Сценарій літературно – музичного свята, присвяченого 205-ій річниці з дня народження Т.Г.Шевченка « Живе під сонцем любові Шевченкова весна…»

Сценарій літературно – музичного свята,

 присвяченого  205-ій річниці  з дня народження Т.Г.Шевченка

« Живе під сонцем любові Шевченкова весна…»

Відкривається  сцена. На сцені стоїть хор.

Ведучий І: Весна-весняночка… Це вона привітна і щедра подарувала Україні Пророка. Ім’я дала йому рідна мати – Тарас, що означає бунтар.

Ведучий ІІ: Живе під сонцем любові Шевченкова весна… Тарас прийшов на світ, коли, ще скутий кригою, сивів у берегах Дніпро.

Ведучий І: Березень благословив кожну сльозу немовляти, що мов із серця, упала Славутичу на груди і розтопила кригу. Перший крик тонесенькою тріщинкою проліг у глибоких льодах, щоб лавиною пустити древнім руслом праслов’янської ріки льодохід весняних надій.

Ведучий ІІ: Квітень землю уквітчав зеленим рястом і приніс на веселих крилах молодому кріпакові вистраждану волю.

 

Ведучий І: Травень квіти зібрав зі всієї України і сльозою скропив і вірою повив та встелив Кобзареві останню путь з Петербурга до його вічного дому – на Чернечу гору, що стала Тарасовою горою.

 

Ведучий ІІ:…Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджують його твори. Отакий він і є для нас, українців, Тарас Шевченко (І. Франко).

Ведучий І Тож наш  урочистий  вечір  ми присвячуємо генію українського народу, великому патріоту України, її Пророку.

Ведучий ІІ З цих слів: «Реве та стогне Дніпр широкий» з поеми «Причинна» розпочинається «Кобзар» великого Тараса. З цих слів йде початок Шевченка, як поета.

1 Хор  «Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Дикторський текст:

Ти слухав Кобзаря? Ти чув його печаль,

Що піснею лилася з-попід струн?

Горіла, мов зоря, і сяяла, як жар,

Висока пісня кобзаревих дум!

 

2 Хор «Думи мої»

 

Дикторський текст:

Гордий, величний, палкий і нескорений

Наш незабутній Шевченко – Кобзар,

Лине в безсмертя над нивами й горами

Помислів, дум і сердець володар.

3 Хор «Ой маю, маю я оченята» 

  

Ведучий І   Світ постав із слова, і Україна постала із слова.

Ведучий ІІ   І те слово було Шевченкове.

Ведучий І    Слово тихе, а громом гримить із сивих століть.

 Ведучий ІІ  Слово сяйливе,бо з сонця благословилося.

 Ведучий І    Слово вічне, як вічна під небесами матінка-земля.

 Ведучий ІІ  Слово сильне, бо зросло на Вірі.

 Ведучий І   Слово живе,бо зродилося з Любові.

 Ведучий ІІ  Слово віще, бо несе під серцем Надію,як дитя.

 Ведучий І   Слово заповітне,бо покликане здобути Волю.

Ведучий ІІ   Слухаймо це слово душею,бо воно із пісні народу виспівалось.

 

Дівчина-українка

Я сьогодні Шевченка читаю.

Скільки мудрості в його рядках!

Мов на ангельських крилах літаю,

Як тримаю «Кобзар» у руках...

Мені вчителька подарувала

В день народження книгу святу

 Щоб я її щоденно читала,

(душу має й сама золоту...)

І тепер я з любов’ю читаю,

Вчу напам’ять премудрі вірші.

Й дивуються струни в душі

Що за велет! Титан був та й годі!

Він життя нам пророчив нове.

І ходили чутки у народі,

Що не вмер він, а й досі живе...

 

 

Хлопець-українець

І він бачить усі наші справи,

Хто є друзі, а хто вороги.

Бачить біди і злети держави,

Й додає нам і сили й снаги...

Щоб жили ми і вчились, як треба,

Й пам’ятали свій корінь завжди,

Щоб любили і землю і небо,

Й не було щоб чужої біди.

Щоб ми разом ходили на свято,

Вкупі завжди з братами були,

Мали друзів завжди і багато

Щоб боротись уміли й могли

І я вірю! Подякують люди

І згадають, я вірю, про нас.

І тоді нам не соромно буде

За життя, що пророчив Тарас.

                                  

Пісня «Пісня про Україну »

Читець:   Україна… В одному вже тільки цьому слові і для нашого вуха, і навіть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю…

   Україна -- країна смутку і краси, країна, де найбільш люблять волю і найменш мають її,країна гарячої любові до  народу і чорної йому зради,довгої вікової героїчної боротьби за волю…

    Україна-- розкішний вінок із рути і барвінку,що над ним світять заплакані золоті зорі…

Поема жалю і смутку…. краси і не долі.

    Одна з  найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому в усі часи по всьому світі її огненному поетові. 

Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів . За всіх поневолених, близьких  і  далеких.

На сцену виходять діти по двоє,троє під ліричну мелодію і сідають хто на колоду,  хто  на коврик, плетуть віночки тощо…

Дитина 1

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

 

Дитина 2  

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні-

Неначе  писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво.

 

Дитина 3

А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом

 

Дитина 4

     Встала весна, чорну землю

     Сонну розбудила,

     Уквітчала її рястом,

     Барвінком укрила;

     І на полі жайворонок,

     Соловейко в гаї

     Землю, убрану весною,

     Вранці зустрічають...

     Рай, та й годі!

  Дитина 5

                   Тече вода з-під явора

                    Яром на долину.

                    Пишається над водою

                    Червона калина.

                    Пишається калинонька,

                    Явір молодіє,

                    А кругом їх верболози

                    Й лози зеленіють.

 

Дитина 6

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

 Над водою гне вербою

Червону калину;

Засне долина. На калині

І соловейко задріма.

Повіє вітер по долині –

Пішла дібровою руна,

Руна гуляє, божа мова.

І сонце гляне, – рай, та й годі!

Верба сміється, свято скрізь!

 

Дитина 7

Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

 

Дитина 8

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає…

І нема тому почину,

І краю немає!

 

 

Дитина 9   

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї.

І сонечко серед неба

Опинилось, стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

 

Дитина 10

                  За сонцем хмаронька пливе.

                    Червоні поли розстилає,

                     І сонце спатоньки зове

                     У синє море:покриває

                     Рожевою пеленою,

                     Мов мати дитину.

Дитина 11          Зоре моя вечірняя,

                    Зійди над горою,

                    Поговорим тихесенько

                    В неволі з тобою.

 

Дитина 12         

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо, любо стало

Пташечка зраділа

І защебетала.

Почула дівчина

І в білій свитині 

З біленької хати

Вийшла погуляти.

(Діти ведуть хоровод «Подоляночка» і виходять ланцюжком)

 

Дитина 12   Земле Шевченкова, земле Франкова,

                     Ниво, засіяна щастям-добром.

                     Вічна твоя соловейкова мова.

                     Вічна розмова Дністра із Дніпром.

Дитина 13   Радуйся, ниво неполитая!

                     Радуйся, земле не повитая

                     Квітчастим злаком! Розпустись,

                     Рожевим крином процвіти!

                     І процвітеш, позеленієш.

                     Мов Йорданові святиє

                     Луги зелені, береги!

 

 

Голос з мікрофона

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем…

Пісня «Ой люлі, люлі»

 (Входить молода мати з немовлям на руках)

 

Мати: Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невільником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

 

Голос з мікрофона

Благословенна хай буде година                                                                                                                                 І тая хата, і село,                                                                                                                                                                        Що Україні принесло                                                                                                                                    Найбільшого з великих сина.

Благословенна.

 

Пісня «До сина»

 

Тарас. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, синочку, правда. 

Т.  А чому так багато зірок на небі?

М. Це, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Т. Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

М. Бо, коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь паліє. А коли добра, любить людей, робить добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Т.  Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка яскраво світила.

М.  Старайся, мій хлопчику.

Читець:

Якби ти знала, як твій син

І возвеличить, і освятить
Усе, чого торкнеться він,

Але найперше - слово "мати"

І ти живеш, в його словах,

Святая мати свого сина!

Бо колихала на руках

Майбутнє рідної Вкраїни…

Спасибі, рідна! Я тобі

Через віки вклоняюсь низько…
 

Мати: Сину, ти народився під високою зорею. Тобі випала велика Доля.

Малий Тарас: Мамо, а що то є доля?

Мати: Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає! —Мов умерла.

Інший рветься з усієї сили

За долею; от-от догнав

І — бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —Як дитинка;

а він її лає, проклинає

 

На сцену виходить дівчина Доля в білому одязі. Скраю сцени сидить хлопчик-підліток — Тарас.

 

Доля

Я тиха Доля, доленька Тарасова

У вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зранені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку,

І проводжала маму Катрю в вічність

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома,

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів Лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь..

Одна душа жива!

Пісня «Розкажи мені , мамо, про долю»

 

На сцені дівчина Доля

Доля

Отой хлопчина мій, Тарас,

Призначено йому і хлів, і рисувальний клас,

І церкву, і тюрму.

Його в житті проводжу я по закутках усіх,

Щоб він уплів своє ім’я

В сльозу, у гріх, у сміх.

Все що знайде, щоб загубив,

Щоб каятись не вмів,

Щоб ненавидів і любив під нагаями слів.

Йому призначено таке, що й не усяк двигне

Він, мовби мед, своє гірке приречено ковтне.

 

Тарас

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

 

Доля і Шевченко виходять

Голос з мікрофона

 Яке велике серце треба мати, щоб у ньому палало стільки любові і жалю, стільки ніжності, розуміння до тієї, що зветься ЖІНКОЮ.

Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання всіх поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові.

Хоровод дівчат-русалок під пісню «Стежечка» Х.Соловій

Дівчина (під час монологу дівчини русалки пов’язують на її одяг, руки різнокольорові стрічки, а дівчина потихеньку підіймає руки вгору, перетворюючись на дерево)

Дівчина-тополя

 

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Там десь милий чорнобривий

По полю гуляє,

 

А я плачу, літа трачу,

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде,

Скажи йому, що загину,

Коли не прибуде.

 

Голос з мікрофона

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждалась пари…

 

Пісня «Плавай, плавай, лебедонько»

Голос з мікрофона

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою;

Пливе човен по Дунаю

Один за водою…

 

Пісня « Вітер з гаєм розмовляє »

 

Голос з мікрофона:

Нам долю пишуть кожному на небі.

І на землі її не обійти.

Яка вже є…і з тим змиритись треба.

Бо правду кажуть, що від долі не втекти…

На сцену виходять героїні творів Т. Шевченка — Катерина, Наймичка, Мати  та дівчина, що читає уривок з «Причинної», встають у глибині сцені й почергово підходять до мікрофона.

Марія

У всякого своя доля

і свій шлях широкий.

Наймичка

Єсть на світі доля,

А хто її знає...

 Катерина

Доле, моя доле,

Чом ти не такая,

Як інша чужая?

Доле, де ти?

Доле, де ти?

Нема ніякої…

 

Катерина

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

 

 

 

Наймичка

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене!

Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

Марія

Я — Марія...

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Бо за Сином

Святая Мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На Сина дивлячись....

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли…

 

 

Голос з мікрофона:

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засланні зла,

Була у нього надзвичайна доля.

Та доля Україною була.

 

Голос з мікрофона:

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж;

І земля од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш;

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнувши в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола...

 

Входить Україна

Україна:

Мечем рубана, та не скорена,

Я не бідна є—пограбована.

Калиновою, солов’їною,

Богом названа Україною!

Була панною, ішла бранкою.

Душу гріла я вишиваною.

І молилася не чужинською:

Українською, материнською.

В небо птахом я піднімалася,

Боронилася, не здавалася.

Стану гордо я над руїною,

Богом названа Україною!

 

Під звуки  пісні «Запорізький марш» виходять по одному козаки.

Голос з мікрофона:

Доки пісня звучить солов’їна,

Щире слово в козацьких устах,

Ти не вмреш, ти не вмреш, Україно,

Будеш жити у наших серцях!

 

 

 

 

 

 

Козак 1

За що боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??!Засікали

І рудою поливали...

І шаблями скородили

Що ж на ниві уродилось??!

Уродилась рута... рута...

Волі нашої отрута.

 

 

 

Козак 2

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

 Вміли панувати

Панували, добували

 І славу, і волю;

Минулося-осталися

 Могили на полі.

 

 

Козак З

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе краю,

Заплаче серденько...

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де поділось? Згоріло?

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?...

 

 

Козак 4

Доборолась Україна

До самого краю

Гірше ляха свої діти

Її розпинають,

Замість пива праведную

Кров із ребер точать

Просвітити, кажуть хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку...

 

Козак 5

Не дуріте самі себе!

Учітесь, читайте

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь

 

 

 

 

Козак 6

Бо хто матір забуває,

Того бог карає

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють

І не має злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

 

Мати Україна виходить на центр сцени. Звертається до козаків.

Мати Україна

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати

Благословить дітей своїх

Твердими руками

 І діточок поцілує

Вольними устами

І забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України

І світ ясний невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю.

Звучить пісня «Примиріться, сини» (виконує І. Попович).

Голос з мікрофона:

Ми виконаємо твої заповіти, Кобзарю,

Любити і поважати батька та неньку;

Пам’ятати історію свого краю, своїх героїв;

Всім серцем і всіма ділами любити Україну!

 

«Запорізький марш»

Живими в пам’яті встають

Ярема, Гонта, Гамалія…

Пісня «Наш отаман Гамалія»

Голос з мікрофона:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете!

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Пісня «Встає хмара з-за лиману»

 

(Звучить тривожна музика. У центрі сцени   два дерева, одне з яких — зелене— дерево Життя, а друге — сухе— дерево Смерті.

Праворуч на великому камені під кронами розкішного дерева стоїть босий, простоволосий, в убогій одежині, але міцний статурою дід. Довге волосся на його голові скуйовджене, давно не чесане. По худому, жовтому обличчю течуть сльози. Він важко дихає. Над білою його головою прикріплена дощечка, на якій горить напис: «Хто мені, 120-річному, уклониться до пояса, той матиме літа мої».

Ліворуч на золотому троні під сухим деревом сидить Смерть, у руках тримає золоту косу, якою знищує усе живе на землі. Над її головою теж висить дощечка, на якій написано: «Хто мені, всемогутній Смерті, уклонитися до землі сто разів, той одержить від мене торбину золота». Ліворуч від Смерті лежить велика купа торбинок із золотом.

Починають іти люди, босі, зморені, з різними знаряддями праці в руках. Минають старого, із великим страхом підходять до золотого трону, 100 разів кланяються до землі, потім з великої купи хапають торбинку золота і з неприхованою радістю біжать додому. Старий дід мовчить. Лише сильніше течуть сльози. Виходить юнак у брилі, з торбою за плечима, у старій свиті, теж падає так, щоб видно було слова над головою діда.)

Смерть. До мене, до мене, юначе, йди. Не пожалкуєш.

(Хлопець рішуче повертається до смерті спиною й підходить до дерева Життя. Кланяється низько-низесенько дідові. Потім скидає з себе стару свитку.)

Юнак. Станьте на неї, дідусю. Зігрійте свої ноги.

Дід. Велике у тебе серце, сину мій! Люди, які кланяються золоту, ніколи не кланяються серцю людини. За те, що ти, юначе, поклонився людині, а не золоту, матимеш не літа мої, а вічність.

( Юнак кланяється низько дідові ще раз. Потім з торбини витягує окраєць хліба, воду, мовчки кладе їх біля ніг старого.)

Дід. Літа твої, юначе, — вічність.

(Хлопець ще раз низько кланяється і йде своєю дорогою. )

 

Голос з мікрофона :

Пішов юнак, пішов у вічність, щоб ...

Сонцем, сонцем  жити,

Яке й не сходило тоді,

А тільки велетню видніло

З-за чорних мурів вікових,

І думи, думи освітило...

 

Ведучі виходять на перед сцени

Дівчина-українка

Спасибі, земле, що ти родиш хліб,

Спасибі, земле, що на Україні

Колись давно з убогої хатини

Тарас великий вирушив у світ.

І в слово ніжне й гнівне перелив.

Снагу свою, і віру, і надію,

Пройшов крізь пекло нелюдів-катів,

Та не зломився і не відступив,

А став борцем  своєї України.

 

Хлопець-українець

Ми до сих пір про тебе не забули,

Ми спадщину цінуємо твою.

Бо вірив ти, що стануть вільні люди,

В країні, яка знала лиш журбу.

Ти все життя боровся за свободу.

Ти бачив скарб, де інші – лиш сміття.

Тебе вважали ворогом народу,

А ти любив. Не думав про життя.

 

 

Ведучі: по рядку

Вже 205 вагомих літ

Читаємо Шевченків заповіт:

Соборно жито засіваймо,

Соборно правду пожинаймо,

Соборно волю бережімо,

Соборно славу вознесімо,

 

Соборно чужого научаймось,

Соборно й свого не цураймось,

Соборно думу заспіваймо,

Соборно Бога в серці маймо.

 

 

Голос з мікрофона:

Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він вічно буде жити!

Хор «Заповіт»

Ведучий І: Благословенний Богом велет Слова й Духу, Шевченко сповна виконав свою місію, засіявши в душу свого народу зерна національного самоусвідомлення, почуття гідності, людинолюбства, прагнення до волі, незалежності, єдності.

 

Ведучий ІІ: Колись малим Тарас Шевченко вирушив на пошуки залізних стовпів, що підпирали небо, а став вічною опорою незламності та свободи, яка й досі тримає небесне склепіння України.

 

Ведучий І:  Може, й нам час підставити плече, щоб небо не впало й не роз-чавило нашу націю. Єднаймося, бо ми — українці. Пишаймося. Бо ми нащадки славного Тараса.

Виходять всі учасники свята

1 учень. Я – українець. Я знаю, хто мої герої.

2 учениця. Я – українка. Я обираю героїв серед найкращих представників моєї нації.

3 учень. Я пишаюся тим, що є українцем. Мої герої – Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець.

4  --  Мої герої – Тарас Шевченко, Василь Стус, Іван Мазепа.

5 – Мої герої –  Леся Українка, В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко.

6 – Я пишаюся тим, що я українка і гордо носитиму це ім’я.

7 – Ми – українці. І хочемо, аби Україна змінилася.

8-- Ми триматимемо оборону нашої землі, мови, історії,бо  нині  вони в небезпеці.

9-- Моя Україно, козацькими кістьми всіяна, горем заволочена, скутана, обдурена, Чорнобилем мічена, встань з колін!

10-Україно!Люблю тебе – рідну, ніжну, калинову, солов’їну і неповторну!

11-Україно! Ми віримо в тебе, в твій волелюбний, працьовитий і талановитий

народ, у твій розум, у твоє прекрасне завтра.

12-Україно!Ми надіємось на твою мудрість, стійкість, непорушність й гордість.

Дитина 1

Щодня благаю я Христа,

Аби не знала ти руїни...

Тебе не вигадав Тарас –

Завжди була Ти, Україно!..

 

Дитина 2. Я хочу, щоб ми з горем не стрічались

Раділи квітам, зелені, весні,

Дитина 3. Щоб сонце нам привітно усміхалось:

Матусі, татку, друзям і мені!

Дитина 4. Я хочу, щоб ніколи не лякала

Смертельним громом землю цю війна…

Дитина 5. Щоб Україна в квітах потопала,

Сльозиночка не впала ні одна,

Дитина 6. І посмішка в матусі не згасала

Щоб мир у злагоді навіки нас єднав!

Слово вчителя:

Сьогодні нам, українцям, як ніколи потрібні мудрість, мужність і терпіння. Мудрість--щоб усвідомити свій шлях, хоробрість—щоб не боятися ступити на нього і терпіння—щоб не звертати з нього. Тоді зміни, про які ми мріємо, обов’язково настануть. І тоді настане день-- закінчиться війна!

Настане мир. Проте багато хто думає, що мир—то відсутність війни. Але мир це є дещо більше. За словами блаженнішого Любомира Гузара , мир—ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоду, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування, і тільки тоді можна буде сподіватися на покращення нашого життя. Слава Україні! Живим і мертвим героям слава! Слава! Слава!