Сповідь на перевалі про вічне

Про матеріал
Відгук про твір сучасного українського письменника, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка.
Перегляд файлу

                                 Сповідь на перевалі про вічне

 

Мирослав Дочинець. – Вічник. Сповідь не перевалі духу. – Мукачево: Карпатська вежа, 2012 р. – 289с.

Книжка висунута Національною спілкою письменників України (2011 р.) на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.

 

Роман написано навесні-влітку–восени 2010 року в Хусті – Мукачеві –на Криті – Косині.

Складається з Зачину, основної оповіді від першої особи та численних філософсько-рецептурних вставок, що перегукуються з попередньою книжкою М.Дочинця – «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості», що стала бестселером і витримала 25 видань (понад 200 тисяч примірників).

«Вічник» виводить головного героя на новий рівень – це епічно-філософська розповідь про долю незвичайного героя, що пройшов складний життєвий шлях і залишився оптимістом до глибокої старості.

В Зачині йдеться про бажання оповісти про своє життя людини, що не має достатнього хисту до писання, але прагне поділитися з читачами своєю історією – «скарбом душі й тіла». Хоча й зазначається: «Нікому, солодкі мої, не дано пізнати до кінця Істину. Бо не має вона стосунку до наших земних уявлень, до наших законів».

 Основна сюжетна лінія – життя і пригоди Андрія Ворона. Але розповідь буде часто перериватися і в неї вплітатимуться вставні новели-розповіді про те, що відбувалося до Красного Поля і втечі.

А завязкою є розповідь про бій на Красному Полі і сумний похід полонених на Перевал, щоб їх там розстріляли поляки. По ходу згадується про звірства, які чинили мадярські гонведи по відношенню до наших патріотів, що захотіли своєї української держави. Сотник Скобало намовляє оповідача -  Андрія Ворона (хоча в романі це імя ніде не називається) – тікати з-під конвою. І практично штовхає його у ялинковий гущак поблизу Чорного Лісу.

                                                   2

Андрій скотився в зомкло, за ним стріляли, але не влучили, і він вдало переплив ріку навіть з вивихнутою в бою рукою. Далі була зустріч з ведмедем, успішна втеча і падіння в урвище, втрата свідомості.

А потім – купання в озерці, що булькало газом, і згадки про своє коротке життя.

Головний герой народився семимісячним за дивних обставин – «вибулькнув з матері в яму, де мочили коноплі». Матір підкопиличив панський синок – Драг, нащадок лицаря Драга, якому мадярський король подарував Хустський замок, і від імені якого походить назва села Драгово.

Малий ріс з матір’ю, дідом і бабою і набирався народної мудрості вдома. В школі його називали Панчуком, до того ж – гарно вчився. Старий Драг, побачивши це, вирішує допомогти своєму внуку-копильцю і клопочеться, щоб його навчання в Хустській гімназії було за державний кошт.

Герой потрапляє до Чорного Лісу, куди не ступає людська нога, з одним солдатським ножем, привязаним до вивихнутої руки, яка стала на місце після зустрічі з ведмедем і падінням у прірву. Але без жодних запасів їжі, без сірників та інших благ цивілізації.

Далі йде детальний опис виживання в надзвичайних ситуаціях – харчування корінцями, буковими жолудями, слимаками, березовим та кленовим соком і т.д. Найголовніше, що герою вдалось роздобути вогонь з трутовика і палички, навчитись ловити рибу у потічку, деяких звірків у виготовлені з трав (жаливи) пастки, не кажучи вже про гриби, які почали рости трохи згодом – за принципами – «коли мусиш, то й камінь укусиш» і «око – пан, а рука – трудар».

Взявся він і за облаштування селитви, тобто, житла. Біля скали примурував із каменя стіни, накрив кроквами, а потім лопухами і корою, змурував піч, приладнав із сухого конаря комина, в якому сушив рибу про запас, ще з якоїсь скали добував сіль, якою обробляв шкури. Пахнув і димом, і вітром, хоч приказка мовить, що чоловік має пахнути вітром, а жона димом. Випалив собі із глини черепок-каструлю, в якій нагрівав воду і настоянки. Вижив і вилікувався навіть

                                                            3

після укусу змії – травою ломиносом, яку жують собаки в таких випадках, і заклинаннями, яких навчив вуй Ферко.

