Сценарій заходу "Осіннє рандеву"
ОСІННЄ РАНДЕВУ ( на поезіях Тетяни Лісненко)
Поезія і музика – два вічних крила
Відео «Осінь для двох»
Ведуча:
Музика… Поезія… Якi ж взаємини існують мiж цими двома творчостями? В чiм вони сходяться, чим рiзняться одна вiд одної?
У давнiх людей поезiя i музика довго йшли рука об руку, поезiя була пiснею, переходила з уст до уст не тiльки в певнiй ритмiчнiй, але також в певнiй невiдлучнiй вiд ритму музикальнiй формi. Роздiл поезiї вiд музики доконувався звiльна, в мiру того як людина винаходила рiзнi музикальнi iнструменти, – що позволяли репродукувати i продукувати тони i мелодiї механiчним способом, незалежно вiд людського голосу.
Та на тiм спiльнiм походженнi майже й кiнчиться схожiсть мiж поезiєю i музикою. Нинi поезiя доходить до нашої свiдомостi тiльки в виїмкових випадках через слух – на концертах та декламацiйних вечірках i т. д. Переважно ми читаємо поетичнi твори, приймаємо їх при помочi зору. Коли музика апелює тiльки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силкується розворушити нашу фантазiю i наше чуття, то поезiя властивими їй способами торкає всi нашi смисли. Коли музика б»є переважно на наш настрiй, може викликати веселiсть, бадьорiсть, сум, тугу, пригноблення, отже, переважно грає, так сказати б, на нижчих регiстрах нашого душевного iнструменту, там, де свiдоме граничить з несвiдомим, то поезiя порушується переважно на горiшнiх регiстрах, де чуття межує з рефлексiєю, з думкою i абстракцiєю i не раз замiтно переходить в домену чисто iнтелектуальної працi.
Зрозуміло, що музика і поезія навіть після того, як стали належати до різних видів мистецтв і підпорядкуватися різним музам, не втратили зв’язок одна з одною. І цей зв’язок знову став очевидним зараз, коли поети почали вдаватися до музики.
Музика
Слово й музика в гармонії – цвітуть
Кольорами осені й весни.
Як сніги січневі заметуть –
Слово й музика приходять в мої сни.
Слово й музика – духм»яні кольори,
Цвітом мальв гойдаються в душі.
Слово й музика – співай і говори,
Чи читай під музику вірші.
Як без них прожити ми б могли:
Розказать про радість чи сльозу…
Слово й музика – нарцисом розцвіли, -
Бережімо вічну їх красу!
Ведуча:
Музико-поезія – це ніби створені один для одного два явища, які мають спільні ознаки: існують у часі та мають ритм. Виконавцями-декламаторами можуть бути самі поети, але не завжди. Легше було би створити цей термін англійською мовою, це було б щось на кшталт music poetry, українською це називають різними словами: музично-поетичний перформанс, музика і поезія, літературно-музичний проект тощо. Але від того суть явища не змінюється. Хоча музико-поезія таки ближча до поезії (зокрема, з позиції слухачів, які прийшли послухати передусім тексти).
Музика
*
Не тривож мене, Осене
Не тривож мене, тиха Осене,
Не даруй мені ти печалі.
Я ногами пройдуся босими
По високій мрій магістралі.
Не шматуй моє серце, Осене,
Все стекло дощем до останку.
Спрагу мрій затамую росами
Й назавжди зачиню фіранку…
В моїй долі печалі – стосами,
Та душа моя не криклива.
Не тривож мене, моя Осене,
Горда я і, мабуть, щаслива…
*
Ведуча:
Діалог музики та текстів, комунікація двох свідомостей:
Є літературно-музичні імпровізації, читання поезій під музику , розбавлених голосом відомих музикантів чи поетів, є речитатив і інші нові сьогодні види поєднання музики і поезії.
Наведемо приклад невеликий, але емоційний ахматівський вірш «Музика», присвячений композитору Шостаковичу:
В ней что-то чудотворное горит,
И на глазах её края гранятся.
Она одна со мною говорит,
Когда другие подойти боятся.
Когда последний друг отвёл глаза,
Она была со мной в моей могиле
И пела словно первая гроза
Иль будто все цветы заговорили.
Музика
*
Шалені дні біжать до листопаду.
Хто подарує їм іще снаги?..
В сумних куточках приспаного саду
Терпкого болю випали сніги.
А сад ніким не ходжений і досі,
Висять на гіллі чорному плоди,
І мрії-мавки напівголі й босі
Комусь лишають видимі сліди…
І мальви там… Зітхають.
Тихо тужать,
Тамує спрагу вранішня роса.
Вже напівсонні очі вечір мружить,
Згасає день…
Згасає він… Згаса…
*
Не розтулені сонця долоні
Зберігають краплисту росу.
А берези в чарівним полоні
Білий усміх несуть і красу!
Чи печалі, чи радості сльози., -
Це лиш знають на небі зірки…
…Вдарять в січні тріскучі морози,
І постукають в шибку гілки…
.
Та знов ніжно-рожевим розмаєм
Спалахне сад на весь виднокруг…
Ми щасливі, щасливі обоє
У сплетінні і поглядів, й рук…
І розступиться широко небо,
Кине поглядом диво-сумним…
…Сад заспівує пісню про тебе,
Ми обоє щасливі ж під ним!
Ведуча:
Поезія так відрізняється від прози, як танець від прогулянки пішки”.
Вейн, Джон (1925 – 1994). Англійський поет, письменник і критик
“Поезія привідкриває покривало над прихованою красою світу, вона
знайомить нас із незнайомим” Шеллі, Персі Бисші
“Що таке поезія? – Це відчуття минулого світу і майбутнього.” Байрон,
Лорд (1788 – 1824). Англійський поет, сатирик, мандрівник.
“Поетичне повинно бути очевидним і промовистим, як кулястий фрукт,
тихим та мовчазним, як мовчазні старі медальйони, як підніжжя старого каміння,
де росте мох – поетичне повинно говорити само про себе, як політ птахів…”
МакЛейш, Арчібальд (1892 – 1982). Американський поет і бібліотекар.
Музика
Любов останньою ніколи не буває,
Зів’яне, згасне… Знову зацвіте…
Її промінням сонце напуває,
Тому у неї серце золоте.
Любов останньою ніколи не буває,
Її, хоч як, а жевріє душа...
В надії крилах пуп’янки ховає,
І до сердець коханих поспіша…
Любов останньою ніколи не буває,
Її зітхань мені не вистача.
Нехай когось кохання й забуває,
Та не згаса навіки та свіча…
Любов останньою ніколи не буває,
Зів’яне квітка – інша зацвіте…
І ранок знову в чаші наливає
П’янке вино, як сонце золоте.
Любов останньою ніколи не буває,
Хоч часто вітер листя обрива…
Вона вмира, і знову оживає,
Неначе в квітні молода трава.
Любов останньою ніколи не буває,
Хіба щомиті – радісні й сумні…
Любов живе й ніколи не вмирає,
Вона ж бо вічна! Чуєте чи ні!?.
*
О, як же зимно, зимно на душі!..
Нічого знову в мріях не збулось.
І знов плету в вінок свої вірші,
О скільки їх в мені вже наплелось!
Короткі й довгі, ніжні і сумні…
І вірш, і ода, інколи сонет…
Пегас диктує рими не мені,
А я складаю їх у свій куплет.
Чиї то рими бродять крадькома?
У душу сіються, немов з роси.
Диктую знов слова собі сама,
Рядок вкладаю важко у курсив.
Чого ж так зимно? Нидіє душа…
Усе у ній зв’язалось і сплелось.
О дай натхнення, Музо, для вірша!
І я скажу: «Спасибі, все збулось…»
*
Ведуча:
«Поезія – це почуття, біль, драма, досвід, історія, культура, філософія та естетика, інтуїція та містика…Поезія – це доля. Якщо означити короткий ланцюжок зародження і розвитку поезії, то він буде таким: почуття-досвід-знання-містика-доля. І на кожному життєвому етапі відчуття поезії може розвиватися через заперечення однієї з цих ланок і поглиблення впливу іншої чи інших.
Діалектику розуміння і визначення поезії найкраще виклав Райнер Рільке «…але ж вірші так мало важать, коли вони написані так рано. З цим варто зачекати, збирати сенс і солод впродовж усього , бажано довгого життя, а вже тоді, під сам кінець, можливо, і пощастить написати десять рядків, зате добрих. Бо вірші не є, як вважають, почуттями (почуття з’являються в нас рано) – а досвідами.
Поет живе не роки – а печалі.
Поет живе не дні – живе любов.
І чим іде в житті він далі й далі,
тим все сильніш кипить у серці кров.
З печалі першої і першої любові
без відпочинку в серці пломенить
отой вогонь, що чути в кожнім слові,
що між громів сльозиною бринить.
Музика
Жовтий лист сповзає тихо з клена,
Журно він з берези опада...
Жовтень - це не віхола зелена,
Жовтень - це завія золота.
Жовтий вечір сумно мружить очі,
Жабка спить в холодному ставку.
Жар пече невиплакані очі, -
Жду на тебе в осінь отаку...
Жалібно махнув крилом лелека,
Журавель "прощай" махнув крилом,
Жаль, до тебе так мені далеко,
Як ніколи зроду не було...
*
О скільки маків висіяно в душу!
Волошки там і жита колоски…
Усе в душі плекаю я і мушу
Для них носити воду із ріки…
З ріки Надій і Ніжності, й Любові,
Що витікає з славного Дніпра.
Весною сірі котики вербові
Шлють зір до Віри, Щедрості й Добра.
В душі моїй, неначе в щедрім полі,
Усе цвіте і вруниться. Проте
Дарують тінь і верби, і тополі,
Тому душа моя так і цвіте…
*
Серпень був… Дощі БУЛИ й тумани,
Пізній час висіював громи…
Все було – і чесно, й без обману,
Доля щедро слала килими.
Ми по них ступали вірно й сміло,
Наче тінь, м’яка в траві хода.
Враз спіткнулись… серце защеміло.
Пахла нам отава молода…
О ті дні! О пам’ять незворушна!
Наче в сні, купались ми в теплі
У любові мали чисті душі,
Чому щастя ми не зберегли?
Та жага була меланхолійна,
Ждали веселкового дощу…
Тінь в смереках відійшла повільно.
Згасло все. Тобі я не прощу…
*
Коли в душі зима і на серці крига, хочеться згадавти літо чи то весну… Щоб розтанули сніги байдужості і пустки, щоб скресла крига в душевному теплі…
Музика
Цілує липень вулиці і хати,
Із лип старих аж скапують меди.
І легко так, і хочеться кохати,
І кличуть в тінь заквітчані сади…
За тином – мальви: білі і червоні,
Неначе ділять крапельки роси…
Візьми красу неписану в долоні,
І так по світу бережно неси!
На ганок вийдеш, до схід сонця, рано,
Навколо тебе – наче Божий рай:
Чебрець і пижмо, м’ята і герані, –
Красу оцю хоч в пригорщі збирай.
*
Все відцвітає кольорами:
І жовті є, і голубі…
Ось над глибокими ярами
Тополі мріють у журбі.
Там відцвіла вже матіола,
Жоржини й мальви відцвіли…
І сумно, сумно, як ніколи,
За обрій гуси попливли…
На землю пада листя кволе,
Червоне, жовте і руде,
Можливо, хтось і свою долю
У листі жовтім покладе…
Здійметься вітер, як на морі,
Підхопить долю на крило, -
І вже із неба тихі зорі
Впадуть дощем у джерело…
Зелений колір відцвітає,
І золотий вже на порі…
Скажи, якого тут немає?
Хіба що кольору зорі?..
А вечори – пливуть поволі,
У жовтня усмішка ясна…
І хоч злітає лист додолу,
Живе в душі моїй весна.
Все відцвітає в білім світі:
Черешні, груші, яблуні…
Отак і ми посеред віття
Свої закінчуєм пісні…
Ось і сьогодні осінь ходить,
Неначе марево, в саду.
…Яким же кольором на землю
Після цвітіння я впаду?...
*
Не кажи, що не була твоєю, -
Щось змінилось просто у житті.
Ми ж були весною однією
Під шаленим поглядом світів.
А тепер? Тепер уже нічого?
Може, щось під снігом віднайду…
Краплю хоч, хорошого, земного…
Вірю, сподіваюсь… Дуже жду…
Роки йдуть, шалено, чередою,
Чую ззаду заздрісний лиш сміх.
Віч-на-віч стрічалася з бідою,
Та ніхто не чув зітхань моїх…
Білий сніг стежини замітає,
Хто віднайде сховані сліди?
Вітер гілку яблуні гойдає,
І дрімають стомлені сади…
Наше теж кохання задрімало,
Скільки в тому сні чудових див!
Світла менше й менше все ставало,
Ти ж у тім саду і заблудив…
*
Відео «Краски осени»
В житті добра немало я зробила,
Несла ідеї в далі голубі…
На схилі літ себе я розгубила,
На схилі літ я зрадила собі…
Чому це так? Мабуть, лишають сили,
У розпачі не вірю я собі.
Життя мене за обрії носило,
Томилась я в життєвій боротьбі…
Усе, що мала, щедро роздарила,
Талант, уміння, книги і вірші.
І лиш тепер для себе я відкрила,
Що маю гнів у праведній душі…
На себе гнів! Бо світові відкрила
За просто так всю душу у злобі…
Отож, кажу: себе я розлюбила,
На схилі літ я зрадила собі…
*
І знов в рядок заплетені слова,
І знов три крапки, запитальний знак…
І слід від літака, немов брова..,
То що ж не так? Чому усе не так?
І знов тремтливі розчерки пера,
Лишає слід під словом олівець…
Якісь чужі сліди біля двора,
Чиїсь сплетіння поглядів, сердець.
Сумні слова, як перегук грози,
Я їх римую так і так, і так,
Краплина згірклої за ніч сльози
Лишає на щоці питальний знак…
О скільки їх утримує душа!
Чи, може, то не спів, а тихий плач?
А хтось до когось знову поспіша,
Заглянуть в очі і сказать : «Пробач»…
*
Я прокинусь вранці з сонцем і росою,
Пробіжусь до річки стежкою згори…
Намилуюсь вдосталь щедрою красою
Й повернусь, щаслива, в гомінкі двори.
Наберуся сили із землі святої,
Зачерпну здоров’я із ріки Сули.
Тут же наші предки з чаші золотої
Цю водицю срібну, як святу, пили.
Простягну до сонця я свої долоні,.
Мудрості і сили в Бога попрошу.
Й довго так стоятиму, наче у полоні,
Й тиші не порушу, й слова не скажу.
І відчую в пальцях дотики цілющі
Сонця і повітря, свіжості й роси.
Земле моя мати, земле всемогуча,
Скільки в тобі сили, мудрості й краси!
Господи, спасибі за всевишнє диво,
За тумани сині і тополь красу,
Що навкруг все вруниться, і цвіте красиво,
Все це я у слові до людей несу.
*
Поезію « ….» читає учениця
Музика
Відколовся окраєць літа,
І в душі стало зимно знов…
Сонцем роси краплисті спито,
Задрімала моя любов…
Місяць в небі повільно чахне,
Й смуток кригою вироста.
Матіола за тином пахне,
Щось шепочуть твої вуста…
В серці струни сплелися в жмуток,
Їх так важко вже роз’єднать.
Душу їсть гіркуватий смуток,
Як його із душі прогнать?
Як же сумно зітхають квіти,
Знають: скоро й вони помруть…
Хочу я повернути літо,
Але осінь вже тут як тут…
*
Холод, підкрадається до серця і душі… Не впустити, прогнати, не здатися… І тоді очі шукають м»який погляд, душа – тепле слово, хочеться повернутися в тепле літо, яке променями сонця торкало плечі, обличчя, губи…
Музика
Літо в горошок
Хтось цілунки розсипав в траву,
То горошком цвіте наше літо.
Я, здається, живу й не живу,
Та вдалось цю любов пережити.
Як же сумно в серпневім саду,
Хоч надіюсь на диво і досі,
І аж доки до краю дійду,
Не злякає мене моя осінь.
Доторкнулась до твого крила,
Та все згасло, пішло у минуле.
Щось у душу з собою взяла,
Та кохання в саду я забула.
А те літо в горошок було,
Цілувало обох нас уперто.
Воно в душах медами цвіло,
Аж хотілось від щастя умерти.
*
Згасає колір неба: біло-біло,
Шумлять про щось крислаті ясени.
Медове літо віршем відболіло,
І смуток виріс в серці восени.
Окраєць саду вицвів, і без листу
Дріма ліниво яблуня стара,
І ледь згорає захід променисто, -
Все засинає, та не помира.
Все оживе, я вірю, на світанні,
В душі розквітнуть мрії й теплі сни.
І всі слова, які були останні,
Розбудять душу в обіймах весни.
*
Дощ виграє мелодію сопілки,
На склі лишає розчерки грози.
І тихий стук в холодну шибку гілки
Лишає слід від крапельки сльози.
Ота мелодія лоскоче мені душу,
В ній тризвук щастя, долі й самоти.
Та я закон природи не порушу,
Що Бог дає, усе буду нести…
В дощі отім – ключі скрипічні й ноти,
Сто голосів – сопрано і альти.
Печальний вечір… Сум не побороти…
А як мелодію сопілки вберегти?
*
Витікає небо в тепле літо,
Синь небесна атласом сповза.
Трішечки на серці сумовито,
Навіть в оці гніздиться сльоза.
Скоро це закінчиться, я знаю,
В осінь бо тепла не понесу.
Тому з головою і пірнаю
В літню цю неписану красу.
*
Тихо зойкнула рима,
Народився куплет.
Вірш стоїть за дверима,
Чи рубай, чи сонет.
У шовкову фіранку
Випускаю я вірш.
Посміхаюся ранку –
Він сміється ясніш.
Десь заойкала скрипка
Чарівніш, жалібніш.
Став пегас мій «на дибки»,
Слуха трепетно вірш.
****
За причілком маминої хати
Зачепилась осінь жовтокоса.
Як же в таку пору не кохати,
Не любить осіннє листя й роси?
Як же не любить осінні ночі?
Їх туман до лона пригорта.
Й зустрічі із ранком він не хоче,
Й солодко цілує у вуста…
Відеоролик Листопад» Микола Хома
Ведуча: Холодна погода, холодний біль, холодні слова, холодне серце… І знову погляд у літо: тепле, п»янке, трепетне, пахуче і неповторне…
Музика
Півонії
Півонії білі, розові й червоні,
Мабуть, не побачиш ліпшої краси…
Аромати сиплять аж на підвіконня,
І лоскочуть душу крапельки роси.
Струшують в печалі одинокі мрії,
Вкупі їм байдуже, що вже не в саду…
Їх зірвали щиро, маючи надію,
Що красою їхньою відженуть біду.
Ось вони і радують з вечора до ранку,
Їх краси з роками я не розгублю.
Відхиляю трепетно розову фіранку,
Й душу відкриваю: «Як я вас люблю…»
Ведуча: А тим часом осінь стукає гілкою в шибку, пробирається холодом у душу, застилає стежину жовтим листом і прикрашає калину червоними кетягами…
Це ти наврочив ранню осінь,
Сумне прощання журавлів,
І в ніч зіркасту диво-просинь
До ніг схилить мені звелів.
Звелів схилить вербові віти,
І хмарам плакать день і ніч,
В печалі подумки радіти
В обіймах ночі віч-на-віч.
І сам тремтів від тої муки,
Немов на вітрі змалку ріс.
А потім осінь взяв на руки
Й за обрій бережно поніс...
Це ти, це ти, і вже не треба
Торкати струн забутий звук....
Я й на землі, і серед неба
Тепло твоїх відчую рук.
Ти ж сам усе зробив, на диво
(Мабуть, не раз було на вік...)
І зник прекрасно і красиво,
Як тільки може чоловік.
*
Сто громів ударило у душу,
Сива хмара хлюпнула дощем.
Свого слова я ж бо не порушу,
Стислось серце, виіскрився щем..
Сто заноз у серці заблукало,
Сну мого лишилачь тільки суть.
...Серед ночі я тебе гукала, -
Слів вітри до тебе не несуть...
Вірш «…………………… » читає
Музика
Загубився вечір у жоржинах,
Наче голка в сіні: не знайти.
У саду печалиться стежина,
На якій прощались я і ти.
Й сад печально дивиться у просинь,
Там зітхають яблуні в журбі.
Ненароком нас застала осінь,
І мені моргнула, не тобі.
Я й пішла стежиною в ту осінь,
Думала: на мить, не на завжди.
А жоржини поглядом і досі
Замітають всі наші сліди…
Серце не відболіло
В легкий туман загорнута душа,
Намочена холодними дощами.
Й хоч осінь в сад до мене поспіша,
Тепло серпневе сіється між нами.
Уже давно згоріли полини,
І присмак на губах моїх лишили.
Й печалі всі гуркої далини
Між нами простір зорями прошили…
Й хоч осінь в душу суму налива,
Моя любов цвісти не перестане.
Терпкі й колючі зболені слова
В душі як пісню ніжити не стану.
Осінній день згорає, мов свіча,
Лягає попіл ночі на коліна…
О, як мені тебе не вистача,
Бо серце по тобі не відболіло.
*
Ти мені не порадиш нічого,
І не клич, не мани, не лукав.
Темінь неба вечірньо-нічного
Простирадлом на плечі упав…
А зітхання душі загрузає
Як в розпеченій чорній смолі.
Вже й вуглинки-жаринки немає
В прохолодженій нами золі…
Закриваю повільно повіки
Й бачу: човен, але без весла…
А розкаянь – без міри, без ліку,
А гризот – без рахунку й числа…
*
Взимку привиділось літо квітчасте,
Мальви червоні цвітуть край вікна.
Бачила я цю картину не часто, -
Та у душі в»ється хмелем вона.
Стежка хрещата веде до порогу,
А на причілку – черешня рясна.
Мама виходить садком на дорогу
В білім платку, і сама як весна.
…Все це – мов сон, і нічого не значить.
Сніг за вікном знов сипнув з рукава…
Хочеться знову привид той побачить,
Тільки нема… Залишились слова…
*
Вечір
Шкандиба сонний вечір на милицях,
Вже зійшла і вечірня зоря.
На закоханих стримано дивиться,
Ніби з ними й сама розмовля.
І, напевне, розмови стомилися,
Місяць в небі зорю пригорта.
Чиїсь мрії навіки згубилися
І застигли в прощанні вуста.
Сад зітхає в осінньому мороці,
В білу зиму він не поспіша.
І на ранок у темряві молиться
Його терпко-грушева душа.
Вечір сонний до ночі вже хилиться,
Голос в небі стиха журавля…
Шкандиба пізній вечір на милицях,
Лиш зітхає, і не розмовля…
Цілую мальви у вуста
Осінній сад дзвенить крилато,
Мене до серця пригорта.
А я всміхаюсь винувато,
Й цілую мальви у вуста.
І гладіолуси навмисне
Свій погляд кидають в траву,
І павутина срібна висне
На в’ялу квітку, ледь живу…
Жоржин сполохали морози,
В обіймах рвуть їх пелюстки,
А на трояндах – роси-сльози,
З дерев, як дощ, летять листки.
Осінні ноти падолисту
У душу просяться мені.
І обрій ледь горить імлисто,
Вбирає чари неземні…
А казка ця лоскоче душу,
Її в долонях я несу.
І тиші в серці не порушу,
Оцю божественну красу.
Тож осінь ця – як дивне свято,
Вона – перлово-золота.
А я і досі винувато
Цілую мальви у вуста…
Музика __________________________________________ Т. Охотнік
Ведуча: Розваги 1. Найбільше прикмет зі словом ОСІНЬ. (Сувенір)
2. Найбільше епітетів до слова ОСІНЬ (Сувенір)
Музика
Загублена любов
Учора небо плакало над нами,
Губило сльози в душах наших знов.
А ми брели з тобою полинами,
Шукаючи загублену любов.
Наші серця просили порятунку,
Вітри зітхання кидали у даль.
А ми боялись випить того трунку,
Що нам лишила вицвівша печаль.
І ми ішли, брели осіннім садом,
Манив нас скрипом латаний місток.
І мовчки йшли за теплим листопадом,
Дарма, що вже промокли до кісток…
Моя душа
Моя душа – мов тріснуте свічадо,
Гірчить полином воскова сльоза.
І осінь б»є у бубон листопаду,
А ти пішов… І «вибач» не сказав.
Пішов у ночі вигорівшу тишу,
Лишив п»янку печаль і самоту.
Ти думав, дощ курсивами напише
Про твою вдачу людяно-святу?..
Але й тебе чекає паща тиші,
І твоє серце – в болі спочива…
І душу жерти совість не залишить,
Тебе з»їдять несказані слова…
А осінь б»є у бубон листопаду,
Листок останній з дерева сповза…
Моя душа – мов тріснуте свічадо,
На яке впала воскова сльоза…
*
Наперекір вітрам і блискавці, й болю,
І всьому злу іду наперекір.
Я завжди виривалася на волю,
Щоби тебе побачити, повір.
Летіла дужим вихором до тебе,
В душі ховала невимовний щем.
Із журавлями линула у небо
Й на землю вранці падала дощем.
А потім перетворювалась в роси,
У квіт конвалій білий навесні.
Мені здавалось, кришталеві сльози
В очах твоїх з»являлися рясні.
А в ніч дощем я падала із неба,
Була легкою хвилею в ріці.
Тепер спустилась снігом я до тебе
І стала краплею кохання на щоці.
Ведуча:
“Поетичне слово повинно бути очевидним і промовистим, як кулястий фрукт, тихим та мовчазним, як мовчазні старі медальйони, як підніжжя старого каміння, де росте мох – поетичне слово повинно говорити само про себе, як політ птахів…”
Музика
Цей дощ – для нас
І знову дощ…Без блискави і грому…
Періщить дощ, немов останній раз.
А ми не поспішаємо додому,
Цей дощ – для нас, воістину для нас!
Весняний дощ… Промокли наші душі,
Мабуть, від Бога нерорзсудний гнів…
На землю опадає цвіт із груші,
Пелюстки гублять яблуні, вишні.
Надовго дощ… Та ми радієм тому,
Ми ладні навіть зупинити час.
Тому й не поспішаємо додому.
Цей дощ – для нас. Воістину для нас…
Із весни у літо
Весна іде і переходить в літо,
А літо - в осінь сіро-дощову.
Я не встигаю змінам тим радіти,
Хоч завжди з ними снію і живу...
Люблю, як вишня цвітом оповита
Розтрушує пелюстки по землі,
Як в небі журавлі несамовито
Комусь несуть кохання на крилі.
Як серце нам лоскочуть первоцвіти,
Як десь отам видзвонюють струмки,
А потім нам плоди схиляють віти,
І в полі синьо квітнуть сокирки.
Та все колись відходить і зникає:
Останній лист і час, і біль в душі...
Але мене оце все не лякає,
Я буду жити в пісні і вірші...
Колись життя додибає до краю,
Тужливо в небі гуси закричать...
...Природа восени і помирає,
Життя щоб нове в березні почать...
Душа у душу
Відкапав травень пелюстками,
Фіалки скресли, наче лід.
Й спориш зеленими хустками
Заслав до вечора твій слід.
Так довго-довго день ясніє,
Гальмує сонце кожен час.
І клен на лист щомить рясніє,
Який у тінь сховає нас...
А сонце променем черленим
Ласкає ніжно білий світ.
І дивним маревом зеленим
Блукає сонце поміж віт.
А там - і вечір срібно-сивий,
І жаби кумкають у лад.
І вечір теплий і красивий
Нас кличе стежкою у сад...
І ми ідем, бредем літами,
Питаєм долю у зірок,
Душі літописи гортаєм,
Душа у душу... Крок у крок...
*
Осінь не обмина
Листає вітер дні мої осінні,
Останній лист ліниво обліта.
Із журавлиним в небі голосінням
Прийшла до нас красуня золота.
Розвішує багрянці на калині,
Вдягла намисто вже й горобина.
Іде нешвидко осінь по долині,
Й мене вона також не обмина.
Вона мене так бережно торкає,
На мене зверху скоса погляда,
На вік поважний вкотре натякає,
І непомітно роки викрада…
Сивини розпорошує на скронях,
Мені щодень притишує ходу,
Вона мені малює на долонях
Стежки-доріжки, наче у саду…
Вона мені заглянула і в душу,
Торкнула струни, приспані давно.
І я сьогодні згадувати мушу
Кафе, диван, невипите вино…
Листає осінь дні мої і роки,
Із клена лист метеликом сповза.
Важкі осінні подихи і кроки,
А на щоці – непрохана сльоза…
*
Витікає літо в мою осінь,
Засихають мальви на стеблі.
І в глибоку неба диво-просинь
Понесли печалі журавлі.
Багряніє клен, вогнем згорає,
Хоч йому іще рости й рости…
Та ніщо навіки не вмирає,
Все весною має розцвісти!
*
Все минуло
Дні оті – мов яблука червоні:
Бажані, солодкі і смачні.
Щастя нам скотилося в долоні,
Й краплі в боки бризнули гучні.
Все минуло, швидко й блискавично,
Наче в нас нічого й не було…
Ту весни мелодію ліричну
Листопад замів своїм крилом…
Осінь зла насипала печалі
Й щастя дні забулися давно.
Кожен з нас зіркастими ночами
Допиває з кимсь своє вино...
*
Відеоролик муз. В. Момота
Сл. Т. Лісненко «Листопад» вик дует момотів
О, спогад-дощ збудив мене у травні,
Веселки пісня крапель тих ясна.
Запахло все приємно різнотрав"ям,
І кожна квітка - то своя весна.
І радість підхопив на крила вітер,
Пташиний хор - у вихорах пісень.
Лоскоче пам"ять те спекотне літо,
Коли, мов рік, жаркий і довгий день...
А я люблю, як в посмішці обличчя,
Люблю, як мамин сад квітує знов...
І в квітах губляться і страх, і біль, і відчай,
А виростають в серці Віра і Любов.
Хто сказав?..
Ну хто тобі сказав, що це вже осінь,
Що небо наше вже не голубе?
В очах твоїх я бачу неба просинь
Й освідчуюсь: «Кохаю я тебе…»
Ну хто тобі сказав, що літо скресло,
Що вже не буде сонця і тепла?
Кохання ж наше веснами воскресло,
І тільки ти його і вберегла…
Ну хто тобі сказав, що відлетіли
Вдаль журавлі, і сліду їх нема?
То ми з тобою літа захотіли,
А жовте листя – то ще не зима.
Ну хто тобі сказав, що не вернуся
У тепле літо, в тихі твої сни?
Зимовим ранком мило посміхнуся,
І ти мене повернеш до весни.
*
Відцвітає літо
Вицвітає наше літо,
Губить колір в спориші.
Шле до осені привіти,
Будить терпкість у душі.
Гомонить до нас калина,
Хилить віти до землі,
А душа до тебе лине,
Як додому журавлі.
Клен гойдає жовті віти,
Я з ним бесіду веду…
Відцвітає наше літо,
Наче яблуня в саду…
*
Прощальний вечір
Летять пелюстки з вишень, яблунь, груш,
Неначе сніг, лягають нам на плечі…
Тебе прошу я – тиші не поруш,
Це наш останній і прощальний вечір…
Не треба слів… Нехай лиш скрипки звук
Нам нагадає трепетне колишнє,
Й легке сплетіння рідних колись рук
Побачить знову вибілена вишня…
*
Ведуча: Класики української поезії багато написали про осінь. А тепер- міні-конкурс. Хто автор поезій?
Іще не сніг і навіть ще не іній,
ще чути в полі голос череди.
Здригнувся заєць — ліс такий осінній,
куди не ступиш, все щось шарудить!
Чи, може, це спинається грибочок?
Чи, може, це скрадається хижак?
То пролетить березовий листочок,
То пробіжить невидимий їжак…
(Ліна Костенко)
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня. (Володимир Сосюра)
(сувеніри)
Роки не вертають
І знову осінь на поріг,
Як раннє диво.
Не все для тебе я зберіг,
Що ніс красиво…
А зорі падають, мов жар
У лоно ночі…
Калин божественний пожар
Зітха пророчо.
Я не зберіг, так, не зберіг…
«Чому?», - питаю.
І лише обриси доріг
В клубок мотаю.
В саду вже лілії гірчать,
Гілля вітри гойдають…
Коли б то знову все почать,
Та роки не вертають…
Дарма
В осіннім мерехтінні
Приходь, цілуй, люби!
Хай дві кохані тіні
Потонуть в тінь верби.
Вони – немов примари,
Все решта – чепуха!
Вгорі гарцюють хмари,
А ми – не без гріха…
І місячна оправа –
Як в дзеркалі – в очах.
Не в осені цій справа,
А в холоді й дощах…
Та душі ближче й ближче,
І холоду – нема!
Хай дощ осінній свище,
А нам отут – дарма…
*
Осінній день
Осінній день примружив очі,
І навіть сил не вистача,
Коли байдуже і пророче
Слова виблимує свіча.
Холодний дощ у шибку стука,
Під серцем зойки, як мечі.
А, може, злодійка-розлука
Мене виловлює вночі?..
А мокре листя на дорозі –
Чиїсь нечитані листи…
Зітхають, мокнуть у тривозі
Навік розведені мости.
І скільки жаху, скільки муки,
Що навіть слів не вистача.
Тремтять безмежно мої руки,
Тремтять, як воскова свіча…
*
Скоро осінь
Вже одинокий серпень
Як свічка, догоря.
Вже гублять сиві верби
Листки календаря.
І все моє минуле –
На вихорі крутім.
І мрії вже заснули,
Їм сниться майський грім.
Минають карі ночі,
Летять за днями дні.
І вересень пророче
Нашіптує мені,
Що серпень не востаннє
Цілує у вуста.
Серпневих днів згасання –
Це осінь золота.
*
Ти чуєш, зорі шелестять,
І навпіл душу крають.
Із яблунь яблука летять
І в серце попадають.
Червоним кольором взялись
Рожево-чисті роси,
Й вином на землю розлились
Серпнево-диво сльози.
Під небом осені кричать
Як мавки, гуси білі.
А зорі в небі шелестять,
І листя – заметілі.
А з яблунь – яблука в траву…
Яка солодка осінь!
Я в серці осені живу,
Й сама як диво-осінь.
*
Відходить осінь
Відходить осінь за крайсаду
З холодним золотом, дощем...
Лишає погляд листопаду,
І сум, печаль, нестерпний щем...
Відходить осінь... Серце крає...
І скрипка плаче навісна.
Нічого кращого немає,
Коли іде до нас весна.
Коли вона усіх вітає,
Коли в садах цвітуть вишні,
Коли черемха розцвітає,
Й фіалки пахнуть запашні...
Та осінь гордо править краєм,
Строкатий колір - аж пече...
Аж серце раптом завмирає,
Як лист - конвертом на плече...
*
Все відцвілося
Вже відцвілась моя черешня,
На літо, лишень, повертай.
Та не вертай у сни прийдешні,
У квітень синій, тихий май.
Кохання й радість – понад світом,
Розкрили очі паничі,
І, привітавшись з теплим літом,
Гусей наснилися ключі.
А свічка згасла опівночі,
У шибку блимнула гроза,
І так таємно і пророче
На щоку капнула сльоза…
Згадалась ніч і тихі зорі,
І гай, і луг, і сіножать…
І роси вранішні прозорі,
І дивна мить нічних багать.
Та відцвілося все, як в травні,
І мрії вітер геть погнав.
Усе було, мов пісня давня,
Мов запах лугу і отав…
Пісня «Листопад» на слова Тетяни Лісненко
* муз. Миколи Соколюка
Музика
Дуже швидко
Дуже швидко проходять весни,
І швидкоплинно згасає май.
Тільки листя від сну воскресло, -
Вже про проліски забувай.
Липень в кошик суниць насипле,
Скличе в коло беріз-подруг.
Вранці стогне грозою хрипло
Серпень – щедрий веселки друг.
Липня мить – і спливає літо,
Кола в небі пташиних зграй.
Пелюстки гублять пізні квіти,
За горизонтом – осінній рай…
Потім знову – зима, замети
І скрижанілих сплетіння рук…
І для когось п»янкі сонети,
Жовтий подих чиїхсь розлук.
Дуже швидко життя спливає,
Мить одна – і вже видно край.
…З того боку вже хтось гукає –
Може, в пекло, а може, в рай…
*
З»явись
З»явись мені опівдні й опівночі,
Коли роса на шибці – як сльоза.
Коли зірки нашіптують пророче,
Що й нас зачепить прикростей гроза.
З»явись мені, і поглядом щосили
У тіні ночі міцно обійми.
Нехай життя на крилах нас носило,
Але зустрілись поглядами ми.
З»явись мені невиораним полем,
Тим, що любов так бережно таїть.
Скоріш явись, бо серце щемним болем
На варті щастя нашого стоїть.
З»явись мені як привид, як примара,
Вже сонце росу вранішню спива…
Нехай твій образ вималює хмара,
Як срібний дощ – твої будуть слова.
З»явись мені і гаснути не треба!
Нехай далеко, навіть вдалині…
Зірву окраєць приспаного неба,
І пересвідчусь: то твій дар – мені…
*
І мчать роки, неначе коні,
Мов крила дужі – сиві гриви…
Усе життя – мов на долоні:
Мрійливе, трепетне, красиве.
Десь в молодій отій відраді,
Неначе в розовому сні,
У мріях мчуся по левадах,
А в серці – юності пісні…
А потім – вибіжиш під зливу,
І так радієш тому світу!
І віриш: ти така щаслива,
І вільна, наче в полі вітер.
А у саду – з росою сливи…
І наш дитячий щедрий сміх.
Після дощу, рясної зливи
Додому кличуть нас усіх.
А там, на призьбі, що із глини,
В спідниці довгій і картатій,
Хова під хусткою сивини, -
Вечерять нас чекає мати.
І в неї роки, наче коні…
Її весь труд на цій землі!
Отож, поморщені долоні,
На лобі – зморшки немалі…
Та ми тоді не придивлялись,
Що в неї сивіли літа.
Гуляли, бігали, сміялись, -
Пора дитяча – золота.
Тепер і наші мчаться коні,
Неначе хтось їх доганя.
А прив»язать би на припоні,
Й отак – побігти б навмання.
І все забуть, усе на світі:
Печаль, тривоги, віеу лік.
Упасти в лузі в свіжім квіті,
Й з землею злитися навік…
*
Повірмо в себе
В дорожній куряві років
Мабуть, давно ми заблудили…
Чи ми сини отих батьків,
Що нам свідомість розбудили?
В війною вкрадених синів
Вогнем відтяла душу й руки…
Весь божий світ оскаженів,
Батьки згорають від розлуки.
Навіщо мірять, хто сильніший,
У кого краще майбуття?
Кожен народ – у своїй ніші,
Своє у кожного життя.
Нам дуже соромно дивиться
В сумне історії лице…
Чекать, боротись чи молиться,
Коли й кому кричать про це?
Ще довго будемо блукати
Й долать колючі дикі хащі.
До Бога голосно гукати:
«Прости! Пробач! Невже пропащі?..»
Огляньмось радісно довкруж,
Здіймімо мудрий погляд в небо,
Тепер – прислухаймось до душ,
Й повірмо, друзі, знову в себе!
Не вертай
А ти повернешся: чи вітром, чи дощем,
Хоча тебе чекати я не буду.
Давно в душі згасила дикий щем,
Ще кілька зим – і я тебе забуду.
Можливо, стукнеш в шибку, наче грім,
Збентежиш мою виболілу душу…
А я скажу, що образ твій згорів
На вістрі слів. І я загою свою душу.
А ти вночі заглянеш вітром в сад,
Зачепиш зір жасмину й матіоли,
І приведеш за жовтнем листопад,
Яких в житті не ждала я ніколи…
Я їх боюся. Осені – боюсь,
Бо то вона забрала душу в тебе…
Я не надіюсь, Богу не молюсь,
І не здіймаю руки свої в небо.
Хоч ти грозою вернеш серед ночі,
Щедро дощу насиплеш з рукава,
В вікно не подивлюся, бо не хочу,
Бо зайві тут і погляди, й слова.
Ти не вертай у вицвівше колишнє,
Бо двічі в одну воду не ступить…
Вже відцвіла, відпахла наша вишня,
І я не в силах знову полюбить…
*
Твої вуста так пахнуть малиново,
Душа п»яніє, вруниться вона…
Й таке медовее вимовлене слово, -
З душі любьов, як лебідь, вирина.
Твої зітхання – виспівані ноти,
Я чую, чую трепет у душі…
Моє «не треба» хочеш побороти,
І погляд знову – в білі спориші…
А місяць в небі випасає зорі,
Він нам у душі сяйва налива.
І я б до смерті слухала прозорі,
Тремтливі й ніжні, й лагідні слова.
І в лоні ночі ми обоє – діти…
Так пахне медом смолка молода!
І як отут кохати не хотіти,
От тільки місяць хай не підгляда…
*
Задиміли весни золотаві,
Відболіли й скресли, наче лід.
Пролетів літак, зітхнуть заставив,
Як брова, за ним лишився слід...
А в саду вже яблука доспіли,
Тільки їх ніхто вже не збира.
Полини гірчать туманом білим,
У душі осіння вже пора...
Почорніла й мальва коло тину,
Двір старий давно не стереже.
І павук сріблясту павутину
Нам на плечі вішає уже.
І зими казкова колісниця
Поспіша з завіями снігів...
А мені весна нехай насниться,
Й річки плеск, і тиша берегів...
Як же так: про осені - весною,
А весною - осені я жду.
Золотою блиснуло струною
Все життя, як сонце у саду...
*
Ведуча: Будь музикантом, а чи поетом,
що, мов зернини, збирає рими.
Пройди красивим по цій планеті,
залиш нащадкам вагоме, зриме...
В саду травневім - розквітлу грушу,
у чистім полі - яру пшеницю...
Залиш нащадкам таке, щоб душу
поїло спраглу, немов криниця.
А вам, шановні присутні, добра, миру і злагоди, нехай у ваших серцях лунає щира і легка музика, нехай збуваються найвищі ваші мрії і якнайчастіше посміхається удача ! Щасти вам!!!
Яка чудова на землі обнова!
А в синім небі музика пливе.
Відкрийте душу для пісень і слова,
І хай вона від цього оживе.
Хай полетить високо, заспіває
У цей прекрасний, неповторний час.
Хай лине музика і хай Земля співає
В осіннім золоті чарівний, ніжний вальс…
*
Душа від ніжності чарівної радіє,
Віта поезію осінньої пори.
Все золотиться ніжно, багряніє,
Сміється сонце радісно згори. Відеоролик «Моя душа»
І стільки чарів в осені, і рими,
І стільки звуків. Шелестів в ній є,
Що в кожне серце проника незримо
І збайдужіти людям не дає.
А листя просить : - Дай нам тої втіхи !
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п»ють надкльовані горіхи.
А що їм чорним ? Чорним все одно.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку