Соціальна адаптація інвалідів у громадянському суспільстві

Дані Всесвітньої організації охорони здоров’я свідчать, що число дітей - інвалідів у світі досягає 13 % (3 % дітей народжуються з недоліками інтелекту і 10 % дітей з іншими психічними і фізичними недоліками), всього в світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями. Більш того, в нашій країні, як і у всьому світі, спостерігається тенденція зростання числа дітей-інвалідів. В Україні частота дитячої інвалідності за останнє десятиріччя збільшилася в два рази.

Інвалідність у дітей означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями в розвитку, ускладненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри по реабілітації, спеціальні навчальні заклади тощо). Але розробка цих заходів повинна ґрунтуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціальної реабілітації. Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системи в Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусиллями спрямувати їх на допомогу та вирішення проблем дітей інвалідів.

Актуальність теми  викликана потребою удосконалення практичної реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами, впровадженням нових методик роботи з даною категорією.

Згідно Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід – це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і (або) соціального життя через недолік, будь-то природженого чи ні, його (її) фізичних або розумових можливостей [2]. Інвалідність у дітей визначається значним обмеженням життєдіяльності, що приводить до соціальної дезадаптації унаслідок порушень розвитку і зростання дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності в майбутньому. Найпоширенішими в сучасній психолого-педагогічній і медико-соціальній літературі є поняття „діти з особливостями розвитку” і „діти з обмеженими можливостями”. Поняття „діти з обмеженими можливостями” охоплює категорію осіб, життєдіяльність яких характеризується будь-якими обмеженнями або відсутністю здатності здійснювати діяльність способом або в рамках, що вважаються нормальними для людини даного віку. Це поняття характеризується непомірністю або недостатністю в порівнянні із звичайним в поведінці або діяльності, може бути тимчасовим або постійним, а також прогресуючим і регресивним.

Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності:

- діти з порушенням слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати);

- діти з порушенням зору (сліпі, слабозорі);

- діти з порушенням опорно – рухового апарату;

-діти з комплексними порушеннями психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі, ДЦП з розумовою відсталістю тощо);

- діти з хронічними соматичними захворюваннями;

- діти з психоневрологічними захворюваннями.

За сучасних умов соціально-економічної кризи гостро постає питання соціально-психологічної інтеграції дітей-інвалідів, які не залучені до спільної громадської діяльності. Ми маємо усвідомити, що головна проблема дитини з особливими потребами – це порушення її зв’язку з навколишнім світом, в обмеженні спілкування, в доступі до культурних цінностей, а інколи – і до елементарного навчання.  Основною передумовою успішного вирішення актуальних проблем соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями є державна політика щодо інвалідів. У зв’язку з цим важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу.

В інвалідів унаслідок відгородженості їх від світу, соціальної ізоляції відсутня можливість формування активної життєвої позиції. Не складається позитивна самооцінка. У більшості з них не формується стійка довіра до світу. У зв’язку з цим інваліди сприймають оточення як вороже.

Часто у них розвивається і проявляється дезадаптація на поведінковому рівні ( у вигляді неконструктивних стратегій поведінки), емоційному (у вигляді станів), когнітивному (невміння приймати конструктивні стилі поведінки, конструктивно виходити зі складних ситуацій). А це, в свою чергу, може стати пусковим механізмом для формування в людей з обмеженими можливостями як внутрішньоособистісного конфлікту, так і зовнішнього міжособистісного.

Психологічна адаптація відбувається шляхом засвоєння норм і цінностей соціуму. Її головний прояв – взаємодія, зокрема спілкування людини з іншими людьми й активна діяльність.

Соціально – психологічна реабілітація інвалідів важлива не тільки сама по собі. Вона важлива як засіб інтеграції осіб з обмеженими можливостями в соціум, як механізм створення рівних можливостей інвалідам для того, щоб вони були соціально потрібними.

Соціальна реабілітація – комплекс заходів, направлених на відновлення людини в правах, соціальному статусі, на поліпшення її здоров’я та дієздатності. Під реабілітацією дітей з обмеженими можливостями також прийнято розуміти систему медичних, педагогічних, психологічних, соціальноекономічних та інших заходів, направлених на ліквідацію або корекцію патологічних змін, що порушують хід нормального розвитку дитячого організму і на максимально повну і ранню соціальну адаптацію дитини, формування у неї позитивного відношення до життя, суспільства, сім’ї, навчання, трудової діяльності; це процес включення дитини з відхиленнями в розвитку в соціальне середовище, в нормальну суспільно корисну діяльність і адекватні взаємостосунки з однолітками. Соціальна реабілітація дітей з обмеженими можливостями передбачає поетапну роботу: організаційний етап, прогностичний, етап підтримки та стимуляції, активно-реабілітаційний. Процес соціальної реабілітації, навіть при сприятливому збігу обставин, розгортається нерівномірно і може бути обумовлений низкою складнощів, тупиків, що вимагають сумісних зусиль дорослого і дитини.  Згідно Закону „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”  реабілітаційними є заклади, що здійснюють процес реабілітації інвалідів у відповідності до реабілітаційних програм. У процесі соціальної реабілітації розв’язуються три групи задач: адаптація, автоматизація і активізація особи. Вирішення цих задач, по суті суперечливих і в той же час діалектично єдиних, істотно залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Процес соціальної реабілітації, навіть при сприятливому збігу обставин, розгортається нерівномірно і може бути обумовлений низкою складнощів, тупиків, що вимагають сумісних зусиль дорослого і дитини.  Труднощі реабілітації можуть бути пов’язаний і з тим, що усередині соціуму спостерігається „розмитість” образів рольової поведінки (наприклад, стираються межі між уявленням про упевненість і агресивну поведінку, між чоловічим і жіночим способом життя). У зв’язку з цим у дитини періодично з  необхідністю встає задача самовизначення, як з приводу змісту самої соціальної ролі, так з приводу способів її втілення. Умови організації життєдіяльності дітей в інтернатах створюють зовнішні труднощі для успішної соціальної реабілітації, проте, у даної групи дітей існують внутрішні труднощі, які пов’язані з особливостями їх психічного розвитку. Труднощі соціальної реабілітації, як правило, породжують гіпертрофовану адаптованість до соціальних процесів, тобто соціальний конформізм або гіпертрофовану автономність, тобто повне неприйняття норм відносин, що складаються в соціумі. Причини виникнення проблем входження дитини в систему соціальних відносин можуть бути самими різними, перш за все, вони пов’язані з неадекватним сприйняттям дітьми-інвалідами тих вимог, які пред’являє навколишній соціум

Заходи соціальної реабілітації та підтримки дітей-інвалідів можуть мати більший ефект, якщо вони проводитимуться в умовах реабілітаційного центру.

В наш час допомога дітям з особливими потребами стає все більш важливим суспільним завданням. Це стає наслідком, з одного боку, економічного розвитку та збільшення можливостей соціального захисту населення, а з іншого – вдосконалення суспільної етики та поширення гуманістичних концепцій. Реабілітація дітей-інвалідів – процес і система медичних, психологічних, педагогічних, соціально-економічних заходів, направлених на усунення або можливо більш повну компенсацію обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я з стійким розладом функцій організму. Цей процес націлений також і на зміну соціального середовища, умов життєдіяльності, порушених або обмежених за будь-яких причин. Соціальний захист дітей-інвалідів оголошений одним з пріоритетів сучасної соціальної політики. Реабілітація направлена на усунення або компенсацію обмежень їх життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я із стійкими розладами організму, а також на максимально можливе відновлення соціального статусу. Зазначимо, що основними видами реабілітації інвалідів є медична, соціально-середовищна, професійно-трудова і психолого-педагогічна. Медична реабілітація включає в себе комплекс медичних заходів, спрямованих на відновлення чи компенсацію порушених, втрачених функцій організму, що призвели до інвалідності. Це такі заходи, як відновлювальне і санаторно-курортне лікування, профілактика ускладнень, протезування та ін. Соціально-середовищна реабілітація – це комплекс заходів, спрямованих на створення оптимального середовища життєдіяльності інвалідів, забезпечення умов для відновлення соціального статусу і втрачених суспільних зв’язків. Така реабілітаційна діяльність спрямована на забезпечення інвалідів спеціальним обладнанням, яке дозволяє їм бути порівняно незалежними у побутовому плані. Під професійно-трудовою реабілітацією інвалідів розуміється система гарантованих державою заходів з професійної орієнтації, професійного навчання і працевлаштування інвалідів відповідно до їх здоров’я, кваліфікації і особистих уподобань. Заходи професійно-трудової реабілітації здійснюються у відповідних реабілітаційних закладах, організаціях і на виробництві. Медикосоціальними експертними комісіями і реабілітаційними центрами проводиться професійна орієнтація. Професійне навчання здійснюється у звичайних чи спеціалізованих навчальних закладах з підготовки спеціалістів різного профілю, а також у системі виробничо-технічного навчання на підприємствах. Працевлаштування інвалідів, які не мають роботи, здійснюють служби зайнятості. Психологічна реабілітація дозволяє інваліду успішно адаптуватися в оточуючому середовищі і в суспільстві в цілому. Вона допомагає йому приймати і виконувати відповідні соціальні ролі, психологічно захищати себе, досягнути необхідної морально-психологічної рівноваги. Рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів порівняно з ізольованим інтернатним вихованням є прогресивною і ефективною соціальною технологією, яка дозволяє відновити фізичний, психологічний і соціальний статус дитини-інваліда більш якісно при значно менших фінансових витратах, основна частина яких (на харчування, одяг, комунальні послуги тощо) здійснюється сім’єю. Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при функціонуванні професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями дає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системи, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусиллями спрямувати їх на допомогу дітям-інвалідам.

Соціальна реабілітація осіб з обмеженими можливостями – одне з найбільш важливих і важких завдань сучасних систем соціальної допомоги і соціального обслуговування. Неухильне зростання числа інвалідів, з однієї сторони, збільшення уваги до кожного з них – незалежно від його фізичних, психічних чи інтелектуальних здібностей – з іншої уявлення про підвищення цінності особистості і необхідності захищати її права, що є характерним для демократичного, громадянського суспільства, з третьої, – все це визначає важливість соціально-реабілітаційної діяльності. Державна підтримка дітей-інвалідів тривалий час зводилися лише до певного матеріального забезпечення, надання медичних послуг та початкової освіти. Сьогодні ситуація фактично не змінилася. В умовах економічної нестабільності, кризового стану гуманітарної сфери інваліди виявилися однією з найбільш незахищених верств населення. Створена в країні система соціальної допомоги базувалася на медичній моделі, тому практична робота зводилася, в основному, до збору і первинного аналізу даних про інвалідів та їхні сім’ї та до розподілу різних видів матеріальної допомоги.  Останнім часом в Україні активізувалася робота по створенню умов для адаптації інвалідів у суспільному, громадсько-культурному житті. Державні та громадські організації об’єднують зусилля у створенні консультаційноосвітницьких центрів для батьків, що виховують дітей з особливими потребами, та клубів для спілкування. Видаються науково-методичні розробки з питань правової освіти батьків, поради батькам дітей-інвалідів, а також журнали з творами обдарованих дітей-інвалідів. Міжнародна та вітчизняна практика свідчить, що на зміну ізольованому інтегрованому вихованню дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання та виховання. Реабілітаційні заходи стосовно дітей-інвалідів мають розширюватись за рахунок розвитку сфери соціальної реабілітації, яка повинна починатися досить рано, щоб діти-інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву від сім’ї і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство. Доцільне продовжити вивчення основних проблем дітей з обмеженими можливостями, вдосконалюючи роботу щодо розробки та впровадження нових реабілітаційних методик та технологій.

Держава повинна надавати можливість інвалідам здійснювати активну трудову діяльність, знаходитись у виробничому та громадському середовищі на правах рівних можливостей.

Правила реабілітації дітей

з обмеженими функціональними можливостями.

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання та догляду.
2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і цілеспрямовано:

- навчати дитину альтернативних способів спілкування;

- навчати основних правил поведінки;

- прищеплювати навички самообслуговування;

- розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

- виявляти і розвивати творчі здібності дитини.

 3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

      - позбавитися небезпечних речей і предметів;

     - вилучити предмети, що виникають у дитини страх та інші негативні

                 емоційні реакції;

     - не з’ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу 

                її інвалідності та проблем, пов’язаних з нею.

4. Рідним та людям, які знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною – інвалідом, потрібно:

- сприймати її такою, якою вона є;

- підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;

- стимулювати до дії через гру;

- більше розмовляти з дитиною, слухати її;

- надавати дитині можливості вибирати їжу, одяг, іграшки, засоби масової інформації тощо;

- не піддаватися всім примхам і вимогам дитини;

- не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;

- не боятися кожну хвилину за життя дитини.

Типологія інвалідності