А паралельно йде розповідь про отроцтво і юність. Закохався в сільську дівчину Терку, зустрічався з нею, коли приходив на вакації. Але дівчину «підправив», тобто зґвалтував, жандарм Ружічка. Хотів помститися тому і вбити, але не зміг вистрелити зі старої рушниці, зате його зловили і кинули до в’язниці, звідки його визволив Микола Шугай, що втікав свого часу з фронту, не хотів коритися румунам, а коли «прийшли треті – чехи. Жидам правду дали, а верховинців загнали в ліси дерево для них тяти», знову опинився не нелегальному становищі – став опришком – народним месником. Визволив, бо хотів, аби гімназист – матурист  написав листа до Праги, з просьбою простити все і записати Шугая в жандарми.

Шугай порадив Андрію тікати до Румунії. При переправі через Тису Андрій залишився без одягу і золотого хрестика, який зірвав із Ружічки. В Румунії Андрій явився на очі випадковому подорожуючому – Джордже, аптекарю, що мав свої отари на полонинах. Саме туди і спровадив поважний пан утікача. Там з Андрієм сталася пригода – коли він забирав з чужого стада панську кобилу, вівчар кинув у нього топірцем і розбив голову ззаду. Після цього  в нього відкрився новий дар – визначати діагнози хворим за самим зовнішнім виглядом. Адже згодом Джордже взяв його у прислугу у свою аптеку і він вивчив ще й трави та їх лікувальні властивості.

Потрапив він і до Банату, де жили українські переселенці. І коли помер Джордже, то подався без документів туди, щоб організувати школу і спізнати любов з Юлиною. А також прийшов до висновку, що бідний банатський український люд досягав довголіття,  дякуючи молитві та нехитрій їжі – кукурудзі, квасолі, овочам і молоку.

А ще Джорже залишив йому крім деякого майна заповіт:

1. Іди за світлом і сам неси світло.

 

                                                       4

2.Нічого не бійся. Ніщо і ніхто не може знищити твою безсмертну душу. І тому йди по життю вільно, чесно і спокійно.

3. Навчися радіти кожній подарованій тобі хвилині. Смійся обличчям і душею.

4. Принось радість иншим. Будь людяним.

5. Прощай усе і завжди. Прощай усіх і себе.

З таким заповітом і пішов у доросле життя А.Ворон.

Коли у 1938 році, восени, розгорнулись активні історичні процеси в Карпатській Україні, наукова делегація на чолі з І. Панькевичем запропонувала йому вернутись з Банату додому, де «за лічені місяці відродилося одвічне національне плем’я, ожила українська душа», де «навіть жиди з нами», «навіть жиди почали записувати своїх дітей в українські школи».

А далі були робота в газетах і Карпатська Січ, і бій на Красному Полі.

В лісі Ворон підготувався до зими, і перезимував. Козеня, що його підібрав у ямі-пастці, посеред зими пропало, а навесні знову прибилось, та ще й окотилося.       Знайшов він і останки Ружічки, що загинув у Чорному лісі влітку 34-го року, а також мумію монаха-схимника Лавра, що помер у своїй келії в скалі і теж залишив свої розмисли на берестяних листах.

А потім він знайшов гору з золотою рудою, яку намивав  у потічку. За літаками визначав, що йде війна. Зустрівся випадково із вівчарем Олексою, який сприйняв його за воскреслого божого чоловіка Лавра.

 І з’явились у лісі восьмеро монахів, які втікали від нової, радянської, влади, що чинила безчинства з церквами і монастирями. Допомагав їм облаштуватись. Через Олексу виміняв золото на інструмент-майстершик. Монахи збудували собі келії і церковцю. Знову за золото закупили ризи та інше церковне обладнання.

Ворону приходить у голову, що за золото можна викуповувати скинуті хрести. На це благословив його старець Паїсій. «Так я повернувся в мир. Ходив по селах як майстер-дереводіл». Придивлявся, що творилося за нової влади: «Тих січовиків, яких не добили мадяри, одразу ж спровадили до Сибіру ті, що прийшли натомість».

                                                         5

Коли Олексу заарештували і вислідили збіглих монахів, побіг до лісу. Застав там лише згарище. Пішов з ґвером на радянських солдатів, вистрелив їм у корчагу з вином. Обстріляв їх, потім закидав камінням. Аж поки його не зловили. Ясна річ – засудили на 25 років.

І починається каторжна епопея, колимська. Там відмовився йти на роботу в золоті рудники під землю. Його саджали в карцер, морили голодом, аж поки не послали на промивку золота. Норми виконував і для інших, щоб отримували баланду. А потім утік. Ціле літо бродив по тайзі, на зиму пристав до якогось камчадала.

Перейняв від нього помічну молитву:

Стаєш обличчям до сонця чи місяця. Піднімаючи руки до неба, просиш собі спокою і душевної кріпости. Набираєш повні груди воздуху і затримуєш подих. Кладеш руки на груди і злегка натискаєш, видихаючи. Так слід чинити бодай тричі. І сердечні болі вас оминуть.

Знову зловили, додали ще 10 років. Він із того не робив жодних проблем. Мало того – ще кілька раз тікав. І восени повертався в зону.

Аж поки якийсь знайомий геолог Кадочніков, за часів відлиги, не забрав його із собою. Кілька років шукали корисні копалини по тайзі. Далі переїхав на Далекий Схід. Кілька років займався мисливством з китайцем Чан Бао.

Надоїло. («Настає день, коли ти вже не годен бути вчорашнім»).

Взявся мурувати маяк у порту, який нагадував хрест і живився від вітряка. І його почали передавати в інші порти, щоб робив маяки. Щоразу вигадував щось нове, але щоразу десь вимальовувався хрест. Одного разу вивершив «таку вежу, що нагадувала середньовічну. Вони підняли над нею червоний прапор, але се не надто її спотворило».

Так потрапив до Маріуполя, де його знайшли посланці від врятованого ним на зоні від кримінальних грека Захаріоса. Таємно відплив на Крит. Побував на Афоні. Але й звідти захотів повернутись на батьківщину. Теж у трюмі, таємно.

Побував у Колхиді, де займався посадкою каучуконосних дерев.

                                                      6

Сила-силенна різноплемінного народу перейшла через мене. І я перейшов через них, як волосина через куделю.

Радо ділюся і рецептом молодильного чаю, який списав у горах Абхазії.

Змішайте і подрібніть склянку ромашки, півсклянки безсмертника, півсклянки звіробою, півсклянки березових бруньок. Столову ложку суміші насипайте в півлітра окропу і запарюйте. Половину випийте перед сном, другу половину – за півгодини до сніданку. Пийте його протягом місяця, з кількарічною перервою.

І приходить до висновку:

Головне не сила, а розподіл сили. Головне – не розум, а мудрість прийняття. Головне – не брати, а давати. Головне – не потреба достатку, а потреба світла.

Якщо навчишся приймати, віддавати і не судити, тоді докладатимеш мало зусиль, а діставатимеш багато. Якщо навчишся все робити з радістю і любов'ю, то доможешся всього бажаного. Якщо навчишся ні до кого й ні до чого не привязуватися, то матимеш увесь світ і всіх людей.

А вже під Мукачевом, куди приїхав вирощувати чайні кущі, і оселився недалеко від сестри,  у розмові з новинкарем (Дочинцем) відповідає на питання: що таке щастя?

У всьому переліченому разом, але не поокремо –

У любові до жінки, у грошах, у родині, в роботі, у вірі, в добротворенні, в мистецькому занятті, в друзях, в розвагах, в боротьбі – за свою землю, за свободу, за рідну мову, за віру.

Ще цікаві висновки: Якщо нема високої мети, не біда, адже «не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану».

А також: «служіння Слову – то тяжка схима… Нехай писання твоє несе читальникам світло, знання і задоволення. Инакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»

І ще: «Найбільшу цінність, яку я здобув за життя, се свобода. Внутрішня свобода… І коли сіємо в душі своїй світлі і добрі думки – вони проростають

                                                                7

бажаним жнивом… Патріот – се той, котрий береже цілість свого роду, виховує родину в порядности і національному дусі, береже в родючому і красивому стані землю, яку дали йому Pater-Господь і pater-батько… Кожен хлопчик  має виростати борцем, що готовий захистити як родину, так і вітчизну, і віру. А живучи в мирний час, повинен боротися за вдосконалення життя своєї родини і вітчизни».

І хоча наприкінці роману є й таке зізнання: «Дійшовши перестиглого віку, я все частіше зазираю за плече – що там лишилося? Де мої сліди розуму, душі й серця? І нічого не бачу. Бачу лише жменьку ягід, розсипаних на лавиці в саду», саме заради отої жменьки ягід і варто жити – весело, безтурботно, в ладу зі своєю совістю. І бути готовим, що життєвий шлях може обірватися будь-коли…

 

 

 

 

 

 

docx
Додано
25 серпня
Переглядів
32
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку