«Скорбото моя нездоланна, Мій жалю гіркий!...» (Бінарний урок)

Тема:  «Скорбото моя нездоланна, Мій жалю гіркий!...» (Бінарний урок)

 Мета:

•                  дати історичну довідку описаним у романі подіям, що стосуються голодомору 1932-1933 років; ознайомитися із життєвим і творчим шляхом видатного  письменника;  розглянути роман-хроніку "Марія"; охарактеризувати образ головної героїні; спробувати осягнути духовний світ Марії; створити на основі художнього матеріалу узагальнений образ Жінки – Матері, Матері – України, провести паралель між образом Марії та образом Богородиці;
•                  розвивати та поглиблювати вміння працювати з документами, спогадами очевидців подій, текстом  художнього твору, розвивати навички пошукової  роботи у групах;
•                  виховувати патріотизм, національну свідомість, любов до рідної  землі та  повагу до історичного минулого свого народу, а також  духовність, людяність і милосердя.

 Очікувані результати: учні добре знають зміст твору, вдумливо коментують його, вміють надавати повну характеристику героїв,  висловлюють власну думку; визначають  проблематику твору; виокремлюють важливість подій 1932-1933 років у творі,  аналізують, узагальнюють,  роблять висновки. 

 Обладнання: текст твору, портрет письменника, історичний словник, літературознавчий словник, хронологічні таблиці, витяг із  документу, відеоматеріали.

Тип уроку:  бінарний (історія, українська література). 

Хід уроку

1.                 МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ, ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ ТА МЕТИ УРОКУ.

Учитель. Доброго дня  учні! Сьогодні на уроці ми з вами будемо працювати над романом українського письменника Уласа Самчука "Марія". Мета сьогоднішнього уроку – ознайомитися із життєвим і творчим шляхом видатного письменника; розглянути роман "Марія"; дати історичну довідку описаним у романі подіям 1932-1933 років; проаналізувати образ головної героїні; спробувати осягнути духовний світ Марії; створити на основі художнього матеріалу узагальнений образ Жінки – Матері, Матері – України, провести паралель між образом Марії та образом Богородиці; розвивати та поглиблювати вміння працювати з текстом художнього твору, проаналізувати  героїв, їхні вчинки,  розвивати навички пошукової роботи в групах.

 Ви – на порозі дорослого життя, маєте свідомо відчувати патріотизм, національну свідомість, не цуралися та не зраджували своєї Батьківщини, нести у своїх серцях духовність, людяність, співчуття та милосердя.

 Я сподіваюся, що кожен із вас чогось очікує від сьогоднішнього уроку. Тому пропоную вам записати свої очікування на цих ніжних квітах незабудках, які є символом життя.

(Учитель  роздає учням заздалегідь заготовлені  паперові квіти незабуток, на зворотнім боці дошки прикріплений малюнок:  український степ,   курган -   могила)

Згас мій рід. Утрата не утрата.

Цим, звичайно, не здивуєш світ,

їх, подібних, на землі багато.

Я останній з нього. Згас мій рід. Після мене вітерець розвіє,

Забуттям - травою заросте

Мамине просте ім’я – Марія... Батькове - Іван – їм’я просте.

Юрій Стадниченко

2.             АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ.

Учитель. Нашу роботу ми спробуємо побудувати таким чином: на минулому уроці ви об’єдналися в групи, кожна з яких  отримала випереджувальне завдання: розглянути життя головної героїні роману – Марії; бібліографи, що досліджували  життєвий та творчий шлях Уласа Самчука; історики, що досліджували трагічні події голодомору; спогади очевидців, пов’язані зі страшними, трагічними роками голодомору в Україні; літературознавці порівняли образ головної героїні роману із Дівою Марією.

Випереджувальне завдання

(Літературознавці, есе на тему: «Миттєвість чи вічність»)

На дошці написані  пункти плану, за яким будуть працювати учні.

1. "Миттєвість чи вічність…"
2. Голодомор 1932-1932 рр.
3. Невідомим він залишався тільки для нас...
   1.         "...І ім"я їй Марія..."
   2.         Була весна...
   3.         А молодість не вернеться..."
   4.         " Осінній день, осінній день, осінній!"
   5.         Голгофа голодної смерті.
4.  Слався, Маріє!..

Ш.   СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Робота у групах

Учитель. Розпочнемо ми із презентації написаного есе.

Учениця.

Миттєвість чи вічність…

Низький уклін майбутньому поколінню з такого ще не знаного мені 2020 року!

 Матінко Божа – усі ідуть до тебе на прощу. Вислухай і мою сповідь. Усе своє життя я несла страшний тягар, здавалось, полопають жили, але кожен раз, підставляючи оголену душу свою, я знала, що вистою, що відстою своє право на щастя. Допоможи мені і всім людям стати рабами Божими, а не земних диктаторів рабами. Амінь.

   … Я вистраждала своє право на щастя бути з коханою людиною, пройшла пекло приниження й непосильної праці, але знайшла в собі сили працею і волею своєю творити добро, створити родину, знайти щастя в дітях, подолати злидні, досягти добробуту…

  … Першим злом, котре прийшло й зруйнувало сімейне щастя, війна з Японією. Другим злом стало сліпе кохання Гната. Третім злом стала перша світова війна, старший син , Демко, так і не повернувся зі світової…

…Багатоликість зла, яке є у самій людині і у людському житті…

… Носієм зла, втіленням бездушшя є Максима. Він зневажав нас, батьків, працю, рідню, закони людського співжиття.

