Сценарій літературних читань до Дня народження Гаршина

Про матеріал

Сценарій створено для шкільних літературних читань до Дня народження В.М.Гаршина

Перегляд файлу

Погоджено Затверджую

Заступник директора Директор Опитненської

школи з ВР ЗОШ І-ІІІ ступенів

______Н.Т.Корнєєва _______В.Г.Жучок

Сценарій

літературних читань

«Степова Донеччина моя»

(до Дня народження В.Гаршина)

в Опитненській ЗОШ І-ІІІ ступенів

Підготувала

вчитель української мови

та літератури

Песляк О.М.

2020 рік

Мета заходу: ознайомити учнів з деякими сторінками життя і творчості поетів-земляків, зокрема В.М.Гаршина, В.Сосюри, М.Ф.Чернявського, О.Тихого, С. Черкасенка, П.Байдебури, М.Рибалка, розвивати творчі здібності. артистичність, інтерес до творчого доробку письменників-земляків, удосконалювати навички ідейно-художнього аналізу поетичних творів; навчити учнів дивитися на природу очима серця; виховувати любов до природи рідного краю, бережливе ставлення до навколишнього світу

Обладнання: проектор, комп’ютер, портрети письменників, виставка книг, ддекорації, презентація, роздруковані тексти поезій

Хід заходу

1.Організаційний момент

1.Епіграф

У всіх людей одна святиня,

Куди не глянь, де не спитай;

Рідніша їм своя пустиня,

Аніж земний в чужині рай:

М. Чернявський

Ведучий 1. Є люди, чиє життя схоже на пісню. Чудовою мелодією звучить до болю натягнута струна. І коли вона рветься, запала раптом тиша здається приголомшуючою. Але такі люди не зникають безслідно. їх пісня продовжує жити у спадщині, залишеній нащадкам.

Ведучий 2. Наша земля дарує світові таланти, провідна зірка яких буде світити впродовж багатьох віків. Сьогодні ,в День народження видатного письменника-земляка Всеволода Гаршина,можна згадувати багатьох, хто народився на Донеччині, любив свій край і оспівував його. Нові імена співців ще прикрасять наш рідний обрій, але сьогодні хочу згадати видатного поетів-земляків М.Ф.Чернявського, Олекси Тихого, С.Черкасенка; П.Байдебури, В.Сосюри, М.Рибалка, В.Гаршина

Читання ученями 10 класу уривка про донецький степ із збірки оповідань М.Чернявського «Богові невідомому» з демонстрацією слайдів:

«Богові невідомому» (уривок з оповідання М.Чернявського)

Далеко зосталась за мною самотня станція й тверда колія залізниці, а чорна й пухка, як гарний хліб, веде й манить мене все далі й далі в степ, в безлюдяну пустиню.

Вигинається і в’ється, мов чорна стрічка, по зелених шовках і оксамитах. І немов нікого ні зо мною, ні коло мене. Принаймні, я не бачу нікого…

Тільки чую, дзвенить жайворонок

Крикнув десь перепел і побіг на голос перепелиці.

Ага, розумію! Це ти, золотокудрий Дажбоже, , ворожиш тут над усім, що живе на цій прекрасній землі, й даєш кожній істоті щастя.

Он два легкокрилі зелені коники п’ють у парі жагучу осолоду кохання.

Жовті жуки зав’язли на колоску ячменю, мов два зліплених тигрових ока.

А жайворонок дзвенить, а жайворонок тремтить крилами прудко-прудко. Я бачу його. Бачу і розумію…

Це ти Дажбоже, Бог незміряного, несходженого степу нашого , царюєш тут. Це твоє царство, золотом осядне. Ти не вмер, ти живеш тут, і я чую тебе!..

…А ось і мак. Боже, як він горить, як він палає! Це він загорівся від твого погляду, Дажбоже! Це земля обізвалась йому на твою ласку своїм палким поцілунком. Цілуй, цілуй її!..

Ведучий 2.Микола Чернявський (1868-1937), поет і прозаїк. Народився у селі Торському Добропільського району.

