печі, Олександра схилилася на рідне плече і довго плакала, а мама цілувала і обіймала свою дитину, і не вірила, що, нарешті,  дочекалася доньку.

G:\фотки для распечатки\1520853567855.JPEG

1945 р.

Таких дівчат уганяли в Германію…

 

Уже на другий день Олександра пішла працювати в колгосп чабаном – пасла овець. Пропрацювала в рідному селі до самої пенсії. За сумлінну працю має багато нагород. Декілька медалей до річниць перемоги, медаль захисника Вітчизни, кілька медалей за сумлінну працю. Має сина, невістку, онука і двох правнуків, які люблять свою матусю і  бабусю, піклуються про неї.

Олександру Костянтинівну в селі дуже поважають. Незважаючи на важке минуле, тяжку жіночу долю, має вона веселу вдачу, багато подруг, які саме в неї частенько збираються на посиденьки. Там завжди лунає сміх і пісні, більшість з яких – воєнних років.

На день Перемоги бабуся Олександра завжди з гордістю одягає жакет з нагородами, який дбайливо зберігається у шафі. І знову радіє найдорожчому святу, яке не можна забути, слід від якого залишився на все життя. 

 

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\DSC00705.JPG

 

І Олександра Костянтинівна,  і її племінники Олександра Полікарпівна та Іван Полікарпович завжди ідуть по життю разом. Навіть хати у повоєнні роки побудували поряд. Разом читають газети, співають пісні, згадують минуле. Але живуть сьогоденням – переймаються проблемами села, цікавляться новинами району і держави,  вболівають за воїнів АТО, більш за все хочуть, щоб скінчилася ця незрозуміла війна, яка нагадує їм минуле.

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\DSC00706.JPG

 

Взагалі дітей війни в селі Мала Костромка залишилося не так багато. Серед них Душина Марія Потапівна 1926 року народження, Шеремет Ніна Іванівна 1930 року народження, Ткаленко Олександра Іванівна 1931 року народження.
        Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги колони фото"  Результат пошуку зображень за запитом "бабушки фото"

                                    Результат пошуку зображень за запитом "бабушки фото"

 

Згадує Дашко Олександра Полікарпівна,

жителька села Мала Костромка,

1931 року народження:

 

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\DSC00710.JPG

Коли почалася війна, Саші було всього 10 років, але вона добре пам’ятає той день, коли в село зайшли німці. В той час в селі Велика Костромка базувалася льотна частина, і в Малій Костромці також базувалися німецькі льотчики, в тому числі в їхній хаті. На той час Саша жила з мамою, старшим братом Іваном і молодшою сестрою Вірою.

 Коли німці окупували село, матір з дітьми вигнали з хати, інші сім᾽ї також залишилися без житла. Тому, разом з іще декількома родинами,  змушені були жити в землянці. Землянка була маленька, а людей в ній – понад 20 чоловік. Спали, сидячи на полу, бо лягти не було де, їжу ділили порівну. Кожного дня ходили з матір᾽ю на роботу до колгоспу, щоб заробити зерна. Садили свої городи – і тим жили. Із землянки майже не виходили, бо боялися. Особливо матір боялася за старшого сина Ваню,якому на той час було 15 років. Щоб хлопця не угнали в Германію, одягала на нього спідницю і платок.

 В свою хату повернулися тільки тоді, коли село було звільнене радянськими військами. Як же приємно було почути рідну мову! Всі мешканці села повиходили із землянок. Не вірилося, що настав кінець окупації! Чим тільки могли, мешканці села допомагали нашим воїнам - ділилися тією їжею, що мали, жінки прали одяг, сушили взуття, діти збирали покинуті німцями боєприпаси.

На щастя, їхня хата залишилася цілою, а декілька домівок, в яких німці зберігали боєприпаси, вони, тікаючи, та не маючи змоги їх вивезти, підпалювали і підривали. Село палало. Люди намагалися врятувати хати і худобу, що залишилася. Коли вщухли пожежі,  зібралося все село, та  разом стали радитися, як жити далі.

        Результат пошуку зображень за запитом "гастарбайтерів грузять у вагони фото"  Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

 З приходом радянських військ почалося відродження колгоспу. Обрали голову колгоспу, гуртом добудовували хати. Частина людей, чиї хати вщент вигоріли, виїхали в сусідні села. З фронту повернувся єдиний чоловік – Погрібняк Дмитро, він і почав працювати на єдиному в селі комбайні.

Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

Деяку техніку, що пригнали з фронту, радянські воїни залишали колгоспам. На єдиний  зібраний трактор сіли діти 15-16 років, в тому числі й старший брат Саші Іван.

 

 

Поступово життя в колгоспі почало налагоджуватися.

 

Результат пошуку зображень за запитом "гастарбайтерів грузять у вагони фото"

 

Запрацювала школа. Саша була гордістю школи – закінчила семирічку з похвальною грамотою!

Вона  пам’ятає, як діти писали на окрайцях  газет, бо не було зошитів, як виготовляли з буряка  саморобні чорнила. Та, навіть, за таких умов, не всі діти ходили до школи, бо не мали ані одягу, ані взуття.