…Найстрашніша смерть – це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю. Великим злом було і те, що люди були безпорадні хоч якось зарадити цьому горю. Вони безсилі перед колоніальним режимом, війною, терором, голодом, що перетворили людське життя на пекло. Зло у вигляді гріха несло за собою покарання. І такий гріх, коли було потоптано найсвятіші людські почуття і помисли, теж не міг пройти безкарно. Кара прийшла. Страшна, невблаганна кара – голод. Але чому вона впала на голови безневинних? А, може, винних? Уже тим, що мовчали, що дозволили злу запанувати на землі? Зло може тривати довго. Але неминуче переможе… Добро. Такий закон життя. Ці два начала постійно ведуть боротьбу в людській душі, як в природі світло і пітьма. Настав початок кінця…

     … Минуле – це початок сьогодення. Час стирає відбитки буденності на сходинках вічності, але він не владний над справжньою величчю. І чим далі від нас в історію відходять сторінки життя, тим яскравішою епоха постає переді мною, тим міцнішими видаються будь – які найдрібніші відомості про вік, про те, чим жили колись і чим дихають зараз.

  Ніколи не забуваю: «Нащадки пам'ять бережуть". Заповнюючи "білі плями" у своїх спогадах та латаючи порожнечі, тобто, повертаючись обличчям до свого народу, я звертаюсь до джерел, що живлять, надихають, підносять, я п’ю з їх душі... Хай  крапельки цілющої води втамують спрагу вашу, молоде покоління!

 Учитель. Подякуємо за сповідь, що надихнула нас ще більше дізнатися про ті тернисті шляхи, які пройшла головна героїня твору.

Випереджувальне завдання («Історики»)

Учитель. Надаю слово нашим історикам висвітлити для нас події 1932-1933рр. під назвою голодомор.

Учні виступають із доповідями.  (Учитель роздає історичні словники)

Учень. В історії нашої держави голодомори повторювались кожних 10-13 років, 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947. Але найбільше нещастя приніс голод, який «гуляв» Україною 8 місяців – від Покрови 1932 року до Трійці 1933, що перетворив Україну на суцільний цвинтар, за вісім місяців – вісім мільйонів смертей. Цю страшну цифру ми повинні завжди пам’ятати.

Учень. 1929 рік – рік,  коли Сталін висунув суспільний план колективізації сільського господарства. Примусово стягували докупи коней і корів, усуспільнили реманент. Був так званий «добровільний вступ до колгоспу», коли глухими ночами сільська рада вимагала від простих трударів заяви. Тих, хто не хотів вступати до колгоспу, оголошували куркулями. Біль багатих і заможних, хто вмів працювати на землі, а це понад півтора мільйона господарів, годувальників країни, разом із родинами було вивезено на Сибір, на далеку Північ.

Учень. Ще  гірше було  в 1932-1933 рр. У липні 1932 року на Україну приїздять із Москви Молотов і Каганович. Скликається третя Всеукраїнська конференція в Харкові, рішення якої були для України фатальними.

 Виконуючи  вказівки уряду, «чорна смерть» ринули по сільських областях. Від селян відривали останній шматок хліба. Під гаслом: «Боротьба за хліб – боротьба за соціалізм» визискувачі нишпорили по дворах, шукали поживи.

Учень. Унаслідок грабежу,  вже восени 1931 року в селах почали голодувати, а взимку 1932 року – це переросло в голод, почався мор.

Люди вмирали мовчки. І кожен із нас запитати: кому і для чого була потрібна смерть невинних людей, в ім’я якої мети було відібрано життя сотень немовлят. В ім’я чого гинули люди,  мільйони селян моєї багатостраждальної України.

Як могло статися, що на всесоюзну годувальницю в 1932-1933 рр. випало небувало тяжке випробування голодом? Болюче запитання на всі часи. Хто винен? Чия зловорожа рука наслала голодомор на український народ?

Учень. Це було страхіття. Люди бачили землю, застелену як снопами, кривавими трупами. По це знає весь світ. І нікому не спадає на думку, що може зробити голод. Порівняємо: за роки Другої світової війни загинуло 5 мільйонів чоловік. А що сталось за якихось півроку 1932-1933 рр, коли голодом умертвили 7,5 мільйонів чоловік, переважно тих,  хто виробляв тони їжі.

Учень. Дійсно, це було вигідно комусь. І скільки не сперечалися історики – ось до яких висновків дійшла американська урядова комісія при сенаті США на чолі з доктором історичних наук Джеймсом Мейсоном: «Голод 1932-1933року – це акт геноциду проти української нації; Сталін, його прибічники – Молотов, Каганович, Постишев, навмисно створили на Україні такі умови, причому за детально розробленими  планами – аби значна частина українського населення загинула, це був злочин проти людства».

Увесь світ дивується, як міг омертвити, спустошити квітучу,  родючу Україну, як міг заворожити, що люди вмирали мовчки. А в цей час творилось інше: 1932 року , коли Україна помирала голодною смертю, Радянський Союз згідно з офіційною статистикою продав Німеччині й іншим країнам 18,1 мільйона центнерів зерна! 8 березня 1933 року на підході до Босфору сів на мілину пароплав «Харків», який з Одеси до Лондона перевозив близько 9 тисяч тон зерна. Судно розламалось на дві частини. Хліб опинився на морському дні…

Учень. Пам’ять про голод намагалися стерти. Про це не було написано жодного рядка в пресі, хто намагався сказати правду, були приречені. Уперше про це вголос сказав наш земляк - волинянин Улас Савчук у своєму романі «Марія», написаному в тому ж таки в 1933 році в Празі.

Учень. Ми живемо в той час, коли можна вголос сказати про ті злочини 30-х років. Кати хотіли, щоб ні світ, ні покоління прийдешні не відали, щоб не прокляли на віки вічні прямих натхненників і вершителів страшного геноциду. Не вдалося! Хай більше, ніж через півстоліття, але правда взяла своє. І сьогодні прах семи з половиною мільйонів стукає в наше серце. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас із вами, їхніх нащадків і довічних боржників.

Учитель. У 30-ті роки ХХ ст. український народ змушений був пройти через знущання з боку влади, відчуття постійного страху і голоду. А починалося все із згортання НЕПу,  введення індустріалізації, колективізації.

 Робота з документом

Учитель. Прочитайте його і дайте відповідь на запитання.

 «Закон про п'ять колосків» 1932 р.

Постанова ЦВК і РНК «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» 7 серпня 1932 р.

(Витяг)

"Суспільна власність є основою радянського ладу, вона священна і недоторканна, і люди, які зазіхають на суспільну власність, повинні бути розглянуті як вороги народу... Виходячи з цих міркувань і йдучи назустріч вимогам робітників і колгоспників, Центральний Виконком і Рада Народних Комісарів Союзу РСР постановляють:

1. Прирівняти за своїм значенням майно колгоспів і кооперативів майна державного...

2. Застосувати як міру судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна вищу міру соціального захисту –  розстріл з конфіскацією всього майна та із заміною за пом'якшувальних обставин позбавленням волі на термін, не нижчий за 10 років з конфіскацією всього майна".

– Яку мету переслідував цей "закон"?

Учні, прочитавши цей документ, висловлюють свої думки.

Учитель. Література, як один із видів мистецтва, відображає цей період. Про голодомор йдеться й у романі "Марія" Самчука, й у романі "Жовтий князь"" Василя Барки, у поезіях Павла Тичини, Бориса Олександріва та інших письменників. Про голодомор розповідають документальні та художні кінострічки, щоб зрозуміти весь трагізм того, що відбувалося. Давайте звернемося до історичних хронік.

   Робота у  групах

Група "істориків" (історична довідка про голодомор в Україні).

Спогади свідків Голодомору.

Учитель. З кожним роком стає все менше тих, хто на власні очі бачив сталінські злодіяння, але з нами залишаться їх біль і розпач.

Учень.  Свідчить Чепіжний Іван Юхимович, 1909 року народження.

"У 1933 році я вчителював у Миргородщинській восьмирічній школі. Влітку при школі був організований дитячий майданчик. Колгосп дав центнер жита і 60 кілограмів гречаної крупи, на сорок п’ять дітей. Раз у день давали їсти – суп. Діти так ослабли, що їм  хотілося спати. У голодовку я вперше в житті побачив, як помирає дитина. Хлопчик біг на майданчик, аби поїсти, і впав. Коли я підбіг до нього, і хотів підняти із землі , зрозумів, що він мертвий. Це був син члена ВЦВК України Рибалки Якова Степановича, який мав дуже велику сімю, на сесії з якої він недавно повернувся,стояло питання про колгоспи і голосували, чи пора проводити колективізацію, чи рано. Він проголосував проти. І не встиг повернутися до дому, як в його хаті влаштували обшук, забрали все до нитки й позбавили депутатства. Невдовзі Яків Степанович помер. Також помер ще один його син.

 Коли почався навчальний рік, то діти на уроках сиділи сонні. Знань від них ми й не вимагали. Кожного дня  по два три учні в школу не зявлялися. У звідомленнях, заборонялося писати, що та чи та дитина померла: робили помітку, що той чи інший учень вибув… Мабуть, ці звідомлення йшли у відповідні органи. З померлих дітей були і родичі мої – Миля Рибалко і Михайло. Сімю їх чомусь зробили куркульською. Можливо тому, що хату перекрили бляхою.

Ще ніколи не забуду, як повертався з партійним повноваженим зі школи, а назустріч якийсь чоловік, він ледве ногами  володав. А повноважений на нього: "Куди плуганиш, куркуляка… "

Отаке тоді робилось".

Учень. Свідчить Марченко Микита Іванович,  1922 року народження, мешканець села Лугвиця Сумської області.

"У нас була маленька хатка в селі. Вистачало всього: і їжі, і зерна. Жилося дуже добре, затишно. У сім’ї було се­меро. Мені було десять років, і я був п’ятою дитиною. Одно­го разу пішов у поле, а коли повернувся, мати сиділа біля вікна і плакала. Вона говорила, що забрали весь хліб і харчі, батька побили за те, що він нічого не віддавав. Я був дуже наляканий: чому, за що? Мати мовчала. Тиждень ми прожи­ли, як могли. Та дуже хотілося хліба та юшки.

І знову приходили якісь озброєні люди: вони ходили по хатах, забирали все до останнього. Мій тато закопав мішок зерна у садку, але ті озброєні люди ходили з довгими мета­левими палицями і заганяли їх в землю. Батько молився, щоб не знайшли зерна. Пощастило, не знайшли. Мати пекла паляниці, які ми їли крадькома. Але зерно закінчилося і че­рез голод ми почали їсти лободу ту, на якій паслася худоба. Через три неділі померла моя сестра Галинка, якій було всього шість років. А потім один за одним три мої брати. Я дуже захворів, і батько, рятуючи мене, роздобув для мене м’яса. Я так наївся, що ледь не лопнув. Урятувала ме­не  сестричка, віддала свою пайку, а через кілька днів по­мерла. Голод забирав людей із нашого села все більше і більше. Село пропадало. Залишились тільки ми та ще декілька сімей. Бувало я виходив із хати, сідав на призьбі, плакав і ду­мав про шматок хліба, а мати втішала. Я ніколи не забуду ті прокляті дні голодомору, які за­брали в мене все: мою душу і мою кров".

   Учень. Біла Марія Федорівна, 1927 р. н., смт. Велика Олександрівка, Херсонська область.

"Все забирали ті активісти і пропивали і проїдали те, що позабирали. І худобу забирали, курей, півнів, інвентар різний. І одяг добротний самі тоді носили. Забирали в основному в розкуркулених, бо в бідноти нічого не було. Саджали у в’язницю за жменьку зерна, за зрізані в полі колоски, от народ і прозвав той указ «законом про 5 колосків». Не дозволяли, ганяли за це. Неприбрану кукурудзу, пам’ятаю, приорали, а людям не дали.Зараз про те пригадуєш, то страшно стає. За склянку зерна вбивали, за декілька колосків людей мучили, у в’язниці саджали… Люди допомагали один одному. Бувало, люди, які дуже бідували, вранці на порозі знаходили посудину з узваром або млинчики з трави, або ще щось. Це добрі люди допомагали. Старалися це чинити вночі. Не дай Бог хто побачить і донесе, то відразу у в’язницю піде".

Учень. Ткаченко Галина Іванівна, 1925 р. н., с. Ровеньки, П’ятихатський район, Дніпропетровська область.

 "Нашу сім’ю скотомогильник також рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок".

Учитель. Діти! Ви почули про страшний злочин Сталіна і його прибічників.

1. Що вас вразило з почутого?
2. Що привернуло вашу увагу?
3. Які факти можна кваліфікувати як злочинні?

( На фоні мелодії після розповіді про насильницьку колективізацію учень читає вірш напам’ять Д. Білоуса)

Учень.

Ти кажеш не було Голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерна вимели до тла?

Як навіть мариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі,

із торбиночок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе сиціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам оту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто?

очах...

А кажеш – не було Голодомору?

Перегляд відео  О. Білозір «Свіча»

Учитель. Тепер, ознайомившись із подіями 1932-1933 рр, ми можемо розпочати роботу безпосередньо над романом "Марія" і над образом головної героїні, але спочатку давайте трішечки поговоримо про його автора...

Ми з вами знаємо, що Уласа Самчука називають одним із найвизначніших письменників. У своїх романах, повістях, оповіданнях, нарисах він майстерно відобразив нашу багатогранну історію, показав світові багатство і красу українського слова. Його знають скрізь, у різних країнах світу, де живуть українці. Невідомим він залишався тільки для нас, бо довгі роки твори Уласа Самчука були заборонені. І тільки тепер, хоч і дуже повільно, вони повертаються в Україну. Бібліографи, підготували для нас відеоматеріал про життя і творчість письменника. Давайте переглянемо.

Перед учнями інших груп бібліографи кладуть надруковану хронологічну таблицю «Життя і творчості Уласа Самчука».

Завдання аналітичного характеру

Визначення поняття «роман - хроніка», побудова роману – хроніки «Марія».

Учитель. Ви, мабуть, вже зрозуміли, що за жанром цей твір – роман. Але давайте згадаємо, що ж називається романом?

Учень. Роман – це великий за обсягом епічний твір, який розповідає про події із

життя певної особи чи кількох осіб протягом досить тривалого відрізку часу.

Учитель. Вірно. Та твір Уласа Самчука – це не просто роман, це роман - хроніка, тобто роман, який розповідає про долю головних героїв у хронологічній послідовності  від народження до останніх днів життя. Роман Уласа Самчука написаний у високому стилі агіографічної хроніки життя жінки – селянки Марії, яка мимохіть підноситься до символу України. Що значить "агіографічний" ми з вами з’ясуємо трішечки пізніше, коли будемо розглядати зв'язок образу головної героїні твору з образом Богородиці. А зараз скажіть мені, будь ласка, як побудований роман "Марія"?

Учень. Роман складається з трьох частин,  кожна з яких має свою назву: "Книга про народження Марії", "Книга днів Марії",  "Книга про хліб".

Учитель. Твір став страшним обвинуваченням більшовицької системи. Роман

написано по гарячих слідах подій. У світі та й в інших місцях Радянського Союзу мало знали про голодомор, оскільки офіційна пропаганда його замовчувала. І треба було мати неабияку мужність, щоб у той час підняти свій голос на захист замордованого українського селянства.

Але давайте ми з вами безпосередньо перейдемо до розгляду роману "Марія".

 Як природа починає своє пробудження навесні, як народжується в ній життя під ласкавим сонцем, так народилася теплої весняної днини і маленька Марія.

Робота над текстом твору

Евристична бесіда

Звучить тиха лірична мелодія.

Учень читає вірш:

У високостях голубих

Співець просторів весняних

Вже дзвонить срібними піснями.

Співає він, ще тільки мить –

І над півсонними полями

Життя озветься й задзвенить

Знов молодими голосами...

Учень. Народилася Марія в сім'ї селянки Оксани. Молода мати з любов’ю та деяким здивуванням дивилася на свою маленьку донечку:"Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка ось – дивіться, жива репетлива дійсність, і ім’я їй Марія. У неї личко справжнє, рожевеньке, з білим мачком на крихітному носику й червоними плямками на щічках. У неї будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів'ється, розцвіте і пізнає добро і зло".

Учень. Уже з самого народження Марія боролася за своє існування. Навіть у тому, як вона пила молоко з материних грудей, відчувається ця боротьба: " Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцеві за існування".

Учень. А життя було надто жорстоким до малої дитини. Коли Марії пішов 6-й рік, загинув її батько, що працював у каменоломнях, а за два місяці після цього вмерла і мати, яка, будучи і до того хворою, не змогла пережити смерті чоловіка. Марія була перелякана і голодна. Вона ще не розуміла, що відбулося, але всім своїм єством відчула, що сталося щось страшне.

Учитель. І тут Улас Самчук розкриває проблему сирітського життя.

Давайте простежимо подальшу долю сирітки Марії.

Учень. Маленьку дитину забрала до себе сусідка Катерина, але у неї було своїх "п’ятеро крикливих ротів". І тоді Марія відчула своє сирітство.

Із гарненької дівчинки з "чорними м’якими кучерями", у якої "оченята горіли кусниками полірованого антрациту", вона перетворилася на недоглянуту та брудну, майже жебрачку: «Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнівливі струпи. Кругла голівка обліпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина, їсти? Що могла їсти Марія? Їла шматок чорного сухого хліба, їла недоспілу овоч, їла бараболі, ті самі черстві, водяні, які варилися для веприка і курей. Мала великий набубнявілий животик».

Учень. А через рік вже Марія мала щось робити. Не могла ж вона даремно їсти хліб. Тому пасла влітку гуси. Тяжке було сирітське життя: і не доїдала, і не досипала. Ніхто не полікує порепані ноженята, не захистить від дитячих образ, не пожаліє, не приголубить.

Учень. У 9 років Марію віддали у найми на хутір до Мартина Заруби. І хоч і довелось попрацювати дівчині, але ніхто її не ображав: "Марію мили, чесали, підкормлювали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки вал і мотала клубки".

Учитель. Марія жила у наймах, але образ і кривди не знала. Як ви думаєте, чому? А тому, що раніше українці вірили, що на того, хто пригріє сироту, зійде Божа благодать. Це вірування ми можемо простежити у багатьох творах українських письменників.

Але давайте повернемося до Марії. Минуло її дитинство, минула її весна. І, як у природі на зміну весні надходить літо, так і на зміну дитячим рокам надійшла Маріїна юність...

Учень. Росла Марія, " і з Марії стала – о, дівка!" Очі ''виграють оті чорнезні, отії бездонні...Гляне – опалить, а щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина невгомонна, співоча картина". Мала Марія гарний голос, добре співала. Була душевною, чуйною людиною, здатною глибоко сприймати красу, мала поетичну вдачу: " Вечори хутірські, коли сонце остаточно згасне, лунко стає, і, коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями. Марія підніме високі груди й виведе...Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними...

Гримить пісня, плаче пісня, сміється пісня!.."

Праці дівчина не цуралася, любила її. Все у Маріїних руках робилося швидко, горіло:"...Що Марії праця? Жне. В’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить.. Працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб...сумлінно і справно виконувала свої обов’язки".

Учень. Та часом, бувало, засумує Марія, заплаче. Хто пожаліє, пригорне? І поволі вступає до дівочого серця кохання. Полюбила Марія Корнїя – щиро, всім серцем. І він любив її, але доля вирішила інакше: забрали Корнія у матроси на сім довгих років. А Марія "...вечорами ховалася... від людей і розливала безліч дівочих сліз". Від Корнія не було жодної звістки, а до Марії почав залицятися Гнат, парубок хазяйновитий, добрий майстер, хороша людина. Але мав Гнат фізичну ваду: в дитинстві, рубаючи дрова, вдарив сокирою по коліну, нога з часом зрослася, але Гнат на все життя так і залишився кривий. Любив він Марію до нестями. Терпів усі її насмішки, кепкування.

Учень.  Марія довгий час залишалася вірною Корнієві, але і Мартин, і його стара мати Домаха намовляли її вийти заміж за Гната. Від Корнія вістей так і не було. І Марія здалася на долю – вийшла заміж за Гната, якого хоч і поважала, але не любила. Відчувала в душі неспокій, думала, що вчинила страшний гріх: " В душі чула неспокій. Здавалося, страшний вчинила гріх. Боялася кари за зламану присягу бути вірною до смерті".

Учитель. І тут автор піднімає іншу проблему, яка вічна, мов світ, – проблему кохання.

Учень.  Не мала щастя Марія у шлюбі з Гнатом: перша їх дитина, півторарічний синок Роман, несподівано і швидко помер. Його смерть була для жінки великим потрясінням:

Учень. Довгий час відчував Гнат себе покинутим і одиноким. А ще й до того ж прийшов у відпустку Корній. І забула Марія про все: тінню ходила за Корнієм, але він, здається, її не помічав. Тільки допомога сусідки Гапки врятувала Гната, повернула до нього Марію. Знову народилася у них дитина – дівчинка Надія. Які щасливі були батьки! Яка хороша з Марії була мати:" Надія бігала, вигукувала "тату", "мамо"... Марія пишно одягала її, купала, мила".

Учень. Але щастя знову відвернулося від Марії: прийшов у село тиф, забрав він маленьку Надію, а Гнат опинився в лікарні.

На той час повернувся зі служби Корній. І Марія йде до нього. Йде свідомо, не звертаючи уваги на осуд односельців. Вона народилася заново, народилася як жінка, як особистість, сформувалась і змужніла. Стала сильною і рішучою, розірвала шлюб із Гнатом і вирішила жити з Корнієм: "Здається, тільки родилася, тільки зачинає свобідно, по-своєму жити і справедливо дивитися на великий Божий світ".

Учитель. Як ви думаєте, чому Марія не зазнала щастя у шлюбі із Гнатом? Чому їхні спільні діти вмирали, жодна дитина не вижила?

Учень. Я думаю, що це тому, що Марія не любила Гната, і діти, які у них народжувались не були освячені коханням. А на мій погляд, для людського щастя, особисто для жіночого, потрібне, перш за все, кохання. Людина, навіть будучи багатою, маючи всі блага життя, може не зазнати щастя. Але коли у житті є справжнє кохання, то тоді можна здолати всі перешкоди, вирішити всі проблеми. Мені здається, що з Марією було саме так.

Учитель. Як же склалося життя героїні після повернення до людини, яку вона кохає?

Учень. Корній спочатку знущається з Марії – ніяк не може простити їй шлюб із Гнатом. А Марія все терпить, вона знає, що цим спокутує свій гріх.

Учень. Нелегко починалося для Марії нове життя. Корній був бідний і спочатку ледачий, ніяк не міг розпрощатися із "матроськими" звичками.

Учитель. І тут Улас Самчук знову порушує проблеми, але їх вже не одна, а цілих дві: проблема російської солдатчини та проблема праці, як невід’ємної частини існування селянина. Пригадайте: Корній був працьовитий, щирий та ніжний, але повернувшись зі служби, він дуже змінився. Став ледачим, грубим, весь час лаявся, бив Марію, він навіть розмовляв не так, як усі, а "по-солдатськи". Та Марія вірила у любов, вірила, що Корній відродиться, як відроджується земля. І любов перемогла.

Учень. Поступово Корній розуміє сенс життя: прощає Марію, змінюється його ставлення до неї, починає працювати. Крок за кроком, тяжкою працею збільшили вони своє господарство, розширили поле, поставили нову хату. Разом із цим збільшувалася та зміцнювалася їхня родина: Марія народила сина Демка, потім двійню: сина Максима і донечку Надію, а потім - найменшого синочка – Лавріна.

Приростала родина до землі, яка принесла їм достаток, злагоду, спокій у душі.

Учитель. Закінчилася Маріїна юність, надійшла пора осені у її житті. Як восени міняється погода: то сонце, то дощ, то знову сонце, так мінялося і Маріїне життя...

Знову «розпочинається дощ». Вже у третьому розділі роману який називається „Книга про хліб" письменник піднімає проблеми насильницької колективізації та ставлення радянської влади до селян – трударів. Із селянина витравлювали власника, господаря, годувальника. Не хотіли трударі віддавати те, що заробили тяжкою працею, і тоді уряд почав діяти.

Учень. Скінчилася для селян "радість праці", як - то каже Корній. Марію та її рід разом зо всім українським селянством змусили піднятися на голгофу голодної смерті. Насильно забирали все: худобу, коней,  хліб. Репресовано молодшого сина Марії та Корнія – Лавріна. Понесла знедолена мати кусень хліба йому до в’язниці. Довгою та важкою була дорога, та чи зможе хто зупинити матір? "…По тижневі Марія йде до міста і несе на плечах клунок харчів. Сніг, метелиця. Дороги заметені. У вічі січе, засипає, забиває дихання. Марія підійде і зупиняється. Відсапує, витирає мокрі очі.

Вона не плаче. О, вона вже давно не може плакати. Не плакала і тоді, коли почула, що "його" вже забрали. "А чи має він що їсти? Де він спить? Візьму і бодай хліба кусень йому віднесу. Якось таки дійду...і пішла. Пішла і йшла через сніги й хуртовину. Йшла багато верств до того самого міста, де колись лежав Гнат. Йшла далі і далі, і коли б треба було йти безконечно, на край світа, і тоді йшла б. Там же, люди, сина її лід землю дали. Єдиного... Єдину і останню надію. І ви ще скажете не йти?"

На фронтах I Світової війни загинув старший син Марії – Демко.

Учитель. І Улас Самчук розкриває перед нами національну проблему. Згадайте, як Лаврін відстоює незалежність України, як сміливо виступає зі своїми поглядами щодо розбудови Української держави, за що і страждає, за що і гине, та ще й за, так званою, братовою вказівкою. Також автор розкриває проблеми долі дітей та материнського щастя.

Лише справжня жінка знаходить своє щастя у дітях, вона живе їхніми болями, радіє їхнім успіхам та все життя сподівається на кращу долю для своїх синів та дочок. Так і Марія: жила радістю і болем своїх дітей, страждала разом із ними і, мабуть, потроху вмирала з кожним із них.

Учень. Загинули два Маріїних сини, а середній, який все життя був ледащо, а за радянської влади став найкращим, перетворився на перевертня – відрікся від матері та батька, відрікся від рідного брата

Учень. Пив та гуляв Максим у той час, коли батько з матір’ю та рідна сестра, з якою вони навіть народилися в один день, із своєю маленькою донечкою вмирали від голоду: "У запічку сидить Марія... Вона хоче їсти. Що віднесе завтра Надії?

– Треба б, Маріє, забрати її якось до нас. Не можеш ти ходити...

– Треба б, але як. Вона ж не піде. Не дійде до нас. А дитина? Ну, може
б, ти дитину ще доніс, але як її забереш?" А "...у Максимовій хаті ясно світиться. Там вештаються люди і чути голосний гармидер... У хаті Максима співають".

Учень. Вмирає від голоду маленька онука Марії, але стара жінка думає, що Надія задушила свою доньку: "Прийшла до неї, а вона вже на постелі лежить. Гукаю: "Надіє! " Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так знаєш страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її... "

– З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але...

– Марія нахилилась до Корнія і шептала:

– Вона задушила його... Задушила...Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...»

Учень. І тоді Корній не витримує: вбиває сокирою Максима, а сам іде вмирати у поле.

Учитель. Тут перед нами постає вже інша проблема: проблема вбивства сина батьком.     

Марія залишається сама. З останніх сил намагається вона піднятися, щоб піти до Надії, але не може:"Марія не мала сили, щоб піти до Надії, але все-таки силилася йти. Вийшла на подвір’я і впала". І тут на допомогу їй приходить Гнат. Він допоміг Марії дістатися до хати, а сам пішов навідати Надію. Застав він її мертву, із зашморгом на шиї та з мертвою дитиною на руках: «Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузком, зашморгнутим на шиї».

Учень. І тоді почав довго і вперто скликати Гнат людей, і почали вилазити зі своїх хат ті, хто ще залишився живим. Вони не були схожі на людей: "З понурих, обдертих хат вилазили...опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі. Сходилися на нараду кістяки з розчурханими головами, вгрузлими безбарвними очима, вставали, ніби мертвяки з могил..." І Гнат виголосив свою останню проповідь. І була ця проповідь, як на мій погляд, дійсно пророчою:" Слово моє, – казав він, – не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!.."

"Гната забрали того ж самого вечора. Пішов услід за іншими і не вернувся".

Учитель. Відходила осінь Маріїного життя, наближалася зима, несучи холодний подих смерті... Наближався початок кінця...

Звучить сувора мелодія 

 Учень читає уривок вірша:

Учень. Цілих тридцять днів вмирала сама Марія. Згинув її рід, і нікого від нього не залишилося. Воістину трагічним було Маріїне життя, була її доля: раннє сирітство та пекучий біль від нього, що ятрив дитяче серце; голод, що зазнала, будучи сиротою; муки народження дітей і пекучі страждання від їхньої ранньої смерті. Чи бачила Марія щастя? Я думаю, що все ж таки воно у неї було. Це щастя материнства, щастя, яке зазнала вона, перебуваючи у шлюбі з Корнієм, щастя праці. Але останні місяці її життя були трагічними, а найтрагічнішим – останній, день кінця, хоч вмерла Марія з посмішкою на вустах і, навіть, я вважаю, з деяким полегшенням і радістю.

У цьому розкривається ще одна проблема роману – проблема смерті. Марія не боїться її, а, навпаки, чекає. Вона чекає того часу, коли зустрінеться зі своїми дітьми, онукою, Корнієм, Гнатом (звучить "Реквієм", на його фоні учень зачитує цитату): "Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності. Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого лахміття і впалими, широко відкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно...

Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги... з напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар... Марії не стало..."

(Останні слова читаються під запис биття серця. )

Учитель. Марії не стало...

 Але хоч і закінчується роман трагічно, та все ж таки автор залишає нам надію – надію на відродження життя: " Знову цвітуть сади, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць".

IV.CПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель. Роман "Марія" – це історія боротьби добра зі злом, це не безнадійна розпука і не песимізм. Це трагедія, яка викликає в нас гнів і кличе до рішучої боротьби...

"Марія" – це твір трагедійно-оптимістичного жанру. Твір, що очищає наші душі від людських вад, гартує нашу свідомість і утверджує буття нашого народу.

Твір витриманий у високому агіографічному стилі, що надає образові головної героїні – Марії вищого, надпобутового сенсу, наближаючи її до біблійних героїнь і, водночас, мимохіть підносячи цей образ до рівня символу України.

Ми з вами вже згадували слово „агіографія", і я вам обіцяла повернутися до нього пізніше.

Агіографія – це наука, що досліджує опис житія святих. А Марію не тільки Улас Самчук, але і сам народ підносить до образу святої: Біблія – Книга книг, говорить про Святу Марію, яка стала матір’ю Ісуса Христа, а згадайте твори українських письменників.

Робота у групах

Група «літературознавці»

Учень. Образ Божої Матері проходить у романі наскрізним мотивом.

Пресвята Діва Марія – особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. Мабуть, закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Марія – це суто церковне ім’я. Його має здебільшого церковне жіноцтво. В основі цього імені лежить давньосемітське слово "маріам", що перекладається як "вищість, піднесеність, перевага", але з давньоєврейської це слово означає "гірка". Так, і насправді: доля Марії – гірка, але, незважаючи ні на що, Марія стоїть вище за всіх і за все, навіть помирає вона гордо, з посмішкою і піднімається до вічності. Образ Марії є уособленням материнства, основи життя на землі.

Учень читає вірш:

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кривавої лила,

Так, як і ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твойого розіп'ятого сина!..

Ти матір Бога на землі!

Ти сльози матері до краю.

До краплі випила.

Ридаю,

Молю ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось.

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини.

Амінь.

Учитель. Ми закриваємо книгу і думаємо...Висловити всі почуття, що викликає цей роман, нам несила. Це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Все ж таки ми думаємо, що " ніч вічності" – це для тих, хто не витримав і впав. Але для тих, хто пережив, для тих, хто щойно народився, – є життя. Вони житимуть, боротимуться і продовжуватимуть вічне буття українського народу. А тих, хто назавжди лишився у тому страшному 33-му, давайте пом’янемо цим святим хлібом.

( Усіх присутніх "причащають" освяченим хлібом.)

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

Підготувати статтю в газету на тему: " Образ жінки 1932-1933 років в художньому мистецтві та кіно"

VI.  ПІДСУМКИ УРОКУ.

Учитель. Ось і підійшов до кінця наш урок. Сподіваюся, він залишить глибокий слід у ваших душах. Зробить вас людянішими, милосерднішими. Я дуже вдячна вам за ваш труд, ви всі сьогодні молодці, добре попрацювали. Думаю, що мети уроку ми з вами досягли, залишилося лише виставити оцінки за вашу роботу. Я пропоную вам, щоб старший учень кожної групи став зараз моїм помічником, так би мовити, починаючим учителем, і допоміг оцінити ваші відповіді й роботу на уроці, будь ласка.

На початку уроку у вас у всіх були певні очікування. Зараз, якщо очікування справдилися, ви віддаєте свою квітку старшому у вашій групі,  а він перенесе її  у наш степ, на курган-могилу.

(Переносять квіти на малюнок, звучить  українська мелодія )

Бачите, як забуяв наш степ незабутками,  утверджуючи життя, утверджуючи відродження нашої країни, стверджуючи непереможність і славу України!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Улас Самчук

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 року в с. Дермань на Волині, в селянській родині. Батьки Уласа, Олексій та Анастасія, помітивши потяг сина до знань, зробили все, аби хлопець здобув освіту. Улас закінчив спочатку сільську школу, а потім учився в Кременецькій українській гімназії.

Дитинство і юність письменника припали на буремні роки революцій і війн. Деякий час Самчук служив жовніром у польському війську, а в 1927 році дезертирував із військової частини та з великими труднощами нелегально потрапив до Німеччини.

Щоб якось прохарчуватися, він влаштовується візником вугілля, але швидко вивчає німецьку мову і вступає до Бреславського університету. Через рік залишає Німеччину і переїжджає у Прагу, де в той час вирувало культурно - політичне життя української еміграції.

Із початком II Світової війни українські емігранти почали вертатися на Україну, сподіваючись, що після перемоги над більшовизмом фашисти дадуть змогу патріотичним силам України побудувати вільну незалежну державу.

Улас Самчук разом з Оленою Телігою нелегально переходять кордон та опиняються у Львові, де, як їм здавалось, було українське життя. Але "українська держава " не входить у плани вермахта. Починаються арешти. У березні 1942 року заарештовують і Уласа Самчука.

У 1943 році письменника звільняють із тюрми. Далі - табори для переміщених осіб.

У1947 році письменник перебрався до Канади і провів у Торонто останні 40 років свого життя. Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року і похований неподалік від Торонто.

Улас Самчук відзначався надзвичайною творчою активністю. Він написав романи "Гори говорять", "Кулак", "Юність Василя Шеремети", "Морозів хутір", "Темнота", "Волинь", "Куди тече та річка" та інші. Але найвизначнішим художнім явищем у літературі є його роман "Марія" - перший в українській літературі  художній твір про примусову колективізацію, так зване "розкуркулення" трудівників – хліборобів, про страшний голодомор 33 - го року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історичний словник термінів і  понять

 

   Голодомор – соціально-господарське явище, що виявляється в позбавленні населення мінімуму необхідних продукті в харчування і призводить до зміни демографічної і соціальної структури населення регіонів, а іноді і країн.

   Геноцид – дії, спрямовані на часткове чи цілковите знищення якої-небудь національної, етнічної чи релігійної групи населення.

Колективізація – політика насильницького перетворення сільського господарства наприкінці 20-30рр. XX ст. на основі «розкуркулювання» і насадження колективних форм господарювання (колгоспів) з усуспільненням значної частини селянської власності. Розкуркулювання - примусове позбавлення власних селянських господарств у 30-ті рр. XXст..

Колгосп – це господарство, у якому немає приватної власності на землю, худобу, знаряддя праці, все належить колективу. Селянин не міг зрозуміти: не твоя земля, не твоя корова, кінь чи віл не є твоїм - і не дуже поспішав до колгоспу. Проте держава наполягала на швидкому проведенні колективізації на селі.