Ведучий 2.Після закінчення Бахмутської духовної школи М. Чернявський продовжив освіту у Катеринославській семінарії і одержав призначення в бахмутську школу, в якій нещодавно навчався сам. Тут він викладав співи і музику, пробував себе в літературній справі.

Ведучий 1. Оле́кса Іва́нович Ти́хий (27 січня 1927, хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа )— український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.

Ведучий 2. Його ув’язнили за лист, а за статтю проти русифікації дали 10 років концтаборів. Інтернаціоналіст за переконанням, поборник української мови, вчитель із Донеччини, який навчався у Москві, і був переконаний, що без мови зупиняється прогрес і вмирає культура – все це про Олексу Тихого, члена-засновника Української Гельсінської групи. Для нього освіта і критичне мислення були ключовими у протистоянні проти систематичного беззаконня репресивної бюрократії Радянського Союзу.

Ведучий 1. На сцені учні 7 класу з інсценізацією уривку твору О.Тихого «Думи про рідний Донецький край»

(учень 1) Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 років від народження. Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім.Ломоносова. Викладав у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.
(учень 2) Хто я? Для чого я? Який я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
(учень 3) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин ! І, передусім, як українець, я – «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як українець.
- (учень 4)Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...
- (учень 5)Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народ/ достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, мололо та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

Ведучий 2

Спиридон Черкасенко (1876-1940), поет, прозаїк і драматург, педагог. Народився 24 грудня 1876 року в містечку Новий Буг Миколаївської області в селянській родині. З 1895 року почав учителювати, зокрема на Лідіївських рудниках (сучасний Кіровський район міста Донецька). Саме тут він познайомився з важкою працею шахтарів і їхньою боротьбою за економічні та політичні права, з красою донецького краю, зокрема степу

Ведучий 1.Знаходячись на Донбасі, С.Черкасенко почав літературну діяльність із віршів, а потім із оповідань і драматичних творів, які друкував у журналах „Літературно-науковий вісник”, „Нова громада”, „Дзвін” і в інших виданнях. Бурхливе життя в шахтарському краї вимагало від письменника творів із активною дією та позицією героїв. Слово письменника-земляк кличе любити людей і тварин, любити Донеччину, цінувати й берегти красу донецького степу.

. Інсценізація уривка з оповідання «Маленький горбань» учнями 6 класу

— Гей! ге-е-ей! Хло-о-опці! — гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві. — Гніздо-о знайшов!., жай-воро-о-оняче!..
   — Та бре-е-е...
   — Їй-бо-о-о!..
   Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся і перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок.
   — Іду я, брат ти мій, — розповідав тим часом із захопленням Захарко — коли це споперед мене тільки — фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов.
   — Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! — аж присідала од радощів одна з дівчаток.
   — Ги-и-и! славнюсінькі, манюпусінькі, — підстрибувала друга, плещущи в долоні.
   — Ану, я в руки візьму, — простяг руку Пронька.
   — Не чіпай! не бери! — закричали на нього дівчатка.
   — Чого «не чіпай»? Що вони — ваші, чи що?
   — Авжеж не зачіпай, — уважно промовив Захарко, і Павликові на душі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле.
   — Чого?
   — Бо як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки.
   — Ну, то що?
   — І більш не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо...
   — Не треба забирати, — промовив Павлик.
   — Чом — не треба? шкода тобі?
   — Авжеж, шкода: пташка плакатиме.
   — И-и! вже горбатий і скаже! — промовив Захарко. — Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали.
   Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений.
   — Ходімо ще шукати! — гукнув Захарко.
   — Ходімо.
   — Гайда, хлопці, дівчата!..
   За кілька хвилин хлопці знайшли ще одне гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.
   Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає... їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят...
   Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.
   — А що то ти, горбатий, робиш? — гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку. — Га?.. Ось я тобі!..
   — Хлопці!.. та він і цю вийняв і закинув, — гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.
   Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.
   Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти...
   Павлик замовк.
   — Що ти робиш? — кричали, плачучи, дівчатка, але боялись оборонити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали:
   — Ой, матінко! він уб’є його!
   Та вже хлопці стягли того з Павлика.
   Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.

…….

Зранку Павлик прокинувся від якогось вовтузіння в сінях. То дід приволік переляканого Захарка.

Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.

— Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким вредним.

Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.

— Не хочеш?.. Бий...

— Я не бу-у-уду більш!.. — ревів бугаєм злочинець.

— Е, брат, то дурне! Хе... він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш... А в мене, хлопче, ремінь до-о-об-рий...

Павлик теж плакав і просив діда не пороти хлопця. Дід Антип пішов геть, а хлопці гралися у крем'яхи. Дід помирився з Явдохою, матір'ю Захарка.

— Дідусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — він... Захарко зовсім не сердитий... він гарний... Ми тепер часто гратимемося з ним.

— А! А! Ну, що ти йому скажеш? — ляснув дід з обурення об поли руками. — Його вишпарити слід... А він... га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.

Ведучий 1.. Один із відомих українських письменників П.А.Байдебура був у числі тих, хто започаткував і творив літературу в Україні і майстерно оспівав її чудовий і оригінальний регіон - донецький. Перші оповідання, як і більшість наступних, присвячені шахтарям, донецькому краю. В літературній спадщині П.Байдебури, крім новел і коротких оповідань, є історичний роман-трилогія про Донеччину минулих століть -"Вогонь землі".

Ведучий 2. На сцені учні 9 класу з уривком з оповідання Павла Байдебури «На пароплав» .

Розкрив зошит-щоденник, куди вписував найсокровенніші думки свої. Але ж незручно писати, пароплав здригається, мов ходором ходить, а внизу - шум збовтуваної води, ревіння машини. Тарас Григорович погасив свічку, накинув на плечі верблюжий чапан - єдину верхню одіж, вивезену з Казахстану,- вийшов з каюти на палубу. Стояв самотній, зачудований дивною красою.

Повновода Волга ніби зупинилась, застигла в своїх берегах. В дзеркально-срібній чистоті втонули, купаються тіні дерев, шпичасті, оголені виступи скель. Нічну тишу, що обійняла ріку, широкі рівнини приволзьких степів, порушує лише розмірне, часте плюскотіння коліс пароплава. Та іноді на стрімкім березі десь розітнеться крик таємничий, тривожний. Може, то волзький бурлака-нетяга подає голос з відчаю, чи крик звіра, птиці, сполоханої раптом, злетить і розтане в нічній дрімоті...

До слуху поета долинули звуки скрипки. Вони ледь чутні, мов випливають з туманної мли; здавалось, нібито місячне сяйво сріблясте стікає з небес і, торкаючись сонної землі, розливається дивною симфонією...

Обминаючи різний вантаж на пароплаві, Тарас Григорович, вслухаючись, заспішив на той бік, звідки линули звуки. На носі пароплава, у закутку за снастями, зіпершись на поруччя, облитий місячним сяйвом, стояв музикант у білому фартусі. Припавши щокою до скрипки, він то хилився, мов сп'янілий, то випростовувався, тягнувся весь за звуками, тремтів і в'яв, не затихаючи. І здавалось, що то не скрипка тривожно звучить, а біль враженого серця перелито у звуки, і рветься він риданням безкраїм з глибини скорботної душі.

На палубі сходились ще непоснулі пасажири і, стовпившись в глибокому мовчанні, слухали скрипаля-віртуоза.

- Буфетник нашого пароплава, вільноодпущений Олексій Панов,- проказав тихо за спиною у Тараса Григоровича капітан Кишкін. Але поет уже не чув його. Мов зачарований стояв він поблизу музиканта, полонений звуками скрипки. Серце краялось, мліло стривожено. І, ніби підхоплений хвилями тих звуків, поет переносився думками на далеку, милу серцю Україну, в убогі панські села, до замученого в неволі народу. Це їхні тужні болі, стогін в безнадії він чув у риданні струн. Стояв, мов скам'янілий, і плакав серцем. На хвилину скрипка затихла.

-Шопен, мазурка, - проказав музикант не то сам до себе, не то до слухачів. На палубі загомоніли, хтось ляснув у долоні. Тарас Григорович стискав в обіймах музиканта і щиро плакав.

- Спасибі! Спасибі, мій друже! - з тремтінням у голосі повторював поет, цілуючи такого ж, як і сам, колишнього кріпака.

- Я радий, що вам до вподоби моя музика,- відповів зніяковілий, схвильований Олексій. - Тільки що ж це?.. От коли б мені та справжній інструмент! Але ж на пароплаві хорошого не можна держати - відволожується. Так я хоч на цьому відводжу душу... - Поет і музикант залишилися на палубі лише вдвох.

- Вільноодпущений я зараз,- розповідав розчулений увагою Олексій, - а ще недавно був кріпосним пана Крюкова. Було всього... Не раз по спині батоги гуляли. Навіть за музику свою мав кару. Артистом хотів бути, та не судилося...

- Мріяв і я про іншу, світлу долю, - мовив засмучений поет, - та з злої волі вже не простих, а коронованих панів я десять літ томився в неволі... Та цур їм, тим панам, хай згинуть, навіжені...

Олексій випростався і взявся за скрипку. - Заграй, друже! “Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя...” - затягнув стиха Тарас Григорович. Музикант, прислухаючись, вторив на скрипці, а потім по хвилі вже вправно грав улюблену пісню поета.

Ніч. Урочиста тиша. Пароплав ледь посувається вперед. Тривожно-ніжні звуки скрипки ніби повисли на прозоро-легких пасмах туману. Пливуть, гойдаються над тихим лоном вод...

- Кріпосний Паганіні...- шепоче з благоговінням Тарас Григорович.- 3 твоєї бідної скрипки вилітають стогони зганьбленої кріпосної душі... Глибокий стогін мільйонів кріпосних душ... Великий мій, знедолений народе! Скільки талантів твоїх замучено, знівечено катами. Прокляті... Та буде суд над вами, буде!..

Тихо-тихо линуть звуки. І здається - переливам сумних мелодій вторить своїм шелестом листя гаїв прибережних, шепоче в зажурі осінній поникла, росою прибита трава, а хвилі повноводої Волги-ріки відносять ті звуки тужливі вдалину, до просторів Хвалинського моря...

Вслухається поет. Стоїть в тяжкій вселюдській скорботі натхненний і гнівний бунтар і пророк.

Ведучий 1. Народилася Емма Андієвська 19 березня 1931 року на Донеччині в місті Сталіно. Написала понад 40 книжок, і намалювала 15 тисяч картин. Вона належить до найвідоміших поетів української діаспори.. На сцену запрошуються учні 5 класу з «Казкою про яян» видатної письменниці з Донецька.

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє "я" і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.

— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

— Усі тут харчуються власним "я". Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте "я" кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

— Але я зовсім не хочу ставати яянином!

— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

— Невже з цього міста немає виходу?

— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені,

що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

— Яке ж це слово?

— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке "ти". Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити "ти", в устах яянина це чомусь завжди обертається на "я", і тому брами не відчиняються.

— Я спробую, — мовив пастушок. — Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

— Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

— Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

— Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

— Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, — мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: — Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

— Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! — вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир2 наповнений самоцвітами.

Ведучий 1.Живе на землі Донбасу пісня Миколи Рибалка. Поета і солдата. Ця людина належить до того легендарного покоління, яке знявши шкільну форму та ледве встигнувши зробити перші самостійні кроки у доросле життя, одягло гімнастерки. Війна вкрала у цих хлопців безтурботну юність, а доля разом з атестатом зрілості надала білет у безсмертя.

.Ведучий 2. Можна тільки дивуватися тому, звідки Микола Олександрович черпав сили, але він завжди знаходив спосіб допомогти оточуючим. В першу чергу - словом. У нього був великий дар Учителя, який здатен донести до своїх учнів саме головне: любов до життя і рідної землі, віру в себе. А ще - глибинну правду про те, як стати Людиною. Він знав її, бо сам завжди і всюди залишався Людиною.

( учениця 11 класу Короткова С. читає вірш)