 Саша  дуже хотіла вчитися далі, тому вступила до Херсонського кооперативного технікуму. Та не судилося збутися дівочим мріям. Добре пам’ятає Олександра Полікарпівна, як визвав її до себе в кабінет директор технікуму, в руках у нього була її заява про вступ, де вона вказала, що батько та дід були репресовані у 1938 році. Чиновник наказав їй збирати речі і їхати додому, бо, мовляв, «Нам не потрібні діти ворогів народу!». Дівчина змушена була повернутися в село.

А вже в 15 років Саша почала працювати обліковцем на фермі – запросив її голова колгоспу, бо Саша добре вчилася, мала хорошу пам'ять. А так як у неї не було у що вдітися і взутися, колгосп виділив її резинові чоботи і фуфайку. Своє перше плаття Саша вділа лише в 16 років, та й то по нещастю – померла знайома дівчинка-сирота, що вчилася у ФЗО, і тітка дівчинки віддала Саші її одяг. Отак і жили...Та працювали з радістю і натхненням, навіть , не за гроші , а за трудодні, бо  вірили, попри все , у світле майбутнє.

От і Саша – сумлінно працювала, просто жила своєю роботою. Завжди привітна та весела, працьовита і невгамовна,вона швидко завоювала любов та повагу сельчан. Нікому і ніколи не відмовляла в допомозі – кому листа написати , кому документи оформити або надіслати запит - бо не кожна людина тоді знала грамоту, і далеко не всім у ті важкі роки пощастило вчитися. Тому , не дивно, що багато років поспіль  фотографія Саші прикрашала районну дошку пошани.

F:\ДЕТИ ВОЙНЫ\1520853567649.JPEG

Тільки-но село почало підніматися, країну спіткала страшна біда -  настав голод 1947 року. По всій країні була посуха і неврожай. Люди почали вмирати з голоду. Не минула ця лиха доля і Малу Костромку. Декілька односельців померли від виснаження, діти збирали колоски, смикали солому, траву, щоб тільки хоч якось протриматися і вижити. Колгосп допомагав людям, чим міг.

І от, нарешті, коли було зібрано останній колосок урожаю, сельчанам видали потроху борошна, такого бажаного і довгоочікуваного. І тут прийшла нова біда – декілька односельців не втрималися від спокуси і поїли напечених коржів, а для голодних та виснажених  людей - це вірна смерть. Так і сталося…І знову село ховало рідних та сусідів.

        Але, попри все, життя продовжувалося. Треба було орати і сіяти , відновлювати країну, піднімаючи з руїн промислові та сільськогосподарські об’єкти. Працювати було важко, бо все робилося вручну – і соняшники так різали, і рицину, та інші культури. Крім того, сільська молодь допомагала відновлювати такі важливі об’єкти району, як елеватор, МТС, ферми, інші важливі споруди. І все це – паралельно з основною роботою та навчанням. Але , не скаржилися , бо розуміли : якщо не вони, то хто ?

 

Результат пошуку зображень за запитом "фото воєнних років"

          Аж ось,- згадує Олександра Полікарпівна - в 1952 – 53 роках  було здійснене укрупнення колгоспів. По всій країні в колгоспи було направлено 30000 кращих робітників з виробництва, які очолили керівництво колективними господарствами. Так були об’єднані  п’ять колгоспів села Велика Костромка  і колгосп «Червоний степ» села Мала Костромка. Об’єднане господарство – колгосп «Степовий» -  очолив талановитий керівник Жолтков Олексій Михайлович.

Під його керівництвом колгосп зміцнів і став передовим господарством області. Нарешті , селяни зажили краще.

Саме тоді сільським працівникам почали платити гроші, хоч і невеликі – 10 гривень на трудодень – але, такі необхідні для нормального життя кожної родини. Отак почався повоєнний розквіт українського села.

Невдовзі Саша зустріла свого майбутнього чоловіка – молодого тракториста Володимира Дашка, з яким прожили у шлюбі 56 років. Весілля згуляли  9 травня – на День Перемоги. Гуляли всім селом. Односельці радо вітали молодят, бажали достатку й щасливої долі. Подружжя виростило двох синів, має шестеро онуків, четверо правнуків.

 І в усьому Олександру Полікарпівну підтримують діти, онуки, брат Іван та тітка Олександра Костянтинівна. Так вони й тримаються все життя разом, бо не вміють інакше. Вони, діти війни, що пережили страшні роки окупації, вигнання в Германію, понад усе цінують мир, злагоду, підтримку близьких. А День Перемоги є для них найважливішим у житті, найвизначнішим для всіх святом – святом зі сльозами на очах!

 

Результат пошуку зображень за запитом "день перемоги фото"

 

                            Автор   Дашко Ірина Михайлівна

 

Підсумки:

       Метою проекту «Перехрещені долі» було підтримати і продовжити діалог між молодим поколінням і поколінням дітей війни. Робота над цим проектом була частиною національно-громадянського виховання молоді ліцею.

 

       Проект є пошуково-дослідницьким і він не закінчений. Пошуково-дослідницька робота буде продовжена з метою виховання в учнях любові до своєї малої Батьківщини, формування в них поваги до національних цінностей та до людей старшого покоління.

 

 

 


 


 

9 мая. День Победы9 мая. День Победы9 мая. День Победы

 

docx
Додано
12 квітня 2018
Переглядів
267
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку