«Чорна сповідь моєї Вітчизни» (Урок позакласного читання. Твори літератури про Голодомор 1932 – 1933 рр.). Урок пам’яті «безневинних страдників, убієнних голодом».

11 клас

Українська література

Тема: «Чорна сповідь моєї Вітчизни» (Урок позакласного читання. Твори літератури про Голодомор 1932 – 1933 рр.). Урок пам’яті «безневинних страдників, убієнних голодом».
Мета: На основі документальних фактів розширити знання учнів про страшну трагедію 1932 – 1933 рр., осмислити її причини та наслідки, ознайомити із письменниками, котрі звернулися до цієї теми, формулювати власні висновки, виходячи зі змісту творів; виховувати свідомих громадян України, плекати в них почуття патріотизму, шану до невинних жертв Голодомору, перейнятися повагою до тих людей сучасності, які досліджують цю проблему.
Форма уроку: інтегрований урок.
Оформлення класу: біля дошки – маленький столик, застелений темно-чорною скатертиною; на столику стоїть ваза з колосками, на вишитому рушнику лежить чорна кругла хлібина, біля неї запалена свічка.
На дошці написи:

…А онде під тином опухла дитина, голодною мре…» (Т. Шевченко).
Замученим голодом, безбожно похованим, неоспіваним у молитвах, неоплаканим…

Ні труни, ні хрестів…

І ні тризни.

Прямо в ямку. На віки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів.

                              О. Ямборська

Виставка літератури та ілюстрації про Голодомор

                                         Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Вступне слово вчителя (під музику В.-А. Моцарта «Реквієм»). Пам'ять –нескінченна книга, у якій зафіксовано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок уписано криваво-чорними рядками: читаєш і здригаєшся від жаху. Особливо вражають ті з них, де викарбувано слова про голод.

 

Інсценізація

На сцені жінка сумна з великим хрестом на шиї. Підходять діти,

- Слава Ісусу Христу. Тітонько, скажіть будь - ласка, чому у вас на шиї такий великий хрест?

Жінка повертається до дітей і з сумом говорить:

 - Любі мої, цей хрест мій сум і біль, (витирає заплакані очі).

- Не плачте тітонько, розкажіть нам що значить «сум і біль»?

- Чи знаєте діти, що таке голод?

- Ні, у нас завжди вдосталь їжі.

 - А ось я, знаю. Був 1932 рік. Мені було зовсім мало літ. У мами нас було п'ятеро. Їсти не було чого. Тато ходили міняти барахло на харчі. Але одного разу він не повернувся... помер. Жінка знову плаче. Дитина гладить її по руці.

 - Не плачте, тітко, не плачте, а що було далі?

 -У нас не було що їсти, ми пухли з голоду, помер мій старший братик, а за ним і сестричка. Залишилось нас троє. Мама весь час плакали, гладячи нас по голівках. Одного ранку я прокинулась і не побачила нашого наймолодшого Івасика. В хату зайшли мама і поставили перед нами миску з юшкою і м'ясцем. Боже, як ми їли. Жінка перехрестилась, і витерла заплакані очі.

 - Що було далі тітонько, що...

- Через кілька днів померли мама, а моя старша сестричка розказала мені, що їли ми братика Івасика... біль краяв моє серце, думала, що помру... але я вижила. І ось цей хрест (піднімає його з грудей) пам'ять про мого маленького братика...

Ой, як це було страшно... Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в голодній ріці.

 Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

 Я - пташенятко, побите в дорозі.

 Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю. Світ дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці

 

 Вчитель літератури.

  Реалії історії, реалії життя. Страшно подумати, страшно уявити, через що пройшла Україна у страшні 1932 – 1933 рр.

    Сьогоднішній урок присвячуємо пам’яті «безневинних страдників, убієнних голодом», «безбожно похованим, неоспіваним у молитвах, неоплаканим…». Сподіваюся, що у ваші душі увійде великий жаль, від якого стрепенеться серце й уже завжди озиватиметься до великого горя. І ви, гадаю, задумаєтеся про те, як зберегти найцінніше, що нам дав Бог – життя.

Вчитель історії.

Голодомор чорною смугою прокотився Україною, понівечив життя поколінь і забрав в небуття тисячі доль. Голод був спричинений насильницькою суспільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Аналіз архівних матеріалів дає змогу з’ясувати причини, що призвели до подій голодомору. Насамперед – це примусовий характер колективізації для значної частини селян. Послухайте ще один спогад очевидця тих страшних подій: «У батька з матір’ю нас було 13 дітей. 1931 року нас «розкуркулили»: майно розпродали, а нас вивезли на інший хутір,  у пусту хату. Тоді старші діти без документів розповзлися білим світом, щоб добути собі кусень хліба. А ми, п’ятеро, лишилися при батькові. Батька на роботу не брали, бо ж «куркуль».

   Що ми їли? – Лободу, кропиву, ловили ховрашків. Навесні 1933 розвелося багато ящірок, їх важко було впіймати, але ми старалися. Пекли їх на вогнищі, ділили між собою і їли. Ми, діти, були страшні: на високих тоненьких ніжках, величезні животи. Один з братів спух, а потім помер.

    У ХХ ст. українці пережили три голоди – 1921 – 1923 рр., 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр. Але якщо для першого й третього була природня причина – недорід через посушливі кліматичні умови, то в 1932 р. урожай зібрали достатній. Щоб упокорити українське селянство, яке не сприймало колгоспну систему, тоталітарна радянська влада викачала всі продовольчі запаси. Секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич цинічно заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!».
Щодоби у 1932 – 1933 рр. на найродючіших у світі чорноземах від голоду помирало 25 тис. чоловік, щогодини – 1000, щохвилини – 17.
До кінця 80-х рр. ХХ ст. це була «біла пляма» в історії України. На сьогодні ж біля 30 провідних держав світу визнали Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні геноцидом українського народу – тобто цілеспрямованими діями на знищення певної етнічної, расової, релігійної групи. Для того, щоб ніколи така трагедія не повторилась, з 2002 р. в Україні започатковано акцію «Засвіти свічку». Я закликаю Вас засвітити на підвіконні вдома свічку. Це означатиме, що ми пам’ятаємо жертв Голодомору.
А зараз – хвилина мовчання.

Учень. Трагічні події 1932 – 1933 рр. 80-річчя цієї жалобної дати відзначаємо як день пам’яті невинно загублених, цілеспрямовано знищених злочинною більшо- вицькою владою епохи сталінізму.
Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, як Голодомор 1932 – 1933 рр., історія не знає. Ясно одне – голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.
Голодомор – це народна трагедія, українське пекло 30-х рр., яке запалив сталінський режим. Це найстрашніший злочин серед злочинів сталінщини. Це чорна сторінкаукраїнської історії. Це був справжній терор голодом, кара за  «куркульський саботаж», а фактично – засіб винищення селянських родин.
На цей урок ми запалили свічку, як на поминки. Нехай світло з нашої свічки буде знаком скорботи по «невинно убієнних» своїх родичів. Нехай сьогодні наш клас стане храмом пам’яті тих, хто був невинно замучений, знищений, пішов у небуття, хто не дожив, не долюбив, не доспівав свою пісню.

 

Вчитель літератури.

Про пекельні муки і страждання наших людей у голодні 1932-33 роки відомо не так уже й багато. Писали, свідчили, згадували передусім за кордоном. В Україні про голодомор невільно було і слова мовити.

    Хто знав, вів смертям і стратам лік?

    Де фільм, яким нам показав би голод?

    Отой проклятий 33-й рік?

    Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору, намагаючись осмислити катастрофу у слові – ще від часів, коли над правдою про Голодомор тяжів «культ мовчання». З плином часу з’являлися нові твори, нове осмислення фактів і наслідків штучного голоду; ці твори зроджувалися і в Україні, і поза нею. Художня правда про Голодомор почасти замінила історію, котра писалася і переписувалася... Але й література про Голодомор не стала надбанням широкого загалу – ні та, що створена в 20-ті роки, ні та, що з’являлася пізніше – аж до кінця минулого століття. Чому так сталося? Що найпримітніше з поетичного і прозового відтворення Голодомору хвилює нинішніх читачів? Чи представники нових поколінь письменників звертаються до складної, страшної й неосяжної теми Голодомору?

Твори, написані «за гарячими слідами» Голодомору, часто лишалися в записниках, згодом – у закритих архівах. Тільки недавно настав час публікацій таких творів без скорочень. Як колись «урізана» поезія Павла Тичини «Загупало в двері...», вже відтворена, в якій йдеться про збожеволілу від голоду жінку: «...це ж гості до мене. Та чим же я буду вітати – іще ж не зварився синочок»... Тому тема голодомору є актуальною і болючою протягом багатьох років. Чимало письменників висвітлювало її, вона відгукувалася у їхніх душах гірким болем, а вони виливали його на папір. Тему голодомору порушували Юрій Клен - поема "Прокляті роки", "Україна", "Попіл імперії"; Михайло Стельмах - "Чотири броди"; Євген Гуцало - "Голодомор"; Микола Рудченко - "Хрест"; Федір Потушняк - "Голод" тощо.

Сьогодні мова піде про твори наших письменників про страшні роки голодомору. ...Такі твори треба читати. Їх неможливо переповісти. Енергетика болю, що міститься в них, є тими цілющими ліками, які виліковують душі від байдужості, безпам’ятства і забуття. Цілющими ліками слів.

     Учень 1. Першим твором про ці страшні роки, написаним безпосередньо у 1933 році,  став роман Уласа Самчука "Марія". Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

Герої твору - цілком реальні люди, з якими був знайомий письменник. А ось картини більшовицького господарювання, голод - це вже з розповідей утікачів із "соціалістичного раю". На думку Уласа Самчука, катастрофічна кількість загиблих від голоду - це велика національна трагедія, але значно жахливіше те, що відбулися психологічні зміни в становому хребті нації, бо ж геноцидові були піддані всі - і ті, що померли, і ті, що залишилися живими. Зранену психіку живі передавали своїм нащадкам навіть тоді, коли їм цього не хотілося. Головна героїня роману Марія символізує трагічну постать матері України, яка теж втрачає своїх дітей у роки голодомору. Весь Маріїн рід вимер. Нікого не залишилося з її роду. А хто ж відродить колишню, Маріїну, Україну? Діти Максимів-відступників? Такими питаннями завершується роман. Трагічне завершення роману - наслідок глибокого болю письменника за майбутнє України, бо він знає, що життя без майбутнього втрачає сенс. А щасливе майбутнє можливе лише тоді, коли ми добре засвоїмо уроки минулого.

Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — Марія. "Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята…2 Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока".3

Жахи цієї смерті У.Самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли "заговорити" лише у незалежній Україні.

Роман "Марія" — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат.

 

    Учень 2.  Неймовірно точно і детально зображує народне лихо років голодомору Василь Барка у романі "Жовтий князь". "Я думаю, що це таке нещастя велике. І в цьому такий великий злочин проти українського народу... Але я не був певний, що серед українських письменників знайдеться той, хто б подав такі страшні свідчення. Тож я відчув, що це мій обов'язок", - писав Василь Барка. Трагічна доля родини Катранників із села Кленоточі уособлює шлях мільйонів українців на Голгофу голодної смерті. Як і в романі Уласа Самчука "Марія", вся родина Катранників, крім найменшого Андрійка, вимерла від голоду. Те, що наймолодший син Мирона і Дарії вистояв і вижив у ці страшні роки, звучить глибоко символічно. Відродження дитячої душі, змученої голодом і втратою рідних, починається з потягу до краси, а отже, і до життя. Саме для цього "засяяв небозвід, прибравши обрис, подібний до чаші, що сховали селяни в чорнозем і нікому не відкрили таємниці, страшно помираючи одні за одним в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборною силою, сходить вона: навіки принести порятунок".

 

Учень 3. Поетичною історією того, як замовчувалася і фальсифікувалася тема голоду в часи «побудови світлого комуністичного майбутнього людства» можна вважати поему Миколи Руденка «Хрест». Написаний у божевільні, де тримали письменника владці 70-х, цей твір змальовує одного з мільйонів «Хомів невіруючих» – твердолобого більшовика Мирона, який не вірить у страхіття голоду, а вважає, що про голод начебто «брешуть» «ворожі голоси», плямуючи райську радянську дійсність. Герой поеми переконується у гіркій правді на власні очі – він бачить мертве село, де знімають фільм про щасливе колгоспне буття... Він шукає могилу матері, а до нього озивається з-під землі Україна. І Христос-кобзар переконує:

Лукавий заспіва осанну,

щоб вшанувати п’ятирічку, план.

Тим часом він заради чину й сану

готовий матір вкинути в казан.

Хвиля прозріння оповиває цю людину, а поет нанизує перлини слів у рядки, і кожна перлина – чорна: про голодне село, божевільне канібальство, потребу каяття та очищення, смерть. Більшовик Мирон гине в катівнях НКВС. Саме там часто опинялися ті, хто заперечував факт Голодомору в свій час.

 

Учень 4. Зразок новітнього осмислення голодомору – новела «Хліб» відомого сучасного прозаїка Сергія Грабара. Трагедію Голодомору в цьому творі осмислено через почуття дітей, котрим дивною здається поведінка шкільної посудомийки, – вона нишком збирає і ховає викинуті шкоринки хліба. Розгортаючи ретроспективу долі цієї жінки, письменник розповідає про трагедію трьох молодих дівчаток, які в дні Голодомору подалися до Міста в пошуках хліба. «Дивна» жінка була однією із двох, які лишилися живими. Вона пережила не тільки голод, а й наругу, нелюдську наругу через шматочок хліба, так і не спожитий...

 

Вчитель літератури. Тяжку «цілину» цієї тематики освоювали й інші – Тодось Осьмачка, чиї повісті, написані в 50-ті роки минулого століття, перевидаються вже в 21-му; твори        І. Качуровського і О. Веретенченка, О. Гай-Головка, В. Чапленка,                      М. Стельмаха, В. Земляка. Пройшло багато літ, перш ніж один із авторів твору на тему Голодомору отримав найвищу літературну нагороду – імені Тараса Шевченка – В. Захарченко за книгу «Пришлі люди». Не отримав такої нагороди, хоч номінувався двічі, Василь Барка, український письменник-емігрант зі США. Його роман «Жовтий князь», як уже говорилось, фахівці вважають чи не найкращим і найбагатограннішим із відомих творів про трагедію Голодомору, адже письменник  не тільки наповнив роман промовистими фактами, він зобразив і той невидимий, але присутній повсюдно страх, який опанував морених голодом людей, змінював їхні душі, кидав у пекельний вогонь прірви душевної, як у прірву справдешню кидали нелюди конаючих і сконали від голодних мук. 

Від перших з’яв художнього осмислення Голодомору до недавніх минули гони літ. Деякі книги з’явилися тільки у «перебудовну відлигу», хоч були написані ще в 60-ті – як книга А. Дімарова «Тридцяті», що чекала виходу в світ 22 роки. Весь масив творів про Голодомор в українській літературі досі не освоєний. Після того, як Україна стала самостійною державою, з’ясувалося, що творів таких існує дуже багато, а сам шерег авторів – нескінченний: В. Підмогильний, О. Кобець, А. Гудима, Ольга Мак, К. Ластівка, А. Мельничук, А. Любченко,    М. Понеділок, В. Трубай.... О. Гончар, Є. Гуцало, І. Стаднюк, А. Дімаров... Прізвища письменників, котрі писали про голод і назви їх творів можна б озвучувати годинами.... Проте видані й перевидані їхні книги надто мізерними накладами, щоб говорити про загальну їх доступність широкому читачеві.
Читаючи художні твори, бачимо, що у них відображена вся історія нашого народу, навіть ті сторінки, які не дуже хочеться згадувати. Українські письменники наголошують, що народ, який не пам'ятає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки знову і знову. Ми не можемо вирвати жодної сторінки із книги буття народу. Невідомо, що принесе нам завтрашній день, але пам'ятаймо, що минуле - це застереження на майбутнє
 

Поетична хвилинка .

Полум’я скорботи

Наталка Тривайло

 

На підвіконні палахтить

Скорботи полум’я священне –

То свічка пам’яті горить

За всіх безвинно убієнних.

Мій розум навіть не збагне

Страшної люті сталінізму,

Що катував своїх людей,

Це ще жахливіше фашизму!
Моя бабуся, сирота,

Мені колись розповідала,

Як батька з матір’ю вона

В свої шість років поховала:

„Забрали з хати геть усе,

Зернину кожну вигрібали…

І на морозі крижанім

Водою неньку обливали.

Вона зізнатись не могла,

Де порятунок заховала –

Торбинку з житом і вівсом

Для діток в землю закопала.

Щоб доньки вижити змогли

У рік страшний голодомору,

Щоб рід нащадкам зберегли,

Щоб підвелись з колін угору.

І батька Голод переміг …

Зелених зерен дочекався,

Він їсти їх заборонив,

А сам не витримав, зірвався.

Він був щасливий у ту мить,

Коли жував зерно зубами…

Але кишечник так болить –

Він розривається шматками.

Останні ласощі свої

Сльозами рясно поливає,

І на очах своїх дітей

У страшних муках помирає.”

Та залишилося дитя –

Дівча сиріткою назвали,

Мою бабусю все життя

Повсюди кривдили й штурхали.

Немає рідного села,

Немає жодної хатини,

Тепер там зорані поля,

Що кормлять Голоду могили.

Моя бабуся вже пішла

За обрій сонце зустрічати,

Вона інакше не могла

Свою матусю обійняти.

Прошу, у серці запаліть

Скорботи полум’я священне

Та крізь століття пронесіть

Сльозу безвинно убієнних!

 

Ти кажеш не було голодомору?

                                    Д. Білоус

 І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерна вимели до тла?
Як навіть мариво виймали із печі
І забирали прямо із горшків.
Окрайці виривали з рук малечі,
із торбиночок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе сиціль викачували з двору,-
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам оту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору?
-----------------------------------------------
 

Вчитель історії.

Західну Україну, зокрема і наш край,  Бог оберіг від голодомору 1932 - 1933 рр. Але і у нас на Ізяславщині, жили і ще живуть свідки того страшного голодного лихоліття. Про пережите ними самими, почуте від батьків і старших братів і сестер вони розповідають своїм дітям, внукам, родичам, знайомим. Ці розповіді - достовірне джерело правди про голодомор.

 

Учень 1. Спогади нашої землячки, на жаль уже покійної, Хвойни Віри Тимофіївни. «В той час я була уже підлітком. Я із 1918 року народження, а в 13 років пішла працювати в колгосп (в 1931р.). Бригада знаходилася на тому самому місці, що і зараз. Були тяжкі часи. Їжі не вистачало. Почуття голоду було присутнє завжди. А працювати потрібно. Всі роботи у колгоспі виконували вручну. Наша сім’я голодувала, але ніхто з родини та односельців не помер. Нашу сім’ю рятувала корова. Мама переганяла молоко і робила масло. Його носили на базар в Острог (тоді казали – у западну). Там люди жили краще, не голодували. З базару приносили в основному муку і сіль А ще ходила на заробітки через кордон в Польщу. Платили там продуктами, тож ми так і перебивалися. Прикордонники відносилися до населення лояльно. Інколи сварилися, та ніколи не стріляли по людях. Крім того жили ми у лісовій зоні, тому люди ще рятувалися від голоду ягодами, грибами...

   А чужих прошаків ходило багато. Одного разу до нас зайшов чужий чоловік. Від голоду у нього почало пухнути тіло. Мама саме зробила масло і була свіжа маслянка. Вона йому налила кружку і дала маленький кусочок хліба. Чоловік став жадібно пити. Мама просила його не їсти багато відразу, та він не послухав і випив усю маслянку. Під вечір його знайшли мертвим біля містка поруч ковальницьких з кусочком хліба. Коли голодний  дуже, то потрібно їсти дуже малими частками. Хоч нам самим було голодно, але ми ділилися із цими людьми чим могли. На жаль, часто поївши, ті люди вмирали прямо на вулиці, бо були дуже знесилені. Їх закопували на кладовищі, але ніхто не ставив надгробників, бо не відали про них нічого».

 

Учень 2. А ось  спогади Отто Йосиповича Загурського, жителя села Кам’янки: «Мій батько, Загурський Йосип Іванович, орендував землю в общини Мартиння і володів 5 десятинами землі, з яких йому належало 0,5 дес. 4,5 дес. він орендував і повинен був платити 8 крб. в рік. Ця кількість землі збереглася у його власності до створення колгоспів більшовиками, які під виглядом усуспільнення її забрали.

   Наша родина була небагатою, але й голодранцями ми не були. В сім’ї було 8 душ, змалку всі прилучались до роботи, працювали важко, що давало можливість жити безбідно, хоча труднощі були. Що ж стосується часів панщини, то батько говорив, що жили не кепсько. Пан повинен був, крім роботи, забезпечувати селян: дахом над головою, продовольством, фуражем… Ще в 1930р. селяни сіяли одноосібно, кожен на своєму полі. Колгоспи у Кам’янці, Антонівці, Мартинні були створені у 1931 році під тиском влади. На той час я був підлітком і з іншими дітьми підслухав із-за цікавості, як уповноважений від волості говорив, що необхідно тиснути ворогів колективізації так, щоб аж сік ішов. Взимку 1933р. до нас прийшов парубок з М’якіт. Він був знесилений і дуже просив щось поїсти. В хаті щось такого не було (самі перебивалися молоком), але на плиті якраз відігрівався сир. Пожалівши юнака, ми дали йому трохи сиру. Юнак мало не вмер , бо не їв уже декілька днів. Лікар Войтинський зробив чистку шлунка і юнака ледве врятували».

 

 

 

Вчитель літератури:

 Пам’ятаю із свого дитинства, що моя бабуся, Войнаровська Леонтіна Григорівна, жителька Шепетівщини,  завжди, де б не була, піднімала хліб із землі, дмухала на нього, цілувала і ховала в кишеню. До того ж завжди поучала нас, її 11-х внуків, робити так само, говорячи: «Ой діточки ви мої, не знаєте, що таке голод, а я його пережила. Розказати – це одне, а от пережити – це зовсім інше. Не зрозумієте ви цього так як це було», можливо, тому ніколи нам про це і не говорила, бо не можна було. Десятиліттями забороняли говорити правду, доглядати за могилами, пом’янути убієнних голодом. Загибель мільйонів людей влада намагалась приховати. Аж до 1987 р. жодної згадки про голод 30-х років у радянській історіографії і пресі не було. Довго ми мовчали!
Мовчали газети, мовчали сталінські політики, мовчали керманичі застою – ніби не було в нас 33-го року. Зник він безслідно в історії. Ні, не зник він, а лишився в пам’яті народу.
Помолимося за померлих від голоду наших земляків, щоб заспокоїти їхні душі, щоб вони відчули, що про них пам’ятають.

 

Учениця. Молитва Катерини Мотрич за убієнних голодом у 1932 – 1933 рр.
Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!»
Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини.
Богородице! Матір наша небесна! Покрово, покровителько люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів?
Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?
Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди, і погибель від землі й народу сущого відверни. Нині, прісно й на віки вічні одведи. Амінь!»

Поетична хвилинка.

ГОЛОДОМОР
Холодні зорі
вкрили нічне небо,
Прийшла чума голодна в
Україну,
Мільйони мертвих,просто не
злічити,
Земля свята перетворилася в
руїну.
Дитина просить в матері,хоч
кусень хліба!
Та кат червоний-все, він все
забрав...
Маленькими кістлявими
руками,
Синочок,меруву маму обіймав.
Мамо!матусенько,рідна!
Вставай,ти так довго вже спиш!
Матусю,так хочеться їсти...
Ну мамо,чого ж ти мовчиш!?
О Боже,чому ти покинув!?
Чому відвернувся від нас!?
Чому залишив Україну!?
Застигнувшим болем в очах...
А там на краю у хатині,
Там мати колише дитя.
Та мертва її вже дитина,
Не бачило світ немовля.
І стогони чути повсюди,
Вмираючі села й міста,
Це страшно...знеможені люди,
Голодна,проклята чума!
Це сон страшний...
А там голодні діти
Людей немає чим нагодувати,
Страшні часи,часи голодомору!
Ми не забули, будем вічно пам’ятати.
Надія Кишеня

Підбиття підсумків.

Вчитель літератури. У багатьох містах і селах, зокрема і нашому Ізяславському районі, поставлено пам’ятні знаки – кам’яні хрести, пам’ятники «замученим голодом, безбожно закопаним, неоспіваним у молитвах, неоплаканим».
До нас промовляють слова молитви:
«Люди, бережіть Україну!
Господом Богом закликаю Вас,
Не віддайтеся знову у раби за шматок хліба!

Покаяння всім живим і душам спочилим
За вільну й невільну провину».

Ми вклоняємось жертвам Голодомору. Схиляємо голову перед могилами невинних людей, замучених голодною смертю. Спільною молитвою по жертвах

 

              Київ Харків                               Обухів

                    м . Ізяслав                                               с. Васьківці на Хмельниччині
Голодомору звернемося з закликом до всіх – 1932 - 1933 рр. не повинні повторитися!
Сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи. Але нас могло бути набагато більше.
Пам’ятаймо про голод – геноцид, який спіткав Україну, пам’ятаймо про кожну душу, що забрав мор!
І нехай ця пам’ять буде перестереженням! І нехай стане заповітом: «І мертвим, і живим, і ненародженим…»
Наперекір усім бідам український народ вистояв і вижив.
«Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!»
Домашнє завдання: написати творчу роботу «Лист у ХХІ століття від  «безневинного страдника, убієнного голодом».
 

.