2 лютого о 18:00Вебінар: Самооцінювання управлінських та освітніх процесів: нормативні орієнтири та особливості проведення

Сценарій до Дня пам*яті Дмитра Луценка

Про матеріал

Допомогти учням збагнути пісенний світ Дмитра Луценка, особливості його поетичної творчості, джерела лірічного таланту митця.

Розвивати читацький досвід і поетичні смаки, вміння відрізняти справжню поезію, вдосконалювати навички зв´язного мовлення, формувати власний естетичний світ;

Виховувати почуття гордості, що ми належимо до одного з найпісенніших народів світу.

Перегляд файлу

"Він піснею чутливі душі тішив"

(Пісенна творчість Дмитра Луценка)

 

 

Мета уроку: допомогти учням збагнути пісенний світ Дмитра                          Луценка, особливості його поетичної творчості, джерела лірічного таланту митця.

                       Розвивати читацький досвід і поетичні смаки, вміння відрізняти справжню поезію, вдосконалювати навички зв´язного мовлення, формувати власний естетичний світ;

                       Виховувати почуття гордості, що ми належимо до одного з найпісенніших народів світу.

 

 

Обладнання:  мультимедійна дошка, записи пісень на слова поета, магнітофон.

 

 

 

План

 

  1. "Хата моя, біла хата".
  2. Родовід поета – пісняра.
  3. Материнська пісня – найсильніший гімн людині.
  4. Фронтовими дорогами війни.
  5. Перша збірка поета "Дарую людям пісню" (1962 р.)
  6. "Усе любов´ю зміряне до дна" (криниця кохання).
  7. Радість і печаль – поруч.
  8. Образ України та рідного краю у творчому доробку поета.
  9. "Тепер мені не страшно й умирати – я залишив людям пісню" Д. Луценко.

 

 

 

 

Хід свята

 

Звучить куплет пісні на слова Дмитра Луценка "Синьоокі               солов´ї"

 

                      Учень читає поезію "Я не святий"

 

Я не святий і, признаюся людям,

З вятошами не міг би й дня прожить.

Я грішник, і від того серце в грудях

В неспокої стукоче і щемить.

Та не пройду крізь підлість і скорботи

Без гніву, і страждання, і жалю.

В мені переплелись людські турботи,

Бо я – Людина, я людей люблю.

Я не пройду байдужим і холодним

Повз кіптяву облуди та біди.

Я поділюся без вагань з голодним

І крихтою, і краплею води.

Я не моливсь, коли в степах широких

Брати-солдати падали в ріллю,

Я проклинав убивць і довгі роки

Боровсь зі злом, бо я людей люблю.

Я на чуже добро не зазіхаю,

Як і належить завжди трударю.

В богів земного щастя не прохаю,

Бо сам його виковую й творю.

В житті буває – як на довгій ниві,

Я між братами щастя розділю,

Щоб всі були однаково щасливі,

 Бо я – Людина, я людей люблю.

Жага любові, вуст жага, о нене!

Вона і камінь ніжністю пройма.

Я не святий, я грішник, але в мене

Неправди і краплиночки нема!

 

Ведучий: Щойно ви прослухали своєрідну сповідь великого життєлюба, автора популярних, улюблених народом пісень, ніжного й трепетного лірика Дмитра Луценка.

                  Сьогоднішнє свято  – це зустріч з поезією та піснею Дмитра Омеляновича.

                  Ми спробуємо з´ясувати, з яких джерел черпав творчу й життєву снагу поет, у чому секрет популярності його творів, звідки оті безмежні духовні щедроти. Може, це вроджений поетичний чи артистичний талант? Але не кожний талант здатний так відкриватися людям, як земля небу.

Ведучий:    А мені здається, що секрет Дмитра Луценка криється в світлі того домашнього вогнища, в якому причаїлася його юна душа, в маминій пісні і батьковій волі, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий світ, у його родоводі.

 

Під супровід "Козацького маршу" учениця читає поезію

 

"Родовід"

 

З прадавніх вибухлих віків

Бере початок рід наш славний.

Мій пращур був із козаків,

Яких боялись шляхта й хани.

Вітрами й порохом пропах

Твердішим видавсь із заліза.

Гасав з шаблюкою в степах

В полку Максима Кривоніса.

 

А, може, до Залізняка

В Холодний Яр

Махнув от пана.

Такого й чорт би не злякав,

Як Гонту –

Сотника Івана.

 

Та й прадід мій в Бородіно

Москву прикрив –

Він теж не з глею…

А час на цвинтарі давно

Зрівняв горбки їх із землею.

 

З гвинтівкою в цупких руках

Йти й діду випало на долю

У тих нескорених полках

Виборював жадану долю.

 

 

А рідний батько Омелян –

Не панський син,

А теж з селян.

 

Він мав у серці дідів дух –

Козацька кров текла у жилах.

Таких хоробрих одчайдух

Й ворожа сила не скосила…

 

В пошані й почесті при ділі

Трудивсь до старості в артілі.

 

Я не зганьбив їх честі теж,

В біді не падав на коліна.

В громах і ревищах пожеж

Дійшов од Волги до Берліна.

 

Немало крові я пролив,

Та мир здобув таки Європі.

Злочинців людства спопелив

І вщент розвіяв навіть попел.

 

Ще від прадіда й отця,

Із роду в рід,

Жива й священна

Козацька жилавість оця

Передається дідям в генах.

 

 

 

Мій пращур був із козаків,

Яких боялись шляхта й хани.

З прадавніх вибухлих віків

Бере початок рід наш славний.

 

 

Ведучий:       І така ж свята, як і вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю.

                  "Хата моя, біла хато" – це символ України; і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.

 

Звучить пісня "Хата моя, біла хато"

(під останні акорди пісні ведуча говорить слова)

 

Ведуча: чи не правда зримо постає з пісні непорочно чиста і рідна домівка, Україна, що в білому світі одна, як і батьківська оселя. Оце і є дитинна любов поета, в якій вигрілося його слово, його земний рай, з якого він пішов у тернисту дорогу, назва якій – ЖИТТЯ.

(учні тримають у руках букви слова ЖИТТЯ)

                                  Тож увійдемо у світ Дмитра Луценка.

 

Лунає у запису пісня у виконанні Ореста Хоми "Згадай дитинство"

 

Учень:               Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області.

                            Про Березову Рудку мальовничий куточок України – Дмитро Омелянович написав багато чудових поезій. Вони подібні до сердечної розмови сина зі своїм рідним селом, яке стало його дзвонковою криницею.

 

Під супровід співу пташок  звучить поезія

 

"Отчий дім"

 

Запашною бадалиною

Проростає в згадках знов:

Рідна хата над долиною,

Острівки густих дібров;

 

І поля зеленорунисті,

І село в красі беріз,

Де колись у ранній юності

Босоногим хлопцем ріс.

 

І заврунилося рутою,

Золотим роздоллям нив,

Дорогою, незабутою

Стороною, де я жив:

 

Звідкіля назустріч вилетів

Бурям, віхолам, сонцям…

Ой до болю серцю милі ті

Рідні батьківські місця.

 

На лугах травневих з просинню

Пас я череди корів.

А підріс –

З весни й до осені

Поравсь біля тракторів.

 

Теплим вітром зацілований

І засмаглий до пуття,

Молодий, але гартований

Я пішов з села в життя.

 

За Березовою Рудкою

У дібровах і гаях

Голубою незабуткою

Бродить молодість моя.

 

Звучить куплет пісні на слова Д. Луценка "Молоді літа"

 

Гомінка, налита соками,

Як пшениця степова.

Над тополями високими

В Подніпров´ї проплива.

 

За дібровами, за нивами

Не змовкає і на мить,

Заводськими переливами

Гомонить і гомонить.

 

Непосида, чародійниця,

Ніби в повені ріка, -

Юність, юність,

Світла мрійнице,

Працьовита і дзвінка.

 

Ти мене ведеш, як зодчого,

Відкривать нову красу.

Але вогник дому отчого

Скрізь я в серці пронесу.

 

 

Бо до болю серцю милі ті

Рідні батьківські місця,

Звідкіля назустріч вилетів

Бурям, віхолам, сонцям.

 

Учениця співає І куплет пісні "Два кольори"

 

Учень: "            Ще в ранньому дитинстві зачарувала мене народна пісня, бо тепла батьківська хата була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх мої батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ, ні зоря, і для мене, малого, ці передранкові години були найщасливішими.

 

Учениця співає приспів пісні "Два кольори"

 

                            Лежимо покотом по дощаному полу, накрившись ліжником, і чуємо чарівний спів: співають батьки – дуетом, кожен за своєю роботою: мама пряде, а батько лагодить взуття малечі.

                           Домашній пісенний театр відбувався щоранку, збуджуючи мою дитячу уяву… І наповнювалась наша хата незрадливою любов´ю й теплотою. Незабутні, радісні дні, хоч і жилось нам часом  з квасом, а порою – з водою… "

 

Учениця співає приспів пісні "Два кольори"

 

 

Ведучий:          Материнська пісня, ніжна і лагідна, почута змалечку, вчить нас любові до рідного краю, до людей, до праці. З нею ми вирушаємо у життєві дороги, і стелеться вона вишиваним рушником по нашому життю, стоїть на варті всього доброго, людяного. Материнська пісня – найсильніший гімн людині.

 

Звучить колискова

 

Ведучий:          Мене теж у широкий світ пісні повела ласкава мелодія материнської колискової. У моєму репертуарі чимало пісень, присвячених їй – найдорожчій, найріднішій людині на землі: про мамині очі, про руки, які не мають спочинку, про серце, яке ніколи не втомлюється нас чекати до рідного порога, про вічну синівську любов і вдячність.

                             Від моєї мами і починається моя поезія. Мамина вишня. Я слухав під нею мамині пісні. А потім з-під неї мама проводжала мене на Донбас.

 

Мамо

Мати колихала дитинча,

Котики сивіли верболозів.

Сонячний промінчик, як зайча,

Бавивсь біля неї на підлозі.

 

Сад гілками в вікна заглядав,

Пестився до матері й дитини…

Мамо! Мамо!

Я б усе віддав –

Вас би повернути до родини.

 

 

Змалку, як над тишею дібров,

Небо раптом грозами заблиска, -

Ваша доброзичлива любов

Пильно берегла нас у колисках.

 

Скільки  натерпілись горя й мук,

Поки соколят своїх зростили…

Ма за втому роботящих рук

Вам іще сповна не заплатили.

 

Роки одцвітають, мов сади,

З юністю прощаються хлоп´ята.

Завжди нас від горя і біди

Серцем прикривала рідна мати.

 

Ждала кожний день скупі листи,

В закуток ховала телеграми…

Тож не крайте, атомні світи,

Маминого спокою громами.

 

Звучить пісня у виконанні Назарія Яремчука "Мамо, мамо…"

 

 

 

Ненаписані листи

 

Стояла журавлива

 в той день край воріт

і м´яла стареньку хустину.

Тривожним вдався для матері світ:

(голос у запису)

  • Частіше пиши мені, сину!...

 

Як вихор нестримний, юнацькі літа

Помчали у далеч буремну.

Я все не встигав написати листа,

І мати чекала даремно.

 

За прикру бездушність

Ти сину прости,

Збагнув я твій докір і відчай.

Напевно, мої довгожданні литси

І в зморшки лягли на обличчя.

 

Назавжди, як сповідь,

У пам´ять вросло

Прощання і сум материний.

І мамині очі, і рідне чоло,

І крила старої хустини.

 

Мій друже, для тебе

 світанки цвітуть

в Донбасі, в Криму чи на БАМі.

Та де б ти не був –

А послать не забудь

Хоча би листівочку мамі.

 

Учениця кидає конверт, який тримає у руках, у почтову скриньку.

 

Звучить пісня "Мамина вишня". Муз. Пашкевича

 

Ведучий:          Голодомор 33-го загнав чотирнадцятилітнього            Дмитра під землю – в шахти Донбасу. Далі – напівголодні студентські роки в Києві. 1939 року він іде на дійсну військову службу аж на кордон з Афганістаном, на заставу Бури, де тропічна малярія лихоманила прикордонника Луценка так, що на фронт їхав виснажений, худий, як тінь.

                           На війні сміливий і мрійливий юнак з Березової Рудки став автоматником розвідроти. 162-гу стрілецьку дивізію перекидали з фронту на фронт, туди, де було найважче.

 

Ведучий:           З Курської Дуги линув я думкою на Україну, а який же важкий шлях треба було подолати до мого села, поневоленого, сплюндрованого ворогами! Ми на цьому шляху втрачали друзів, і саме там у мене в серці з´явилась "Балада про братерство".

 

Звучить спів Горкуши

 

Ведучий:          8 Травня 1945 року, за день до багатостраждальної Перемоги, на косі Фріш-Нерунг у Східній Прусії його було тяжко поранено і контужено, після чого поет став інвалідом ІІ групи.

                          Важко жилося всім після війни, Дмитрові Омеляновичу – теж. Після госпіталю повернувся в Київській гідромеліоративний інститут.

 

На сцені – молодь, студенти. Вони спілкуються між собою з приводу екзаменів, з іншого боку виходить Луценко з рушницею на плечах.

 

В інституті

 

Дивлюся я на хлопців і дівчат…

Свинцеві обминули їх бурани, -

А я пізнав у битвах смертинй чад,

Загоєні ще й досі ниють рани.

 

Я зброю хлопчаком узяв до рук,

Замолоду окрадений війною.

