Сценарій позакласного заходу "Слово рідне, ти мені – від Бога, ти мого народу оберіг…"

 

 

 

 

 

«Слово рідне, ти мені – від Бога, ти мого народу оберіг…»

 

Сценарій літературно-музичного вечора до

Міжнародного дня рідної мови

 

 

Читець І.                       Ну що б, здавалося, слова?

    Слова та голос. Більш нічого.

    А серце б’ється – ожива,

    Як їх почує.

    Знать, од Бога

    І голос той, і ті слова

    Ідуть меж люди…

Таким рядками передав дивовижну, божественну і природу,  і силу, і красу Слова  геній українського народу Тарас Григорович Шевченко.

Читець ІІ.    Слово, моя ти єдиная зброя,

    Ми не повинні загинуть обоє… 

Ця інтерпретація Лесі Українки звучить як втілення українського народного духу в слові.

Читець ІІІ.   Мово рідна! Колискова

    Материнська ніжна мово!

    Мово сили й простоти, –

    Гей, яка ж прекрасна Ти!

Так письменник  Іван Багряний у ХХ столітті передав  величність і значимість материнської мови у житті кожного українця.

Ведучий І.    Сьогоднішню розмову ми присвячуємо рідному слову, щоб зрозуміти, чим для кожного з нас є воно. Мова ще в найсивішу давнину виявила себе як найуніверсальніша форма і Буття, і Свідомості людини. Найуніверсальніша, бо слово – безмежність! Для кожного етнічного українця рідна мова – українська…

Читець І.          Мово, ти така чудова,

 Українська рідна мово!

 Мова мами, мова тата,

 І моїх сестер, і брата.

 Мово, ти моя скарбниця,

 Мудрість предків тут міститься.

 Ти даєш мені прозріння

 І науку зрозуміння.

 Мово, ти така прекрасна,

 Ти – як пісня, ти – як казка!

 Ти не гірша мов всесвітніх –

  Мелодійних і привітних.

 Мово рідна, мово власна.

  Ти – неначе сонце ясне,

 Мово, ти – це мудрість роду,

  Ти – душа мого народу.

Читець ІІ.      Рідна наша мова українська… Приємна слухові найвибагливішого музиканта своєю мелодійністю та гідна подиву досвідченого лінгвіста своєю довершеністю й розмаїтістю форм, посивіла на історичному шляху і вічно юна у своїй щоденній онові… Саме вона якнайліпше репрезентує нас, той народ, який її витворив і утвердив. Витворена духовними зусиллями наших пращурів, осяяна світлом багатьох національних геніїв, наша мова засвідчує величезний життєвий потенціал українського народу, його глибокий розум і чуле серце, моральну досконалість і залюбленість у красу. Мова – генетичний код духовного й фізичного буття народу, оберіг його історичної пам’яті, матриця його свідомості та світогляду.

Кожне нове покоління українців складало до рідної мови, наче до великої багатої скарбівні, найдорожче і найцінніше зі своїх інтелектуальних і духовних набутків. Тож саме тому вона є найміцнішою сув’яззю, що поєднує мільйони порізнених і таких неподібних між собою людей у єдину духовно-творчу потугу, у цілісну нездоланну силу, у спільноту, ім’я якій – український народ.

Читець І.         Дарунок Божий – материнське слово,

Душа – його бездонне джерело.

Святилось слово в пісні колисковій

І в поколіннях праотців жило.

Здається, все довірить слову можу:

Порядну думку, серця гіркоту,

Вкраїнську пісню і молитву Божу,

Відчай душі, закоханість святу.

Не осквернивши батьківські обряди,

Весільну світлу, урочисту мить.

Це щире слово внукам забринить,

Як час його із пам'яті не вкраде.

Перед цим словом схилимося ниць,

Вкраїнець смертний і вкраїнський геній:

Час піднімать з замулених криниць

Скарби національні незнищенні.

Читець ІІ.   Образно і значимо про українське слово сказав великий педагог  Костянтин Ушинський у статті «Рідна мова»:

«Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ».

Читець І.           Не цурайтесь мови – мови тата й мами,

Мови діда й баби, предків наших всіх,

Бо її цуратись – сором непошани,

Бо її цуратись – перед Богом гріх!

На землі народів Бог створив багато

І подарував їм скарб усяких мов,

А у кожну мову, гарну і багату,

Вклав свою небесну ніжність і любов.

Всі народи світу – то Господні діти,

Всіх народів мови – то Господній дар,

Але мова мами – найрідніша в світі,

В ній є все: і святість, і краса, і чар.

Ведучий ІІ.   Ми повинні завжди пам’ятати слова Василя Симоненка, який  у вірші «Лебеді материнства» сказав, що природа рідної землі, краю, як і мова, супроводжують людину все життя, де б вона не була:

   За тобою завше будуть мандрувати

   Очі материнські і білява хата.

   І якщо впадеш ти на чужому полі,

   Прийдуть з України верби і тополі.

   Стануть над тобою, листям затріпочуть,

   Тугою прощання душу залоскочуть.

   Можна все на світі вибирати, сину,

   Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Ведучий І.   Жодна людина в світі не вибирає батьків, не вибирає рідної мови, бо мова  передається з молоком матері.

Читець І.           З глибини років зросла ти, рідна мово,

В колисці величавої Русі,

В жорстоких битвах, у гаях-дібровах,

У буйних травах ковили, в росі.

Тебе гострила на своїх порогах

Козацька горда Запорозька Січ.

Збирав Сковорода у сакви на дорогах

Народну мудрість – найціннішу річ.

А згодом наш полтавець Котляревський

Над краєм соловейком заспівав,

Вінок лавровий мові українській

З Наталкою й Енеєм готував.

І передав довершити Тарасу,

Щоб мова розлилася, мов Дніпро,

І понесла «Кобзар» у храм Пегасу,

У світ широкий людям на добро.

А сили злі загонили в куточки,

Бродила мова в селах ледь жива.

Вже чують нині всі сини і дочки,

Як українська мова ожива.

Ведучий ІІ.   Українська мова є однією з давніх, високорозвинених мов світу. Вона належить до індоєвропейської мовної сім'ї, крім багатої лексики, стрункості синтаксич­них конструкцій і досконалості орфографічних норм та гнучкості стилістичних відтінків, наявності широких виражальних можливостей  відзначається ще й своєю особливою милозвучністю. Серед майже трьох тисяч мов світу за своєю мелодійністю вона посідає друге місце після мови італійської.

Відомі українські філологи Агатангел Кримський, Михайло Драгоманов, польський лінгвіст Михайло Красуський та інші вчені довели, що україн­ська мова має довгу історію як ровесниця санскриту – літературної мови стародавньої та середньовічної Індії. Михайло Красуський у своїй праці, виданій в Одесі 1880 року про стародавність української мови, дійшов  аргументованого висновку на основі зіставлення індоєвропейських мов, що  найдревніша з них є саме українська.

Ведучий І.  В давнину її називали руською; «руський язик», «руське наріччя», «простий руський діалект» читаємо в перших рукописних і друкованих граматиках, словниках, а також у різних творах давнього українського пись­менства. Походження йшло від назви держави – Київська  Русь, але не від  «російського наріччя», оскільки такої держави тоді ще не існувало.

Літературна або писемна мова з її староруським і церковно­слов'янським різновидами набрала свого поширення з прийнят­тям християнства, появою шкіл, освіти, книжок, бібліотек. Вона вживалася для задоволення суспільно-державних і церковних потреб.  Церковно-слов'янською, подібно до латинської в середньовічній Європі, перекладали книги святого Письма. Вона має в своїй основі староболгарську мову та її алфавітну систему, так звану кирилицю.

Ведучий ІІ.  В період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й усобиці, фео­дальна роздрібненість і навіть багатовікова монголо-татарська навала. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залиши­лося сіллю землі її народу.

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вий­шло з вогню, як заповіт.

Ведучий І.  Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе, як у полоні-безвиході. Йому належало ще чимало зробити. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації – XVI і XVII століття.

Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух – повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася куль­тура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово впізнало еллінську й рим­ську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Ціл­ком природно, що вияв його сили – національної самосвідомості збігається з вибухом визвольних зма­гань за національну й соціальну справедливість і свободу.  Багато зусиль доклав Петро Могила для розвитку культури й освіти українського народу, зокрема   книговидавничої справи, чимало книг видається  слов’яно-українською мовою – «Євангеліє Учительне», «Служебник», «Краткий Катехизис». Останнім кілька  століть  користувались  церкви у слов’янських країнах. Із середини ХVІІ  століття українську мову  називають «малоруською», «малоросійською», а далі й «южно-русским  языком», «юго- западным», «украино-малороссийским».

Ведучий ІІ.  Сьогодні українська мова є мовою великого європейського народу, нею повинен пишатись й залюбки користуватись кожен українець. Одначе, на історичному шляху нашої держави  не раз проголошували її приреченою на вимирання, але вона виживала тому, що була не тільки формою, а й Буттям нації:  виражала сутність,  формула її історичну генезу, світовідчуття й світорозуміння, культуру, ідеали, філософію, волю, зрештою,  тип людини - українця.

Всілякі заброди й колонізатори різних мастей і ґатунку протягом століть, ведучи асиміляторську політику щодо України, через люті обмеження і заборони хотіли позбавити її корінних жителів рідної мови.  Та наш народ не здався і не зневірився, а героїчно відстояв, зберіг і збагатив українську мову.

Ведучий І.   Більш як 300-річне поневолення України, спершу російською імперією, польською шляхтою, а останні 70 років тоталітарним більшовицьким режимом,  не минули для української нації безслідно.

Ведучий ІІ.  Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави. Тут на них чекало пильне око патріарха і «освященнага собора», що іменували ці книги із-за «литовскага рубежа», з «черкасской земли».

На  гордо піднесену голову українського слова посипалися процеси, циркуляри, укази.

Ведучий І.  Гнат Хоткевич, відомий літератор і політичний діяч, зазначав: «Історичні документи тих часів – то якась безконечна хартія всякого свавілля, жорстокості і нехтування всіма Божими і людськими правами. Таких випадків сотні, тисячі, і то тільки занотованих в акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим».

Цинічне, антиморальне  винищення найціннішого скарбу,  найбільшого духовного багатства нашого народу відбувалось поетапно.

Читець І.  1686 рік – скасування православної церкви внаслідок підкупу і встановлення контролю Москви не тільки над релігією, але й над освітою і культурою України.

Читець ІІ.   1718 рік – спалено архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря, які збирали 700 років.

Читець І.  1720, 1729 роки – указ Петра І  про заборону друкувати будь-які книги в Україні та наказ переписати всі державні постанови та розпорядження з української мови на московську мову.

Читець ІІ.  1755, 1766,1775,1786 роки – Петербурзький Синод забороняє друкувати українські книги.

Читець І. Протягом другої половини 18-го та першої половини 19-го століття видавничу справу в Україні  паралізовано, внаслідок чого надруковано в  1847 році – 1 книга, 1848 – 3 книги, 1849 – 2 книги, 1850 – 1 книга, 1851 – 2 книги, 1856 – 5 книг.

Читець ІІ. 1863 року вийшов таємний Валуєвський циркуляр про заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійні книги українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

 

Ведучий ІІ.  Через тринадцять років царат видає ще жорстокіший і ганебніший указ про заборону української мови й книг, які виходили за кордоном імперії, головним чином у Львові, Женеві. Цей указ увійшов в історію переслідувань українського слова під назвою «Емського» (1876 р.). Підписав його цар Олександр ІІ. Указ забороняв і переслідував не тільки українську книгу, але й будь-який принцип правопису української мови, тобто саму мову. На першій сторінці указу стояло одне типове жандармське слово «секретно».

 

Читець І. 1888 рік – указ Олександра ІІІ про заборону вживати українську мову в офіційних установах і хрестити дітей українськими іменами.

Читець ІІ. 1899-1903 роки – заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві і т.д.

Читець І.          Мово  моя, непокірна і мила,

 Ти все живеш і дзвениш.

 Скільки рубали у тебе крила,

 Думали – не полетиш!

 Скільки тебе заставляли мовчати,

 Скільки палала в вогні!

 Мово моя, ти народом почата,

 Ти у народі живеш і в мені.

 Рідна моя, непокірна і мила,

 Наче гірське джерело,

 Звідки у тебе береться сила,

 Щоб побороти зло?

Читець ІІ.          Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Ведучий І.   Цей вірш геніальної поетеси сучасності Ліни Костенко є наукою пізнання для майбутніх поколінь про те, в яких звитяжних муках виборювалось українське слово.

Ведучий ІІ.  Українські державні й культурні діячі не тільки давніх часів, а особливо письменники ХІХ століття,  завжди відтворювали живу вимову рідного краю, спирались на неї. Зазнаючи переслідувань, різних обмежень, мова  не мала відповідної літератури, наукових досліджень, граматик, словників, часто розвива­лась на рукописній основі. Досить згадати імена Івана Вишенського, Самійла Величка, Григорія Сковороди, а пізніше Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Івана Франка, Ольги Кобилянської та Василя Стефаника.

Ведучий І.   У ХІХ ст. в Східній Україні не було жодної школи з українською мовою викладання. Тому й не могло бути єдиного загальнообов'язкового українського правопису.

Навіть такий енциклопедист і поліглот, як Іван Франко, з болем признавався, що йому легше писати польською мовою, ніж рідною, бо польська мова має численні граматики, словники, величезну наукову й художню літературу, періодику, установлену термінологію, стильові різновиди, а українська  тримається тільки на усних та рукописних традиціях. Найкращі її зразки творились як анонімні чи псевдонімні.

Ведучий ІІ. Олесь Гончар так сказав про значення  та вплив  Лесі Українки в творенні мови  того часу :

«Поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими славними класиками Леся Українка наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну  мову, вдосконалювала художню стилістику.

Лесина поезія ткалася із ясних народних діалектів, говірок: Волинь і Наддніпрянщина, Карпати й Галичина постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом художнього відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком. Ні, не задовольнилась би вона сірим щебенем штампів, сотнею чи двома отих потворних канцеляризмів, убогим, прісним отим «язичієм», що ним дехто послуговується і в наші дні. Леся розуміла свою відповідальність, тому постійно дбала за стильове, лексичне й синонімічне збагачення рідної мови, і це теж додає їй заслуги в нашій культурі, в нашому красному письменстві».

Читець І.  Слово, чому ти не твердая криця,

   Що серед бою так ясно іскриться?

   Чом ти не гострий, безжалісний меч,

   Той, що здійма вражі голови з плеч?

    Ти, моя щира, гартована мова,

    Я тебе видобуть з піхви готова,

    Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

    Вражого ж серця клинком не проб’єш…

   Вигострю, виточу зброю іскристу,

   Скільки достане снаги мені й хисту,

   Потім її почеплю при стіні

   Іншим на втіху, на смуток мені.

    Слово, моя ти єдина зброє,

    Ми не повинні загинуть обоє!

    Може, в руках невідомих братів

    Станеш ти кращим мечем на катів.

   Брязне клинок об залізо кайданів,

   Піде луна по твердинях тиранів,

   Стрінеться з брязкотом інших мечей,

   З гуком нових, не тюремних речей.

    Месники дужі приймуть мою зброю,

    Кинуться з нею одважно до бою…

    Зброє моя, послужи воякам

    Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Ведучий І.   Те, що буйноквітного розвою нашої мови не спинили численні заборони, утиски й ворожа наруга, є найкращим свідченням її життєвої могутності, її потужності, невичерпних ресурсів її позитивної енергетики. Так, вона випромінює добро й любов, мудрість і волелюб­ність, нескореність і нескоренність, тому не маліє й не слабне її колосальна животворна сила.

Ведучий ІІ. Україна й українська мова ніколи не мали повної тривалої свободи. Вони ледь встигали прокинутися від летаргійно-бездуховного сну, аби знову опинитися в цупких обіймах уже іншої, ще жорстокішої й сильнішої імперії,  аби знову впасти в тривалу духовну сплячку. Імперії мінялися, знесилювали­ся або геть розпадалися.

Ведучий І.   На початку ХХ століття впала російська  імперія. Україна створює та проголошує Універсали  про відродження української нації. Та варто було проголосити IV Універсалом  незалежність України, як з півночі посунула орда Муравйова, яка буквально втопила у крові молоду незалежну Україну і її право на існування. І це стало періодом тривалого пригнічення розвитку української мови.

Читець І.          Нашу гідність і честь не стоптали хіба?

Навіть мову хотіли б відняти.

З пелюшок щоб, з колиски плекала раба

Безсловесна, затуркана мати.

Коли бачу загарбників вовчий оскал,

Я хотіла б, щоб рвались в повітрі,

Наче бомби, слова і летів динаміт

Прямо в них, прямо в морди їх хитрі.

Ведучий ІІ.  Пізніше український народ заявляв про себе громадянською непокорою, дисиденством, правозахистництвом, самвидав-ством.

За радянських часів, коли в СРСР панувала російська мова, розгорнувся планомірний процес знищення національних мов, для чого й стали потрібними  голодомор,  поголовне винищення інтелігенції,  оголошення її «ворогом народу».

Ведучий І.   Складною виявилась доля української мови і в 80-ті роки ХХ століття.  Хоча пишних слів про так званий «небувалий розквіт»  в офіційній пресі виголошувалось багато. Насправді, тодішні можновладці робили все для того, аби занапастити українську мову, виштовхнути її на задвірки. Десятиліттями зверху декларувався «вільний вибір» батьками мови навчання  їхніх дітей у школі.

Цей підступний жест, замаскований під «демократизм», був розрахований на те,  щоб підштовхнути  батьків і дітей до зречення рідної  мови.

Негативні наслідки «вільного вибору» мови навчання дітей у школі не забарились. Національно малосвідомі українці почали віддавати своїх дітей до школи не з українською, а з російською мовою навчання, подавали заяви директорам шкіл, аби ті звільнили їхніх чад від вивчення української мови, навіть не підозрюючи, якої непоправної шкоди цим необачним кроком вони завдають і собі, і своїм дітям.  Як наслідок – мережа українських шкіл в Україні катастрофічно звужувалась. В цілих регіонах не залишилось жодної школи з українською мовою навчання, хоча українське населення там переважало.

Ведучий ІІ. Інструкції про надання права відмовлятися від вивчення рідної мови та доплату педагогам за русифікацію, внаслідок чого вищі навчальні заклади в Україні стали зрусифіковані повністю, а середні на 80-85 відсотків, тільки підтвердило курс на знищення національних мов.  Це  була відкрита  офіційна політика влади.

Ведучий І.   З  початком перебудови в кінці 80-их років минулого століття передова інтелігенція створює Товариство української мови,  діяльність якого була спрямована на утвердження української мови в усіх сферах  суспільного життя України.

Ведучий ІІ.  Зі здобуттям незалежності саме в мові творили українці свою державу, тому такою величною, могутньою та непоборною постає вона для нас.  Верховною Радою України був   прийнятий Закон про мови, згідно з яким українська мова набула статусу державної.

Ведучий І.    Однак, дійсність завжди складніша за людські уявлення про неї. Століття рабства спричинили загрозливу деформацію характеру багатьох українців, невір’я в можливість досягнення мети,  параліч волі, глобальну кризу свідомості,   зумовили духовне каліцтво цілих поколінь.

В незалежній Україні виявилися ті, що не прагнуть ні власної свободи, ні суверенітету держави, обпльовують рідні святині й підносять чужі ідеали та інтереси. Створюється неправдивий образ України і українства,  а тим самим викривлено сприймається наше минуле і майбутнє.

Читець І.            Радію я, неначе на весіллі,

Коли почую серед наших скрут –

Живуть у світі українські сім'ї

І рідну мову свято бережуть.

  Де б не жили – в Америці, в Китаї,

  В Австралії,– збираються гуртом

  І діточок вкраїнської навчають,

  Пісень співають, тужать за Дніпром.

Коли ж я чую тут, у ріднім краї,

Як зневажають мову паничі,

Така образа душу обіймає –

Хоч стій, хоч  падай, плач або кричи!

  Людей в народ єднає тільки мова,

  Бо в ній душа, а не самі слова.

  Все в світі починається із слова,

  Є мова – значить нація жива.

Ведучий ІІ. Сьогодні навіть у владних інституціях проявляє себе неприхована українофобія, антидержавна діяльність, а правляча еліта не стоїть на захисті держави, її мови й культури.  І в цьому трагедія України.

Читець ІІ.          Каптан, жупан, обнова – наша мова?

Спасенний круг у хвилях темних вод?

Ні! Отче слово – істина, обнова,

Його не відречеться мій народ.

  Воно всім нам дароване навіки.

  Освячене від роду, як ім'я,

  Та ходять ще між нами недоріки,

  Чаїться ще облуда, як змія.

І я прощення змушений благати

У Господа за покручів, за тих,

Котрі двох слів не годні вже зв'язати

Без висловів калічних та брудних.

  Запрошує чужу, нерідну мову

  У рідний край пихатий землячок,

  Продати честь нечистому готовий,

  В собі замкнувши совість па гачок.

І я прошу, благаю знов і знову

У дні ясні, святкові та сумні:

Із уст лукавих визволяйся, слово,

З тенет облуди, зради та брехні.

Ведучий І.   Сьогодні за українською мовою закріплено статус мови державної й мови міжнаціонального спілкування. Здавалося б, вона є гарантом української державності, соборності, самостійності.

Ведучий ІІ.  Прикро усвідомлювати, що чи не найбагатша у світі українська мова не знайшла належного  захисту в Україні. Статтю 10 Основного закону – Конституції України порушують (і не думають виконувати) всі, починаючи від законотворців і завершуючи громадянами, яких ми називаємо пересічними. Серед тих, хто вважає  себе політичними діячами, зодчими демократії,  знаходяться ті, хто прагне реанімувати двомовність, яка панувала в недавній імперії.

Ведучий І.  Сьогодні  представники деяких проросійських партій і блоків  не сприйняли українську мову як обов’язкову державну в східних і південних регіонах та обласних і промислових центрах України. Рядками болю до кожного з них звертається відомий поет Петро Мах.             

Читець І.  Відступники не бачать в цьому згуби,

   Чужинські осягають береги.

   Кидають Україну на торги,

   Як просто крам, новітні лизогуби,

   Вони, як їх прародичі пихаті,

   Державі чинять непоправне зло,

   Щоб їх в помині більше не було,

   Порядок наведімо в нашій хаті!

Ведучий ІІ.  Політичні суперечності і практичні дії  окремих громадян шкодять справі будівництва національно незалежної Української держави. Так далі жити в Україні не можна!

Ведучий І.   Ми шануємо мови інших націй  і мову нашого північного сусіда й кажемо, що вони прекрасні, однак хочемо і прагнемо, щоб звучала наша українська.

Наспів момент передбачити конкретні заходи та умови утвердження національної, патріотичної  влади, державної мови, моралі, економіки, культури, мистецтва, освіти і науки та здорового і чесного  способу життя. Не можуть бути громадянами України особи, які ненавидять українців, їхню культуру і національну мову. Українська мова має утвердитися як державна, без знання якої неможливо отримати громадянство України, працю, пенсію та задовольнити інші соціальні потреби. Прикладом у цьому нам можуть служити Латвія, Литва, Естонія та й сама Росія.

Читець ІІ.    Не цурайтесь мови – мови тата й мами,

  Мови діда й баби, предків наших всіх,

  Бо її цуратись – сором непошани,

  Бо її цуратись – перед Богом гріх!

  На землі народів Бог створив багато

  І подарував їм скарб усяких мов,

  А у кожну мову, гарну і багату,

  Вклав свою небесну ніжність і любов.

  Всі народи світу – то Господні діти,

  Всіх народів мови – то Господній дар,

  Але мова мами –   найрідніша в світі,

  В ній є все: і святість, і краса, і чар.

Ведучий ІІ.  За 17 років незалежності нам не вдалось подолати хаос в своїй державі, і як сказав письменник Юрій Мушкетик: «Та найгірше, – Україна не стала Україною, а її корінні жителі й досі не  наважуються стати справжніми українцями, навіть розмовляють чужою мовою або суржиком».

Ведучий І.  А як хотілося б, щоб мова титульної нації повсякчас звучала в програмах українського радіо і телебачення, адже на медійних просторах України справжня літературна мова – рідкість.

Ведучий ІІ.  Хочеться, щоб звучала українська мова і пісня під час відвідин театру, концерту, а герої фільмів зверталися до нас красивою, вишліфуваною літературною мовою.  А вибагливий український читач  отримав чимало  цікавих українських книг.

Не можна бути байдужим, коли чуємо навколо себе безліч мовних «покручів» з боку невігласів, які безсоромно і зневажливо ставляться до української мови, обвішуючи її принизливими епітетами?  І найприкріше те, що вся ця ницість підноситься як еталон «сучасної людини».

Читець І.          Убий, убий Валуєва в собі,

Не дай йому в душі твоїй гніздитись.

Бо час такий. А слово мусить жити.

Тепер його спасіння і в тобі.

  Зірви своє чиновницьке забрало,

  Святому слову в пояс поклонись,

  Бо наш народ не раз воно спасало,

  А ти ж хоч раз за слово розіпнись!

Воно твоє. Ти смів його забути

І до такої ницості упав,

Що у свої параграфи й статути

Ти навіть слова рідного не взяв.

  Візьми його. Нехай воскресне знову,

  В огненній силі явиться тобі.

  Живи, державна українська мово!

  Убий, убий Валуєва в собі!

Читець ІІ.          Коли душили нашу мову

Варшава, Відень і Москва,

Ми з праху поставали знову,

Снували і плели основу

Свого духовного єства.

А час прийшов, як чорна згуба,

Коли перевертень і хам

Із-під державного Тризуба,

З-під синьо-жовтих орифлам

Ідуть, стають на горло нам,

Стають чинуша і владика,

І наша мова сонцелика

Згасає, кинута на злам…

Ведучий І.   Ми прагнемо бути цивілізованим, культурним європейським народом. Пориваємося ввійти до сім’ї країн Європи. Мріємо про утвердження України як великої держави із самобутньою культурною традицією та великим цивілізаційним потенціалом. Тож починаймо працю – утверджуймо рідну мову не розпачливими голосіннями над її долею, не обрахунками її кривд і страждань, а насамперед активною дією задля її зміцнення та поширення, її  ретельнішим вивченням, ставаймо взірцем мовного смаку й майстерності!

Читець І.         Споконвіку в держави, у нації

Стало добрим законом, панове:

Жить не може людина у Франції

І не знати французької мови.

То вода для людини для спраглої,

Джерело життєдайне, чудове.

Жить не може людина у Англії

1 не знати англійської мови.

В кожній мові – квітіння конвалії,

Гуркіт грому і гомін діброви.

Жить не може людина в Італії

І не знать італійської мови.

Із колиски до миті останньої

Є в людей розуміння здорове:

Жить не може людина в Іспанії

І не знати іспанської мови.

Хай слова вирізняються в реченні,

Як зерно, а не жмуття полови.

Жить не може людина в Туреччині

І не знати турецької мови.

Може, в мене поняття і спрощені,

Та тримаюсь такої основи:

Жить не може людина в Угорщині

І не знати угорської мови.

Жить не можна в Норвегії, Швеції,

Вже й в Прибалтиці, вже і в Молдові,

У Німеччині, в Польщі, у Греції

І не знати державної мови.

Тож думки пропливають, як тіні,

В далину, в безгоміння Дніпрове:

Жити можна лише в Україні

І не знать української мови...

 Ведучий ІІ.  Ми повинні напружено працювати, щоб почувати себе вільно, щасливо.  І тоді дамо відповідь  на глобальне запитання Ліни Костенко, адресоване всім, кому болить наша Україна й рідна українська мова:

Читець І.  Сім’я вже ж вольна і нова,

   А тільки мати ледь жива.

   Вона була б і вмерла вже не раз,

   Та все питає і на смертнім ложі:

   - А де ж те слово, що його Тарас

   Коло людей поставив на сторожі?

Читець ІІ.          Оберігайте мову, мов дитину,

З колиски рідну мову бережіть!

Це – наша спільність. Мова – це людина,

Бо з нею нероздільна і єдина,

Без мови неможливо вік прожить.

  Оберігайте нашу рідну мову.

  Що нас веде по стежці пізнання.

  Це мудрих предків незабутнє слово,

  Що гідне найсвятішої любові,

  Без нього ми блукаєм навмання.

Що ми без мови? Без води криниця,

Без плоду нива, квітка без бджоли.

Це наша пісня, пісня-чарівниця,

Це вічного і мудрого скарбниця,

Це – наші крила. З нею ми орли.

  Хай рідна мова квітне, мов калина,

  Ми – українці, всі ми – земляки,

  Єдина мова – нація єдина.

  Без неї не воскресне Україна,

  А з нею ми – безсмертні на віки!