Сценарій "Мій Шевченко".

Мій Шевченко!

Учениця читає вірш:  

 Хто він, Кобзар, і яка його роль?

 Хто той Шевченко нещасний?

 Принц чи бідняк, селянин чи король,

 Чи, може, це лицар прекрасний

 Ні! Це поет, це співець України,

 Вірний її захисник.

 Той, хто підняв її дух із руїни,

 Наш хоронитель і наш провідник.

 Ніс на хресті болі всього народу

 І радий був хрест цей підняти,

 Вибрав стражденну вкраїнську Голгофу -

 Замість того, щоб тут панувати

 Це той, хто сімейного щастя не знав,

 Кого доля по світу кидала,

 Це той, хто не раз любив і кохав,

 Але доля любов забирала

 Він ненавидів царів і панів

 І не вклонився нікому,

 Кращої долі Вкраїні хотів

 І великому і малому.

     На сцені сидять двоє ведучих в українських костюмах.

    Ведуча 1:               Благословен той день і час,

 Коли прослалась килимами,

 Земля, яку сходив Тарас,

 Малими босими ногами,

 Земля, яку скропив Тарас

 Дрібними росами-сльозами.

 

     Ведуча 2:

 Щовесни, коли тануть сніги

 І на рясті просяє веселка.

 Повні сил і живої снаги,

 Ми вшануєм пам’ять Шевченка.

 

     Ведуча 1:

 Провіснику наш,великий титане,

 Справдилися думи пророчі твої.

 Приймай же данину любові і шани

 Од вольних народів нової сім’ї.

           Учениця читає вірш „Наш Шевченко”.

 Шевченка люблять люди, знають.

 З дитинства чуєм, як співає

 Безсмертні твори Кобзаря

 Вкріїни рідної земля

 Він наша гордість.

 Вся планета

 Читає генія-поета.

 І житиме, допоки світ

 Його безсмертний „Заповіт”

 Шевченком нація гордиться,

 Бо він – джерельная криниця

 Для всіх народів, всіх часів

 І наших, і прийдешніх поколінь.

 

    Ведуча 2: У цей світлий місяць Тарасового народження не раз пролунає

 Шевченкове заповітне слово, звернене до всіх поколінь

 Українського народу.

 

    Ведуча 1:  Свою Україну любіть,

 Любіть її во время люте,

 В останню тяжкую минуту,

 За неї Господа моліть.

 

    Ведуча 2:

 Справляє Україна велике свято -

 У березні народився творець „Кобзаря”.

 Повага до всіх і на всіх пишні шати,

 Лунають усюди слова пісняра!

 

    Ведуча 1:

 Праславному батьку українського слова

 Поклін б’є розбуджена вся сторона,

 Про це сповіщає і хвиля Дніпрова,

 І думає думу степів тишина.

 

  Ведуча 2

 В народі живе його пісня яскрава

 Як з піснею жив, так в тій пісні не вмер,

 Не з плит мармурових здобув собі славу,

 А словом, що сяє вогнем і тепер.

      Учениця читає вірш „Стоїть в селі Суботові”.

  Ведуча 1:

 Звучи наша, пісне, на славу Тараса,

 Звучи, щоб почули і небо й земля

 Його вічне слово – Вкраїни окраса,

 Що час нам приносить у вічність здаля.

       Учениця читає „Зоре моя вечірняя...”

    Ведуча 2:

                      Оцінюючи сьогоднішній день, ми повинні частіше оглядатися

 назад, щоб не забути про важкі дороги злиднів і боротьби, які

 здолав наш народ, і „незлим тихим словом” згадувати

 провісників нового життя.Тарас був одним із них, народним

 пророком, першим, хто піднімав народ з колін:

„Вставайте,

 кайдани порвіте

 і вражою злою кров’ю

 волю окропіте!”

 

    Ведуча 1:

                 Сьогодні ти, Україно, іменинниця, бо в новій вольній сім’ї

 вже соборна і незалежна, відзначаєш День народження свого

 вірного сина,друга і щирого батька. Бо хто іще любив тебе,

 рідна, так, як твій Тарас, і так дорого платив за цю любов, як

 він.

 

    Ведуча 2

              : Так.Тарас любив і матір, і батька, і сестер, і братів, і рідне село

 Моринці, і його людей, і Україну, але не довго був люблячою

 дитиною, яка б зростала в розкошах і достатках.

  Ведуча 1:

 Його батьки були кріпаками, сім’я була великою, у Тараса було два брати і три сестри. Зростав хлопчик допитливим і розумним, з щирою душею. Добре йому жилося з батьками. Та щастя тривало недовго. Коли хлопцеві було 9 років померла його мати.

 А в 12 років Тарас залишився сиротою – помер його батько.

   Учень читає поезію „Мені 13-й минало...”

    Ведуча 2:

                      Та й неслухняним ріс Тарас :то десь завіється в поле, а потім з

 чумаками повертається додому, то десь в бур’янах засидиться

 і забуде, що телят пасе, і що голодний, то все: і сіни, і лави, і піч

 розмальовані крейдою і вугликами.

Інсценізація п’єси на 3 дії „Маленький Тарасик”.

    Ведуча 2:

                      Отже,дуже рано прокинулися в Тараса здібності до малярства.

 Прагнучи стати художником, Тарас побував у трьох церковних

 малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту.

 Остаточне рішення будь-що стати малярем визріло у нього в

 Києві, куди він поїхав з паном Енгельгардом.

    Ведуча 1:

                     Бажаючи мати власного живописця пан Енгельгард віддав

 Тараса в науку до малярних справ майстра Ширяєва.

 Змальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка

 - художника Івана Сошенка, який познайомив його з видатними

 діячами російської й української культури.

 

    Ведуча 2:

                      Рік 1838 22 квітня. Зусилями Сошенка, Гребінки, Григоровича,

 Веніціанова, Брюлова, Жуковського та іншими діячами

 Культури Тараса Шевченка з кріпосної неволі.

 

    Ведуча 1:

                      Шевченко відчув себе щасливим, бо став незалежною людиною.

 „Живу,учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюся”, велике

 щастя бути вольним чоловіком”, - писав Тарас в листі до брата.

 

    Ведуча 2

                       Народ із захопленням сприйняв появу перших поезій свого

 Великого Кобзаря, передавав їх з уст в уста, вивчав напам’ять.

Учениця читає поезію.

    Ведуча 2:

                      Великий Кобзар України – Тарас Шевченко низько схилив

 Голову перед жінкою, коханою, жінкою-матір’ю. 

 

    Ведуча 1:

                      А доля жіноча в ті часи була скроплена гіркими, дрібними

 сльозами. Про це розповідають Шевченкові твори: „Причина”,

 „Утоплена”, „Катерина”, „Наймичка”, „Тополя”.

Інсценізація „Тополі”.

    Ведуча 2:

                      З глибоким ліризмом втілені в його поезіях заповітні мрії  

 Кріпаків про вільне життя на рідній землі.

 

    Ведуча 1:

                      В кріпака ні борони, ні рала,

 Скільки оком кинеш – панський лан. 

 Під копою жінка задрімала

 Біля неї – син малий Іван.

              На сцену виходять 2-є читців

    Читець 1: Уві сні прощається з журбою

                        Син вже вільний, сокіл степовий. 

                        Та свистить нагай над головою.

                        Обриває мрії лановий.

 

    Читець 2:

                        Б’є він матір, стомлену, нагаєм.

 Поміж кіп гордує на коні.

 До смеркання у степу ридає

 Дитинча маленьке на стерні.

Вірш „Сон” („На панщині пшеницю жала...”)

