Сценарій "Тіні Княжої Гори. Дві княгині"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дві княгині

або Тіні Княжої Гори

 

За мотивами творів Раїси Іванченко й

 Надії Нікітенко

 

 

 

 

 

 

 

 

Сценарій театралізованого культурно-мистецького свята

вчителя інформатики Середино-Будської ЗОШ І-ІІІ ст. №1

Рубін Тетяни Борисівни

 

 

Дійові особи.

Літописець Нестор

Княгиня Ольга

Князь Олег

Князь Володимир

Цариця Анна

Візантійська цариця Феофано

Рогніда

Гордина

Воєвода Щербило

Житяна

Сміляна

Книжник Степко

Пресвітер Григорій

Волхв

Служниця.

Монах

Ромей Варда

Ярослав

Предслава

Пролог.

 

Вороняче каркання. Святковий церковний дзвін. Відкривається завіса. На сцені Тіні-манекени і всі персонажі, застиглі, нерухомі: одні стоять, інші сидять. Оживають Літописець Нестор та пресвітер Григорій, ідуть на перший план

Літописець Нестор. (до залу) Подивіться, людоньки, на оцей безмірний і вічний світ і збагніть мізерність свого життя, своїх жадань… Що ми є під небесами? Швидко гаснуча іскра, миттєвий кволий спалах. І цей спалах здатен освітити землю Серцем, Мислію, Словом. Тільки треба, щоб теє Слово хтось із довколишніх почув. Нам щастить. У нас є ви – глядачі, які чекають нашого Слова!..

Пресвітер Григорій. Ще не вичерпався час, коли наші слов’янські племена, що жили по берегах Дніпра, Десни, Дунаю прокладали свій шлях в Історію, у пам’ять людства. Пам’ять у вічність роду й народу.

Літописець Нестор. Боги давали нам сили, щоб наш слов’янський народ не згубився серед інших племен і народів.

Виникали нові імперії, душили наші роздріблені племена, брязкали мечами, нацьковували плем’я на плем’я, лилася кров братів. А заради чого? Усе для наживи, грабіжництва!!!

Пресвітер Григорій. А ми, ченці та мнихи, у монастирських келіях писали про те, звідки пішла наша земля, хто в Києві почав першим княжити  і звідки наша земля стала існувати.

Літописець Нестор. Земля в нас велика, племен у ній багато, багато й розбрату, та були люди, що бажали землі слави. І ми сьогодні розповімо про двох жінок, правительок Києвської Русі, які вели нашу землю з варварського рівня на шлях культури й цивілізації, де вона посіла чільне місце. Уже не будуть горді ромеї дивитися на наш народ, як на дикунів. Для країн Європи Київська Русь постане могутньою державою. Нащадки Володимира стануть бажаною партією для правлячих дворів Європи, поліпшиться міжнародне становище. Київський двір постане перед світом в усьому сяйві християнської культури, що дасть міцний поштовх віковічним надбанням слов’янства.

Пресвітер Григорій. Українським жінкам княгині Ользі й цариці Анні; князю Володимиру належить удержавлення християнства, нової релігії… Жінкам нашої землі, які ніколи не були слабкою статтю, князям, що дбали про державу, присвячується наша розповідь.

Колокольний дзвін. Усі виходять. На сцені Тіні-манекени.

Картина 1

 

Назустріч один одному – пресвітер Григорій і молода Ольга-Олена. Співають птахи

Олена. (до пресвітера Григорія) Скажи мені, отче, скажи, що мені робити? Урманський вітязь Свенельд бере нас під свій захист. А мене хоче взяти в жони, щоб здобути собі королівську Київську корону. Хоче зробити мене королевою в Києві. (Підходить до тіні-манекена Свенальда, знову до Григорія)

Пресвітер Григорій. (аж присів від цих слів) Хіба лицар Свенельд хоче зрадити своєму володарю, хоче в Олега забрати владу? Це ж зрада!

Олена. Він каже, що Олег – сам убивця. Він сів на Київський стіл, убивши законного князя Оскольда.

Пресвітер Григорій. То навіщо ж іще один підступ? Це ж гріх – силою забирати владу!

Олена. Він каже, що на землі всі люди грішні. А мене називає царівною. А я ж не царівна. Я лише онука болгарського кесаря Симеонова. А він зрадів і каже: бути тобі Київською королевою.

Входить воєвода Щербило, роздивляється Ольгу-Олену. Вона заступає за Григорія.

Щербило. Усі мовлять – царівна, царівна, а ти синьооке дівчисько.

Олена. А чого мене оточили твої воїни, узяли в мечі? Хто ти?

Щербило. Я воєвода Щербило.

Олена. Щербило? Дивне слово. Ти справді Щербило?

Щербило. А так (сміється) То не тебе оточили, а Свенельда. Він хоче київському князю зробити зле. (підходить до тіні Свенельда, потім знову до Олени)

Олена. А він казав, що хоче мене взяти в жони... І обіцяв, що я буду королевою, а він – королем.

Щербило. (аж за боки взявся від сміху) Отаке брехав? От заброда! От варяжин підступний! (погрожує тіні Свенельда мечем)

Олена. А київський князь про це знає?

Щербило. Не відаю. Ти сама йому скажеш – знатиме.

Олена. Воєводо! Мене направили до нареченого, древлянського князя Маломира. А його називають татем. Чому? Він же править у своїй древлянській землі? Що він хоче?

Щербило. О, то великий тать, царівно, хоче під себе Київ підгорнути. Він супроти Олега йде.

Олена. А ти за Олега?

Щербило. Я? А так! Він мене, простолюдина, узяв до себе у двір. І ось я вже воєвода. І ти збирайся: їдемо до Києва. Тобі там краще буде. ( Підходить до тіні Маломира)

Олена. Ні я наречена Маломира. Мушу до нього їхати

Щербило. Го, наречена! Он він собі тільки що другу жону взяв.

Олена. Як так? Це ж гріх – мати кількох жон.

Щербило. У вас – гріх. А наші князі скільки хочуть жон, стільки й мають. Наші боги щедріші: аби зуміли прогодувати жінок.

Олена. Я буду третьою жоною?

Щербило. Третьою або ще якою. Я точно не знаю.

Олена. (до Григорія) Отче! Чуєш, чуєш, що каже воєвода? (жах розширив її очі) Я не поїду до Маломира! Додому! Я хочу додому. (горнеться до Григорія)

Пресвітер Григорій. Заспокойся, Олено! У нас тепер нема дому. Поїдемо до Києва, дитино! На все воля Божа. А санна дорога устаткується, тоді – додому.

Олена. Воєводо! Вези нас до Києва. У нас і справді немає дому.

Щербило. (залу) Бідне дівча. Отаке почути про Олега, Свенельда, про Маломира. Усі тягнуть до своїх ліжок, аби її іменем себе звеличити. Кому потрібна її доля?

Олена. Що нам робити отче? Я їхала сюди з вірою у серці, що мене чекає велика земля, де зростає добро та відвага. А насправді? Невідома й жахлива ця велика Подніпровська слов’янщина. Скільки тут горя! Що робити, отче?

Пресвітер Григорій. Молитися, доню, молитися. А поки що – їдемо до Києва, на Княжу Гору.

Усі розходяться

Картина 2.

 

Житяна, назустріч Сміляна

Житяна. Добридень, Сміляно. Ти з Княжої Гори? Як там поживає оте синьооке дівча – Оленка?

Сміляна. Ой, матінко Житяна! Князь наш Олег віддає цю дівчинку за Ігоря. До весілля готуються.(до тіні Ігоря, потім знову до Житяни)

Житяна. У Олега нема своїх дітей, от він і мусить готувати на своє місце Ігоря. Ігор – спадкоємець віщого Олега.

Сміляна. А ще князь Олег навесні збирається на Царгород іти проти ромеїв. Бо вони, бач, 23 роки не дають Києву данини, не сплачують по ряду з Оскольдом.

Житяна. А Ігор не піде на Царгород?

Сміляна. Чоловік казав, що кн язя Ігоря час настав – державне кермо до рук брати. Ось весілля відіграють і молоді стануть державцями на Княжій Горі.

Житяна. Чи подобаються ж вони один одному?

Сміляна. Ігор у захваті від неї, а вона дивиться на нього довірливо, безгласо і з острахом.

Житяна. Ніякий муж не знає, що його найбільша неволя у скоренні волі жінки. Невидима корона жінки сліпить очі й душу. Закохані осліплені. Важко їй буде з ним.

Сміляна. А куди їй подітися? Повернутися додому? Там її не чекають. Чекає сором і ганьба за те, що не сподобалася тому, кому була призначена. Дівчину роздягнуть, розплетуть косу, нагую посадять на віслюка й повезуть по вулицях. Кожен буде плювати на неї, кидати камінням і клясти її та її матір.

Житяна. Страшне! Доля вділяє жінці княжого роду життя, непідвладне емоціям, почуттям. Їй треба нести свій хрест володарки: брати шлюб не з любом чи нелюбом, а з тим, за кого треба йти. І дай Боже, щоб у володарів не було чорних сердець, тоді й народу буде менше горя і жоні його добре.

Сміляна. Княжич Ігор стане князем, володарем. А гарним та привабливим його зробити повинна жінка. Ой, загостилася я в тебе, а прийшла за любистком. Треба Оленчині коси мити цим цілющим зелом. (Житяна дає з торбинки листя любистку) Пахне!! На все добре, люба Житяно.

(Виходить)

Житяна. На все добре, дитино! Біжи і ти за своєю долею! А над Київськими горами пливуть тривожні й непевні часи. Війна, розбрат, бідність. Тяжкі й болючі теперішні дороги. О люди! Слабкі й ниці творіння! Ви забули, що не мечем, не війнами, а багатством, добром своїм має утверджувати себе народ, володар і держава! А в мене проста невимовно щаслива радість: повертається з науки мій синочок Степко!..

(Виходить)

Картина 3

 

Олег і Ольга

Олег. (сидить на троні) Я, князь Олег, несподівано відчув, що життя моє летить поза часом. Усе життя гнався за багатством, владою, славою. Але це все – примара. Усе брав силою: землі, владу, союзників, лакуз, жінок. За службу мені щедро платив. А ті, кому платив, на другий день ставали ворогами, бо сильнішали. Одна ти, Ольга, щиро мене любиш. Тому й обрав тебе Ігоревою жоною. І на весіллі віддав тобі своє ім’я. Тепер ти не моя бранка Олена, ти – рівна з нами, володарка – Ольга!

Ольга (сидить на низенькому стільчику біля Олега) Дякую тобі, великий княже. Залюбки прийняла нове ім’я – Ольга! Воно пахне мені волею і владою… Ольга! (встає)

Олег. А мені вже час іти на Царгород.(встає іде до тіней, стає між Ігорем і Свенельдом) У Києві лишаєшся ти з Ігорем, Свенельд з Гординою та воєвода Щербило. Пильнуйте добре, щоб владу ніхто не захопив, доки я буду в поході. Ти ж тепер – Київська княгиня!

Ольга. Буде по твоєму слову: пильнуватимемо.

(вклоняється, виходить.)

Входить Гордина. В руках у Гордини 2 горішка. Давить їх вибирає зернятка

Гордина. Олеже! А чого б не відкласти твій похід? Свенельд щось уже затіває.

Олег. Ні, не можна відкладати. Уже з Прип’яті, Десни, Снова, Росі – з усіх річок збирається військо. Рать піде своєчасно. А в Києві залишається Щербило. Він не дуже багатий, тому буде гризтися зубами, щоб нікого не допустити до столу.

Гордина. Так, він пильнуватиме добре. А скажи-но мені, мій любенький володарю, чому ти віддав своє ім’я Олені, а не мені?

Олег. Вона тепер Ольга, затям це! Вона розумненьке й мудре дівча. На неї у мене великі надії. Вона спрямовуватиме Ігоря. Вони удвох будуть сидіти на київському столі.

Гордина. Але навіщо їй твоє ім’я? Я хотіла б сама взяти твоє ім’я, любий. Хіба я не гідна його?

Олег. Але ти не можеш бути київською княгинею.

Гордина. (з сльозами) якби ти захотів!..

Олег. Я хотів. Але ти не змогла народити. Нема у нас з тобою спадкоємця. І потім, вона – княгиня. А ти лише бояриня.

Гордина. Я лише боярського роду! Але ж і ти! Ти також нашої боярської кістки!

Олег. Я розумом можу змагатися з царями! (Засопів сердито) Я захочу, усі царі стоятимуть у мене на колінах. А чого ти хочеш?

Гордина. Я хочу, щоб ти забрав у неї своє ім’я і віддав його мені. Я, тільки я, гідна його носити! Хіба ні? Не визнаю ніякої Ольги!

Олег. (сміється) Ну й жіночка! Невже ти не розумієш, що вона нас поєднає своїм ім’ям з Болгарією. Тоді Ігор сидітиме міцно в Києві. І тобі буде спокійніше.

Гордина. (зі злістю тупає ногами аж задихається, бігає) Про кого ти дбаєш, київський володарю? Про якогось пройдисвіта та його шльондру, що забрели невідомо звідки і невідомо чого… а я чим гірша? Хіба я не кермувала усі ці роки київською державою? Я мріяла, що сяду на київський, княжий стіл, увінчаю свою голову княжим вінцем.

Олег. Такої жадоби влади у жінки я і не підозрював.

Гордина. (перебиває) Отака мені вдячність! Я віддала тобі кращі літа, укрила себе ганьбою – стала твоєю любаскою перед усім світом. Я берегла тебе леліяла… а ти пошкодував мені свого імені. Віддав його чужинці! Але тепер хай будуть свідками боги мого роду. Я зроблю все, щоб ця заброда не дісталася до київського столу… (бігає по сцені як скажена, хоче кинутися на Олега, а він тільки всміхається. Вибігає репетуючи)

Олег. (встає) ти диви, яка жадоба до влади. Я і не підозрював. Вона хотіла стати володаркою в Києві? А того не знає, що владу не кожному дано втримати! Влада – це найтяжче ярмо, яке душить людину, висмоктує з неї все: і життя, і спокій, і сон! А потім кидає на смітник… Гей-гей, Гордино, ти рвешся до влади і не знаєш її труднощів і гіркоти. Колись дякуватимеш, що я тебе урятував від цієї спокуси.

Картина 4

 

Житяна й Ольга – в княжій одежі. Засмучена.

Ольга. Олег пішов на Царгород, а всією землею запорядкувала Гордина, любаска князева. Свенельд привіз з Новгорода Ігорю жону Прекрасу. А я хто?

Житяна. Ти – Ольга, княгиня! Сміляна допоможе! Вона знає як.

(ідуть, а назустріч Сміляна)

Ольга. Люба моя пораднице, що мені робити? Біда в мене! Мужа мого Гордина хоче відібрати в мене. Переманила до Вишгорода, до своїх теремів. Жону йому привезли. Я християнка, я не можу бути другою, чи третьою жоною. Це гріх!.. (плаче)

Сміляна. Заспокойся, княгине, не плач. Ігор язичник. Йому дозволено мати стільки жон, скільки захоче.

Ольга. Поможи мені його причарувати, люди кажуть, ти можеш.

Сміляна. (усміхнулася) Даремно кажуть. Народи йому дітей і будеш наймилішою. Любиш його?

Ольга. Не знаю. Мабуть… не знаю.

Сміляна. Значить, не любиш. Але єдина стежка до перемоги – це ласка, радість при зустрічі з ним і діти.

Ольга. Але… як же? (почервоніла, затулила обличчя, знітилася) Він такий неприємний…

Сміляна. А ти закрий очі й не розплющуй. Будь ніжною й ласкавою, не протився йому. Усе прийде потім. А так він стане твоїм. Ти йому будеш найкращою. І народиш діточок!

Ольга. Я спробую так зробити, щоб він став тільки моїм. Відійде від Гордини.

Сміляна. Звісно, відійде. От вже ця Гордина. Усі лиха в Києві від цієї відьми. (по секрету) Люди бачили, як вона ночами перекидається чорною гадюкою, коли стоїть повний місяць.

(Ольга і Житяна лякаються. Виходять)

Виходить Щербило.

Щербило. Олег повернувся до Києва зі славою. Привіз із Візантії данину за багато років. Його зустріли радо. Та не гріла його тая слава. Слабіло тіло, руки. Уже не бурунили кров дзвінкі київські весни, не закликала дніпрова хвиля, не рвався до походів. Грайливі очі Гордини не викликали ні жадань, ні гніву. Байдужість заповнювала його. Він відчував, що час його вичерпався. Прийшов час віддавати державне кермо Ігореві. І як добре, що поруч з Ігорем, цим м’якотілим і бездарним керманичем, сидить мудра, хоч іще досить молода жінка – княгиня Ольга.

(По другому плану сцени проходять персонажі з кошиками, з відрами на коромислі, з дітьми за руки…)

Літописець Нестор. І запишемо до «Повісті временних літ…» У літо 912 прийшла Олегова смерть від коня. І потекли роки над Княжою Горою, замерехтіли тіні. Весни змінювали зими. Літа йшли за веснами, потім зими і знову весни. І чули тіні Княжої Гори веснянки, колядки, щедрівки, русалії…

Виходить Ольга, знімає хустку, дивиться на небо. Виходять босоніж дівчата в українських вишитих сорочках, співають «Веснянку». На фоні пісні музично-хореографічний танок.

 

 

 

Картина 5.

 

Степко й Ольга.

Степко. (сідає за стіл) От і повернувся я з Болгарії, де вчився книжній премудрості. Там я навчився не тільки читати, а й писати, записувати події, які відбуваються на землі з літа в літо. Щоб не згубилися літа минущі, літописи треба ще й переписувати. (Встає) Я бачив, який світ великий! Скільки в ньому добрих і величних справ, а ще більше крові, сліз і зла! (сідає, пише)

Входить Ольга. Степко встає, простягає руки до неї. Вона «перетворюється» на княгиню. Степко ніяковіє.

Ольга. Се я, Степку! Не впізнав?

Степко. Може й упізнав (Апарт: Прекрасна й недосяжна княгиня Ольга) Моя подружка, Оленка!

Ольга. Ніби й не радий? Чи забув, як ми в Болгарії, в Переславі, ходили колись разом до схоли? А я зраділа, коли взнала, що ти повернувся. Наче повернув мені частину життя.

Степко. (виходить з-за столу, прикриває книгу. Не знає, куди подіти руки, осмикує рясу…) Я теж радію, що повернувся.

Ольга. Як там матінка моя, як усі? Кого ти бачив?

Степко. Нікого не бачив. Прости мені Боже (Апарт: не хочу говорити, що мати її померла, а батько в засланні)

Ольга. Радієш, що вже вдома… А я б хотіла хоч на 1 день поїхати додому. Та не до того… Бачиш, тут, у Києві майже немає книжних людей, а треба. Ой, як треба…

Степко. Це вже говорить зі мною не Оленка, а це говорить київська княгиня Ольга! Дивно мені, княгине, слухати тебе. Я теж кажу, що нам потрібні книжні люди, щоб схоли будувати, дітей навчати… Та не слухають мене.

Ольга. Почують. І дівчаток беріть у науку. У мене ж 2 дочки. (Вийшла)

Степко. Розтривожила й здивувала мене Ольга. Невже державні справи, влада витравляють з душі любов до матері, до душевного життя? Вона й не зупинилась на згадках про домівку. І ще одна загадка Княжої Гори: хто ж тут княжить: Ігор чи ця світлоока жіночка? Ольга! Ольга мусить додумувати за Ігоря, за всіх. Нелегка доля випала їй. І як же добре, що доля моя звела мене з нею. І як тяжко, що разом з нею ми зможемо сіяти на нашій землі тільки зерна світла й мудрості. А більше? А більше в нас нічого не може бути.

Знову Ольга.

Ольга. Я проситиму патріарха, щоб тебе висвятили на митрополита Київського. Князь підтримає мою просьбу.

Степко. Князь Ігор? Він заодно з варягами. А вони проти християн. Християнство – це просвітництво держави. Без просвітництва дикість долає людей. Країні Київській потрібні книжні люди. Без просвітництва немає високої любові між людьми, щезають великі подвижники духу. А князь, його дружина, бояри живуть не просвітництвом, а мечем! Їх вабить воєнна здобич, нажива.

Ольга. Твоя правда, Степко. Держави піднімаються не мечем, не війнами, а духом просвітництва. Оце й буде твій подвиг, Степко, твій меч. А я стану тебе підпирати. Бути тобі митрополитом для Києва!

Вийшла.

Степко. Хоч і княгиня, а все ще дівчинка. За твоїми словами стоїть Царгород, пресвітер Григорій, бояри. Їм ні до чого просвіщати країнців-русинів. Хто ж зможе повелівати просвітленими душами? Хто схоче вінчати їх коронами?

Входить Літописець Нестор.

Літописець Нестор. Котилися знову весни за зимами. Зростали княжі діти. Ігор ходив у походи. Ольга ставала вельми мудрою. Степко відкрив схолу на Горі, зібрав гурт книжників, навчав їх книжній премудрості.

Степко. Та пресвітеру Григорію зле від того було. Він, княжий священник, не хотів, щоб було багато вчених киян і все робив кривди мені. Намовив князю Ігорю буцім я, Книжник, зганьбив княгиню. Утопив у неславу князя-мужа. І мене дуже побили на стайні. Таке життя: не питали чи то правда, чи ні… (Вийшли)

Житяна й Сміляна.

Житяна. Питаю у сина, за що йому така неслава, за що так побили? А він каже, що хоче, щоб наша країна мала багато своїх книжників і навчених людей. Не болгар, не ромеїв , а своїх. І княгиня Ольга його підпирає. Та пресвітер, і бояри, і варяги бояться, що наші люди розумнішими від них стануть. Невчених легше пригнічувати, оббирати, держати в покорі. За те й б’ють…

Сміляна. Це розуміємо ми, прості киянки. А чого до цього не прислухається князь?

Житяна. До князя не все доходить, навкруг нього лжа та облуда. Він навіть уявити не може, як живуть його люди…

Картина 6.

 

Музика сопілки.

Гордина і Волхв.

Гордина. (постаріла, у хустці…) От і виріс мій син, моя єдина дитина. І хоч я, Гордина, давно зійшла з Княжої Гори (через ту кляту Ольгу), треба подбати про місце на Горі моєму синові Чурині. Іду до волхва. Був час, коли я, бояриня Гордина, любаска Віщого Олега, роздавала землі для полюддя, жалувала боброві гони, борті. А тепер це робить княгиня. О, лагідна, тиха гадюка! А навколо неї в’ються бояри, навіть християнство приймають їй в угоду! Батечку Волхве! Ти, всемогучий, всезнаючий, всевидячий, допоможи мені! Я хочу, щоб Чуриня, мій син, став найближчим союзником і собратом княжича Святослава – спадкоємця. Віддячу золотом-сріблом. У мене є – скільки захочеш. (витягає з-за широкого паска великий вузлик, розв’язує – гроші розсипаються, Гордина кидається їх збирати.)

Волхв сидів непорушно, медитував. А як посипалися гроші, стрепенувся

Волхв. Що се ти принесла сюди? Забери сю нечисть! Вона з’їла не одну душу! (Гордина піднімає, розглядає) Он… кров на них! Людська кров на твоєму золоті!

Гордина. Де? Де? (збирає, роздивляється)

Волхв. Забери і викинь, коли хочеш мати поміч від наших богів. Утопи у Дніпрі – і нікому не кажи, бо хто знайде його, загине…

Гордина. (дозбирала гроші) Викинь? А чи знаєш ти, як воно дістається? Звідки його везуть, кому дарують? (Передумала) Я зроблю це, викину, коли поможеш моєму Чурині піднятися на Княжу Гору. Дай мені приворотного зілля. Якби ти знав, Волхве, яке це дивне відчуття – влада! Яка це сила і велич!

Волхв. Ніби подуріли всі від блиску багатства. Усі туди! На Гору, до Києва, де громада зрад, підступів, неслави. Там, на Княжій Горі, - лицеміри, упирі, ненажери! Сини чоловіческі, з’їдені червою мздоїмства, зла, де все – лжа і зрада! А сину своєму поможеш тільки ти, коли не пустиш його туди… Іди від мене. (виходить)

Гордина. (зводиться з колін, осмикує навершник ) Сама, так сама! Іду до Степка Книжника! (виходить)

Входить Степко

Степко. Оця Гордина – страшна жінка. Вона давала мені гроші, не знаю за що. Ті гроші – це чужий гріх. (виходить)

Входить Гордина.

Гордина. Що воно за люди? Їм гроші не потрібні? Я такого ще не чула. І знову це все вона! Це все через оту кляту Ольгу! Доки вона порядкує на Горі, не буде туди дороги моєму синочку, моєму Чурині… (достає склянку) Піду до неї.

Другий план: проходять Степко з Нестором, Сміляна, Житяна, Щербило.

На перший план виносять стіл, стільці. На столі чашки. Входять Ольга, пресвітер Григорій, сідають. Входить Гордина

Ольга. Гордина! Це ти? Що тобі треба?

Гордина. (стає на коліна) Прости, княгине! Не можу я жити без твого прощення. Винна я перед тобою. Давить мою душу цей гріх. Не можу жити без твого прощення.

Ольга. Хай тобі Бог простить і я прощаю.

Гордина. Присягаюсь і я: ні рукою, ні мислію не буду супроти тебе, княгине. Се бояри колотили супроти тебе й мене тягли за собою. Я не хотіла, та, мабуть, лихий попутав.

Ольга. Прийми віру Христову, - вона очистить твою душу. Господь усім прощає, хто щиро до нього приходить. Прощення для душі – у щирій вірі, у добрих діяннях, у чесних та чистих помислах.

Гордина. Благословенна будь і ти, княгине, що не проливаєш крові для помсти, усім прощаєш. Благословен твій розум і твоя віра. Скуштуємо на знак миру оцього меду.

Служниця подає чаші для меду. Розливають мед у срібні чаші: Ользі, пресвітеру Григорію, Гордині. Чокаються, хочуть пити.

Вбігає Степко. Зупиняє Григорія, вихоплює в Ольги – п’є.

Гордина відступає… тікає.

Степко м’яко і глухо падає.

Присутні кам’яніють. Служниця до Степка. Закидає руки: «О Боже», «Господи!»

Житяна. (вбігає до Степка) Боже милостивий! За що? Сину мій, за що тобі така біда?

Ольга. Страшні часи настали. За владу, за житія на Горі убивають, ллється кров, порушуються клятви, гинуть кращі люди країни. Гордина народилася, щоб владарювати. Але її час скінчився разом з Олегом. Вона хоче, щоб син її, Чуриня, продовжував силу її й славу на Горі. Як би ж не я? Степко Книжник! Ти заступився за мене, й не стало твого чистого світла на Княжій Горі. Якби не ти, Гордина вже розчистила б дорогу своєму синові.

Літописець Нестор. Люди талановиті, розумні, інакомислії завжди гонимі. Вищості не прощає ніхто. А найпаче – найблагочесніші й просвіщені, що туляться до влади. Хто здатен визнати вищість розуму над собою іншого? Ніхто, крім Іісуса Христа. Волею долі знищений був і Степко Книжник.

Закривається завіса.

Картина 7

 

Входять Ольга і Щербило.

Щербило. Князь Ігор усе життя був у походах. Навперейми з вітрами шукав собі золота й слави, підгортав під себе світ.

Ольга. А я сиділа з дітьми на Київських Горах і була беззахисна перед усім світом. Мусила захищати себе, дітей, свій град, свою країну. Мусила шукати розумних людей, відбирала кмітливих і роботящих із київського багатолюддя, щоб ставити нові князівські палати, церкви, нові стіни навколо Княжої Гори. Посилала гостей до хазар, за Дунай, на Рейн, аби привозити до Києва прикраси, зброю, килими, посуд, пахощі, намиста.

Щербило. Їй заздрили всі; і ніхто не питав, чи була вона щасливою, чи знала час п’янкого кохання? Кохання? А яке воно?

Ольга. Я втомилася від боротьби, від крутих стежок пізнання державного кермування, від життя володарки великої країни. Усім треба довести, що я справжня володарка, що рука моя тверда й несхитна. Мене вразило відчуття сили жорстокості і страху від влади. Влада приносить покору, поклоніння, повагу, льсту і навіть… любов. Влада робить людину недосяжною, а всі її гріхи – простимими. Який солодкий хміль влади; ось чому люди встеляють трупами дорогу до влади. Як дурманить і підносить над світом ця отрута, що зветься владою!! А любов?

Хореографічна композиція старовинний танок.

Літописець Нестор. Ще був довгий шлях у цієї Київської володарки. Ім’я її не загубилося в пітьми століть. Княгиня Ольга ще поїде до Царгороду, добиватиметься визнання Київської держави не як жорстоких варварів чи диких язичників, а як рівних древнім цивілізаціям людей, слов’ян. Наших з вами предків, які жили в ті віки по берегах Дніпра, Десни, Дунаю.

Княгиня Ольга впорядкує адміністративні справи в державі. Проїде по своїй землі з краю в край. Назначить для всіх один день для полюддя. Виростить дітей, онуків і відійде у вічність. У літо 981 року посяде Київський стіл онук її, князь Володимир. Він і буде довершувати спадкоємні справи: укріплення і вознесіння держави. Усього того, що розпочала і до чого йшла ця дивна жінка Київська княгиня Ольга.

Усі пройшли по другому плану.

Картина 8

 

Звучить музика Візантії. Виходять Нестор і монах.

Літописець Нестор. Року 988 1 січня у Києві візантійські посли вбрали князя Володимира у царську золоту корону і пурпурову мантію, почитали належні під час коронації слова. В ієрархії християнських держав Київська Русь посіла друге місце після Візантії, адже київський князь став найближчим родичем василевсів Візантії Василя й Костянтина, здобувши титул кесаря. Він одружився з сестрою василевсів царицею Анною.

Монах. Світ взнав, що київський трон віднині посів державець, увінчений візантійською діадемою, причому законним шляхом, а не як узурпатор, який самовільно привласнив царські регалії. На карті Європи з’явилося нове царство, що стояло на порозі християнства. А було це в літо 988 року від народження Іісуса Христа. Ось як це сталося.

Уходять.

Феофано – назустріч вибігає Анна.

Анна. Не хочу! Не хочу! Не хочу! Мамо! Я не піду за мужа за цього тавро скіфа, за дикуна, язичника!

Феофано. (здивовано) Принцесо Анно! Що коїться? Ти, християнка, виросла в ошатних покоях Візантії. Тебе виховували кращі вчителі світу. Як ти себе поводиш? Де твоя витримка? Візьми себе в руки.

(Анна заплющує очі, стискає кулачки…)

Тебе сватали болгарський цар Самуїл, французький король Роберт Капет і ще багато найосвіченіших людей світу. Але тобі судилося йти за князя Володимира.

Анна. Світ приголомшила нечувана новина: мене, порфірородну царівну заручили з язичником, який своїм богам приносив у жертву людей: юнаків, дівчат, дітей! Мамо Феофано, цариця Візантії, заступися за мене!

Феофано. Купці розповідають про жахливі випадки. Але все це випадки.

Анна. Але ж, мамо, язичник для праведного ромея гірший за собаку, а шлюб із ним розглядається як щось мерзенне.

Феофано. Ти знаєш, що брати василевси люблять тебе більш за все. Однак іхня воля зумовлена нагальними державними інтересами! Становище нашої династії зараз стало критичним. Над Візантією нависла смертельна загроза. Нас може врятувати зараз тільки військо київського князя. А він надасть допомогу, коли ти станеш його жінкою, а твої брати дадуть йому корону.

Анна. І все ж я не можу і слухати про такого нареченого. У цього північного варвара п’ять дружин і 800 наложниць. Він убив рідного брата Ярополка і одружився з його вагітною вдовою. А його одруження з Рознідою?..

Феофано. Доню, так, він варвар, син рабині, бастард, дикун, язичник. Але він повелитель величезної грізної країни, він урятує тебе, мене і Візантію від загибелі. Тому говорю тобі, Анно, їдь у Київ, там ти матимеш честь і славу.

Анна. Мене очікує варварський світ, дикий край, де живуть страшні чудовиська, песиголові люди, потворні істоти з людськими головами і тулубами диких тварин. Вони дико жорстокі. Вони беруть полонених, а тоді приносять їх у жертву своїм богам: убивають усіх під жахливі зойки жерців…

Феофано. От тобі й доведеться перетворити це дике плем’я на християн. Там жде тебе слава з твоїм чоловіком. Ти охрестиш язичників. Ти збудуєш церкви, собори, збереш школи, принесеш у ті дикі краї традиції античної освіченості й культури. Твої діти будуть, крім усього, спадкоємцями і візантійського трону.

(Анна затихає)

А тут, вдома, ти будеш жити в розкішних палатах, носити ошатні одежі, будеш читати книги. Але будеш лише родичкою імператорів.

Анна. І я зрозуміла невідворотність своєї долі. Я їду в Київ, я повинна принести святий хрест із Константинополя до Києва і поведу дикий варварський народ до Спасіння.

Усі виходять. Виходить Літописець Нестор.

Літописець Нестор. У наступні дні Анна прощалася із Константинополем. Та негайно почалося збирання в дорогу, і наприкінці квітня настав день від’їзду. Проводжав її весь Константинополь. Анну несли у розкішних ношах, оточених охороною. Разом із нею їхав її царський двір зі штатом євнухів і придворних дам, її служниці і няньки. Їхало духовенство, покликане створити Руську Церкву. Їхали зодчі й художники, що збудують храми і палаци, прикрасять їх мозаїкою й фресками, напишуть ікони. Супроводжував процесію величезний обоз, що віз царський багаж. На Анну чекала ціла флотилія кораблів. Прощалися навіки. Лише на небі зустріне вона матір, братів й весь світ край.

Анна цілує рідну землю її хрестять, цілують, благословляють. Мати непритомніє.

Анна. Прощавай, рідна земле! Вічне місто – Константинополю.

Літописець Нестор. 12 травня 989 року трапилось те, до чого кликав її Господь. Цей день став днем вінчання  Володимира й Анни – першого християнського подружжя Київської Русі. Тільки в цей день вони й побачили одне одного.

Володимир, назустріч Анна.

Володимир. Бувай з миром, моя царице! Хай Господь благословить наш люд і нашу державу!

Анна. Мир тобі, мій повелителю, великий кесарю ромеїв і русів! Боговінчані василевси зичать тобі царювати довгії літа!

Володимир. Я ніколи не бачив таких красивих очей, люба цариця. Вони нагадують очі святих на мозаїках храмів.

Анна. Повелитель русів! Ти зовсім не виглядаєш ні жорстоким ні диким варваром.

Володимир виводить Анну. Проходить Ромей Варда

Ромей Варда. Християнському царству Бог буде заступником! Так прийшла на Київську землю нова ера –ера Христа.

Картина 9.

 

Володимир. Приїхавши до Києва, я видав заміж усіх своїх дружин і наложниць, а тим, хто не бажав цього, дав повну волю. Здається, усі були задоволені. Діти ж від тих дружин залишилися жити на Горі, як законні спадкоємці, і Анна згодом стала їм доброю мачухою. Залишалася тільки Рогніда…

Входить Рогніда.

Рогніда. Добрий вечір тобі, Володимире!

Володимир. Добрий вечір, Рогнідо! Я прийшов до тебе поговорити й запросив до себе…

Рогніда. Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього жду.

Володимир. Буду відвертим, Рогнідо. Сталося те, чого не хотів, про що не думав…

Рогніда. Дивуюся, що так говориш. Ти, пригадую, хотів перемогти Візантію – і от переміг, ти хотів стати нарівні з імператорами – і нині називаєшся василевсем, ти думав охрестити Русь – і охрестиш її.

Володимир. Тобі, бачу, все відомо, що сталося в Херсонесі, але одного ти не знаєш…

Рогніда. Ні, Володимире, і це я знаю, ти василевс, бо став мужем василіси Анни… Добре, що прийшов до мене до її приїзду. Велика Гора, та тісно було б тобі тут з двома жонами.

Володимир. Ти глузуєш з мене?

Рогніда. Ні, не глузую, просто говорю про суєтність світу. Який цей світ безжальний і жорстокий.

Володимир. Невже ти думаєш, що мені легко живеться на цьому світі?

Рогніда. Ні, василевсе Володимире, не думаю, що легко. Якщо люди колись дізнаються про твоє життя, вони здригнуться.

Володимир. І проклянуть?

Рогніда. Ні, не проклянуть, бо ти більше, ніж себе, любиш свою державу. А за це можна все пробачити й забути. Я знаю, що ти мусив іти проти ромеїв, мусив укласти з ними ряд. Мусив християнство прийняти. Мусив і василевсом стати і корону надіти.

Володимир. Так.

Рогніда. Одного не розумію, як ти міг маючи мене жоною, про іншу мислити і взяти ще одну жону?

Володимир. Рогнідо! Я ніколи не мислив ні про яку царівну. Укладаючи ряд з імператорами, про це не думав. Але імператори суть лживі і хитрі, я їм не вірив і не вірю, через що зажадав у них руки Анни.

Рогніда. Видно забоялися тебе імператори, якщо сестру віддали. Але Анні віриш?

Володимир. Не можу й не хочу про неї говорити.

Рогніда. Скажи мені правду, Володимире, ти любиш Анну?

Володимир. (мовчить, встав, пройшовся) Я її не бачив до того ніколи і не шукав. А побачив, був вражений її красою. Але не любив і не люблю зараз. Це правда.

Рогніда. Ти зробив імперією Київську Русь, сам став василевсом, маєш жону грецьку василісу, але… мені тебе шкода.

Володимир. Рогнідо! (крикнув) Кажи що хочеш, але не кажи, що шкодуєш мене, я не тільки василевс, я й людина.

Рогніда. А я все сказала. А тепер, щоб не заважати тобі, піду з Гори.

Володимир. Ти покидаєш мене?

Рогніда. Це не я тебе, а ти мене покинув, Володимире. Суворе життя поставило мур між нами, розірвало навіки!

Володимир. Рогнідо! Прости мене, винен я. Я віддаю тобі город отця твого – Полотськ. Дарую ту землю.

Рогніда. Мені цього вже не треба. Мені треба спокій і я хочу постригтися в чернечий образ.

Володимир. Ні, ти не смієш! Жона моя – чорниця в Києві?

Рогніда. Тоді візьми свій меч і вбий моє тіло, як убив душу… ( вона встала на коліна, обхопила голову руками) Убий мене! Убий!

Вбігають Ярослав і Предслава, піднімають з колін.

Ярослав. Мамо, мамо! Хто хоче тебе вбити? Батько?

Предслава. Мамо! Іди до нас. Ми дуже тебе любимо.

Рогніда. Ні, діти, ні. Він не хоче вбити. Ідіть діти, благаю вас. (Ярослав і Предслава виходять) Ярослав! Предслава! Діти мої. Прощавайте.

(Володимир стояв відвернувшись. Повернувся до Рогніди)

Володимир. Як не повернути Дніпра вспять, так не змінити минулого. Прощавай, Рогнідо!

Рогніда. Прощавай!

(Виходить)

Володимир. Вона воістину цариця царицям, а ще славу віку змінила на славу майбутню. Цієї ночі вона стане чорницею. Анастасією. (виходить)

Літописець Нестор. Гора з почестями зустріла василісу Анну, нову жону Володимира, справили у київській Золотій палаті пир, а завтра вся Гора була готова для хрещення. На світанні князь Володимир вийшов з нових покоїв і попрямував до Золотої палати. (Проходить Володимир і сім’я, люди) Ні це вже був не син рабині, а блискучий василевс зі скіпетром в руці, у короні на голові. Поруч із ним – василіса Анна, за ним ішли інші люди. Це був день, коли почалося хрещення всієї Київської Русі.

Картина 10.

 

Входить Анна, сідає

Анна. Аммо, Аммо! А поклич мені ромея Варду!

(Входить Ромей Варда, вклоняється)

Ромей Варда. Ти кликала мене, моя повелителько?

Анна. Так, мій друже Варде! Ти знаєш, що я зростала у казковому середовищі Священого палацу, який називали новим Едемом. Мармурові будівлі, позолочені дахи й колони. Серед дерев у садах ходили дивовижні птахи, у басейнах плескалися чудернацькі риби, струменіли фонтани з античними статуями, на стінах – мерехтлива мозаїка. Підлога була викладена з оніксу… (встає)

Тут, у Києві, все по-іншому. Тут відчувається щось біблейно-первозданне. Дерев’яний Києв дуже відрізняється від кам’яного Константинополя.

Та Київ має стати другим Константинополем. А Київська Русь – наймогутнішою в Європі після Священної держави ромеїв.

Тут, у Києві, виростуть кам’яні храми й палаци, оздоблені мозаїкою й фресками. Про Київ, його красу і велич, будуть говорити всі народи й мови. Першою буде збудована Десятинна церква, тут буде збудований незрівнянний храм Премудрості Божої.

Ромей Варда. Що я повинен зробити?

Анна. Я хочу щоб ти говорив з Володимиром. Він, хоч і став християнином, страшиться скидати з постаментів і знищувати богів, яким поклонявся з дитинства. Йому треба розповідати про боротьбу древніх пророків з язицькими ідолами, про перемогу над ними всемогутнього Бога.

Нам тут жити до кінця своїх днів. І треба об’єднати величезні території країни, яка все ще в лапах минулого.

Ромей Варда. Так, я розумію. Шлях до сім’ї цивілізованих народів тут тільки починається. І перш за все треба змінити стару віру на віру в єдиного істинного Бога. І це повинен робити кесар Володимир з твоєю допомогою.

Анна. Нашою.

Виходять.

Входить Літописець Нестор.

Літописець Нестор. У літо 989 року князь Володимир наказав скликати киян до Дніпра. І Христос просвятив Київську землю святим хрещенням.

Виходить.

 

Картина 11.

 

Володимир. (сідає на лаву, знімає корону) Господи Боже! От і прийшов Новий рік. Людство вступило у друге тисячоліття. Обіцяли кінець світу, та обійшлося.

(Входить Анна. Володимир встає)

Анна. А я чекаю тебе, мій Ладо. Привезли нові книжки з Візантії і світські хроники, і церковні історії. Думала послухаємо разом.

Володимир. Серед моїх дружинників є вікінги-скальди, які складають поезії. Гридні запросили мене послухати їх. Я й не витримав, пішов слухати. Добрі поезія. Але мені більш до вподоби слов’янські співаки, які співають народні казки, пісні, думи…

Анна. Я теж полюбляю їх слухати. Такі співи гармонійно єднають людину з навколишнім світом, із безмежними просторами нашої землі.

Володимир. Але тобі вже не здається наш люд брудним і диким скіфським племенем?

Анна. Ні. Київська Русь – древній великий край, якого Бог обрав для спасіння.

Володимир. Скільки народів прокотилося через наші землі, скільки набігів було на нас із безкраїх степів, зі сходу і з заходу. А ми лишаємося на місці. У нас своя мова, своя культура, свої звичаї. Анно, ти привезла з собою велику цінну бібліотеку з сотен книг. Ти дбаєш, щоб наша країна, наш люд були книжними, щоб навчалися в схолах. Чому так?

Анна. Тому що це і моя тепер земля і люд наш. Бог обрав мене допомагати тобі і нашим людям нести світло просвітництва, як колись несла його княгиня Ольга, твоя бабуся.

Володимир. От уже ми з тобою разом 11 років, а я не перестаю дивуватися з тебе. Звідки ти все знаєш, княгине моя?

Анна. Мене з дитинства вчили. Я багато читала, навчалася. От ми з тобою подбали, щоб наші хлопці-княжичі пройшли добру схолу науки. А ще нам треба навчати й усіх наших дівчаток-княгинь, щоб вони були бажаними нареченими в сусідніх країнах.

Володимир. Я і кажу, що ти вельми мудра жінка. Виховані у традиціях константинопольського двору, наші дочки будуть бажаними в європейських дворах, княгине моя!

Анна. Князю мій! Мені здається, що нам стає тісно у межах міста. Пора розширювати Київ. А ще я хочу звести храм Софії Премудрості Божої, як у Константинополі. Цей собор буде тріумфом християнства в нашій державі.

Володимир. А чи знайдуться майстри для твого задуму?

Анна. Поможуть нам мої брати василевси. Вони пришлють сюди нових майстрів, учених, священників.

Володимир. І зазвучить наша мова в Єрусалимі і Антісхії, Олександрії і Римі.

Анна. Христос об’єднує племена й народи. Пройдуть нові століття, та у людей будуть все ті ж проблеми. Вічність відповість на них заповіддю спасіння: «Любіть одне одного», новою заповіддю, яку дав людям Христос. (Виходять.)

Картина 12.

 

Виходять літописець Нестор, монах, усі персонажі п’єси.

Літописець Нестор. Швидко перегортаються сторінки древньої повісті временних літ, у них розповідається про події давно минулих днів, возвеличується князь Володимир, Креститель Русі. Та мало що є про княгиню, - візантійську царівну Анну, матір перших вітчизняних святих – Бориса і Гліба.

Монах. Князь Володимир обрав новий шлях для Київської Русі. Християнство дало Русі науки й книги, храми. Дерев’яна країна воздвигала нові споруди – кам’яні, вічні

Ромей Варда. Християнська Київська Русь перестала бути таємничою землею диких варварів. Виявилося, що ця земля має не менші, а більші багатства. Народ її став урівень з іншими народами світу. І князь тепер дорівнювався в силі і славі своїй з імператорами візантійським та німецьким. Володимир був князем-василевсом. Візантія, Німецька імперія і Київська Русь – це були три сили світу, навкруг яких гуртувався весь тогочасний світ.

Володимир. А спонукала, надихала мене, князя Володимира, цариця Анна. Візантійські василевси, брати Анни, Василь та Константин, не мали спадкоємців. Отже сини Анни – Борис та Гліб – були спадкоємцями і Візантії. (Вийшов)

Літописець Нестор. Після смерті князя Володимира почалася кривава усобиця. Бориса і Гліба було убито.

Монах. Князь Володимир радився з Анною в усіх важливих справах. Чудово освічена, розумна й розсудлива, надзвичайно тактовна жінка, вона незмінно викликала повагу свого чоловіка. Анна приймала послів, складала разом з чоловіком церковний Статут – перший законодавчій звіт держави. І крізь скупі рядки офіційного документа проступає ніжність Володимира до коханої дружини, яку він називав «княгиня моя»

Збігають віки над Княжою Горою, над Києвом. Усе тече в безконечність часу. Вічними цінностями, що рятують Землю від кінця світу залишаються любов, краса, мир і віра. І держава має утверджувати себе миром, любов’ю, а не мечем. Дай же нам Боже, миру й любові.

(Володимир виводить Анну)

Анна. Храм Софії Премудрості Божої задумали будувати ми з князем. На його стінах я писала-дряпала правду про діяння в мої часи. Бо літописи можна й переписати. Завжди знайдуться можновладці, які захочуть красиво виглядати в історії. І що їм правда? Її перепишуть і зроблять привабливою для себе. А я пишу на Софії. Пройдуть тисячоліття, і мій Собор буде кричати правду скрізь віки у небо. І знайдеться людина, яка прочитає й озвучить пам’ять давньої правди…

Житяна. Мир і любов нам усім!

Сміляна. Добра і достатку!

Феофано. Світлої радості нашій країні, Україні!

Гордина. Щастя і благополуччя людям!

Рогніда з Ярославом і Предславою.  Хай світить Сонце й родить земля!

 

Пісня «Київська Русь»

Як над Руссю Київською зоря розгорається.

В київських садах луна пташиний передзвін.

І як диво – там і тут церкви піднімаються,

Розливаючи над містом малиновий дзвін.

Приспів.

Купола по берегах! Київська Русь!

Доля страдницька твоя. За тебе молюсь

Золотії куполи! Давнини покон!

Ти свята, моя земля, тобі я вклонюсь.

 

Із варяг у греки шлях до Константинополя

Пролягав давно колись через Київ-град

І пливли на Царгород по Дніпру-Славутичу

Тури із товарами, чи воєнна рать.

 

Над землею мчать роки, в пітьму століть спливаючи

Україна ти тепер, ох, Київська Русь.

Але, як у давнину, над містом розливається

Глас Софії Київської – почую то вклонюся.

 

Усі завмирають, як на початку: манекени, персонажі.