Шевченко був і вічно буде, допоки на землі живем

«Шевченко  був і вічно буде, допоки на землі живем!»

Сценарій літературно – музичного свята,

присвяченого  210-ій річниці  з дня народження Т.Г.Шевченка

 

 Зал святково прибраний. В центрі на журнальному столику стоїть “Кобзар” на вишитому рушнику. Звучить музика, на фоні музики слова

 

Читці:

 1. З високих круч, де синь небес прозора

Вливається в Дніпровські водограї,

На бурю схожий, гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться у далі.                                                                                                 

 

2. Він перед нами стоїть, як світоч.
Він перед нами горить і світить.
Він перед нами, він серед нас,
Бо допалав він, але не згас

 

3. В грудях народу - у кожній жилці,
В лісах народних – у кожній гілці,
У кожній хвильці твого Дніпра
Цвіте твій голос і не вмира.                                                                                                      

4. Той голос повнить пшеничний колос,
За те, за що діди боролись.
Твій сон щасливий, зоря твоя -
Велика, вольна, нова сім’я. 

5.Тарасе наш, Кобзарю України!

Твої слова не меркнуть у віках,

Понад степи вони у вічність линуть,

Як смолоскип освячують наш шлях!

 

6. Ти жив, творив для рідного народу,

Яремні пута кликав розірвать,

Іти на бій за правду і свободу,

І мову рідну завжди шанувать.

 

7. Летять у даль роки, і дні, і ночі.

Твоя зоря нам світить все здаля,

Твої слова – священні і пророчі –

Мале дитя в молитві промовля.

 

 

Ведучий 1. ТАРАС ШЕВЧЕНКО. Нас просто не існує без Шевченка. У ньому - уся історія наша, усе буття, усі мрії. Відомо: Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.

 

Ведучий 2. Уявити себе без Шевченка українцеві - все одно, що без неба над головою. Він - вершина нашого родового дерева.

 

Ведучий 1. Ім’я Тараса Шевченка — святе для кожного українця. Ця людина залишила нам свої неоціненні духовні надбання – твори і світлу пам'ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру.

 

Ведучий 2. Т. Шевченко був не тільки філософом, фольклористом, поетом, політиком, істориком, письменником, етнографом, а також був великим художником.

З чого ж  усе починалося?...

 

Ведучий 1. В похилій хаті, край села,

  Над ставом чистим і прозорим,

  Життя Тарасові дала

  Кріпачка-мати…

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг. До неї підходить хлопчик).

Мати. Сину мій, прости, що доля твоя буде важкою, бо народжений ти невільником – кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

Хлопчик: не журіться, матінко. Гляньте краще на небо – бачите, скільки ясних зірочок сіяє? Сяють, наче вогники.

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло  - це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся мій хлопчику, старайся… (Гладить його по голові).

 Як гірко, як нестерпно жаль,

 Що долі нам нема з тобою!

 Ми вбогі, змучені раби,

 Не знаєм радісної днини.

 

 

Хлопчик. В тім гаю, у тій хатині у раю,

 Я бачив пекло. Там неволя,

 Робота тяжкая, ніколи

 І помолитись не дадуть….

 

Ведучий 2: Невеселим було дитинство у Тараса. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати. Батько оженився вдруге — на Оксані Терещенчисі з Моринців. Вона привела своїх троє дітей.

Ведучий 1. Тарас і мачуха не любили одне одного. Доводилося Тарасові у бур’янах сусіда Желеха шукати захисту від її стусанів або прямо втікати до сестри.

 

Звучить мелодія пісні «По діброві вітер віє».

На сцені,під тополею,два хлопчики-пастушки.

Хлопчик: Тарасе,сонце заходить!Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний….

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і всміхається… (задумується)

 

(продовжує)

Тарас: А спали ми під відкритим небом, на подвір’ї, а над ним роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка…(Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Женімо отару! Темніє…

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч,Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

 

На сцену виходить дівчина Доля в білому одязі. Скраю сцени сидить хлопчик — Тарас.

Доля

Я тиха Доля, доленька Тарасова,

У вінку терновім, боса на снігу...

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала «люлі» ще у сповитку,

І проводжала маму Катрю в вічність,

Разом з Тарасом свічку їй несла.

Тихенько в бур’яні писала вірші

І малювала мрії крадькома…

Ще з ним ходила тих стовпів шукати,

Що небо підпирають...

Та дарма...

Нема стовпів

Лише дуби на чатах,

Бо світ цей тлінь..

Одна душа жива!

 

(Тарас вкладається, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тарасика, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись - в Україні

Ревіли гармати,

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю…

Минулося – осталися

Могили по полю…

 

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака. Козак продовжує, наче й не помічає хлопчикового здивування):

 

Не вернуться сподівані.

Не вернеться воля.

Не вернуться запорожці.

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче:

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

 

(Пригортає Тараса)

 

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б наш народ постав перед необхідністю   з-поміж усіх людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та «Кобзар». «Кобзар» - це Євангеліє від Тараса.

Тарас : Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я?! Але ж я не апостол! Я- кріпак. Я-сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? У тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля — твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї…Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

 

(Разом з Тарасом козак виходить. З’являються ведучі)

 

Ведучий 2. Незадовго після смерті матері в 1825 р. помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса. Незважаючи на всі труднощі та  бідність, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком.

Ведучий 1. Тарас наймитує, а випаде вільна часина - читає і малює. Вечорами, щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Згодом пан Енгельгард  забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.

Ведучий 2. Енгельгард хотів зробити з хлоп­ця портретиста — Тарас навчався у Вільні, у Варшаві, у маляра Ширяєва. Але одночасно був лакеєм. У Літньому саду Тарас змальовував усякі статуї. Тут, у саду, зустрів Тарас свого земляка Івана Сошенка з Богуслава Київської губернії. Ця зустріч мала вирішальне значення для подальшого життя поета.

На сцені дівчина Доля з пензлем у руці читає вірш, наближаючись до мольберта, біля якого на перевернутому відрі сидить хлопчик років 15 (Шевченко)і малює.

Доля Отой хлопчина мій, Тарас,

Призначено йому і хлів, і рисувальний клас,

І церкву, і тюрму.

Його в житті проводжу я по закутках усіх,

Щоби він вплів своє ім’я

В сльозу, у гріх, у сміх.

Все,  що знайде, щоб загубив,

Щоб каятись не вмів,

Щоб ненавидів і любив під нагаями слів.

Йому призначено таке, що й не усяк двигне

Він, мовби мед, своє гірке приречено ковтне.

 

Тарас

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

“Учися, серденько, колись

З нас будуть люде”, – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

 

(Доля і Шевченко виходять)

 

Пісня

 

Ведучий 1. Слово Шевченкове наділене величезною енергетичною силою, здатною відродити Дух нації. За бунтарські вірші Тараса забрали в солдати. Він малює і пише таємно.

 

Ведучий 2.  Шевченко жив і болів Україною. Його чутлива і зранена душа не могла мовчати і під час заслання. Попри всі заборони поет - в’язень посилав у рідний край свою тугу і любов до простого люду, нена­висть до тих, хто поневолював його народ.

 

Звучить пісня «Зоре моя вечірняя» (муз. Г. Гладкого, слова Т. Шевченка)

 

1. Життя стражденне і високе.

Без сонця — день, без хліба — сіль.

І недругів чавунні кроки

У душу й тіло — звідусіль.

 

2. Уральський берег, і степи,

І пустка душ -  чи є що гірше?

Але писались вперто вірші

На гострім вістрі самоти..

 

3. Слова приходили незримо

Вони вривалися, як смерч,

І налітали, наче злива.

Душа, знедолена й щаслива,

Переживала ночі смерть

 

4. О, як боліла та душа!

Хто цьому болю міру знає?

Коли тих слів важка печать

Гнітила душу, наче камінь.

 

5. О де ви, друзі і рідня?

Де ви, калино і тополе?

Чужа, як мачуха, земля,

І доля — перекотиполе.

 

6. І, як нагайка, — муштри крик

 І слів чужих не розібрати,

І марно пропадає вік

 В глухих солдатських казематах.

 

7. І знов чорнів рядок, як дим.

Лягав безжально, наче доля.

І Україна, як тополя,

У снах схилялася над ним.

 

Звучить пісня «Садок вишневий коло хати».

Ведучий 2. У світовій ліриці немає митця, який би з такою любов’ю і з таким сумом оспівав жінку — матір, сестру, кохану, дружину. Шевченко гнівно виступив проти жіночого безправ’я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання всіх поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові. Т. Г. Шевченко мріяв бачити жінку веселу, радісну, багату, жінку — берегиню роду:

 

Ведучий 1. У нашім раї на землі

Нічого кращого немає

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

 

На сцену виходять героїні творів Т. Шевченка — Катерина, Наймичка, Ма­ти  та дівчина, що читає уривок з «Причинної», стають у глибині сцени й почергово підходять до мікрофона.

На екрані — Шевченкові картини з образами жінок. Звучить класична музика.

Катерина

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися, їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

 

Наймичка

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене!

Я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

 

Мати

Я — Марія...

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи.

Бо за Сином

Святая Мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На Сина дивлячись....

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли.

 

 Причинна

 

Ведучий2. Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї, хатину над Дніпром

залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.

 

(Тарас):     

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

 

 

На сцену виходить дівчина-українка і хлопець-українець. Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» (муз. Крижанівського, слова Т. Шевченка).

 

Дівчина-українка

Я сьогодні Шевченка читаю.

Скільки мудрості в його рядках!

Мов на ангельських крилах літаю,

Як тримаю «Кобзар» у руках...

Мені матінка подарувала

В день народження книгу святу

 Щоб я її щоденно читала,

(душу має й сама золоту...)

І тепер я з любов’ю читаю,

Вчу напам’ять премудрі вірші.

Й дивуються струни в душі:

Що за велет! Титан був, та й годі!

Він життя нам пророчив нове.

І ходили чутки у народі,

Що не вмер він, а й досі живе...

 

 

Хлопсць-українець

І він бачить усі наші справи,

Хто є друзі, а хто вороги.

Бачить біди і злети держави,

Й додає нам і сили, й снаги...

Щоб жили ми і вчились, як треба,

Й пам’ятали свій корінь завжди,

Щоб любили і землю, і небо,

Й не було щоб чужої біди.

Щоб ми разом ходили на свято,

Вкупі завжди з братами були,

Мали друзів завжди і багато,

Щоб боротись уміли й могли

 І я вірю! Подякують люди

 І згадають, я вірю, про нас.

І тоді нам не соромно буде

 За життя, що пророчив Тарас

Звучить пісня «Шлях до Тараса» (сл. Ю. Рибчинського), на екрані — могила

 Т. Шевченка на Чернечій горі

 

 

1. Шевченко – наш,він для усіх століть,

Він,як Ісус Христос для України

Візьміть його вогню,хоч крихітку візьміть

І з тим вогнем ви будете щасливі.

 

2. І стане вам тепліше на душі

Засвітиться вона свічею в храмі

Його слова – освячені ножі

Вони болять народові,як рани.

 

3. Бо він – пророк, володар людський

Месія у селянській одежині

До нього люди як на прощу йдуть

     Встають з колін могутні й одержимі.

 

4. Шевченко – біль,що перетнув усі

Серця й меридіани стовікові

Повстав із тьми у цій сумній красі

Предтечею в терновому вінкові.

 

5. Стоїть Тарас на кручі, на горі

 Осяяний любов’ю вселюдською

 У цій весняній, обнадійливій порі,

 Що стала стоголосою рікою.

 

6. Хай кожен з нас подумає собі:

А що ж бо я зробив для України

Чи я горю,страждаю в боротьбі,

Чи повзаю по-рабськи на колінах?

Живімо люди, як одна сім’я

За правду нашу біймося відкрито.

 

7. Шевченко – наш! Він для усіх століть!

Він,як Ісус Христос для України

Візьміть його вогню,хоч трішечки візьміть

І Україну не поставлять на коліна!

      8. Час перекреслить і забуде

Усіх перевертнів й нікчем

Шевченко ж був і вічно буде

Допоки на землі живем!

Ведучий 1.Так хочеться, щоб в Україні був лиш мир,

        Щоб навесні у кожного зацвів червоний кущ калини,

  Щоб кожен з нас із гордістю сказав:

  «Я так пишаюсь тим, що УКРАЇНЕЦЬ!»

Ведучий 2. Слава нації й синам, що землю захищають,

  Із таким Батьком Тарасом нас не подолають!

  Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!

  І настане Перемога і Мир в Україні!

 

Пісня «Ми українці, Україна у нас лиш одна»