Сценарій літературно-мистецького заходу "Десною зачарований... " (усний журнал до 120-річчя від дня народження О. Довженка)

Тема: Десною зачарований … ( до 120-річчя від дня народження  О. Довженка)

 

Мета:  - ознайомити старшокласників із життям та творчістю О. Довженка;

              - простежити умови формування світогляду письменника;

              - опираючись на основні віхи життєвого та творчого шляху митця, зро-    

                зуміти феномен спадщини великого українця, його таланту;

- виховувати в учнів ідеали добра та справедливості, любов до рідної  

     землі, почуття гордості за свій народ

 

Обладнання: портрет О. Довженка, виставка його творів, вислови про митця,

                        ілюстрації до його творів, запис класичної музики, презентація «Я

                        належу людству…» 

 

Форма заходу: усний журнал

 

                                                           Слов’янство поки що дало світові в кінема-

                                                           тографі лише одного великого митця, мис-

                                                           лителя і поета. Це – Олександр Довженко.

                                                                                                              Чарлі Чаплін

 

                                                           Він залишився як дерево, що вічно цвіте,

                                                           вічно плодоносить, як великий мислитель,

                                                           який може стояти поряд із Сократом і

                                                           Гомером.

                                                                                                              А. Малишко

 

                                                                       Україно моя,

                                                                       мені в світі нічого не треба,

                                                                       Тільки б голос твій чути

                                                                       і ніжність твою берегти…

                                                                                                              А. Малишко

 

                                                                        Не одніми у мене творчості –

                                                                        Все інше одніми, моя українська доле.

                                                                                                             О. Довженко 

 

Учитель:  Відкриваєм для себе нові імена,

                  І глибинні думки, і душевні висоти…

                  Скільки років ховала їх прірва страшна,

                  Що хотіла наш дух, нашу суть побороти.

                  Скільки їх, що приходять з далекої тьми!..

                  Хоче серце усіх поіменно назвати…

                  І на болях своїх знову пишемо ми

                  Імена, імена… і вкорочені дати. 

 

                                                                 В. Крищенко «Забуті імена»

 

                             Епоха майже завжди не поціновує належно своїх талановитих дітей

                   за життя. В Україні стало сумною закономірністю нищити таланти не-

                   вблаганними вироками  і надто пізно схиляти голову в пошані та каятті.

                   Ця фатальна тенденція не оминула й самобутнього українського митця

                   Олександра Довженка…

                             Планомірно й безжально винищувала цвіт нашої культури сталін-

                   ська машина, намагаючись стерти із пам’яті наступних поколінь навіть

                   згадку про безвинно репресованих талановитих митців, заплямовуючи їх

                   наклепами, перекреслюючи та спотворюючи творчу спадщину. Нині во-

                   ни повертаються до нас і заповнюють «чорні» та «білі» плями в літера-

                        турному процесі. Одним із когорти тих, по чиїй долі безжально проїха-

                   лась репресивна машина, був і Олександр Довженко…

                              Твори Довженка і тепер хвилюють, зацікавлють, спонукають до

                   роздумів про життя  в цьому химерному  і жорстокому світі. Письменник

                   точно відчував час, у якому жив, але не поділяв тодішньої ідеології. Сво-

                   єю творчістю він допомагав людині пізнати саму себе, свою малість і си-

                   лу, а це не збігалося з морально-етичними принципами тоталітарного ре-

                   жиму, який і розправився з Довженком особливо жорстоко – прирік на

                   довічне перебування у Москві…

 

Учень:        Комусь дано творить діла великі,

                    Що ниткою простягнуться в віки,

                    А з мене досить, що не був дволикий,

                    Що серце не міняв на мідяки.

                    А з мене досить, що маленькі вчинки,

                    І пориви свої, й діла дрібні

                    Я не виносив продавать на ринки,

                    Мов крамар той в базарні дні.