Під кулями проходив курс наук

І вкрився передчасно сивиною.

 

Нам так судилось, певно, на віку

Іти в атаки, падати без ремства.

Нести гвинтівку на плечах важку,

А не гітару – подругу студента.

 

Студенти поспішають в інститут,

Дзвенить земля юрбою голосною…

Який же ти натхненний, мирний труд,

Як пахнеш і промінишся весною…

 

Учень (продовжує):     Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир´я, пошуки роботи, на якій би заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення, приводили до газет "Сільські вісті", "Молодь України". А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Усюди біганина, неспокій, постійні стреси від преси. (учениця показує газети)

 

                                        Звучить мелодія Бетховена

 

Учень:                 Перша збірка Дмитра Луценка "Дарую людям пісню" побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід першої ластівки благословив сам Володимир Сосюра. Та все ж, чому так пізно? Що це? Випадковість чи якась закономірність? Залишмо відповідь для літературознавців. Очевидно, Луценко належить до тих письменників, талант яких розкривається і по-справжньому розквітає у зрілі роки, відтак і творчість їхня ділиться на два етапи: перший – це тривалий шлях становлення, пошуків свого стилю письма, голосу, а другий – той, що зробив Луценка – власне Луценком – знаним, улюбленим у народі піснярем, у поезіях і піснях якого немає фальші, бо тут "усе любов´ю зміряне до дна"..

                              Загляньмо в поетову скриньку кохання, і ми відчуємо, якою ніжність й вірністю напоєний кожний рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалось повторювати: "А я люблю, алюблю, люблю, як в юності…"

 

Звучить пісня "Осіннє золото", муз. І. Шамо

 

Учень:                  А почалося все з листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватися з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилися Тамара Іванівна та Дмитро Омелянович.

 

Під аккомпонемент пісні на слова Д. Луценка "Вітер віє, калина цвіте" учениця з учнем розігрують сцену зустрічі Дмитра Омеляновича і Тамари Іванівни

 

Учениця:             "Стоїть він переді мною змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет і читає вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі… сам Бог тільки відає, чим приворожив мене він. І на все життя…"

 

Учні виконують напам´ять поезію "Коли ти зі мною…"(виконують у ролях)      

 

"Коли ти зі мною"

 

Які в тебе очі!

Розумні і добрі,

Вони – як джерела для мене в житті…

Коли ти зі мною –

Всміхається веснами обрій,

І так мені легко

Долати дороги круті.

 

Які в тебе руки!

Співучі, мов струни,

Уміють голубить і тривожить.

Коли ти зі мною –

Рожевію спалахом юним,

І так мені легко

На світі любити і жить.

 

Яке в тебе серце!

В тривогах і болях

Ласкаве й чутливе, мов ніжне дитя.

Коли ти зі мною –

Здається багатшою доля,

І так мені легко

Іти по дорогах життя!

 

Звучить пісня у виконанні учениці

 

Учень:       1947 рік. Народжується донька Лариса:

 

Під аккомпонемент мелодії Боккеріні учень читає поезію

 

Як ми мріяли влітку,

О прекрасна гдина,

Я про доньку-лелітку,

А дружина про сина,

В березневий світанок

Все збулось, як судилось,

Я дізнався від няньок,

Що донька народилась.

Ніби линув я, линув

У світи-зорепади,

Ми назвали дитину

Ніжним йменням Еллади:

Лара. Ларочка. Чайка.

 

 

 

       1952 рік. Народжується син Сергій.

Учень:                    Радість і печаль ішли поруч у житті Луценкової родини. 1963 рік радісний – одержали невеличку квартиру. Через місяць Д. Луценка прийняли до спілки письменників.

                                І раптом… смерть дорогої доньки Лариси - "улюблениці-лелітки". А їй всього було неповних 17 років

 

Учень:                     "Жахлива доля дісталася тобі, дорога дитино! Ще в школі, на перерві штовхнув розбишака-хлопець (не знає й досі, що став, жорстоко попустувавши, вбивцею) у спину, й летіла безвинна дівчинка через 3-4 сходинки цілий поверх і голівкою вдарилась об цементну колону. Осліпла, не бачить лінійок в зошиті, заплакала. В медпункті приклали до лоба ефір, щоб охолодити, наче відпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невідкладна допомога вже приїхала додому, звеліли лежать п´ять днів, а потім показати лікареві. Так все й виконали, порушень не виявили…

                                  А сереце моє тоді вже передчувало погане… пройшло близько двох років… Донечка – вже студентка музичного училища ім. Р. Глієра.

 

Звучить "Місячна соната" Бетховена

 

                             Досвідчений викладач Лідія Щур задоволена здібною дівчинкою, що з легкістю опановує чималі складніші музичні твори. Поза програмою,  "  для себе ", грає вже "Місячну сонату"Бетховена, "Турецький марш" Моцарта, Лисенка, Огінського.

                                    Але стан здоров´я доньки погіршувався. Які лікарі-світила не обстежували доньку, але допомогти не змогли, бо діагноз був жахливий: розпад тканин мозку, пухлина. "

 

Учень:                       А як же його батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну втрату. Відгукнулося воно – першим інфарктом… А тоді один за одним – аж вісім!

                                     Відтоді у глибокій криниці його батьківської любові з´явився сумний і гіркий потік криваво-пекучих сліз.

                                   "Незакінчена соната" – поема з присвятою "Світлій пам´яті незабутньої Ларочки", створена за один тиждень, одразу після похорону. Але що то був зи тиждень для нього! Він ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив. Мучився, страждав неймовірно і викрешував нові й нові поезії

 

Під аккомпонемент мелодії Шопена учень читає поезію

 

"Прохолодним журавлиним ранком"

 

Прохолодним ранком журавлі

Пропливли у вирій над полями.

Радощі покинули й жалі,

Полетіла й ти за журавлями,

Полетіла в далі неземні,

Не сказавши й слова на прощання.

Залишила поспіхом мені

Тільки вогник згадок

Та страждання.

Я ковтав солоні краплі сліз,

Серце наливалося журбою.

І ридав ридма зо мною ліс

Росами-сльозами за тобою.

 

   Учень:                    За турботами та жалем минув смертний рік, а потім уже покотилися літа за літами. Рятувало поета те, що син Сергійко потребував батьківських турбот і уваги. Потроху "приходили в себе", звикали жити з постійною тугою і болем у душах.

 

Звучить пісня "Гуси летіли"

 

Учень:                Вихований матір´ю-українкою і рідною землею, поет Дмитро Луценко був палким патріотом України. Його образи взяті із самого життя, барви – від квітів, трав і рік, українського неба. Його поезія близька кожному, тому й полюбилася людям. Вона про любов, отчу землю, вірність, про те, чим живе людина.

 

Звучать пісня "Зачарована Десна".

 

Учень читає вірш "Україно моя"

 

"Присяга"

 

Гаї шумлять березно-тополино,

Кришталиками світяться травинки.

Я твій навіки, рідна Україно,

Від пісні – до останньої кровинки.

Твої тривоги –

То мої тривоги.

Твоє коріння –

То й моє коріння.

У нас і долі, і круті дороги

Переплелись, як жилаве коріння.

 

У кожнім слові сяє іскра серця.

У кожній пісні – барв твоїх мережа,

І поки в грудях серце лунко б´ється,

Воно тобі, лише тобі належить.

 

Ведучий:               Останні слова Дмитра Омеляновича Луценка, сказані дружині, були такі: "Терер мені не сташно й умирати – я залишив людям пісні…"

                            Не кожен може наважитись таке сказати і не кожному під силу спромогтися на пісню, яку б знав, шанував і співав увесь народ.

 

Звучить І куплет пісні "Києве мій"

 

Ведуча:              Без пісні життя було б безбарвне, нецікаве, бо в ній історія, життя, наші мрії і сподівання на краще. І завдячуючи таким людям, як Д. Луценко, наша пісня житиме вічно.

                            А завершити свято хочеться словами Бориса Олійника про поета, його пісню: "Його зоряний час – в пісні.

 

Звучить ІІ куплет пісні "Києве мій"

 

                           Дмитро Луценко… Скільки пам´ятаю його – завше освітлений якоюсь лагідною усмішкою ізавжди заряджений енергією доброти та діяння. Себто – добродіянням.

                           Нелегкою дорогою ішов Дмитро Омелянович до свого першого й останнього кохання – до пісні.

 

Звучить ІІІ куплет пісні "Києве мій"

 

 

Ведучий:                Траншеями війни, руїнами повоєння, журналістськими повоєнними буднями, недоспаними ночами над словом.

                            Поет уже давненько пішов за вічну межу, а пісні його живуть і звучать серед нас, а отже – живе поміж нас чоловік, освітлений якоюсь лагідною полтавською усмішкою. І ЖИТИМЕ, бо поодинокі його пісні стали справді НАРОДНИМИ."

 

Звучать у запису слова з пісні Д. Луценка "А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

doc
Додано
30 жовтня 2018
Переглядів
651
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку