Сценарій свята присвяченого Дню народження Тараса Шевченка: «Добром нагріте серце вік не прохолоне»

Сценарій

свята присвяченого Дню народження Тараса Шевченка «Добром нагріте серце вік не прохолоне»

 

 

Вступне слово вчителя

Україна,

 Рідний край,

Поле, річка, синій гай.

Любо стежкою іти –

Тут живемо я і ти!

 

На світі є багато чудових країн за дальніми морями, за синіми океанами. Але для кожного з нас немає ріднішої над батьківщину.

 Україна – твій рідний край, твоя земля, де т народився і зростаєш, де лунає мелодійна народна пісня.

Пропоную вам послухати одну чарівну українську пісню.

(Лунає пісня «Зоре моя вечірняя»)

 

Біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина.

Дитина: (звертається до батьків)

Любий тату, милий тату!

Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрали,

Ніби в свято Великоднє?

День який у нас сьогодні,

Що квіток отак багато?

 

Батько:

Так, у нас сьогодні свято!

 

Дитина (до матері)

Та Тарасове, дитино!

Знай, колись моє серденько,

Був у нас Тарас Шевченко.

 

Дитина

Хто ж він був нам, люба, ненько?

 

Мати

Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідна країна.

 

 

 

 

 

Ведучий

Шановні гості! Запрошуємо Вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини (запалює свічку, що стоїть біля портрета Шевченка)

 

Ведучий:

В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує людство. У перші березневі дні ми знову згадуємо великого сина нашого народу – Тараса Шевченка. Скільки років минуло з дня народження поета, проте і нині живе під сонцем України Кобзареве слово, слово великої, непогасної любові до свого народу, своєї землі.

 

Ведучий

Хай палає свічка, Хай палає

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас

 

(Звучить мелодія «Молитва за Богородицю»)

 

Колись, діти, давним – давно, на такій же землі і не за безкраїми морями, не за дрімучими лісами, не за високими кам’яними горами, був веселий, багатий, мальовничий, але зачаклований злими людьми, зневолений двома неволями, край. Одна неволя – панська, друга – царська. І називали той край – Україна.

І ось у такому краю в Україні, в с. Маринцях Київської губернії, в хаті кріпака Григорія Шевченка серед морозної темної ночі блиснув на все село один вогник –це народилася дитина. Для пана – нова кріпацька душа, а для України – великий поет,

буремний Тарас і незламний Кобзар.

 

(Перегляд відео - презентації «Дітям про Шевченка»)

 

1 Гомін лине по країні
Сонячно, крилато.
Гомонить Дніпро із степом
Про велике свято.

 

2. В мальовничім краї нашім,
Де цвіте калина,
Народився найкращий
Син твій, Україно.

 

(Діти з запаленими свічками)

1. Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті просяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

2. Сьогодні день народження Тараса,
Великого святого Кобзаря,
Його слова і досі світ хвилюють
І всіх нас зігріва його зоря.

3. Сьогодні ми його отут згадаєм,
Хай прозвучать його палкі слова,
Нехай на світі тут із нами разом
Він в нашій школі справді побува.

4. Благословен той день прекрасний,
Коли з’явився ти на білий світ
Ти будеш жити доки Україна,
Ти будеш з нами ще багато літ.

5. Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами,
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля , яку скропив Тарас
Дрібними росами – сльозами.

6. В похилій хаті, край села,
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка- мати, вбита горем.

 

«Не на шовкових пелюшках»

 

(Із – за ширми виходить мати Тарасика в українському одязі з лялькою на руках. Сідає на стільчик, колише дитину і наспівує пісню.)
 

Мама. Даю тобі, мій синочку,
Тарасику любий: щире серце,
Карі очі і чорнії брови
Дай же йому, Божа Матір
Тії благодати,
Всього того, чого матір
Не зуміє дати.

Вірш Т.Г. Шевченка « Сова»

 

Породила мати сина
В зеленій діброві,
Дала йому карі очі
І чорнії брови.
Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії
Талан-долю слали.
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала:

Мати: «Е... є... лю-лі,
Питала зозулі,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобі рівню
Хоч за морем синім»
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці походжає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у раї!
А я сиджу на покуті,
Тільки поглядаю.

Ой сину мій, сину,
Моя ти дитино! -
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде —
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!.. А долю…
Долю роздобуде».

 

Мати

Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невільником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

 

(Відходить у бік, виходить учениця і читає поезію «На панщині пшеницю жала»)

(Виходить стомлений батько, зупиняється біля матері)

 

Батько

Синові Тарасику з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком; з його буде або щось добре, або велике ледащо для його моє наслідство нічого не буде значить або нічого не поможе

«Мені однаково»,  Скрябін

Ведучий

Тяжке дитинство випало малому,

Гірке й солоне ід пролитих сліз.

Не називав він раєм свого дому,

Любов до України в серці ніс.

 

                                               (Сценка «У бур’янах »)

 

Сценка «У бур’янах»

(Заходить мати з батьком .Мати накриває на стіл . Батько щось майструє.)
Мати. Світ не родив такого волоцюги! Ото небо йому, як рідна хата, а сонце , як мати . коли б не їсти , то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочив у хату, за шматок хліба і знову на двір.

Батько. Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

Мати. Та коли оце такий клопіт, то й вечеря не в вечерю: хлопець десь дівся. Зранку як пішло , то оце й досі нема : бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали – як у воду упав.

Батько. Нічого, знайдеться! Може заснув десь у бур’яні. Прокинеться – прийде.

(З’являється Тарасик)
Мати. А ось і наш волоцюга. Де це ти був?

Тарас. Був у полі і заблукав.
Мати. Бачили таке ?

Батько . Хто ж тебе привів додому?

Тарас. Чумаки.

Мати. Хто?

Тарас. Стрінувся з чумаками. Питають: «Куди йдеш?». А я кажу: «В Кирилівку». А вони кажуть: «В Кирилівку треба назад. Сідай, ми довезем.» тай посадили мене на віз. І дали мені батіг в руки поганяти.

Мати. Бачили такого? Чумакувати надумав уже.

Батько. Я ж казав що знайдеться. Такий головатий не пропаде.

Мати. Ну, почумакував, тепер бери ложку і сідай вечеряти.

Батько. Як мотає! Наче 3 дні не їв.

 

Ведучий

Дитячі роки поета були тяжкими, сирітськими, безрадісними. І лише мальовничі краєвиди природи рідного краю розвіювали смуток, і давали наснагу для написання віршів про свою Батьківщину та про природу неньки – України.

 

Думка («Тяжко-важко в світі жити…»)

Тарас Шевченко

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться –

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б – тяжко жити,

А нема де дітись.

В того доля ходить полем,

Колоски збирає,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому,

Його люди знають,

А зо мною зострінуться –

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує,

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся?

Люби ж собі, моє серце,

Люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною,

Як коли згадаєш.

 

«Зацвіла в долині, червона калина..»

 

 

Ведучий

Тепер просто не можливо уявити, що сталося б з Тарасом, з його геніальним поетичним талантом, художнім хистом, якби не було в його житті 22 квітня 1838 року.

Голос Тараса (починає звучати з-за сцени): Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь – велике щастя бути вільним чоловіком, робити, що хочеш, тебе не спинить (говорить, виходячи на авансцену)

 

 

 

Ведучий

Найкращий і найцінніший  скарб доля  дала йому лише по смерті – невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець знову й знову збуджуватимуть його твори.

(До Шевченка – старшого на сцені приєднується Шевченко – молодший і вони по частинах читають поезію «Мені тринадцятий минало» )

 

 

 

 

«Мені тринадцятий минало»

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. 

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

 

 

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

 

«Бандуристе, орле синій»

 

Ведучий

Дякуємо Богу святому, що живемо не в такій вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібралися ми серед білого дня і всією громадою, складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.

 

Учень 1

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуємо пам'ять Шевченка

 

Учень 2

Ти, Тарасе, сьогодні

Нас зібрав докупи.

І зійшлись у цій залі

Шевченка онуки.

 

Учень 3

Хліб і сіль тобі, Тарасе,

Сьогодні підносимо… (цей учень стоїть із хлібом на рушнику, який кладе на стіл перед портретом Шевченка)

Вшанувати цю гостинність

Оплесками просимо (присутні аплодують на честь  Шевченка)

 

 

Український танок «Тече вода з-під явора»

 

Ведучий

Живими в пам’яті встають

Ярема, Гонта, Гамалія,

І Катерина, Гана, і Лілея

В людські серця проклали путь

 

 

Ведучий

Він був сином мужика  - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – сказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченим. Десять літ він томився під вагою російської солдатських муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лише могла, та  вона не зуміла перетворити золота його душі на ржу, ані його любові до людей на ненависть і погорду, а віру в Бога – на зневіру і песимізм.

 

 

Ведучий

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Ось такий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

(Музична композиція у виконанні учня школи із уривка до творів Шевченка)

З’являється дівчина – Україна із вишневою гілкою у руках

 

Україна

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж;

А земля од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш;

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносила міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнувши в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

 Муку притуливши до чола.

Хурделяє хуга – хуртовина,

Засипає очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Цілу ніч надворі виє хуга,

Плаче, деренчить в віконнім склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга –

Тільки гілка вишні на столі.

 (ставить гілочку вишні із квіточками у вазу на столі із портретом Шевченка)

 

Ведучий

Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові, не було в поета навіть хатини – останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садок біля власної хати над Дніпром, та не судилось. Не судилось.

 

Ведучий

На дорозі життя Шевченко зустрічав жінок, які могли б розділити його самотність, та не судилось. Не дозволила доля стати Тарасові під вінець у церкві з подругою на все життя.

(Під звуки ліричної мелодії виходить дівчина і читає поезію І. Драча «Далекий дівочий голос»)

Дівчина

Я тебе чекала роки і роки.

Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

Га твої огрозені слова.

 

Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв'язали руки люди.
«Хай страждає,– кажуть,– треба так».

Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя.

 

«Ой діброво, темний гаю»

Шануйте коми кожної пір’їну

В розкриллях білих ста його томів,

Що зносили до сонця Україну,

Яку лиш він до слова розумів.

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засланні зла,

Була у нього надзвичайна доля.

Та доля українською була.

 

Дівчина

Жива душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах

І ми, читая, оживаєм,

І чуєм Бога в небесах.

 

«Відкриваю Кобзар» (Танець)

 

Ведуча:

Переборов усі випробування долі.

Поетом став, художником від Бога,

Оспівував  природу, працю, волю.

Та рано обірвалася життя дорога.

 

 

У вірші «Заповіт» поет просить поховати після смерті на рідній землі:

  «Заповіт»

 

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій…

 

 Народ виконав заповіт Шевченка. Поховали його  в Каневі на Чернечій горі, що тепер зветься Тарасовою, над Дніпром – Славутичем.

 Не заростають стежки до могили великого Кобзаря, все життя і творчість якого є зразком того, як справжній митець повинен своїм талантом служити народу.

 І щоденно пливе людський потік, щоб вшанувати пам'ять Кобзаря, вклонитися його могилі, покласти квіти.

 

Спи спокійно, Тарасе!

Нащадки твої

Словом шани

Тебе пом’янули.

А народи Вкраїни

Заповітів твоїх не забули.

 

 

 

Учень

Уклін тобі, Тарасе,

Великий наш пророче,

Для тебе вічно б’ється

Те серденько дитяче.

За тебе вічно б’ється

За твої заповіти,

Чого батьки не зможуть,

Те зробим ми, їх діти!

 

Юні друзі! Дорожіть Шевченком. Хочеться вірити, що вступаючи в нове тисячоліття, на вашому шляху завжди будуть Тарасова пристрасть, Тарасова мужність, Тарасове невмируще слово!

Учень    читає вірш Остапа Левицького «Тарасе!»

Ти розніс України славу далеко, широко,
І в Слав’ян сім’ї великій ставив нас високо.

Ти показав, що наш народ ще живе, здоровий.
Що язик наш так спосібний, як і інші мови.

Ти розкрив нам сонце ясне, ти нам дав прозріти,
Що ми правду упізнали «І чиї ми діти»…

«Учимося», як велів Ти, «Думаєм, читаєм»,
Та і «найменшого брата» разом просвіщаєм.

І просвіта вже несеться від хати до хати;
Щира праця нам приносить вже полон багатий…

Бо се, бач, уже прозріли ті незрячі маси…

Усміхнись –ж ся з-за могили, усміхнись, Тарасе!

 

(На картках слова під номерами, діти стають по- порядку, одна дитина читає)

Т. Шевченко залишив нам заповіт: «Учитесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

 

Учениця

Я, маленька українка,

Сім років маю,

Про Тараса Шевченка

Вже багато знаю.

Він – дитя з-під стріхи,

Він – в подертій свиті,

Він здобув нам славу,

Як ніхто на світі.

А та наша слава

Не вмре, та не загине.

Наш Тарас Шевченко –

Сонце України.

 

  «Україна – це ми…»

 

Ведуча:

Шановні гості!

Любі діти!

Хто прийшов на гостину.

Ми, українці, велика родина,

Мова  і пісня у нас – солов’їна.

Квітне усюди червона калина,

Рідна земля для нас всіх – Україна!

 

Вчитель:

Народе мій! Великий український,

Ти пута зняв з козацького коня.

Вже  – з волею – і хліб святий, і сільця,

Тож зміцнюй, бережи її щодня.

Будь пильним, мій довірливий народе!

Не раз вже потрапляв у пастку ти.

Підняти прапор – то ще не свобода.

Будь мудрим! Вір, що дійдем до мети!