    Ведуча 2:

                     І поет громом свого пристрасного слова вдарив по тих, „що

 правдою торгують, людей запрягли у ярма, орють лихо, лихом

 засівають”.

    Читець 1:

                       Важко жить на світі, а хочеться жить,

 Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

 Хочеться послухать, як море заграє,

 Як пташка щебече, байрак гомонить.

 Як хочеться жить.

 

    Читець 2:

                       І на полі жайворонок, соловейко в гаї.

                       Землю, убрану весною,вранці зустрічають. 

 Рай  та й годі.

 

    Читець 1:

                      А подивися та спитай, що там твориться в тім раї?

 

    Разом:    Кругом неправда і неволя

 Народ замучений мовчить.

 

    Читець 1:

                       Людей у ярма запрягли пани лукаві

 

    Читець 2:

                        Чорніше чорної землі блукають люди

 Повсихали, сади вишневі, погнили.

 Біленькі хати повалились.

 Стави бур’яном поросли.

 Село неначе почорніло, неначе люди подуріли

 Німі на панщину ідуть

 І діточок своїх ведуть.

 

    Читець 1:

                       А онде під тином опухла дитина,

 голоднеє мре,

 А мати пшеницю на панщині жне.

    Читець 2:

                        А он розпинають вдову за подушне,

 А сина кують...Єдиного сина,

 Єдину надію в військо оддають.

 

    Читець 1:

                        А он бачиш? Очі, очі? Нащо ви здалися,

 Чом ви змалку не висохли. 

 То покритка попідтинню з байстрям шкандибає.

 Батько й  мати одцуралися, чужі не приймають.

 Старці навіть цураються.

 А панич не знає, з двадцятою недоліток,

 душі пропиває.

 

    Читець 2:

                        Аж слухають – загули кайдани під землею,

 То не вмерлі, не убиті, не суда просити.

 Ні, то люди, живі люди в кайдани забиті.

 Із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому!..

 То каторжні.

 

    Читець 1:

                        Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде,

 Розкуються незабором заковані люди.

 

    Читець 2:

                       І на оновленій замлі

 Врага не буде супостата,

 А буде син і буде мати

 І будуть люди на землі.

Учениця читає вірш „Садок вишневий коло хати...”

    Ведуча 1:

                       О, поете, нескорений віком,

 Як карався, як мучився ти,

  Твоя кобза дзвеніла великим гнівом,

  Сповненим сліз, гіркоти.

 

    Ведуча 2:

                      Твоя рана і радість єдина,

 Твій Дніпро, що тебе колисав.

 Героїчна твоя Україна,

 Що для неї життя ти віддав.

Учениця читає вірш.

 

    Ведуча 2:

                     Світе тихий,краю милий,

 Моя Україно!

 За що тебе сплюндровано,

 За що, мамо гиниш?

 

    Ведуча 1:

                      Чи ти рано до схід сонця

 Богу не молилась?

 Чи ти діточок непевних

 Звичаю не вчила.

Уривок з „Розритої могили”.Виходить мати-Україна.

    Україна:

                     Начетверо розкопана,

 Розрита могила.

 Чого вони там шукали?

 Що там схоронили старі батьки? -

 Ех, якби-то.

 Якби-то найшли те, що там схоронили,

 Не плакали б малі діти,

 Мати б не журилась.

 

    Козак:

                     1.Україно, Україно!

 Серце моє, ненько,

 Як згадаю твою долю

 Заплаче серденько.

    2. Була колись козацькая

 І слава, і воля

 Слава сяє, а воленьку

 Спіткала недоля.

  3. Смійся, лютий враже,

 Та не дуже, бо вже гинеш -

 Слава не поляже.

 Не поляже, а розкаже,

 Що діялось в світі.

 Чия правда, чия кривда,

 А чиї ми діти.

 

    Розом:   

                      Наша дума, наша пісня

 Не вмре, не загине.

 Он де,люди, наша слава,

 Слава України.

 (виходять).

 

    Ведуча 1:

                     Слова пророчі „Заповіту”

 І сум вишневого садка

 Гнів „Гайдамак” і нищість світу

 На Катеринених стежках.

 І вкотре серце навпіл крає

 Невільний біль Дніпрових вод

 Поет живе, він оживає

 Як Україна, як народ.

    Учениця читає вірш „Святиня”

 Нема дорожчого для мене,

 Як ця скарбниця – наш Кобзар.

 Сльозами скроплений, священний

 Поета праведного дар.

 

 Нема світлішого й не буде,

 Бо поки люди на землі

 Збирати будуть скрізь і всюди

 Для серця хліб його ріллі.

 

 Крізь хвилі, грози, переміни

 Дзвенять слова на цілий світ.

 Стоїть на варті України

 Шевченка вічний „Заповіт”.

 

    Ведуча 2:

                       Були не раз і блискавки і громи,

 Були й поразки та руїни,

 Та не забули в ті хвилини ми,

 Що називаємось народом України.

 

    Ведуча 1:

                       Колоссям жовтим прапор до небес

 Піднявся гордо, розгорнувши крила, 

 І дух козацький в правниках воскрес,

 Серця одвічна наповняєсила.

 

    Ведуча 2:

                        Нашу землю врешті волею зігріту,

  Нашу думку про омріяний Шевченковий рай,

  Хай наповнить слово Заповіту

  І його почує весь Вкраїнський край.

              Учень читає „Заповіт”.

 

    Ведуча 1:

                       Тарас Шевченко прожив коротке і важке життя. Він помер у

 1861 р., з яких 24 припали на кріпацтво, 10 – на засланні, і

 лише 13 років порівняно вільний, а з них ще 4 роки був під

 наглядом жандармів.

 

    Ведуча 2:

                       10 літ він томився під тягарем російської солдатської муштри.

 Доля переслідувала його в житті скільки лиш могла, та вона

 не зуміла перетворити золото його душі у іржу, ані його

 любові до людей в ненавість і негоду. Доля не шкодувала йому

 страждань.

 

    Ведуча 1:

                    ..Могила Шевченка стала священним місцем для всього

 українського народу. А палкі слова його поезій – близькі і рідні

 

    Ведуча 2:

                       Живи поете, в бронзі і граніті,

 Живи поете, в пам’яті людській.

 Живи в піснях, живи у „Заповіті”

 Живи, як правда ,між людьми.

 

    Ведуча 1:

                        Тебе із бронзи і граніту

 Для поколінь підняли ми.

 І з мужнім словом „Заповіту”

 Живи, як правда, між людьми.

 

    Ведуча 2:

                      Збулись твої заповітні мрії,

 Тарасе ти наш дорогий,

 В неволі стала Україна,

 Сповнився твій заповіт святий!

       Учениця читає вірш „Слово про Кобзаря!”

 Устань, Кобзарю, нині,

 Устань і подивись

 На неньку Україну,

 До неї озовись.

 Твої слова пророчі

 Здійснилися тепер

 Ми любим Тебе, отче,

 Ти з нами. Ти не вмер!

 Твої слова – це зброя,

 Їх не поглине мла,

 І проти них не встоїть

 Ніяка сила зла.

 Твої слова – це воля,

 Це клич до боротьби.

 У них вирує доля

 Майбутньої доби.

 Тебе, Кобзарю, кличем,

 Любов Тобі несем.

 Твоє ім’я величне

 Назавжди збережем.

    Ведуча 2:

                      Спи спокійно, поет,

 Україна твоя

 Вже розправила крила орлині.

 Так, як мріяв колись ти в жагучих піснях,

 На засланні в тяжкій самотині.

 

    Ведуча 1:

                       Спи спокійно, поет,

 Образ  огненний твій

 Ні зітерти ні бурі, ні часу.

 В українській сім’ї

 Славній, вольній, новій

 Ми тебе не забудем, Тарасе!