                    І хоч тепер уже лягла утома,

                    І борозни порізали чоло, -

                    Все ж радий, що я кожну кому

                    У піснях своїх напоїв теплом.

                    Все ж радий я, що вмів писати просто,

                    Благословляючи людей і кожну мить,

                    Що серце моє, виснажене доста,

                    Учило прагнути, горіти і любить.

                    Тому не заздрю я нікому і нічому,

                    Хай іншим їх незрівняні діла…

                    А з мене досить вміти вкласти в душу

                    Хоч би одну краплиночку тепла…

                                                         Д. Фальківський

 

Учениця :  Михайло Наєнко сказав про Довженка так: «Він – як самоцвіт: скільки не

                  обертай його, а в ньому починають світитися все нові й нові грані».

                           Нерідко Олександра Петровича порівнюють із видатними майстра-

                  ми епохи Відродження, які були водночас і живописцями, і поетами, й ар-

                  хітекторами, і природознавцями. Його ще називають українським Міке-

                  ланжело, українським да Вінчі, засновником українського кінематографу.

                           Навряд чи в українській культурі ХХ ст. є постать більш велична і

                  водночас більш трагічна, ніж Олександр Довженко… Отож, давайте пере-

                  горнемо першу сторінку нашого усного журналу, яка має назву «Біля ви-

                  токів».

 

                                                І сторінка – «Біля витоків Десни»

 

 

Учень: Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня околиці містечка Сосниці Чернігівської області над річкою Десною в родині козака-хлібороба.

 

Саме тут, на берегах Десни, пережив він „і перші радощі, і вболівання, і чари захоплень дитячих..."

Був я в Сосниці недавно,

В тому В'юнищі зеленім,

В тій селянській щедрій хаті,

Де Довженко народивсь,

Жив над синьою Десною

Ще й над сивою Десною,

Що її таки ж Довженко

Зачарованою звав.

Так писав про поетову батьківщину Максим Рильський.

 

Учениця: Десна… Зачарована Десна… «Моя незаймана дівиця-Десна» - так називав її

                 великий Довженко. Сама річка, її краса мала на автора неабиякий вплив.

                 Вона була для митця життєдайною силою, яка наділяла всіх добротою, щи-

                 рістю та любов’ю. Колись Десна на все життя зачарувала малого Сашка. І

                 тому не міг Довженко не показати її, зачаровану, нащадкам. Як реальну ле-

                 генду про людські радощі й болі, як диво, що навчає «бачити зорі навіть у

                 буденних калюжах та життєвих шляхах».

                                        / Звучить пісня «В кінці греблі шумлять верби» /

 

Учень:       Про дитячі роки майбутнього митця ви найкраще довідаєтеся з автобіографічної кіноповісті „Зачарована Десна". Тільки візьміть до уваги, що все, про що розповідає автор, то чистісінька правда, а не художній вимисел. Письменник змальовує батька й матір, діда та прабабу, і свою хату та город.

          Мати, Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович. Вони жили сім'єю у звичайній селянській хаті, про яку з любов'ю писав пізніше Довженко. Схожа була  хата   на   стару   печерицю,   що   виросла   між   грушею  -   спасівкою   й погребицею, де лежав у затінку дід Семен, стомившись чумакувати.

І з цієї хати пішов у світ юний Сашко, а тепер до його оселі сходиться весь світ... Одарка Єрмолаївна народила  14 дітей. Вижило лише двоє... П'ятеро ішли на той світ немовлятками. До того страшного дня, яким для родини стала Зелена неділя, в хатині росло четверо старших синочків, котрих називали соловейками, бо співучі були. Співати любила уся сім'я. У „Зачарованій Десні" Довженко написав, що всі 4 брати померли від пошесті зразу в один день. Люди казали: „Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору".

