Слово про незалежність

Слово про незалежність

      Звернімося до слова  «незалежність», такого актуального, важливого й необхідного сьогодні для кожної людини.

        Незале́жність  - це можливість приймати самостійні рішення, які підкоряються власним бажанням та інтересам і не потребують зовнішніх вказівок та наказів. Незалежність для кожної держави - це політична самостійність, відсутність підлеглості, суверенітет.

        Слово незалежність має різні визначення (і всі вони правильні!) у різних сферах життєдіяльності людства.

        У міжнародному праві незалежність держави тотожна актам визнання її іншими державами, які не обов'язково мають з нею дипломатичні відносини.

        З політичної точки зору, терміном «незалежність» деякі позначають різні принципи та інститути конституційного права. Для держави в зовнішніх відносинах — це суб'єктність міжнародного права, обов'язкова частина суверенітету, у внутрішніх відносинах — поділ влади. Для людини — це правовий статус особистості, статус суддів.

        В історії відомі випадки здобуття державної незалежності в результаті боротьби націй за свою незалежність, наприклад, Війна за незалежність США (1775-1783). Відомі випадки утворення кількох самостійних держав з однієї країни, частинами якої вони були певний час (республіки  Югославії, Чехословаччини, СРСР). Водночас відомі й випадки поступового здобуття незалежності, як у разі незалежності Канади від Великої Британії. Також є країни, чия незалежність не має дати проголошення, вони незалежні дуже давно в силу історичних обставин: Японія, Швеція, Росія.

Оголошення незалежності може супроводжуватися прийняттям декларації про незалежність. Ознаки незалежності (самостійності), її потрібно характеризувати такими основними ознаками:

• здатністю самостійно визначати цілі, завдання та методи їх досягнення;
• здатністю вирішувати питання і проблеми за власний рахунок;
• свободою вибору тієї чи іншої поведінки.

      Сьогодні, двадцять четвертого серпня, відзначаємо одне з найважливіших державних свят – 31-у річницю проголошення Незалежності України. Цей рік є знаковим для нашої держави, ми це розуміємо.  Незалежність нашої країни здобувалася віками, і здобути її – важка праця, але коли вона вже є, відчуття найкращі. Це найголовніше свято для українців, а тим більше за теперішніх реальних подій. Я завжди шаную тих людей, котрі вміють бути незалежними. Так само й кожна держава. Це окрема частинка світу, де мають панувати суто свої закони та правила. Вона має бути вільною, сильною. Власне, як і кожна людина, котра себе поважає. Незалежність – це коли є своя думка, позиція, почуття. Усе це потрібно плекати в самому собі. Що ж до незалежності державної, то це наше право бути українцями, самостійним народом із власним державним устроєм. Народом, який не скорить натиск ворога. Власне, саме  це наш український народ уже неодноразово доводив. Згадаймо сотні тих, хто боровся колись за нашу незалежність і робить це нині. Усі вони гідні поваги, подяки та пошани. Героям слава! З іншого боку, незалежність – це воля. У кожній людині живе незалежність. Якщо ми незалежні – значить ми вільні, тобто живемо, а не існуємо. Те ж саме з державою. Незалежність країни – це коли ми є господарями у власній хаті. І сьогодні найголовніше завдання нашого народу – зберегти Незалежність. Аби ми, наші діти, внуки та всі наступні покоління українців могли жити й розбудовувати державу, орієнтуючись на національні традиції та європейські цінності. Оскільки Україна є незалежною державою, ми маємо змогу самостійно вирішувати, що і як нам робити. Наші кордони захищають нашу територію, а не «стримують» громадян від виїзду, як це було колись, за давніх часів. Радію, що зі здобуттям Україною незалежності в школах та вишах проводиться рідною українською мовою, у бібліотеках побільшало книг українською мовою. Навіть із перекладами кращих творів зарубіжної літератури українською нині може без проблем ознайомитися кожен охочий громадянин України, нашої незалежної держави. Але саме поняття «незалежність» – це не про 24 серпня чи урочистий парад на Хрещатику. Незалежність – це щоденне особисте відчуття подяки, гордості та відповідальності за те, що відбувається в нашій країні.

        Я невимовно вдячна всім тим, хто впродовж віків приніс своє життя на вівтар незалежності нашої країни. Хочу вірити в те, що територіальна й духовна єдність України, скріплена кров'ю мільйонів незламних борців, назавжди залишатиметься непорушною.

        Я безмежно горда жити в демократичній країні, де кожен може говорити й бути почутим. Ми маємо можливість будувати, творити державу з чіткими правами та законами, правилами, системами, які діють і яких дотримуються.

Я відчуваю на своїх плечах відповідальність за сьогодення і майбутнє країни, щире бажання творити власну державу. Наразі ми просто не маємо права втратити надбання вікової боротьби, сховатись, лишитись байдужими до процесів державотворення, бо наша країна починається з кожного. Незалежність для мене – це, передусім, свобода. Свобода бути тим, ким я є, говорити те, що думаю, захищати ідеали, в які вірю. А ще незалежність – це відповідальність. Відповідальність перед тими, кого люблю за те, де я є сьогодні, і за те, де ми всі будемо завтра. А ще незалежність – це боротьба. Це зусилля, які ми робимо кожного дня, зберігаючи те, що для нас цінне, важливе й надзвичайно дороге. Дуже хочеться, щоб наші щоденні зусилля увінчались успіхом. З Днем незалежності нас, дорогі українці!

      14 липня цього року українці вперше за довгий час побачили й почули Ліну Костенко – не просто поетесу, а цікаву, унікальну, надзвичайну жінку! У Києві в Посольстві Франції її нагородили Орденом Почесного легіону. «Для мене це була абсолютна несподіванка, тому що я належу до всесвітньо невідомої літератури. І раптом така відзнака. Я справді люблю Францію. У мене є і вірші про Францію», - скромно відзначила Ліна Василівна. Цей орден вона присвятила українським воїнам, адже - «Немає часу на поразку». 

      Особисто я дуже люблю творчість Ліни Костенко, просто закохана в поетесу. Ще в 2015 році, під час перших спроб Росії розірвати нашу країну на шмаття, Ліна Василівна систематично передавала в зону АТО гуманітарну допомогу та свої  збірки поезій зі словами підтримки. На титульній сторінці однієї з книг поетеса написала від руки нині легендарні рядки,  пророче попередила світ: «Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра — ви».

      Сердечно сподіваємось, що рідна серцю кожного українця поетеса напише ще не один пронизливий вірш про нашу з вами нескорену, непереможну, рідну й таку прекрасну  Україну. Вчитаймося в ці поетичні рядки:

***

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

Розп’ято нас між заходом і сходом.

Що не орел - печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе! – саме так писала Ліна Василівна у своєму чудовому творі «Берестечко», адже лінію оборони тримають живі.

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря! —

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав - осипалась стіна.

Доля не усміхається рабам.

***

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами,

та ще й у всьому звинувачувати нас!

***

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

***

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

***

«Записки українського самашедшого»:

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі в концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.

Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.

Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.

А ви думали, що Україна так просто. Україна - це супер. Україна - це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії.

Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.

Ходив з малим на Хрещатик. Там був конкурс дитячих малюнків на асфальті під девізом: «Подаруй мені дитинство, Україно!» Точніше було б: віддай! Бо дитинство забрали у всіх поколінь. У мого, у батькового, у його батьків. Причому в різний спосіб:  у кого голодом, у кого війною, у кого репресіями, у кого спадком психологічних травм.

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.

Для того, щоб виховати справжніх чоловіків, потрібно виховувати справжніх жінок.

***

Я не люблю нещасних. Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені.

***

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Віддай людині крихітку себе.

За це душа наповнюється світлом.

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

Здушили сльози - не виходь на люди.

Болить душа -  не виявляй на вид, - дуже промовисті, просто крилаті вислови з роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Зрадити в житті державу -  злочин, а людину можна?

***

Що їх веде - і доброго, і злого?

Де є та грань - хто люди, хто юрма?

Нерівня душ - це гірше, ніж майна!

Пів -України - сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

Пів -України - то козацькі вдови.

Бо хто, як я, намучивсь на війні,

тому життя підскочило в ціні.

***

І в житті, як на полі мінному,

я просила в цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

- Люди, будьте взаємно ввічливі! -

і якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

- Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

    Актуальними є сьогодні й оці поезії Ліни Костенко:

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

ще не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,

якісь несказані слова…

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

Усе моє, все зветься Україна
Буває часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

***  Спинюся я і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.