Сценарій свята «Мово моя калинова»

СЦЕНАРІЙ СВЯТА « МОВА МОЯ КАЛИНОВА... »

В-1

Мова-це душа народу. У сповиточку рідну мову ти почув від матері, за нею - перші слова ласки промовляв. Ті слова наповнені почуттям, як квітка нектаром.

В-2

Чи помітили ви, що з кожним днем усе ваше життя стає дедалі глиб-

ше пов'язане з мовою?

Адже скільки себе памʼятаєте, ви завжди вміли розмовляти. Все, що

ви знаєте і про що дізнаєтеся, принесла вам мова. Приказка «Вік живи - вік учись» поширена і на мову: її пізнання не закінчується ніколи.

В-1

Українська наша мова така мелодійна, така неповторна, бо увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Кожна її ниточка вимочена в криницях і струмках людської звитяги. Вона з голосу золотого колосся, осмаленої війнами землі, торкнутого полину Чорнобиля.

B-2

Але скільки довелося витерпіти нашій мові!

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці.

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми українці.

            Шевченкова мова

Безсмертна... вічна рідна мова,

Дзвінкі і чисті голоси.

Так, мова - це душі основа,

Мірило честі і краси.

А скільки болю і потали!

Її міняли на іржу,

Віками в ланцюгах тримали,

Нав'язуючи нам чужу.

У душі сіяли зневіру

В Союзі зневажань і пут.

За неї слали до Сибіру

І розпинали гордих тут.

Блищав багнет на кожнім кроці,

 Був нюх на молодих вітрів.

Вона була більмом на оці

Московських імперських катів.

Вона безсмертна! Є і буде,

В її словах є дух весни!

І якщо десь зблудили люди,

То винні, вірте, не вони.

А ті, хто рветься до чужого

 І ненавидить власний хліб,

Хто дивиться на рідне вбого,

Для рідного копає гріб.

(Виходить дівчина з свічкою в руках і читає «Молитву до мови».)

 

Мово моя, мово, мовонько-розмово,

Чиста, як джерельце, голосна, як дзвін.

Ти для мене мамина ніжна колискова,

Й пісня про кохання, і натхнення гімн.

Я з тобою мовонько, в світ цей народилась,

Принесла у генах памʼятні слова,

Я ціле життя тебе, рідна мово, вчилась,

Й ще доти вчитимусь, поки я жива.

Ти така безмежна - поле колоскове,

Ти така прекрасна - полумʼяний цвіт.

Заспіваєш пісню, чи промовиш слово -

З подивом, повагою слухає весь світ.

Ти є дух прадавнього мого народу,

Мудрий витвір предків, поколінь труди,

Ти Святого Духа дивна нагорода.

Будь безсмертна в людях, у майбутнє йди.

B-1

Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні сили і слави, мала справді легендарних героїв, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули не сотні, а мільйони її дочок і синів.

B-2

І потім як казкова пташка відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виховала нові покоління закоханих у рідну землю, мову.

В-1

Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від

ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

В-2

Майже всі завойовники трубили на повний голос, що вони несуть

українцям добро і щастя.

В-1

 Але кожна людина розуміла, що тільки тоді, коли Україна стане господинею на власній землі, ми зможем досягти справедливої мети.

В-2

І це сталося 24 серпня 1991 року, коли було проголошено незалежність

нашої держави.

В-1

Стаття 10 Конституції України гласить: «Державною мовою в

Україні є українська мова».

 

О рідна українська мово!

Ти - незгасаючий вулкан.

Твоє чарівне ніжне слово -

To життєдайний поля лан.

 

Ти - соловейка тьохкання весною,

А восени - як клекіт журавлів.

Узорчастість снігів зимою

І свіжий вітер серед жнив.

 

Ти в спеку дощову хмаринка,

У моря чистого прибій.

У смутку чорного годину -

Знамення Боже - голос твій.

 

О тепле українське слово,

Чаруєш співом цілий світ.

О рідна моя нене-мово -

Рожевий світанковий цвіт.

 

В-1

У кожного народу своя мова.

Це великий скарб, який треба шанувати,

берегти і розумно збагачувати, не причиняючи йому ніякої шкоди.

В-2

Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ.

          Рідна мова

Чого ви плачете, тополі?

Чи від образи, чи від болю,

Чи, може, з вітром сперечались,

Чи, може, з полем покохались?

Чому засмучена калина?

Немов заручена дівчина,

Зелені віти нахилила

І листя росами умила...

Куди полинули лелеки?

У теплий край, у край далекий…

Несіть, лелеченьки, на крилах

Найкращу пісню з України.

...Ви чуєте, згадали знову

Про нашу українську мову?

Закон «Про мови...»? Так, вітаю.

Я рідній мові присягаю.

Усі ми родом з України.

Пісенний край наш солов'їний.

Якого ж племені ми діти?

Чиї читаєм заповіти?

Любіте нашу рідну мову,

Беріть до зброї гостре слово.

Ні. Не забули ще словʼяни

Шевченка заклик полум'яний.

О милозвучна наша мово!

О пісне мами колискова!

Тараса невмируще слово.

О рідна українська мово!

* **

У кожнім чужинецькім слові

Є вирок українській мові.

Якщо її у нас не буде,

То нас історія забуде.

Гей, люди, чом же наша мова,

Така шляхетна й гонорова,

Тремтіти має, наче сарна,

Як мчить за нею ціла псарня.

Бо українська дивомова -

Похідний марш і колискова,

 І жайвір під травневим сонцем,

Щедрівка в батька під віконцем,

Гірських потоків дзюркотання,

І соловейкове лящання,

І шелест жита і пшениці,

В ній шум дощу і громовиці.

 

У нашій українській мові -

Живе освідчення любові,

І люта ненависть до ката,

Погорда й гнів до ренегата,

Поезія степів і моря,

Жага незвіданих просторів,

Держави Гімн і спів молитви,

І гук війни, і скрегіт бритви.

В ній - наша доля в зло закута,

І клич Дніпрового могуття,

 І духу нашого твердиня,

Краси скарбниця, і святиня,

Що працю осява й дозвілля

У свята наші і весілля,

Сторожова несхитна вежа,

І єдність нашого безмежжя.

В-1

Якщо вона зі мною, рідна мова,

Сирітство не загрожує й самотність.

Якщо вона квітує, веселкова,

Є чим пишатись, є за що боротись.

B-2

Мужай, прекрасна наша мово,

Живи, народу віще слово,

Цвіти над нами веселково,

Як мир, як щастя, як любов.

          Молитва до мови

Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м'яти, рясту, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами і небесним вогнем очищення, святими водами

Божого річища, щоб не змалів і не перевівся нарід той. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.

Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела бʼють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі купаються в Тобі ясні зорі, тому й ласкава така. Тож зцілювала Ти втомлених духом, давала силу і здоровʼя, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерельцю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою слово. Бо «Споконвіку було Слово і Слово було у Бога і Слово було

Бог».

Мово наша! Пресвята незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху згвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на торжищі продана.

Мово наша! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розіпʼята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми-покручами.

Стражденнице, великомученице Матір Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять разів розстріляна, чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й

знеславлена своїми дітьми. Твоїм сімʼям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, сяє небо, як Божий престол, а із зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпамʼятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плугатар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бурʼян, чи,

може, станеться диво...

Прости їх, Рідна! Прости гріхи їхні вільні і невільні, прости той

чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану, і прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне

весілля, де здичавілі й спʼянілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять наші молоді трави...

Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25-того на 26-те квітня за девʼять днів до 1953-го воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд цей її многогрішний - покарав і за Тебе, Матір нашу скорботну.

Прости їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям,

що ти не древня, що ти не мудра, не велична, не велика, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева нашого роду впаде у чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти...

Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас грішних й не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки тебе вигнано, вернися до нашого краю...

Я Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття. Я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем. Самоспалюючою Любовʼю своєю відгоню від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу!

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим Словом від лісів - до моря, від гір - до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю, Русь-Україну, возвелич, порятуй народ її на віки!

                       (Катерина Мотрич)