Одарка Єрмолаївна мало не збожеволіла. У неповні 30 років геть побіліли коси, чорні очі вкрилися туманом смутку. Відтоді на її вишивках переважали чорні кольори. Хворіла часто... Страшенно боялася втратити Сашка, отож молилася:

„Залиш мені, Господи, Сашка, оберігай його від поганих людей. Дай йому силу. Пошли йому щастя, щоб його люди любили, як я його люблю..."

 

 

Учениця:      Про батька він писав:

          «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей. Чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, - однаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

 

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, - він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку…

 

Учень:                                БАТЬКІВСЬКА ПІСНЯ

 

Вітер б'є крилом по вікнах

Цвіт вишневий обмиває.

Я ніяк не можу звикнуть,

Що тебе в житті немає.     

 

                  Батьку, батьку, тільки спомин

На очах бринить сльозами.

Може ти лиш вийшов з дому,

Щоб спочить під яворами.      

І ось зараз рипне фіртка,
Втомлений ти зайдеш в хату,
Притулившись до одвірка,   

Станеш щось розповідати.    

 

 

Я ніяк не можу звикнуть,

Що тебе в житті немає.   

 

Учениця:  У кінці «Зачарованої Десни» ви прочитаєте, як батько завів Сашка до школи, де вчитель, задаючи безглузді і дурні запитання та ще й чужою мовою, зробив безапеляційний висновок: „Не развитый!" Згадайте собі аналогічний випадок із біографії Тараса Шевченка, коли йому було сказано, що в нього нема хисту не то що до малярства, а навіть до бондарства.

 

                              / Сценка «Перший день у школі» /

 

Автор: … Минули косовиця і жнива. Поспіли груші й яблука на Спаса… Пошили

              Сашкові нові штани з довгими холошами і повели до школи…

                  Зайшовши до школи, Сашко страшенно перелякався. 

 

Учитель:  Это твой?

 

Батько:    Так, звиніть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький.

 

Учитель:   А как зовут?

 

Батько:    Сашко.

 

Учитель:  Тебя не спрашиваю. Пускай сам ответит.

 

Автор:       Хлопець мовчав. Навіть батько і то трохи злякався.

 

Учитель:    Ну?

Автор:       Сашко вчепився одною рукою в батькові штани, другою за шапку і хотів

                    був сказати своє ім'я, та голосу не стало.

                              Вчитель нахмурився.

 

Учитель:    Как?

Сашко:       Сашко.

 

Учитель:     Александр! А как зовут твоего отца?

 

Сашко:        Батько!

 

Учитель:     Знаю, что батько. Зовут как?!

 

Автор:        Сашко з батьком глянули один на одного і зразу догадались, що діло їх-

                    нє програне. Протее в батька була ще, певно, якась крихітка надії.

 

Батько:     Ну, скажи, синку, як мене звуть. Кажи-бо, не бійся, ну!.. Чого ти мовчиш,

                   ну?.. Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.

 

Учитель:     Не развитой!  

 

Автор:       Хлопчик з батьком пішли геть.

                 

 

                               ІІ сторінка -  «Жага до навчання»

 

Учитель:    Усе  подальше життя Олександра Петровича Довженка було ніби спрос-

                    туванням того вчительського вироку. Доля подарувала маленькому Саш-

                    кові чимало випробувань, крутих віражів, дивовижних знайомств і звер-

                    шень. І він ніколи не перестане вчитися, здійматися над самим собою і

                    гіркотою епохи, у яку йому випало жити і творити. 

 

 

Учень:      У 1903 - 1911 рр. Олександр Довженко навчався спочатку в початковій, а потім у вищій початковій школі м. Сосниці.

„Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник", - писав Олександр Довженко в „Автобіографії" 1939 р.

Після закінчення Сосницької школи Олександр Довженко, мрії якого „у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб", 1911 р. вступив до Глухівського учительського інституту. Там він навчався три роки, будучи наймолодшим серед студентів, багато з яких „мали вже по тридцять чи й тридцять два роки".

 

Завдяки своїм однокурсникам вперше познайомився з українськими книжками і часописами, „що видавалися, - як зазначає у згаданій „Автобіографії", - у Львові і читалися потай від педагогів як щось рідне, але заборонене". Цей навчальний заклад у колишній столиці українських гетьманів Дем'яна Многогрішного і Павла Полуботка, заманюючи здібну молодь стипендією у 120 карбованців нарік, готував учителів.

 

Студент Олександр Довженко багато читає, бере участь у театральних аматорських виставах, малює, організовує український етнографічний хор в одному  із  сіл  поблизу  Глухова - ґрунтовно готує себе до просвітницької педагогічної діяльності.

. На роботу його скерували до Житомирського вище початкового училища, де він викладав фізику, природознавство, географію, навіть гімнастику, а для обдарованих учнів організував гурток малювання. Серйозно думав про свою подальшу освіту. „В той час, - згадував пізніше Олександр Петрович, - я мріяв стати художником, я малював дома і брав приватні уроки малювання, мріючи коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем".

 

 

                                   ІІІ сторінка – «У вирі подій»

 

Учениця: О. Гончар у своїх щоденниках згадує, що в роки  громадянської війни Дов-

                 женко воює в чині сотника у війську Симона Петлюри, а 1918 року був

                 вояком Української армії.

                             Того ж таки 1918 в Житомирі він побував у камері смертників. На

                 його долю випав навіть  полон  і умовний розстріл. Але його було врятова-

                 но під час прориву червоного загону: поляки тоді примусили його стояти

                 живою мішенню…

                              Важко уявити, як серед такого стрімкого лету життя й зміни устро-

                 їв можна було ще вчитися й розвиватися. Але Довженкові вистачало енер-

                 гії на все. Він був слухачем Київського комерційного інституту й Академії

                 мистецтв. А  1922 року навчався у Берліні у професора живопису Геккеля.

                 Ці уроки справили на молодого художника неабияке враження. 

 

Учень:                  Довженко                          М. Вінграновський

                 Благословенні води літ,

                 Літа Десни благословенні

                 І часу вічного політ

                 В однім осяянім іменні.

                 Благословенна срібна твердь

                 Землі і неба, дня і ночі,

                 І золоті вогневі очі,

                 Де обнялись життя і смерть.

                 Священна чаша доброти

                 В руках всепільності й любові

                 І світ, об’єднаний у слові

                 Краси, і правди, і мети…

 

 

                                        ІV сторінка -  «Психологічний портрет»

 

Учень:      Низький уклін чернігівській землі

                  і Сосниці над тихою Десною.

                  Він тут, з душею мрійною, ясною,

                  родивсь і виріс в цім простім селі.

                  Він тут ходив на зорі світанкові,

                  вдихав життя, духмяний запах трав,

                  тут щирим серцем, сповненим любові,

                  він чари мови рідної вбирав.

                  В людських сердець незаймані глибини

                  своїм він серцем глибоко проник.

                  Співець краси, природи і людини,

                  душі людської мудрий чарівник.

                                                                     І. Гончаренко

 

Всього він прагнув, все хотів осягнути, випробувати. Починав творчий шлях художником-карикатуристом, пізніше став всесвітньо відомим майстром кіно, драматургом, письменником, а міг би, мабуть, стати й конструктором, творцем садів, як Симиренко, міг би, змагаючись із Корбюз'є, проектувати міста майбутнього, і тоді не тільки на екрані, а й на землі зводились би його поетичні аерогради. Враження було таке, що йому завжди тісно, що душа його прагне майданів, площ, йому хотілося звертатися до мільйонів, - чи не тому й вибирав наймасовіше з мистецтв?

Творча сила Довженка не знає меж. Мислячий, вічно неспокійний, він жив інтенсивним, до краю напруженим духовним життям. Був спокійним зовні, але внутрішньо, здається ніколи.

 

Учитель:  Погляньте уважно на портрет О. Довженка…

                          В обрамленні білосніжного сивого волосся високе скульптурне чоло.

 

                  З-під злегка зламаних енергійних брів дивляться вдалину сіро-блакитні

                  очі. Погляд довірливий, пильний, вдумливий, уважний. Вольове, напру-

                  жено-серйозне загоріле мужнє обличчя, вирізьблене з незвичайною довер-

                  шеністю. Вражає рідкісне поєднання духовної і фізичної сили.

                           Він був дуже вродливий… Стрункий, з вольовим голосом команди-

                  ра, із світлою усмішкою, ледь квапливою мовою, з м’якою українською

                  вимовою. Простий, артистично елегантний. Таким запам’ятався Довжен-

                  ко усім, хто його знав. Вдивіться в його очі… Критик Корнелій Зелінсь-

                  кий писав: «Він взагалі був вродливий не тією солодкою, а мужньою і

                  серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обранців. Срібло сиви-

                  ни з роками ще більше звеличує цю красу ореолом пережитого…»

                            А пережитого справді було багато. До речі, від природи Довженко

                  мав чорне, як смола, волосся. Десятиліття «московської неволі» зробило

                  його білим, як молоко…

                           «Суворий і ніжний Довженко… Він любив садити квіти і дерева, де-

                  рева, які б давали плоди, радість людям. А ще він любив мислити не тіль-

                  ки вдень, а й уночі… Він нагадував Сковороду – відвертого, безпосеред-

                  нього і безкорисливого. Його чарували весни, птиці… Любив трави і тва-

                  рин… Любив у житті м’які кольори – оранжевий, бузковий, блакитний…

                  Усі, крім одного, - чорного. Він любив усе живе і ненавидів смерть…», -

                  так писав про Олександра Довженка його товариш, поет А. Малишко.

                            А ще любив він музику, особливо класичну. Улюбленим композито-

                  ром був Бетховен, улюбленим музичним твором – ІV симфонія того ж та-

                  ки Бетховена…

 

                                   / Звучить фрагмент запису ІV симфонії Бетховена /

 

 

                                  V сторінка  -  «Тричі йому являлася любов…»         

 

Учениця:  «Тричі йому являлася любов», як у Франка. Вперше «найсміливіший і

                   найвродливіший  хлопець  у Сосниці закохався, навчаючись в училищі,

                   в дочку багатого купця, гімназистку-красуню – Надійку Чаусовську.

                   Гарна була пара. Та коли вони, молоді й закохані, безтурботно бігали

                   на ковзанку, жителі Сосниці журливо хитали головами: мовляв, нічого

                   з того кохання не вийде, бо ще не бачив світ, щоб щасливим було по-

                   дружжя доньки багатія і сина бідняка.  

 

 

Учениця:                 З Варварою Криловою Олександр Петрович познайомився, коли

                   вчителював у Житомирі. Разом працювали, інсценізували уривки Шев-

                   ченкових творів. Одружилися. А одного разу, повернувшись додому,

                   Довженко застав свою Варю в обіймах білогвардійського офіцера. Гірко-

                   та зради, однак, не спопелила любові. Облесник-офіцер невдовзі покине

                   хвору на туберкульоз Варю в Празі, а Довженко, не вагаючись, вивозить

                   її на Україну і одружується вдруге зі своєю зрадливою дружиною.

                               Через деякий час Варвара відчує, що її Олександр закоханий і ін.-

                   шу жінку. Без докорів і образ вона відпустить його, залишивши на згад-

                   ку про себе білі троянди та листа, в якому були такі рядки…

                                 «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюсь з тобою. Я їду на-

                   Завжди. Розумію все-все. Найперше те, що разом ми жити не можемо.

                   Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен

                   друг в житті, тобі потрібна натхненниця…

                                  Повір: од щирого серця я відкидаю в ім’я тебе ревнощі і біль Я

                   хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням.

                                  А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм

                   прізвищем.

                                 Прощай!..

                                                                            Твоя навіки – Варвара Довженко!

      

Учениця:     Юлія Солнцева, актриса – третя й остання його любов. Вона ввірвалась,

                    як віхола, у Довженкове життя. Молода, красива, уже відома на той час

                     кіноактриса, Юлія стала великим новим почуттям письменника.

                                  «Я так люблю мою Юлію, як ніби й не любив ще ніколи за 25 ро-

                     ків родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова…

                     Хто послав мені любов?...», - писав Олександр Петрович у своєму що-

                    деннику за 4 роки до смерті.

                                  Справді, Юлія Солнцева була Довженкові не тільки дружиною,

                     але й другом, порадником, помічником, режисером його фільмів.                                                                   

                                           VІ сторінка – «Нове слово в кіно»

 

Учень:          Йому було 32, коли він круто змінив своє життя, після однієї ночі по-        

                     їхавши до Одеси. Цей рішучий крок дав світові неперевершеного майст-

                     ра кіно, а Україні – можливість пишатися своїм талановитим сином.

                                    В Одесі Довженко влаштувався на роботу на кінофабрику. Ди-

                     вовижно, що людина, яка жодного дня не працювала в цій галузі, не ма-

                     ла жодних навичок кіномистецтва, досить швидко стала прекрасним

                     сценаристом, потім – режисером та актором. Що це, талант? Чи унікаль-

                     не загострене світовідчуття? Чи неймовірна праця над собою? Мабуть,

                     усе в комплексі, адже Довженко за своє життя не просто поставив 14

                     фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, ряд публіцис-

                     тичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномисте-

                     цтва, він психологізував, опоетизовував кіно. А на всесвітній виставці

                     в Брюсселі у 1958 році 117 відомих кінознавців назвали «Землю» Олек-

                     сандра Довженка одним з найкращих фільмів усіх часів і народів.

                                     Неповторний світ кіно створив митець і у кіноповісті «Зачаро-

                     вана Десна» за допомогою прийомів живопису, народних символів та

                     народної поетики…

 

                               Інсценізація уривка кіноповісті «Зачарована Десна»

 

Сашко:         Одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був висо-

                      кий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, а

                      над ними носилися бджоли – видимо-невидимо. Попід тютюновим лис-

                      тям я поліз прямо до огірків… Наївшись огіркових пуп’янків, натрапив

                      я на моркву…Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь

                      поміж огірків… Вириваю одну – мала. Гичка велика, а сама морквина

                      дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу – ще тонша. Третю –

                      тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та

                      так і не знайшов ні одної… Що робить? Тоді я посадив усю моркву на-

                      зад: хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати чогось смачного...

                                  Коли дивлюсь – баба!.. Куди його тікать?

 

Баба:             Куди ти, бодай тобі ноги повсихали!.. Куди ти тютюн ламаєш, бодай

                      тобі руки й ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до

                      хторого пришествія! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морквочка  зі-

                      в’яла від твоїх каторжних рук!..

                                   Мати божа, царице небесна!.. Голубонько моя, святая великому-

                       ченице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмику-

                       вав він з сирої землі оту морквочку, повисмикуй йому, царице мило-

                       сердна, і повикручуй йому ручечки і ніженьки, поламай йому, свята

                       владичице, пальчики і суставчики. Царице небесна, заступнице моя

                       милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а

                       вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому.

                                   Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий

                       Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарай його своєю десни-

                       цею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки

                       з’їли, та бодай його шашіль поточила…

                                                              /Баба виходить/

 

Сашко:           А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без

                       сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на зем-

                       лю і поламав свої тоненькі крил коло моркви. Це був я… Я боявся по-

                       ворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут

                       у малині…

                                     Не знаю, чим би закінчились бабині молитви… Коли  б раптом

                       не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувсь од бабиних

                       молитов.

 

Дід:                Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? Так чогось у животі

                       пече.

 

Баба:             Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!.. Зараз принесу, бодай тебе

                       пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув

                       був маленьким!..

 

Сашко:          Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.

 

 

                                     VІІ сторінка – «Протистояння генія і влади»

 

Учениця:  Сталін до кінця днів чекав, що Довженко, відомий усьому світові, напише

                  і зніме фільм про нього – вождя, батька народів, переможця у Другій сві-

                  товій війні, а тому не дозволив розстріляти, вичікував і навіть пробував

                  приручити: і подарунки надсилав, і дві Сталінські премії вручив, в закор-

                  донні відрядження відпускав, звання діяча мистецтв присвоїв, і квартиру

                  в Москві, і дачу виділив… Не приручив! Довженко не вмів і не хотів їсти

                  хліба з рук ката… Не міг довго витримати у «золотій клітці»…

                                Останній лист цього великого сина України датований 10 жовтня

                   1956 року: «Вертатися хочу на Україну. Президіє! Допоможи мені жит-

                   лом: давно колись відібрали його в мене. Великої квартири мені не треба,

                   тільки треба мені, щоб я міг бачити Дніпро і Десну під обрієм, і рідні чер-

                   нігівські землі…». Крик душі. У цьому ж році була завершена «Поема

                   про море», опублікована автобіографічна кіноповість «Зачарована Дес-

                   на». Він мріяв написати нові твори (аж 55 запланованих), поставити нові

                   фільми… Але цей рік був останнім  в його земній мандрівці…

 

Учень:       Так і не довелось йому дожити останні дні і померти та бути похованим

                   в Україні, на рідній землі, яку він безмежно любив і все робив, щоб про-

                   славити її і бути гідним сином. 

                          Довженко помер 25 листопада 1956 року в Москві, так і не повернув-

                   шись в Україну. Тромб зупинив серце. До кінця життя він відчував себе

                   сином рідного народу.

                           Спорудження пам’ятника і виконання його заповіту – тепер уже пе-

                   репоховання в Україні – буде запізнілим виявом нашої пошани і вдячнос-

                   ті Великому Синові України…

 

Учитель:   Геній – це не той, хто вписується в межі епохи. Він собою сполучає ми-

                   нуле, сучасне, майбутнє, він стає символом вічності.

                             Це – Довженко. Цілісний і багатогранний, який був оком епохи, її

                    устами, її болісним серцем. Постійна мука митця і патріота – в його по-

                   статі, розіп’ятій на хресті суперечностей. Україна пам’ятає і цінить, і ці-

                   нитиме вічно Олександра Довженка… 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                         Список використаної літератури

 

 

1. Балій Л. Л. «Я народився і жив для добра і любові». Урок в 11 класі // Вивчаємо

    українську мову та літературу. – 2010. – № 16 – 18. – С. 37 – 41.

 

2. Головань Н. М. , Журавель Л. В. Види навчальної діяльності при вивченні кіно-

    повісті «Зачарована Десна»  // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2014. –

    № 9. – С. 22 – 27. 

 

3. Дворецька Ю. В. Олександр Довженко – перший поет кіно // Вивчаємо українську

    мову та літературу. – 2012. -  № 26. – С. 38 – 39.

 

4. Оліна Г. М. Усний журнал «Людина з великої літери». Пам’яті О. П. Довженка // 

    Вивчаємо українську мову та літературу. – 2009. –  № 9. – С. 34 – 39.

 

5. Параскевич П. К. Я належу людству  // Вивчаємо українську мову та літературу. –

    2008. – № 25. – С. 26 – 29.

 

6. Прибєгіна В. В. «Я народився і жив для добра і любові». Урок за творчістю  Олек-

    сандра Довженка //  Вивчаємо українську мову та літературу. – 2007. –  № 7. – С.  

    24 – 26.

 

7. Усі українські письменники. Упор. Хізова Ю. І., Щоголева В. В.  – Харків: Тор-

    сінг плюс, 2006. – С. 200- 204.