СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ-ШЛЯХТЯНКИ В СЕРЕДИНІ ХVІ – СЕРЕДИНІ ХVІІ СТОЛІТЬ НА ВОЛИНІ

Про матеріал
В статті розглядається становище українських жінок-шляхтянок на Волині у другій половини ХVІ – першій половини ХVІІ ст., їх суспільна діяльність, формування менталітету.
Перегляд файлу

СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ-ШЛЯХТЯНКИ В СЕРЕДИНІ ХVІ – СЕРЕДИНІ ХVІІ СТОЛІТЬ НА ВОЛИНІ

Лук’яненко І.В.

учитель історії, КЗОШ№37

 

Анотація

Метою роботи є охарактеризування становища українських жінок-шляхтянок на Волині другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. та його вплив на суспільну діяльність жінок, формування їхнього менталітету.

 

Ключові слова: Литовські статути, гендерне питання, «головизна», «виправа», «материзна», тестаментні записи.

 

Правове питання становища жінки у суспільстві завжди привертало увагу дослідників. Це пояснюється тим, що  дане питання пов'язується тісно з питанням про побудову родини та організацію суспільства. Становище жінки свідчить про рівень розвитку соціальної культури  у тому чи іншому суспільстві. За словами письменника й історика Д. Мордовцева, «жінка – це чуттєвий барометр, який перш за все відображає в собі стан суспільної атмосфери, характер і напрям історичної епохи, такою є чи не виключно жінка, а ніж чоловік». Тому дослідження статусу та ролі жінки в суспільстві будь-якої держави та історичної епохи є важливим .

Досліджуючи суспільне становище волинської шляхтянки середини XVI – середини XVIІ ст., автор умовно розділив на два табори точки зору дослідників щодо майново-правового становища жінок в тогочасному суспільстві: дослідники, що досить високо оцінювали статус жінок –
О. Левицький, Н. Старченко, І. Валіконіте, О. Кривоший, М. Костомаров,
М. Владимирський-Буданов, Н. Грицяк, М. Богуцька, О. Лабур та дослідниця з майже протилежними поглядами – І. Ворончук.

Доцільність дослідження гендерного питання обумовлена проблемами творення соціальної організації українського суспільства, його демократизації, відродженням національно-культурного життя. Жіночі проблеми дедалі частіше стають центром уваги не тільки науковців та дослідників, але й органів влади держави. Проте цей зростаючий інтерес до вирішення так званого «жіночого питання» наштовхується на відсутність чи замалу кількість знань та досліджень, які б відтворювали роль жінки та її значення в історії нашого народу. Це обумовлює необхідність досліджень та нових осмислень щодо місця, прав та ролі жінки у суспільстві в історії, що допоможе вирішити питання гендерного балансу в Україні. 

Дана стаття є спробою узагальнення основних поглядів на становище української шляхтянки того часу, переосмислення вже існуючих думок та аналіз історично-правових джерел (статутів, тестаментів та ін.) та їх виконання на практиці, зокрема, на волинських землях; порівняння соціальних статусів жінки (заміжня жінка та вдова). 

Про широкі права та свободу жінки в Україні писав відомий історик О.Левицький: «Литовский статут весьма мало ограничивал гражданскую правоспособность женщины…, даже девушки, оставаясь еще в родительском доме, по достижению гражданского совершеннолетия, уже пользовались широкой правоспособностью» [3, c.162]. Статті Литовських Статутів забороняли віддавати дівчат заміж силоміць та забезпечували їх матеріальне становище, що і було підставою свободи та незалежності жінки, на думку О.Левицького. Не зовсім згодна з сформульованою концепцією О.Левицького  відомий історик І.Ворончук: «Законодавча «свобода» волевиявлення дівчини при взятті шлюбу цим же законом була обставлена стількома заборонами і перешкодами, що практично реалізувати це волевиявлення без втрат і шкоди для самої ж дівчини було неможливим». В той же час, історик І.Валіконіте стверджує, що права незаміжньої жінки були такими ж, як і в неодруженого чоловіка.

За правом про спадок, дівчина успадковувала весь маєток матері, або його частину, що порівно ділилася з братами. Батьківська ж частина маєтку ділилася по-іншому – сестра могла отримати грошима лише чверть від нього [4 розділ Литовського статуту 1529 р.]. 

При виданні дівчини заміж батьки давали за неї посаг, який складався з грошової суми – «головизни» та «виправи» – рухомого майна у вигляді коштовностей, одягу, білизни, худоби, посуду, «челяді невольної» тощо. Величина посагу у відповідності з правовими приписами визначалася батьком.

Окрім батьківського спадку існував ще материнський спадок,  так звана «материзна», що складалась з маєтків, успадкованих нею в свою чергу від її батьків (здебільшого це була нерухомість) До складу материзни могло також входити й віно матері. Мати могла сама обирати спадкоємців «віна», і не конче з-поміж дітей.

Литовським статутом були також закріплені випадки, коли дівчину можна було лишити права на посаг та права на успадкування «материзни». Зокрема, 10 артикул ІV розділу Литовського статуту 1529 р. та аналогічного змісту 7 артикул V розділу Литовського статуту 1566 р. суворо попереджали, що у випадку порушення батьківської волі дівчина позбавляється права на спадок. Ще суворішими були 11 артикул ІV розділу Другого Литовського статуту та 8 артикул V розділу Третього Литовського статуту, які встановлювали залежність дівчат-сиріт у питаннях шлюбу від найближчих родичів. 

Сімейно-шлюбні відносини в українській родині середини XVI – середини XVIІ століття регламентувалися в першу чергу трьома Литовськими статутами, Магдебурзьким правом у містах та народним звичаєвим правом. При цьому бралися тільки ті статті статутів і права, що не суперечили звичаєвим нормам. Тобто шлюбно-сімейне і спадкове право являло собою сукупність юридичних норм, народних традицій та звичаїв, а також церковних норм.

Важливе значення для заміжжя мав посаг, що знайшло відображення навіть у назві п’ятого розділу, норми якого в основному і регулюють даний вид правовідносин. Посаг відігравав, перш за все, роль допомоги для нової сім’ї, і водночас виконував роль гарантії для чоловіка у випадку безпідставного розірвання шлюбу з боку дружини. У зв’язку з тим, що посаг поступав у загальну власність сім’ї, виникала необхідність у забезпеченні повернення його дружині у випадку розірвання шлюбу.

Згідно артикулу 2, п'ятого розділу II Литовського Статуту, як уже зазначалося, подвоєна сума посагу мала бути записана на третині нерухомості чоловіка. Що ж маємо на практиці?

У частих випадках запис робиться на половині маєтності чоловіка [7]. Усвідомлюючи певне порушення правової норми, чоловік в такому разі, на своє виправдання, посилався на вільне право шляхтича у відповідності з Берестейською поправою II Литовського Статуту розпоряджатися своєю нерухомістю незалежно від способу її набуття.

За словами Н.Старченко, часто траплялися випадки, коли в руках заміжньої жінки зосереджувалася земля, що за своїми розмірами значно перевищувала третину, а то й половину власності їхніх чоловіків, внаслідок запису чоловіками своїм дружинам маєтності в якості застави під суму боргу. Виходячи з регулярності таких операцій, здійснюваних в момент шлюбних церемоній, що у більшості випадків йшлося про спроби збалансувати майнові частки подружжя. Також поширена на той час тісна пов'язаність родів внаслідок шлюбних зв'язків позитивно впливали на становище жінки в шлюбі, за плечима якої стояла родина, що стежила за дотриманням шлюбних умов, і в руках якої зберігалися документи, що їх засвідчували, тобто становище шляхтянки було досить захищеним у можливих подружніх колізіях.

Велике значення у шлюбно-сімейному праві Великого князівства Литовського відігравало віно. Віно гарантувало жінці майнову і особисту самостійність, зберігало майно, яке отримували у спадок діти і рідня жінки. Варто помітити, що, як пише М.Богуцька, позиція жінки у родині залежала значною мірою від посагу, який вносила жінка до будинку чоловіка, знатності і впливовості родини, з якої походила. Такої ж думки тримається й О.Левицький. Проте за словами І.Ворончук, внутрішньосімейні стосунки залишалися патріархальними та доволі суворими, особливо серед середньої та менш багатої і впливової шляхти.

До речі, питання щодо майнових прав подружжя викликає суперечливі відповіді. Так, М.Ф.Владимирський-Буданов вважав, що при литовсько-руському праві панувала спільність майнових прав подружжя. А от О.Левицький тримався іншої думки, думки про роздільне володіння подружжям своїм майном. Посилаючись на тестаменти, дарчі та «доживотні» записи, О.Левицький вважає також, що між подружжям існували досить таки гарні стосунки. До аналогічного висновку схиляється й Н.Старченко, яка вважає, що ще за життя чоловіків жінки зосереджували у своїх руках половину або навіть і більше нерухомості чоловіка, якою вона могла б володіти в час подружнього життя, або яка переходила до її рук у випадку смерті чоловіка [2, c.175].

Особливе становище в суспільстві займала вдова. Автор, проаналізувавши добірки тестаментів, приходить до висновків щодо концентрації в руках вдови переважної більшості, а у половині випадків і всієї маєтності покійного чоловіка, незалежно від наявності в родині дітей. Також траплялись випадки і тестаментного запису дружині нерухомості «на вічність», що суперечило  правовій і звичаєвій настанові – записувати маєтки під певну суму грошей з можливістю їхнього подальшого викупу спадкоємцями. 

На думку Н.Старченко, вдова була певним капіталом для шляхетської молоді, яка не хотіла чекати батьківського спадку, та ще цілого ряду осіб, що прагнули покращити своє матеріальне становище за рахунок жінки-вдови. Тому зростала у шлюбі роль жінки, розширювалася межа свободи й ініціативи у виборі партнера та її процесуальна дієздатність.

Віновий запис, порядок якого регулював п'ятий розділ II Литовського Статуту «О оправі посагу», забезпечував збереження майна дружини не тільки за життя чоловіка, а й по його смерті, гарантуючи вдові можливість володіння третиною маєтності небіжчика або ж отримання назад від родичів чоловіка чи дітей суми посагу.

Також ІІ Литовський Статут захищав жінку-вдову від розтрати її маєтків опікунами. Цим же розділом, 10 артикулом захищені й діти від свавільних дій опікунів.  Як не дивно, діти були також захищені й від марних «розтрат» вдови-опікунки. Проте практика показує іншу сторону тогочасного життя. Прикладом такої практики є лист В. Осекровського, який віддає під заставу пану Дубровському маєток дочок І. Осекровського [7, c. 41].

Проаналізувавши правові приписи Литовських Статутів, тестаментні записи чоловіків, автор схиляється до висновку про досить високий статус жінки-вдови у шляхетському соціумі,  про порівняно широкі майнові та особисті права. Вдова у більшості випадків зосереджувала після смерті чоловіка усі маєтки, що були залишені їй у спадок на довічне держання, тому мала вагомий вплив на території, якими вона володіла.

Отже, у XVI столітті сімейне право являло собою сукупність юридичних норм, церковних правил, народних звичаїв та традицій, якими регулювались особисті та майнові відносини, які виникали зі шлюбу, споріднення, опіки тощо. Розглядаючи жінку, як окремого суб’єкта цих правовідносин, виокремлюються три різні суспільні стани жінки: дівоцтво, заміжжя та вдівство. Можна вважати, що дівчина у контексті спадкового та сімейного права мала достатньо широкі права, але вони були істотно обмежені та ускладнені. Так, права на спадок між синами та доньками не були рівними, що, на думку автора, пояснюється тим, що на чоловіках у майбутньому залежав статок та добробут родини, вони несли земську повинність, а не обмеженням жінок у їх правах.

За нормами звичаєвого права шлюб розглядався як громадянська угода, що її, як і кожну угоду, можна було укладати і розривати. Вже другій половині XVI ст. шлюби укладалися і розривалися без участі церковних і світських властей на рівні звичаєвого права.

У Статутах немає визначення поняття «право власності», але з аналізу його норм можна угледіти, що законодавець розуміє під ним право користування, володіння і розпорядження майном.

Щодо відмінностей у статусах самої жінки, то заміжня жінка та жінка-вдова дещо відрізняються своїм положенням та матеріальними статками.

На думку автора, вдова була більш самостійною та незалежною на відміну від заміжньої жінки, але була менш захищеною та у випадку відсутності опікунів – піклувалася сама за себе. Щодо майнового забезпечення, то заміжня жінка могла не мати жодних маєтностей у своєму розпорядженні. Вдова ж майже у будь-якому випадку залишалася зі своє власністю у розмірі хоча б третини від володінь чоловіка.

Жінка-шляхтянка мала досить вагомий вплив на суспільні події завдяки своїм статкам та володінням, серед яких вирізнялись навіть магнатські землеволодіння. Жінки не рідко навіть боролися за землі зі зброєю в руках, відстоюючи свої права чи намагаючись захопити нові земельні угіддя. Деякі шляхтянки осмілювались навіть суперечити самому королю чи не менш впливовим своїм зятям.

Також серед шляхетської жіночої верхівки була поширена меценатська та освітня діяльність, яка була не менш вагомою за чоловічу. Шляхтянки відбудовували монастирі та церкви чи були їх фундаторками, при них засновували школи. Така діяльність, звичайно, була можливою б тільки за достатнього матеріального статку, який у свою чергу не мав би місце у представниць жіночого полу за відсутності справедливих правових урегулювань становища шляхтянки.

Отже, на думку автора, жінка мала досить рівноправне положення з чоловіком, хоч і були де в чому відмінності у їх становищі та правах. Проте, не дивлячись на це, автор все ж таки вважає, що провідна роль як у родині, так і в суспільстві належала чоловікові. Здебільшого патріархальний устрій не заважав шляхтянці активно залучатися до суспільного життя та мати вплив на локальні події, проте не на загальнодержавні.

Література

  1. Волинські грамоти XVI ст.: Наукове видання. / Упоряд.
    В. Задорожний, А.Матвієнко. – К.:  Вид. «Наукова думка», 1994. – 249 с.   
  2. Ворончук І.О. Населення Волині в XVI – першій половині XVIІ ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія /
    І.О. Ворончук – К.: - 712 с.: іл.
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.6. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur603.htm
  4. Зборовська Н. Український культурний канон: феміністична інтерпретація. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n13texts/zborovs.htm
  5. Старченко Н.П. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.) // Київська старовина. – 2000. – № 6, 2001.
  6. Лабур О. Деякі прояви войовничості українських шляхтянок щодо маєткових справ (XVI-XVII ст.) // Лабур О.В. Роль шляхетних жінок у релігійному житті України (к. XVI –XVII ст.) // Сторінки історії.  – Т. 17. – Київ. – 1996. – № 8. – С. 90-91
  7. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова,
    П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002. – 464 с., 2 арк. кольор. іл. Давньоруськ., укр. та лат. мовами.
  8. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – Том ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова,
    П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 560 с., 2 арк. кольор. іл. Давньоруськ. та укр.  мовами.
  9. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2-х кн.. – Кн. 1 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2004. – 672 с. Давньоруськ., укр. та лат. мовами.

 

docx
Додано
21 жовтня
Переглядів
42
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку