Стаття "БУРЛЕСКНО-РЕАЛІСТИЧНІ ТВОРИ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

Людмила Миколаївна Ващенко,

Красноградський  заклад  загальної

середньої освіти   І-ІІІ ступенів №1   ім. О. І. Копиленка Красноградської  районної ради Харківської області

 

РЕАЛІСТИЧНА ПРОЗА  ГРИГОРІЯ

КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА

 

У статті міститься огляд бурлескно-реалістичних творів фундатора нової української прози і видатного драматурга Григорія Квітки-Основ’яненка.     Автор відтворив життя простого  українського народу,  заговорив його рідною мовою, по­казав звичаї і обряди селянина-трудівника.

Матеріали статті можуть бути використані вчителями української мови і літератури, учнями, студентами.

 

Українські  прозові твори Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) поділяються на дві групи: бурлескно-реалістичні оповідання («Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач»), повість («Конотопська відьма»), новела («Мало­російська биль») і сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов» тощо).

Талановитий письменник-гуморист Г. Квітка-Основ’яненко створив ряд високохудожніх сатирико-гумористичних творів, висміявши в них окремі суспільні вади та негативні людські риси і цим зробив значний крок на шляху до формування і розвитку критичного реалізму в українській літературі.

Сатира Квітки-Основ’яненка пов’язана з розвитком сатири Гоголя, з традиціями славнозвісної «Енеїди» Котляревського, творчістю Григорія  Сковороди. Він продовжував бурлескно-реалістичні тенденції передової європейської  літератури XVIII – початку ХІХ ст.

Г. Квітка-Основ’яненко є зачинателем бурлескно-реалістичного напрямку в українській прозі. Використовуючи бурлеск­ні прийоми, народний гумор, фольклор, письменник створює реалістичні у своїй основі твори.

Сатирично-реалістичні  твори Квітки мають народну основу. У змалюванні дійсності письменник широко використовував усну народну творчість: казки, приказ­ки повір’я, перекази та прислів’я. Гумористичні твори Основ’яненка  є художнім переказом і літературною обробкою народних  анекдотів і легенд.  Повісті й оповідання  сповнені українського національного коло­риту. Автор виявив глибоке знання побуту і етнографії, створив різноманітні характери української молоді. Усією своєю творчістю  Квітка захищав право на існу­вання української мови і літератури.

Для характеристики образів у творах письменник  використовував стильові прийоми фольклору і на­родного гумору. У свій час І. Франко писав: «Елемент гумористично-сатиричний дуже багатий у нашого наро­ду; його гострий дотеп, його сльозами поблискуючий сміх послужив за основу безсмертним творам Миколи Гоголя, сплодив знамениті Квітчині повісті «Салдацький патрет», «Конотопську відьму»». [1, с. 10]

Твір «Салдацький патрет» (1833)  написано на захист нових естетичних прин­ципів – наближення літератури до життя. Твір мав неабиякий успіх у читача. Квітка-Основ’яненко першим в українській літерату­рі виступив у жанрі гумористичного оповідання. Крім того, «Салдацький патрет» за своїм задумом є захистом на  закидання про нездатність писати українською мовою серйозні твори. Мова твору Квітки-Основ’яненка колоритна, образна, багата на народні приказки та прислів’я. В основі мови творів  ле­жать говори Слобідської України, дуже близькі лексикою і син­таксичною будовою до київсько-полтавського діалекту. [5, с. 45] Оповідання «Салдацький патрет» – справжній зра­зок української гумористики – спрямоване про­ти недоброзичливої  критики тво­рів української  літератури  з простонародного життя, є своєрід­ним літературним  маніфестом письменника. В оповіданні майстерно створена динамічна, мальовнича й багатоголоса картина ярмаркового дійства, що відбиває чимало характерних сторін тогочасного  життя й побуту українського народу. Автор віддає данину традиції бурлеску і вводить деякі зразки низької лексики. Вживається низка емоційно забарвлених фразеологізмів. Твір має виховний характер: висміюється забарливість і непрактичність українського селянина.

«Мертвецький Великдень» (1833) – одне з найкращих гумористичних оповідань талановитого письменника. В основу оповідання  Квітка поклав фольклорно-фантастичні та побутові мотиви. Про пригоди, що сталися з героєм твору Нечипором, автор на­прикінці твору говорить: «Так казала мені стара Куцайка, розказуючи свою повість, та й божилася, що сьому, каже, іменно правда була. А мені, каже, розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи, дяди­ни старої Потапихи, що була опісля за Денисом Будем. Так тут, каже, нігде дітись: правда, та й правда, що було прийшов Нечипір на мертвецький Великдень». [4, с. 115] Письменник своєрідно трактує народне повір’я про мерців. Устами односельчан доводить, що Нечипір «сп’яну химери погнав!». [4, с.115] П’яниці Нечипорові мариться, що він перед великим постом вночі потрапив на той світ до мерців, які замість говіння справляли Великдень. Прокинувшись, він роз­повідає про це, наче про дійсність.

Образ Нечипора наділений негативними  рисами ха­рактеру. Це нероба і п’яниця, що прогайнував усе своє господарство, яке дісталось йому після смерті батьків його дружини, в яких у минулому він був годованцем. Від батька Нечипір успадкував найогиднішу рису харак­теру – пияцтво. Ще парубком він крав, пиячив, бився з хлопцями, обдурював хазяїв своїх. Народною приказ­кою автор підкреслює: «недалеко відкотиться яблучко від яблуньки». [4, с. 116].

Твір «Мертвецький великдень» має соціально-викривальне спрямування. Автор засуджує марнотратів, дармоїдів, викриває зло­вживання царських чиновників та різних хабарників: «а звісно, що тільки підеш з жалобами та з позивками, то вже й треба «прийдіте поклонімося». Бо сказано: без піджоги і дрова не горять. А як десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай..., а як не дай боже! та у ту пору набіжить засідатель, та, борони боже лихого часу, з письмоводителем: так тогді вже й зовсім пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тільки тогді пустять, як вже нічого й взяти; а то, коли зостались які вишквар­ки, іще у суд запровадять, – ну! там уже і амінь!». [4, с. 117]

У творі виразно звучать мотиви ненависті народу до всякого гніту і поневолювачів. Безправне становище зне­доленого селянства знаходить своє відображення в сло­вах мерців, яким можуть позаздрити живі люди. На запитання Нечипора: «Хто над вами тут є отаман, чи який старший? – Нема нікого старшого, ми тут усі рівні, минулось панство! – загули мерці».  [4, с.  117] Словами покійника засуджується лиха панщина: «лежи скільки хоч, панщи­ни не загадують, за подушне не тягнуть, отамана катьма». [4, с.117] Робиться прикрий закид неситому духовен­ству, яке пожирає все, що зносять люди на проводи, а «нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками», [4, с. 117] – говорить мрець. Ще яскравіше характеризують попівську зажерливість слова самого отця Микити: «Ану, чоловіче, з того світу! – говорить він Нечипореві, – виймай свій гостинець, та гляди, щоб ти поділив його на часті, щоб кожному, скільки тут нас є, щоб усякому достало: мені, попові, звісно, учетверо про­ти простого, дякові удвоє, паламареві у півтори проти простого, а затим і старому, і малому, усім поровну»

Письменник досить  вдало використовує народні приказки: «Часом з квасом, порою з водою», «Рада б мама за пана, так пан не бере», «Катюзі по заслузі», «Шукай вітра в полі».

Твір має і повчальний характер. Автор показує пия­цтво, як велике зло, що приводить до зубожіння і мораль­ного занепаду людей: «Оттак-то! от до чого ся горілочка доводить, що йому такеє привиденіє було... Цур же їй, тій горілці... Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п’янство!», застерігає автор.

Назва оповідання «Пархімове снідання» (1833) походить з народної приказки «Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте». Багатий, але дурний Пархім Перевертень був цілком залежний від своєї зрадливої дружини. Вона все прибрала до своїх рук, тримала чоловіка впрого­лодь. Вдаючи з себе хворого, Пархім вимагає від дру­жини ласощів. За три шаги, що дала дружина, він за­мість ласощів купив хріну і, з’ївши,  зрештою сказав: «Бачили чортові очі, що купували, їжте ж». Оповідання закінчується словами: «От з такого-то Пархімового сні­дання пішла меж людей і приговорка». [4, с. 388].

Автор розширює рамки сюжету прислів’я, зображує побут селянської родини, висміює розумово обмеженого Пархіма і його хитру, вередливу дружину, яка ні в чому собі не відмовляла, ласувала добрими пожитками, розгу­лювала з паничами.

В оповіданні «Малоросійська биль» («Купований ро­зум») (1842) використано мотиви анекдотів про неуків-школярів. Автор створив образ нерозумного Харка, який, на­вчаючись у дяків і закордоном, повернувся додому не­уком. Вся премудрість Харка висловлена в запитанні до тих, хто прийшов послухати його: «А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тогді горобці водитися?». [11, с. 125]  Об’єктивно ідейне вістря твору спрямоване проти тогочасної школи, що морально і духовно спотво­рювала учнів, робила з них перевертнів, вбивала кращі риси людяності. Разом з тим, вістря сатири спрямоване і проти тих, хто цурається рідної мови, культури, сліпо схиляється перед іноземщиною.

Гумористичне оповідання «От тобі і скарб» (1833) побудо­ване на народно фантастичних переказах про існування скарбів. Критику Квітка спрямовує проти ледарів, які хочуть розбагатіти, не працюючи.

У пошуках скарбів  Хома Масляк потрапляє в пекло до чорта Юдуна, який обіцяє йому знайти скарб. Зрештою, шукач скарбів, не здійснивши своїх намірів, вмирає.

В оповіданні є ряд життєвих фактів. Зокрема, опис побуту головного чорта Юдуна. Зіставлення Юдуна з «ваше високоблагородіє» носить тенденційний викри­вальний характер: «Адже звісно, хто Юда, а то ще стар­ший його, Юдун. Се так примером будучи сказать: кого величають «ваше благородіє», а того вже «ваше високо­благородіє»; то Юда, а то Юдун». [11, с. 375] Автор порів­нює також недобру поведінку чортенят з паненятами: «хоч на них було і платтячко дівоче та тільки на­скрізь і світиться: і руки голі і шиї голі, точнісінько, як на панях, що у городі берлинами роз’їжджають... та учить паненят, що таки у нашому селі». [11, с. 376] У показі чорта Юдуна, його аристократичного домашнього побуту використовується прийом алегоричного зображення тогочасного панства.

Найкращим гумористично-сатиричним твором Квітки-Основ’яненка є повість «Конотопська відьма» (1833), в якій майстерно переплітаються реалістичні картини з фантастикою. По­клавши в основу сюжету твору народну творчість, письменник правдиво показав суспільні взаємини, сати­рично висміяв життя і побут українського панства і ко­зацької старшини, створив типовий образ сотника Забрьохи, наділивши його характерними рисами, властивими ко­зацькій старшині кінця XVIII ст.

Щоб показати інтелектуальне убозтво своїх героїв, письменник вміло типізує мову своїх персонажів, вдало змальовує гіперболічні портрети. Вдаючись до карикатурного зображення пер­сонажів, Квітка виявляє своє негативне ставлення до панівних верств суспільства, вміло використовує народні казки і повір’я про відьом.

Конотопський сотник Микита Уласович Забрьоха сватався до заможної й красивої Олени хорунжівни і одержав «гарбуза», бо вона мала вийти за судденка Халявського. Писар Прокіп Ригорович Пістряк намага­ється помститись Забрьосі за образу, зняти його з посади і стати сотником. Він радить не виконувати наказу пол­ковника вести сотню до Чернігова, а заходитись топити відьом, які вкрали дощ, через що сталася посуха. Жінок, які чимось не вгодили Пістрякові, кидали в ставок, кіль­кох утопили. Одна лише Явдоха Зубиха не тонула у воді, тому її вважали за відьму і жорстоко відшма­гали.

Скривджена відьма Явдоха своїм чаклуванням зробила так, що Забрьоха одружився з старою, некрасивою дівкою Солохою, Пістряк – з наймичкою сотника Пазькою, а Халявський – з хорунжівною Оленою Йосипівною.

Головні герої повісті  – сотник Забрьоха та писар Піс­тряк. Їх ріднить зневага до простого народу, самодур­ство, пияцтво, зажерливість.

Центральний образ повісті – сотник Микита Забрьоха. Сотенство він успадкував, а не заслужив. «Таки хто скі­льки не зазна, то сотенною старшиною все були Забрьохи; а діди і прадіди Микитові усе були у славному сотен­ному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина так сотенство і переходило». [4, с. 198]

Для змалювання ряду картин і персонажів повісті автор часто звертається до сатиричного прийому – гро­теску. Ось як Квітка змальовує портрет сотника Забрьохи,  який після сну «схопивсь, випозіхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разів тричі кріпкої роменської кабаки... сів на лавці: голова йому нечесана, чуб не під­голений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана...». [4, с. 203]

Недолугий Забрьоха мав необмежену владу не тільки над конотопською сотнею, а й над населенням. Він був грубий, нетактовний і зовсім неписьменний. «Ти зна­єш, – говорив він писарю, –  що я нічого письменного не розкую, хоч у школі вчився, і «вірую» почав було вчити, та на «же за ни», як затявсь, та й покинув письмо».

Письменник висміює не тільки тупого і ні до чого не здатного сотника, а й робить їдкий закид дяківській на­уці, яку важко було збагнути. Та й рахувати Забрьоха не міг більше як до тридцяти. Він зовсім безпорадний, коли йому запропонував писар порахувати сотню.   «Лічи сам і роби як знаєш, – відповів він, – ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати». [4, с. 213] Не читаючи, він підпіисав рапорт не там, де слід. У відповідь йому полковник напи­сав: «конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень!».  [4, с. 213]

Усіма справами керував Пістряк, якому сотник без­апеляційно підкорявся. Без писаря Забрьоха не міг дати жодної ради своїй сотні. Залишившись один, він бруталь­но лаяв козаків і кричав: «Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказив­ся?». [5, 175]  Здогадавшись, з якої причини Пістряк не міг дорахуватись одного козака на закарбованій тичці, сотник накликав на себе біду. Сліпо сприймає Забрьоха підступну пораду писаря не виконувати наказу полковника про військовий по­хід, а топити відьом, за що і був звільнений з сотенства.

Такий же обмежений і безпорадний Забрьоха і в осо­бистому житті. Він не може до ладу розповісти Олені Йосипівні про те, що хоче одружитись з нею. Автор їдко висміює недотепу Микиту Уласовича, який перед Оленою «мнявкав-мнявкав, та й неначе про воли, а кінча про голуби, дума об барді, а скаже об тернівці, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивля­чись на таку кралю». [4, с.157]

Письменник викриває систему хабарництва, властиву тодішньому ладові. Про хабарі сотник говорить, як про звичайне явище. «Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлібом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби б тільки пози­вались...». [4, с. 188] Цей дурисвіт з-за власних інтересів міг піти на будь-який злочин. Він обіцяв відьмі на все піти, якщо вона допоможе йому одружитись з хорунжівною. «Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирьох кінців і запалю; чи звелиш усю конотопську дітвору – що ви, відьми, не любите – так за один день усіх до єдиного і потрощу...». [4, с. 188]

Сотник Забрьоха – розумово відстала людина, дар­моїд, чванько. Інтереси його досить обмежені. Він тільки й думає, щоб добре випити, смачно поїсти та вволю по­спати. Забрьоха не тільки козацький начальник, він та­кож експлуататор, примушує козаків на себе працювати. Грубо й з погордою ставиться він до козаків і до насе­лення, боячись, щоб вони не запанібратались з ним. Автор робить різкий закид бундючній козацькій стар­шині: «А се вже звісно, і всюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший, і знай дметься, мов шкураток на вогні». [4, с. 155]

Мова сотника груба, лайлива. Запрошуючи свого приятеля Пістряка, він говорить: «Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці?». [4, с. 158] Ще брутальніша його мова з під­леглими та населенням.

В образі Пістряка втілені найогидніші риси козаць­кої старшини. Основні риси його характеру –  шахрай­ство, паразитизм, користолюбство.

Письменник сатирично висміює цього пройдисвіта, який у своїх діях значно хитріший і підступніший, ніж сотник. Своє привілейоване становище Пістряк використовує в особистих інтересах, верховодить у сотні й Ко­нотопі.  Пістряк – п’яниця. Він спився до такої міри, що аж руки трясуться. Хизуючись своєю вченістю, він зовсім безпорадний в елементарних справах. Несучи «рапорт» –  хворостину, на якій зробив сто карбів (це оз­начало, що в сотні сто козаків), писар ніяк не міг пройти з цією тичкою в сотникову світлицю і пропонує «або сті­ну протяти, або стелю підняти». [4, с. 138]  Щоб внести в хату хворостину,  писар переламав  її і тоді ніяк не міг дорахуватись одного козака. «Се ти як переломав хво­ростину, так вона якраз на козакові хруснула. От ти,  дер­жачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь». [4, с. 138]  Козацтво висміяло свого писаря, який відтоді вирішив помститись сотникові за зневажання його і різними хитрощами домагався скинути Забрьоху з сотенства і самому стати на його місце.

Писар чинить різні свавілля: глумиться над селяна­ми, вимагаючи від них хабарів, зловживає своїм стано­вищем, веде розпутне життя. Жінок, які відвернулися від нього або не давали хабарів, Пістряк вважає за відьом. Так було втоплено кілька ні в чому неповинних жінок. Але коли просив Левурда, щоб і його жінку сполоскати, бо до неї чорт в гості приходить, такий «словнісінько як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика, і одежа, і усе таке» [4, с. 158]  – писар роз­порядився киями покарати «грішника» Салимона Левурду.

Мова писаря плутана, невиразна, це суміш церковно­слов’янських і канцелярських слів, яких ніхто не розу­міє. Пістряк довго вчився, але нічого не навчився: «два­надцять год учився у дяка в школі: у год вчистив гра­матику, два годи вчив часловець, півчварта  года сидів над псалтирем і з молитвами зовсім вивчив, та півп’ята года вчився писати, а цілісінький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, єрмолойні догматики, Сковородині херувимські, туди ж за дяком і піддячим окселентує». [4,  с. 176]

Образ Пістряка досить колоритний, художньо прав­дивий. Це одна з найбільших народних п’явок.

У повісті не створено жодного позитивного характе­ру. У негативному плані зображено Халявського, що став сотником після Забрьохи. Прокравшись, він незаба­ром був скинутий з сотенства. Його дружина Олена теж показана в негативному плані. Вона хоч і дбайлива, пра­цьовита, але карається за зраду своєму чоловікові. Брат її хорунженко – непоправний п’яниця, ледар, що живе коштом своєї сестри і сп’яна марить піти в ченці. Побіжно згадується у творі генеральний суддя, який підписує папери, не читаючи їх. Він підписав «... таку бумагу, щоб суддеві у ченці постриг­тись, а його жінку віддати заміж за пана обозного». [4,  с. 176]

Використовуючи народне повір’я про відьом, Квітка створює образ відьми Явдохи Зубихи, яка мстить своїм кривдникам. Вдаючись до чаклунства, вона зробила так, що Забрьоха з Конотопу під хмарами «полетів, мов воро­на» на безверхий хутір свататись до хорунжівни.

Гротескно зображено образ відьми Домахи: «Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане; суха та цибата; на голові волосся, як на кужелі вовна; а коли роззявить рот, так і лопата улізе, нісочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так од­ним у Київ, а другим у Білагород, та й ті мов сметаною заліплені; а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана». [4, с. 148] У подібному плані змальовано портрет сотника, писаря та інших персонажів.

Автор не зображує представників  народних мас, лише в загальних рисах говорить про кривди, які доводиться їм пережи­вати від експлуататорів.

У четвертому розділі Квітка майстерно намалював картину безлюдного міста, коли всі, кинувши напризволяще хворих, маленьких діток, домашніх тварин пішли до ставка на видовище: «А крик, а гомін від того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повідь греблю прорве: усі, усі разом говорять, і ні­хто нікого не слуха». [4, с. 147] Найвищого напруження автор досягає у картині «топлення відьом».

У повісті «Конотопська відьма» Квітка дає стислу характеристику кожної «відьми». Переважна більшість з них  – це ворожки, які уміли лікувати всякі хвороби, чаклуни, що відвертали хмари,  жінки, які зраджували своїх чоловіків. Всі ці «відьми» чимось не догодили Пістряку і, потрапивши в немилість, стали жертвами негідної поведінки сотника та його писаря.

У закінченні Квітка повчально говорить про кари, які понесли герої твору за свої провини.

Мова оповідача стилізована під казкову, розмовну. «Алеї тривайте лишень, я вам усе розкажу: і відкіля він так пізно приїхав, і зачим не дали йому добре й виспа­тись. Ось кете лишень кабаки, в кого міцніша, та й слу­хайте» [4,  с. 156]. Мова всіх персонажів груба, нетактов­на. Автор іноді користується діалектизмами «вильме», «приньметься», «обібрать». Зустрічаються елементи бур­лескної лексики, як наприклад «чкурнув», «беркиць» тощо. Доречно письменник звертається до народних при­казок і прислів’їв: «Чує кішка, де сало лежить», «Не до поросят, коли свиню смалять», «Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!» Вдало застосовуються порівняння: «Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо», «затрусивсь, наче циган на морозі». Письменник реалістично описує весільні обряди та побут козацької старшини.

Проте Квітка не прагне викликати обурення в читача проти панського свавілля, не виявляє свого співчуття безправним жінкам, яких топлять як відьом. Ось чому Зубиха, незважаючи на те, що її катують, розказує ри­мовану жартівливу казочку: «Був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині ла­точка; чи хороша моя казочка? [4, с. 176] Суть комізму повісті полягає в протиставленні бездарності тогочасного адміністративного апарату необмеженій владі, яку він мав у суспільстві.

Повість «Конотопська відьма» написана у гротескно­му стилі. Вона проклала стежку романтично-фантастич­ній традиції в українській прозі, одним із перших пред­ставників якої був Олекса  Стороженко.

Спираючись на бурлескні традиції І. Котляревського, народної пісенності й гумору, інтермедії XVIII ст.   Квітка-0снов’яненко  написав українською мовою багату на жанрові сцени сатирично-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), де вперше в українській  літературі вивів образ крі­пака-робітника. У цій пе­ршій українській комедії поєднуються жанрові риси комедії, ко­мічної опери, водевілю. Квітка-Основ’яненко виявляє майстерне во­лодіння комізмом слова, образу, ситуації, уміло користується народ­ними засобами висміювання, спрямовуючи їх на дискредитацію пер­сонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.

Цей  твір входив  до репертуару таких видат­них акторів, як М. Щепкін, М. Кропивницький.

У соціально-побутовій  комедії «Сватання на Гончарівці» розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одру­женню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Уперше в українській літературі спе­ціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, на­магається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід,  він показує,  яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом,  про Олексієвих «добрих» панів говорить дочці: «Хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна,  щоб тобі з волі та у неволю». Її жа­хає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину». І вона намагає­ться видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в комічних операх традицією, «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.

Одним з найвищих досягнень Квітки-Основ’я­ненка в драматургії є двомовна соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1829). Квітка-Основ’яненко,  майстерно користуючись творчими принци­пами комедії, інтриги і характерів, показує, як спритний, кмітливий і винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду денщик перехитрує  обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У фабульному мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється демократична ідея. Образ Шельменка створювався з орієнтацією на українські народні анекдоти й перекази про селянина чи слугу, які своєю кмітливістю, а то й лукавством перемагають тупих панів. По­значилися на ньому й риси лукавого слуги з комедій Мольєра («Ви­тівки Скапена» та ін.) і Гольдоні («Слуга двох панів»). Дотепно висміюються й викриваються в комедії обмеженість, самовдоволене не­вігластво, паразитизм, гнобительські звички, пошлість існування пан­ства, (Шпак, його дружина, Лопуцьковський).

Приваблює комедія іскристим гумором, яскравими побутовими сце­нами, поетизацією взаємин закоханих, поезією обрядовості.

Отже, творчість Г. Квітки-Основ’яненка була важливим кро­ком на шляху становлення й розвитку нової української літерату­ри. Його повісті стали першими зразками художньої прози в новій українській літературі. Письменник підготував ґрунт, на якому згодом з’являться прозові твори Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Тараса Шевченка, Ганни  Барвінок, Юрія  Федьковича, Архипа Тесленката інших митців.

Розпочавши епоху прози в новій українській літературі, Квітка дав могутній поштовх для її розвитку, продемонстрував своєю творчістю можливості української мови як мови літературної. Квітка-Основ’яненко правдиво показав життя народу, довівши своїми творами, що українською мовою можна писати про серйозне і  розчулити читача.

Творчість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка відбиває багато визначальних рис історичної своєрідності його епохи, життя всіх прошарків того­часного українського суспільства на рівні губернії. На багатьох сторінках його творів пан­щина, кріпаччина характеризується як найважче становище людини; щоправда, робиться це найчастіше ніби мимохідь. З окремих різких штрихів вимальовується картина нелюдського становища кріпаків.

У комедіях 20–30-х років Квітка-Основ’яненко проводить ідею про викорінення дворянсько-чиновницьких зловживань у губернії шляхом обрання чи призначення на адміністративні посади в повітах людей з офіцерства, діяльних і справді благородних у своїх помислах та вчинках. У письменника ще зберігалося уявлення про офіцерство з тих часів, коли значну частину цієї суспільної верстви складали найпередовіші люди доби 1812—1825 рр. Однак після масових репресій царизму щодо учасників декабристського руху склад офіцерства, його загальне духовне обличчя, настрої змінилися.

Григорій Квітка-Основ’яненко майстерно володіє засобами комічного, прийомами гумору й сатири в художніх творах. Комічне у Квітки постійно збільшує функцію боріння зі злом. Переборення традицій народної сміхової культури досягається шляхом бурлеску. Квітка послідовно підпорядковує залучені з народної сміхової культури засоби цілям пропаганди своєї просвітницької концепції життя. Намагаючись впливати на селянську масу освіченим словом, він прагне знищити пияцтво, лінощі, забобонність інші вади. З народної сміхової культури автор зводить каскад повчань.

Григорій Квітка-Основ’яненко мав велике бажання відтворити життя простого  українського народу,  заговорити його рідною мовою, по­казати звичаї і обряди селянина-трудівника. Він виступав на захист мови багатомільйонного українського народу, говорив про її красу і силу, доводячи, що укра­їнська мова нічим не поступається перед мовами інших народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. Семінарій / О. І. Гончар. –   К. , 1978. С. –  222.

2. Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість / О. І. Гончар. –  К. , 1969. С. –  159.

3. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. Бібліографічний покажчик / Г.Ф. Квітка-Основ`яненко. –  Харків, 1978.

4. Григорій Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори / Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. –К. : Дніпро, 1987. - С. 541.

5.Вербицька Є. Г. Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. – Харків, 1968. – С.45-50.

6. Жулинський М. Квітка-Основ’яненко // Слово і доля /М. Жулинський. –   К., 2002.

7. Дмитренко Т. Функції комічного у творчості  Г. Ф. Квітка-Основ’яненко // Рад. літературознавство/Т. Дмитрієнко. –   1986,  № 10.

8. Дорошкевич О. К. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко //О. К. Дорошкевич. Реалізм і народність української літератури XIX ст. К. , 1986. С. –  250

9. Єфремов С. Квітка : Історія українського письменства / С. Єфремов. –   К., 1995.

10. Жулинський. М. Григорій Квітка-Основ’яненко / М. Жулинський // Дивослово. –   2004. –   №10.–   С. 39 –  43.

11. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у семи томах, т. 4. // Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. –   К.,  1979

12. Квітка-Основ’яненко Г. Повісті та оповідання. Драматичні твори //

Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. –   К. , 1982.

13. Чалий Д. В. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко // Д. В. Чалий –   К., 1962. –  С. 158.

14. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. /Ред – кол.: І. О. Дзеверін (відп. ред.)  та ін. – К.: «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1990. – Т. 2 (Т. 1 –  1988): Д – К. – 576 с.

15. Януш Я. В. Мова української класичної драматургії. – Л.: Вища школа, 1983 –  167 с.