Стаття "Методична компетентність учителя в освітній діяльності"

Методична компетентність учителя в освітній діяльності

 

Розробка теорії методів навчання пройшла довгий шлях. Уже в 30-ті роки були різні підходи до визначення методів. М.М. Пістрак так характеризував методи: «Методом навчання у найзагальнішому розумінні слова ми називаємо спосіб передачі знань і розвитку в учнів умінь і навичок. Методи навчання – це знаряддя в руках вчителя, це спосіб його дії по відношенню до учня і способи роботи учня під керівництвом вчителя».

П.М. Шимбарьов розглядав метод навчання «як шлях, за допомогою якого вчитель організує, спрямовує і керує роботою учні щодо оволодіння ними основами наук».

У цих визначеннях підкреслювалася провідна роль учителя в навчальному процесі.

У педагогічній літературі 40-50-х рр... поняття «метод навчання» визначалось як «той засіб або той шлях, за допомогою якого вчитель, спираючись на свідомість і активність учнів, озброює їх знаннями, уміннями і навичками».

У деяких роботах при визначенні поняття «методи навчання» враховувалась не тільки діяльність вчителя, але і діяльність учнів. З цих посилок виходили М.М. Верзілін, Б.Е. Райков, Б.П. Єсипов і т.д. Ця точка зору отримала подальший розвиток і стала провідною в середині 60-х років. Було поставлено питання про множинність методів і недопущення універсалізації  того або іншого з них. Значну увагу було приділено вербальним методам.

У 60-80-ті роки розробка теорії методів навчання обумовлювала дослідження навчання як цілісного процесу, як взаємодію тих, хто навчає, і тих, хто навчається. Це знайшло віддзеркалення у визначенні методів навчання як способів організації пізнавальної діяльності учнів, яка забезпечує оволодіння знаннями, методами пізнання і практичної діяльності. «Методи навчання – це упорядкована за певним принципом спільна цілеспрямована діяльність учителя і учнів, що являє собою систему прийомів або способів і спрямована на розв’язання навчально-виховних завдань.

Найбільш поширеним стало визначення: «Методи навчання – це впорядковані способи взаємопов’язаної діяльності вчителя й учнів, які спрямовані на досягнення мети освіти».

У педагогічній літературі головним чином називаються такі методи: розповідь, пояснення, лекція, бесіда, робота з підручником, книгою; ілюстрація, демонстрація, лабораторні роботи; письмові графічні роботи; самостійне спостереження; робота на ділянці, у майстерні; вправи, розв’язання задач, практичні роботи, екскурсії, повідомлення учнів, заучування матеріалу підручника, використання засобів мистецтва, експеримент, застосування знань за нових умов, творчі усні і письмові роботи, дослідницька робота, повторення тощо.

Для свідомого застосування цих методів у процесі навчання необхідна їх класифікація. Єдиної класифікації методів навчання в сучасній дидактиці немає. Тому подамо класифікацію методів на основі різних ознак.

Одна з класифікацій – за джерелами здобуття знань, згідно з якою всі методи навчання поділяються на словесні, наочні та практичні (М.М. Верзілін, Є.Я. Голант, Є.І. Перовський).

М.М. Скаткіним і І.Я. Лернером була запропонована класифікація методів навчання за характером пізнавальної діяльності школярів: пояснювально-ілюстративний (або інформаційно-рецептивний), репродуктивний (відтворюючий), проблемного викладу, частково-пошуковий (або евристичний), дослідницький. Поділ методів на продуктивні і репродуктивні автори вважали умовним, оскільки будь-який акт діяльності без репродуктивного неможливий.

У розробці теорії методів навчання важливе місце займали   питання бінарного підходу до їх визначення і класифікації. Класифікація методів навчання на бінарній основі була розроблена М.М. Левіною, М.І. Махмутовим. Вона будувалася за принципом поділу методів на методи викладання і методи учіння, що розглядалися в сукупності.

І.В. Харламов визначає п’ять груп методів навчання:

- метод усного викладення педагогом і активізація пізнавальної діяльності учнів – розповідь, пояснення, лекція, бесід, метод ілюстрації;

- метод закріплення навчального матеріалу: бесіда, робота з підручником;

- метод самостійної роботи учнів, спрямовані на осмислення  й засвоєння нового матеріалу: робота з підручником, лабораторні роботи;

- методи навчальної роботи по використанню знань на практиці й вироблення умінь і навичок: вправи, лабораторні заняття;

- методи перевірки й оцінки знань, умінь, навичок школярів: спостереження за роботою учнів, усне опитування, контрольні роботи, програмований контроль, перевірка домашніх завдань тощо.

Методи навчання в залежності від характеру пізнавальної діяльності учнів

 Представлена класифікація методів навчання за джерелами знань у 60-ті роки зазнала серйозної критики, бо вона не відображала характеру пізнавальної діяльності учня. М.М. Скаткін і І.Я. Лернер виступили в пресі з іншим підходом до класифікації методів навчання – на основі характеру пізнавальної діяльності учнів.

 Вони виділили такі методи:

1. Пояснювальний (інформаційно-репродуктивний). Суть його в тому, що вчитель організує сприйняття, а учні сприймають ті чи інші факти, явища, фіксують їх у своїй пам’яті. Сприйняття може бути організоване шляхом подання слова, книги, наочних посібників, досвіду.
2. Репродуктивний, оснований на відтворенні знань, повторенні способів діяльності за завданням учителя.
3. Проблемне викладання. Учитель ставить проблему, сам її розв’язує, але при цьому демонструє шлях розв’язання.
4. Частково-пошуковий метод, при якому вчитель організує участь школярів у розкритті тих чи інших питань теми, що вивчається. Учень може формувати питання за матеріалом, що вивчається, добирати докази за певною тезою вчителя, висувати гіпотези, брати участь в евристичній бесіді.
5. Дослідницький метод, завдяки якому учні беруть участь у науковому пізнанні: спостерігають та вивчають факти та явища, виявляють проблему дослідження, висувають гіпотези, планують шляхи її перевірки, вивчають літературу, оцінюють результати, роблять висновки про можливість використання набутих знань.

Класифікація методів за І.Я. Лернером і М.М. Скаткіним дає можливість конкретизувати діяльність вчителя і учня в процесі навчання.

Діяльність учителя	Діяльність учня
Пояснювальний метод
Пред’явлення інформації різними способами. Організація дій учня з об’єктом вивчення.	Сприйняття знань. Усвідомлення знань. Запам’ятовування (переважно довільне).
Репродуктивний метод
Складання і пред’явлення завдань на відтворення знань і способів інтелектуальної і практичної діяльності. Керівництво і контроль за виконанням.	Актуалізація знань. Відтворення знань і способів дій за зразком, що показані вчителем, книгою, технічними засобами тощо. Довільне і мимовільне запам’ятовування (залежно від характеру завдання).
Метод проблемного викладу
Постановка проблеми і розкриття доказового шляху її вирішення.	Сприйняття знань. Усвідомлення знань і проблеми. Прогнозування наступних кроків розв’язання. Запам’ятовування (значною мірою мимовільне).
Частково-пошуковий (евристичний) метод
Постановка проблем. Складання і пред’явлення завдань на виконання учнями окремих етапів розв’язання інтелектуальних і практичних завдань. Планування кроків розв’язання. Керівництво діяльністю (корекція і створення проміжних проблемних ситуацій).	Сприйняття завдання, що складає частину загальної проблеми. Осмислення умов завдання. Актуалізація знань про шляхи вирішення схожих завдань. Самостійне вирішення частини проблеми. Самоконтроль у процесі вирішення, перевірка результатів. Перевага мимовільного запам’ятовування матеріалу. Відтворення ходу розв’язання і його самостійне обґрунтування.
Дослідницький метод
Складання і пред’явлення проблемних завдань для пошуку рішення. Контроль за ходом розв’язування завдань.	Сприйняття проблеми або самостійне бачення її, усвідомлення умов проблемного завдання. Планування етапів дослідження. Планування засобів дослідження на кожному етапі. Самоконтроль у процесі дослідження і його завершення. Переважно мимовільне запам’ятовування. Відтворення ходу дослідження, обґрунтування його результатів.

 

Класифікація методів за Ю.К. Бабанським

 Беручи до уваги розроблені класифікації, Ю.К. Бабанським виділяє три основні групи методів:

1. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності: словесні, наочні, практичні (аспект передачі та сприйняття навчальної інформації); індуктивні та дедуктивні (логічний аспект); пояснювально-репродуктивні та інформативно-пошукові (аспект характеру пізнавальної діяльності); самостійна робота та робота під керівництвом учителя (аспект керування навчання учня).
2. Методи стимулювання і мотивації: методи стимулювання і мотивації інтересу до навчання (гра, диспут, зацікавленість) і методи стимулювання і мотивації обов’язку і відповідальності (вимоги, переконання, заохочення, покарання).
3. Методи контролю і самоконтролю у навчанні: усний, письмовий, лабораторний, програмований, машинний.

Логічний аспект класифікації методів навчання

Якщо розглядати методи навчання як логічний шлях навчальної роботи, то можна назвати такі методи:

• аналітичний, який передбачає розумовий або практичний розклад цілого на частини з метою вивчення суттєвих ознак тих частин (їх аналіз);
• синтетичний, який вимагає об’єднання частин і аналіз цілого (синтез);
• індуктивний (індукція – узагальнення, що виникає в основному на базі емпіричного матеріалу, здійснюється логічний перехід від окремого знання до загального);
• дедуктивний (дедукція – логічний перехід від загального знання до окремого);
• метод аналогій (аналогія – висновок на основі уподобання поодиноких подій, явищ);
• метод отримання вивідних знань, тобто через умовивід, що дає змогу одержувати нові знання на основі раніше здобутих або певної конкретної інформації.

Вибір методів навчання

 У школі важливо, щоб учитель умів обирати методи, про що у свій час писала методист М.О. Рибникова: «Викладання є мистецтво, а не ремесло – у цьому корінь учительської справи. Випробувати десять методів і обрати свій, передивлятися десять підручників і не дотримуватися жодного неухильно – ось єдиний можливий шлях живого викладання. Весь час винаходити, вимагати, удосконалювати – соь єдиний курс учительського робочого життя».

 Які ж чинники необхідно брати до уваги під час вибору методів?

1. Можливість конкретних методів у реалізації поставленої конкретної мети і завдань уроку.

2. Відповідність методів до специфіки навчального предмета, змісту й обрання форм організації навчання.

 Покажемо схематично зв’язок змісту освіти і методів навчання за характером пізнавальної діяльності учнів. Кожному елементу змісту освіти відповідають свої методи навчання.

 

 У рамках теми уроку всі методи навчання можуть бути застосовані у різному сполученні залежно від дидактичної мети уроку і запланованого змісту освіти.

3. Особливості учнів даної конкретної групи, а також окремих учнів класу.

4. Специфіку рис особистості, широту кругозору учителя, його здібностей.

5. Матеріально-технічну базу школи.

 Таким чином, учитель повинен бути ознайомлений з багатьма методами і прийомами навчання, знати їх позитивні боки і недоліки. Застосовувати ж варто ті, які дадуть найбільший ефект у конкретній обстановці, що складається.

 До них належать усне викладання знань (лекція, пояснення, розповідь), бесіда, диспут, рольова гра, драматизація, робота з книгою. Загальним для всіх цих методів є слово (усне чи писемне) як джерело знань, хоча кожен із методів дає свої особливості.

 Усний виклад. Під викладом учителя розуміємо представлення учням навчального матеріалу за допомогою слова з метою формування у цих знань, умінь, переконань. Це – монологічна  форма навчальної роботи. Викладач повідомляє інформацію, учень сприймає її, осмислює, запам’ятовує, а потім репродуктує засвоєне. Живе слово вчителя може поєднуватисяз іншими засобами: читанням книги, демонстрацією з картини, проведенням дослідів, показами, як виконуються дії (читати, співати, писати тощо). Цей метод вимагає багатопланової діяльності педагога:

• виклад певного фрагмента навчального матеріалу;
• встановлення контакту з класом;
• стимулювання учнів до сприймання матеріалу;
• керівництво пізнавальною діяльністю школярів;
• передбачення свого викладу, його змісту, форм і самооцінки.

Але саме на цей метод припадає в середньому 51,8%, в той час як на долю підручника як джерела інформації припадає 19,3%.

Види усного викладу:

Розповідь – живий, образний, емоційний виклад будь-якого питання, недовгий за часом, що містить переважно фактичний матеріал.

Розповідь учителя широко застосовується в усіх класах середньої школи, однак у початковій та неповній середній школі вона використовується значно більше, ніж у старших класах. Розповідь в основному знаходить застосування у викладанні історії, географії, хоча її використовують учителі інших дисциплін. Вона триває до 15 хвилин у молодших класах і до 25 хвилин – у старших. Такатривалість забезпечує увагу до розповіді.

Виділяють розповіді: художні, науково-популярні, описові.

Художня розповідь у своїй основі становить образний переказ фактів, вчинків дійових осіб (наприклад, у молодших класах ви­користовують розповіді про тварин, географічні відкриття, у стар­ших — історії створення художніх творів тощо).

Науково-популярна розповідь заснована на аналізі фактичного матеріалу. У цьому випадку виклад пов'язаний з теоретичним ма­теріалом, з абстрактними поняттями. Під час викладу учні повин­ні слідкувати за ходом аргументації, за тим, як із одного твер­дження витікає інше, як аналіз і синтез допомагають формулюва­ти висновки. Цей вид розповіді як складна форма викладу використовується переважно у старших класах.

Розповідь-опис дає послідовний виклад ознак, особливостей, властивостей, якостей предметів і явищ навколишньої дійсності (опис історичних пам'ятників, музею-садиби та ін.).

Пояснення — доказовий виклад матеріалу вчителем, пов'яза­ний з вивченням правил, математичних дій, законів, явищ. Учи­тель висуває певну тезу і подає систему її обгрунтування.

Шкільна лекція — виклад учителем проблеми, важливого питан­ня навчальної програми. Як метод навчання лекція використовуєть­ся переважно у старших класах. Залежно від дидактичної мети розріз­няють лекції, у яких зміст безпосередньо доводиться до учнів у гото­вому для запам'ятовування вигляді. Більш складний характер має проблемна лекція. Активізації пізнавальної діяльності учнів сприяє: запис основної думки, тез, конспектування, складання плану та ін.

У чому ж позитивні позиції цих методів?

1. Слово вчителя не тільки несе інформацію, але й керує одно­часно пізнавальною діяльністю учнів, готуючи до сприйняття, впливаючи на думки і почуття учнів одночасно.

2.  Учитель не лише повідомляє учням певну інформацію, але й виявляє своє ставлення до них, бо, викладаючи матеріал, пере­конує учнів. Таким чином, живе слово зберігає в собі великі виховні можливості.

3.  Викладання забезпечує системність у вивченні програмово­го матеріалу та реалізацію інших принципів навчання.

4.  Метод рухомий, гнучкий, може охоплювати різноманітні за­соби і прийоми (грамзапис, ілюстрації тошо). Вчитель має можли­вість ураховувати особливості сприйняття учнями матеріалу. Якщо учень чого-небудь не розуміє, вчитель ще раз може розкрити сут­ність теми, більш детально її пояснити тощо).

5.  Викладання дає можливість учителю використовувати най­новіші наукові дані, підходи, які ще не знайшли відображення в під­ручниках, здійснювати принциц зв'язку теорії з практикою.

6.   Викладання дає можливість зекономити час на вивчення програмового матеріалу.

7.  Викладання демонструє учням приклади логічної, яскравої мови вчителя, його культури.

Разом з тим необхідно відзначити і основний недолік цього методу — при більшій активності вчителя недостатня пізнавальна активність школярів. Учитель не має можливості пристосуватися до характеру сприйняття слова кожним учнем.

У педагогічній літературі обгрунтовано окремі шляхи подолан­ня недоліків методів усного викладу;

1.  Чітке визначення мети і завдань викладу того, що необхідно засвоїти школярам.

2.  Стимулювання позитивної мотивації пізнавальної діяльнос­ті учнів.

3.  Реалізація основних принципів навчання.

4.  Забезпечення інтересу школярів до процесу пізнання, змісту матеріалу: стимулювання їх активності, чому сприяє змістовність, новизна матеріалу, відмінність його від викладу в підручнику; скла­дання учнями плану викладу, конспектів; поєднання повідомлен­ня з прикладами; опора на життєвий досвід; риторичні запитан­ня; елементи цікавості, виділення вчителем стрижневих питань, використання засобів наочності; проблемного викладу тощо.

5.  Встановлення доброзичливих стосунків між учителем і учня­ми, чому сприяє емоційність вчителя, його впевненість; характер контактування з класом (жарт, гостре слово, повага до школярів), ставлення до власного предмета, вміння підтри.мувати дисципліну в класі, поза вчителя (краще стояти, а не ходити по класу; володі­ти руками). Велике значення має форма викладу, мова вчителя (відсутність слів-паразитів, штампів; простота, стислість, різність, темп).

П.Ф. Каптерев писав: «Одна і та ж наука у викладі різних осіб справляє часто притягальне діяння неоднакової сили: в одного викладача вона виграє, а в іншого — програє.

Якщо він викладає науку абсолютно холодно і байдуже, якщо вид­но, що йому, власне, все рівно, чи все гаразд з його наукою, що, сло­вом, він займається нею лише за обов'язком, а не за душевною схиль­ністю, то таке ставлення вчителя до науки може відбитися і на учнях».

«Мистецтво класної розповіді зустрічається у викладача неча­сто — не тому, що це рідкий дарунок природи, а тому, що й обда­рованій людині треба багато попрацювати, щоб виробити в собі здібність цілком педагогічної розповіді».

Бесіда

Це діалогічний метод навчання, при якому вчитель за допомо­гою вдало поставлених питань спонукає учнів або відтворювати раніше набуті знання, або робити самостійні висновки-узагальнення: на основі засвоєного фактичного матеріалу.

Перевага бесіди у тому, що вона сприяє розвитку активності, самостійності учнів, формуванню переконань.

Незважаючи на позитивні якості, бесіда не може бути універ­сальним методом навчання, оскільки вона вимагає витрати вели­кої кількості часу, певного запасу знань для її проведення тощо.

Види бесід у залежності від двдактичної мети:

1.  Вступна бесіда проводиться, звичайно, з учнями як підготов­ка до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріапу.

2.  Повідомлювальна бесіда. Базується бесіда переважно на спо­стереженнях, що організуються вчителем на уроці за допомогою наочних посібників, записів на дошці, таблиць, малюнків, а та­кож на матеріалі текстів літературних творів, документів.

3. Бесіда-повторення використовується для закріплення навчаль­ного матеріалу.

4.  Контрольна бесіда — для перевірки засвоєння знань.

За характером діяльності школярів у процесі бесіди можна ви­ділити 2 основних види: 1) евристична; 2) катехізична.

Евристична бесіда (від грец. знаходжу, винаходжу) — метод навчання, який передбачає, що вчитель уміло поставленими за­питаннями скеровує учнів на формування нових понять, виснов­ків, правил, використовуючи свої знання, спостереження. Еврис­тична бесіда, її використання пов'язано з іменем грецького філо­софа Сократа, який своїм учням не викладав ті чи інші істини, а вів з ними бесіду, в результаті якої встановлювалась істина. Він про себе казав, що діє, як повитуха (сама не родить дитя, а допо­магає йому народитися).

Під час евристичної бесіди учні у відповідь на поставлені за­питання не повторюють завченого матеріалу, а за допомогою вчи­теля дають самостійні пояснення або роблять висновки на основі своїх отриманих раніше знань.

Катехізична бесіда. Катехізисом у старій школі називали під­ручник з релігії. У ньому полавїілися релігійні догми у формі за­питань і відповідей. Від учнів вимагали точного відтворення пи­тання і запропонованої у підручнику відповіді. Згодом бесіди, спря­мовані на відтворення відповідей, які вимагають тренування па.м'яті, стали називати катехізпчними.

Ці бесіди панушіли в середніх піках, ві.чпсіпілаїочи вимогам дог.матичного навчання.

За формою проведення бесіди можуть бути: фронтальними (пи­тання звернені до всіх учнів класу), індивідуальними (питання ад­ресовані одному учневі), груповими (пігіання звернені до групи учнів).

Вимоги до проведення бесіди:

1.  Чітка постановка мети бесіди вілповіііно до мети та завдань уроку.

2.  Наявність плану-питалї-нпка.

3.  Правильна постановка питань:

—  стислість, доступність;

—  система питань, одне мусить логічно випливати з попе­реднього;

—   не допускати «каверзних» питань, уникати невизначених (що знаєте про...);

—  ставити питання всьому класу.

4.  Виявляти гнучкість при проведенні бесіди.

5.  Підбивати підсумки, робити висновки.

Дискусія, диспут. Ці методи навчання близькі до методів бесі­ди. Диспут — це публічна суперечка на наукову або суспільно ва-Ж.ТИВУ тему. Дискусія — суперечка, обговорювання будь-якого питання. Цей метод навчання засновано на обміні думками .між учнями, учителем та учнями, що вчить самостійно мислити, роз­виває здібність до практичного анатізу, старанної аргументації висунутих положень, поважання думки інших.

В. Оконь у книзі «Введение в обшую дидактику» виділяє такі різновиди дискусії:

а) дискусія, що здійснюєіьси під час спільного вирішення про­блеми юіасом чи групою учнів;

б)  дискусія, шо скерована на фор.мування переконань молоді. Вона в основному торкається особистих проблем, власного ставлення школярів до тих чи інших фактів, подій. Вирішальну роль у такііі дискусії відіїрають не стільки факти та аргументи, скільки власні оцінки учнів, система їх цінностей;

в) дискусія, метою якої є обгрунтування наукових положень, даних, що вимагають попередньої підготовки школярів за джере­лами більш широкими, ніж матеріал підручника.

Готуючи диспут, дискусію, необхідно старанно вивчати клас, рівень підготовки, інтереси школярів для визначення теми диску­сії, формулювання питань та ін.

У процесі проведення диспутів треба вчити учнів вести обмін думками, суперечку, обґрунтовувати свої думки. З цією метою уч­ням можна пропонувати літературу, яка б збагачувіїла їх конкрет­ними аргументами в дискусіях.

Метод драматизації, який знаходить ипіроке застосування пе­реважно при вивченні дисциплін гуманітарного циклу, дозволяє успішно розвивати творчі здібності, уяву, активнісгь і самостійність учнів. Метод засновано на виконанні учнем ролі в придума­ній ігровій ситуації. Учень створює образ герой, який жив колись або живе зараз, роль героя у художній літературі або вигаданого героя, персонажа.

Метод драматизації може набувати форми моиолога, діалога, дискусії на певну тему, відтворегшя подій (розповідь про героя від і.мені інших героїв; засідання воєнної ради (із розповіді про істо­рію держави; супротивники за столом переговорів та ін.).

Робота з книгою. Сутність цього методу полягає в організації самостійної роботи учнів над друкованим текстом. Джерелом знань учнів можуть бути: підручники, посібники, науково-популярна література, газети, журнали, збірники вправ, матеріали першодже­рел, довідники, словники.

Робота з книгою, по-перше, дає можливість учням самостійно набувати нових знань, закріплювати їх, розшнрюваїи та поглиб­лювати набуті на уроках знання; по-друге — спонукає школярів до оволодіння методами самоосвіти, а саме: способами користу­вання книгою, засобами інформації, загальними і спеціальними журналами, радіо, телебаченням, касетами та платівками.

Самостійна робота учнів може забезпечити реалізацію прин­ципу індивідуального підходу в навчанні, дозволяючи диференці­ювати навчальні завдання, свідомість і міцність опанування знань, розвиток пізнавальної активності тощо.

Окремі види самостійної роботи з друкованим матеріалом:

1. Самостійне вивчення за підручником, іншими джерелами. Досвідчені викладачі спеціально виділяють деякі нескладні пи­тання для самостійного їх вивчення за книгами.

2.   Попереднє ознайомлення з навчальним матеріалом з теми наступного уроку з метою введення учнів у те коло питань, яке доведеться вивчати на уроці (учні читають матеріал підручника, ставлять питання за матеріалом прочитаного, а також записують питання, на які не можуть відповісти). У класі вчитель відповідає на запитання учнів і сам далі ставить питання школярам.

3.  Підготовка відповідей за підручником, іншими джерелами на поставлені вчителем запитання. Для цього учні повинні прочита­ти текст, визначити головну думку, знайти обгрунтування голов­ної думки, тобто виділити певні факти, положення, що містяться в тексті для обґрунтування головного, здійснити логічний взаємо­зв'язок між фактами, положеннями та поставленим питанням.

4.  Читання тексту підручника, навчішьного посібника з метою закріплення здобутих знань. Такий вид самостійної роботи потре­бує порівняння факгів, явиш, групування маїеріалу за певною ознакою тощо.

5.  Розгляд і аналіз таблиць, малюнків, ілюстрацій, розташова­них у тексті підручника.

6.  Записи з самостійно прочитаного: виписки, цитати, скла­дання плану, тез, конспектів, анотування. Така робота проводить­ся під час вивчення першоджерел (літературних творів, наукових статей, історичних документів тощо); спочатку процес чигання повинен бути орієнтовним, а потім основним. Під час орієнтовного читання учні побіжно продивляються матеріал, що потребує ви­сокої культури читання. При повторному, основному, читанні учні роблять необхідні записи.

7.  Підготовка повідомлень, рефератів, доповідей, рецензій, що вимагає від учнів не тільки вмінь працювати з літературою, але й її добору.

Самостійна робота в навчальній діяльності вимагає від школя­рів оволодіння конкретними прийомами:

—  культури читання (наприклад, динамічним, швидким чи­танням);

—  культури слухання;

—  короткого, але найбільш раціонішьного запису (виписок, планів, тез, конспекту, анотації, реферату, рецензії);

— запам'ятовування (структурування навчального матеріалу, використання певних прийомів мнемотехніки з опорою на образ­ну і слухову пам'ять);

—  зосередження уваги, що вимагає використання школярами різних видів самоконтролю, поетапної перевірки своєї роботи; визначення «одиниць» перевірки, порядку здійснення;

— пошуку допоміжної інформації (робота з бібліографічни.ми матеріалами, довідниками, каталогами, словниками, енциклопе­діями), її збереження в домашній бібліотеці;

—  підготовки до екзаменів, заліків, семінарів, лабораторних робіт;

— раціональної організації часу, обліку витрат його, розумно­го чергування праці і відпочинку, усних та письмових завдань.

Організація самостійної роботи школярів у навчальній діяльно­сті під безпосереднім або опосередкованим керівництвом учителя забезпечує потреби особистості в якісній самостійній навчально-пізнавальній діяльності без участі дорослих. Така діяльність є доб­ровільною, виконується в позаурочний час і розглядається в кон­тексті самоосвіти особистості. Вона є «вищою формою її навчаль­ної діяльності за критерієм саморегуляції цілеположення».

Спеціальна програма навчання старшокласників самостійній роботі повинна включати:

— діагностування школярем особистої пізнавальної погреби у розширенні, поглибленні сукупності знань, які одержує в школі;

—  визначення особистісних інтелектуальних, фізичних мож­ливостей, зокрема об'єктивної оцінки вільного від відвідування школи часу;

—  визначення мети самостійної роботи — найближчої і відда­леної. Наприклад, необхідно дати собі відповідь, чи це потрібно для задоволення пізнавальної потреби, чи, наприклад, для продо­вження навчання у вищому навчальному закладі;

— самостійний вибір школярем об'єкта вивчення і його обгру­нтування для себе (таким об'єктом може бути історія Англії; по­езія, музика Німеччини, мистецтво Франції тощо) при вивченні іноземної мови;

—  розробку конкретного плану, довгострокової і найближчої програм;^ самостійної роботи;

—  визначення форм і часу самоконтролю.

Наочні методи навчання

За допомогою наочних методів навчання школярі набувають знань шляхом сприйняття окремих процесів, явищ, предметів або їх зображень. У педагогічній літературі названі такі наочні мето­ди; спостереження, ілюстрація, демонстрація.

Спостереження як метод навчання забезпечує безпосереднє живе «споглядання», сприйняття явиш дійсності (спостереження за яви­щами природи, праці людини). Спостереження можна проводити безпосередньо або за допомогою спеціальних приладів (мікроско­па, телескопа, термометра та ін.). Правильно організовані само­стійні спостереження потребують ведення спеціальних записів: щоденників, протоколів. Умови, що сприяють підвищенню ефек­тивності методу спостереження:

1) підготовка учнів до зліі-існення спостереження (визначення об'єкта та засобів);

2) включення яко­мога більше органів сприйняття;

3) спонукання школярів до актив­ної розумової діяльності (аналізу явищ, порівняння, зіставлення, узагальнення тощо);

4) оформлення результатів спостереження.

Ілюстрація та демонстрація. Зазначені методи передбачають показ конкретних предметів та явищ навколишньої діяльності в натурі чи у вигляді зображень, які сприймаються за допомо­гою органів відчуття. Ілюстрація матеріалів показується у стати­чному вигляді (мінерали, метали, живі рослини, прилади, фо­токартки, малюнки, історичні картини, картини із зображенням ландшафтів природи, портрети, географічні карти, графіки, схе­ми, таблиці).

Під час показу ілюстрацій учні не тільки сприймають матері­ал, а і проводять певну роботу з ни.ми; вказують, що зображено, пояснюють зміст ілюстрацій, порівнюють їх, наводять замальовки та ін. Наприклад, при використанні ілюстрації на уроках літерату­ри учні можуть відповідати на питання:

—  Який епізод зображено на ілюстрації?

—  Чи відповідає — тексту?

— Якими засобами керувався художник для передачі суті? (поза, зовнішність, фарби, фон).

— У чому вбачаєте відхід художника від твору? В чому оригіналь­ність трактування?

При демонстрації матеріали показуються в динаміці (проведення експерименту з фізики, хімії, креслення на дошці схем, таблиць, показ фільмів чи кінофрагментів). Для демонстрації використову­ються спеціальні засоби, технічні установки.

Ілюстрація та демонстрація в ізольованому вигляді можуть представити школярам конкретні явища, але не забезпечують на­буття знань як системи теорій, законів, понять тощо. Тому ці ме­тоди є допоміжними методами, які забезпечують набуття знань уч­нями у поєднанні з іншими методами, зокрема зі словесними.

Вимоги до використання наочних методів навчання:

1. Чітка постановка вчителем мети використання наочних ме­тодів, що потребує вступного слова вчителя.

2. Здійснення керування сприйняттям і розумінням того, що сприймається (давати пояснення, коментарі тим чи іншим проце-са.м, явищам). З цією метою спонукати школярів порівнювати, робити висновки, обговорювати побачене, почуте.

3. Забезпечення якісного боку ілюстрацій та демонстрацій (дати можтивість всім бачити, чути, лати час для  розгляду, не переван­тажувати ілюсграціями тощо).

Наочні методи навчання ефективно використовуються за умов кабінетної системи навчання. У кабінетах зосереджені підручники, навчальні посібники, довідкова (словники, енциклопедії) та ме годична література, засоби наочності (таблиці, схеми, портрети, діафільми, платівки, магнітозаписи, відеозаписи, кіно'і)і;!Ьми. на вчальні програми, друкарські та саморобні посібники, пам ятки, зразки творчих робіт школярів тощо), технічні засоби (кінопроек­тори, діапроектори, магнітофони, радіоприймачі, навчальні ма­шинки тощо), експозиції, стенди та ін.

Для раціонального використання наявного методичиого матеріалу створюється картотека кабінету. Навчання за умоі! кабіііету допомагає урізноманітнювати і вдосконалювати використання різ­них методів навчання, раціонатьно організувати працю учнів та вчителя, що призводить до підвищення рівня викладання і засво­єння змісту навчання учнями.

Практичні методи навчання

Про необхідність застосування меіодів, шо базуюгься на прак­тичній діяльності учнів, писав ще Я.А. Коменський, підкреслюючи доцільність дидактично обгрунтованого поєднання знань із прак­тичною дійсністю. Необхідно навчати через діяльність, шо забезпе­чує інтелектуальний та морштьно-емоційний розвиток школярів.

Сьогодні практичні методи використовуються для безпосеред­нього пізнання дійсності, поглиблення знань, формування умінь та навичок. Методи, основані на практичній діяльності учнів, ви­користовуються, звичайно, разом з нииими методами навчання - наочними, словесними. До групи практичних метолііз входять; вправи, лабораторні та практичні роботи.

Вправа — це метод навчання, шо полягає у повторенні певних дій, під час яких учнями виробляються вміння та навички засто­сування вже набутих знань. Вправи розвивають увагу, спостереж­ливість, мислення, самостійність учнів, а також сприяют ь розвит­ку волі, наполегпикост! в подоланні труднощів нідповілши.ності та ін. Розрізняють вправи усні, письмові, графічні, технічні.

Усні вправи необхідні для опанування в.мінь, користуватися мовою, ра.хувати без використання засобів фіксації зображення.

Письмові вправи в основному застосовуються. на уроках мови та математики.

Розрізняють тренувальні вправи (за зразком, за інструкцією), творчі (твори, розв'язання задач, шо спонукають до використання знань в іншій ситуації), контрольні.

Графічні роботи, в яких знання знаходить відображення в кре­сленнях, графіках, замальовках з натури, ілюстраціях, таблицях, діаграмах. При виконанні цих робіт зорове сприйняття школярів сполучається з їх розумовою діяльністю.

Технічні вправи використовуються для набуття трудових умінь і навичок (робота з різними інструментами, обслуговування апа­ратів, машин).

Лабораторний метод оснований на проведенні експериментів, тоб­то на створенні умов, які дозволяють виявити будь-яке явище для дослідження причин його вияву, протікання, наслідків та ін. Вико­ристовується цей метод переважно при вивченні фізики, хімії, біо­логії для розв'язання таких завдань:

1) повторення учнями самостій­но досліду, що був проведений вчителем, але за нових умов або з новими кількісними даними;

2) підтвердження того чи іншого закону;

3) самостійного розв'язання питань на основі раніше набутих знань.

Учні можуть проводити експерименти індивідуально або групами.

Лабораторний метод охоплює теоретичні обгрунтування теми вчителем, визначення мети заняття; ознайомлення учнів з матеріа­лом, апаратурою; ознайомлення з технікою, пояснення ходу роботи (що зробити, як фіксувати результати); дотримування техніки безпе­ки; підготовку питань і завдань, додаткових робіт для бажаючих.

Практичні роботи, як зазначає В.Ф. Паламарчук, розраховані на застосування знань у ситуаціях, наближених до життєвих (ви-мірити, зіставити, тобто визначити ознаки, властивості предметів і зробити відповідні висновки).

Методи стимулювання і мотивації

Особливий інтерес у класифікації Ю. К. Бабанського викликає група методів стимулювання і мотивації.

Навчальна діяльність школярів більш ефективна, якщо вони мають сильні, глибокі мотиви, які викликають бажання діяти активно, долати труднощі.

У групі методів стимулювання й мотивації виділяють такі підгрупи:

1. Методи емоційного стимулювання та розвитку пізнавального інтересу, головним завданням яких є забезпечення в учнів позитивних емоцій у відношенні до навчальної діяльності, її змісту, форм, методів здійснення. Цьому сприяє:

- створення ситуацій успіху в навчанні (підбір для учнів низки завдань зростаючої складності, диференційована допомога та ін. );

- заохочення в в навчанні (похвала учня, позитивна оцінка її певної якості, заохочення до виконання певного виду діяльності обо способу тощо);

-  дидактичних ігор у навчанні, які сприяють навчанню,розвитку і вихованняю школярів.

Сутність диктатичної гри - моделювання, імітація (наслідування). Самев грі в спрощеномувигляді відтворюється,моделюеться дійсність,  відбувається імітація реальнихдій, яка сприяє підвищенню значущості навчального матеріалу для особистості школяра , що впливаеє на характер її мотивації, формуванню творчого мислення.

Рольова гра передбачає розігрування певніх ситуацій, коли школярі виконують крнкретні ролі (наприклад, при вивченні іноземних мов може бути проведена прес конфіренція посла крнкретної країни») або відбивають думки, погляди тварин, рослин у зв'язкку з проблемам екології.

Ділова гра вимагає з врахуванням конкретних данних імітувати роботу представників науки, окремих професій. (Наприклад: школярі для конкретних умов обгрунтують необхідність розміщення нових підприємств). Подібне завдання виконує і «метод штурму». Учитель ставить перед групою школярів проблему, які протягом певного часу (10-30 хв) пропонують варіанти її розв'язання, обгрунтовують свої пропозиції. Потім «експерти» аналізують ідеї учасників штурму.

Такий метод доцільно використовувати при повторенні розділу, теми, в умовах проблемного навчання.

У навчанні викликають інтерес дидактичні ігри-конкурси «Аукціон знань», «Поле чудес», КВК та ін.

Технологія рольових і ділових ігор вимагає:

1. підготовки гри:

• визначення теми, мети, завдань, вихідних позицій;
• визначення складу учасників, їх функцій;
• розробки сценарію проведення.

2. проведення гри.
3. підведення підсумків, що передбачає не лише загальну оцінку виконаної роботи, а і аналіз процесу, визначення позитивних і негативних  боків у досягненні мети. Важливо звернути увагу на поведінку, взаємовідносини, характер спілкування учасників гри (інтерес, взаємодопомога, творчість швидкість реакції, дисципліна і т.д.).

Методи стимулювання і мотивації обов'язку, відповідальності, що передбачають :

- формування розуміння школярами особистої значущості навчання;

- пред'явлення вимог, які виходять з правил поведінки учня, критеріїв оцінювання результатів їх навчальної роботи, що поєднуються з привчанням учнів до систематичного виконання навчальних, завдань, вимог;

- оперативний контроль з метою вмявлення складних для учнів тем, питань, вправв, щоб своєчасно здійснитинеобхідну їм допомогу;

- гуманне покарання.яке вимагає глибокого знання дитини, її реальних навчальних можливостей та ін. 

Дослідження, практична робота у школах, коледжах і на бізнесових семінарах свідчать про те, що ефективні вишколи й навчальні програми повинні ґрунтуватися на шести основних принципах. Важливо, щоб учитель був не просто лектором, а й активним учасником процесу, наставником, який організовує такі засади:

1. Оптимальні умови навчання.

2. Такий спосіб презентації теми, який би залучав до роботи наші відчуття, а одночасно мотивував би до діяльності, був би необтяжливим, захопливим, розмаїтим та енергійним.

3. Творче й критичне мислення, яке стимулює внутрішнє засвоєння інформації.

4. Активізація доступу до засвоєного матеріалу через гру, жарт та широкі можливості практики.

5. Реальне застосування знань, уміння пов’язувати їх із життям.

6. Регулярне повторення й оцінювання, а при цьому святкування навчальних досягнень.

                              1.Оптимальні умови навчання

Організація довкілля. Важко уявити собі дворічну дитину, яка навчається цілий день сидячи за партою. Вона вчиться в дії: торкається, випробовує, нюхає, розмовляє, запитує й експериментує. І це все у феноменальному швидкому темпі. Вона дуже швидко сприймає світ і засвоює інформацію з усього , що діється навколо, - з її загального довкілля.

Однак часто, як тільки дитина переходить із дитячого садка у школу у неї зникає захоплення і радість від навчання. У багатьох школах по всьому світу дітям кажуть сидіти  тихо за партами, що стоять рівними рядами, і слухати вчителя. Не можна досліджувати, сперечатись, запитувати, а, отже, брати участь у навчанні.

Справжній учитель розуміє, що це не метод. А тому він намагається організувати класну кімнату так, щоб полегшити дітям  навчання – поставити свіжі квіти, аби приємно пахли й додавали барв, причепити на стінах кольорові плакати й таблиці, підкреслюючи основні тези курсу словесно чи за допомогою малюнків,- адже дуже правдоподібно, що більша частина навчального матеріалу засвоюється завдяки підсвідомості. Учні запам’ятовують зміст уроку, часто свідомо не замислюючись над цим. І це спрацьовує всюди: від дитячого садка й до бізнесових семінарів із вивчення комп’ютерних технологій.

«Значення правильно скомпонованих кольорових таблиць і плакатів також годі переоцінити», - стверджує один із відомих інструкторів із новітніх методик шкільного й бізнесового викладання Тоні Стоквелл. Він вважає, що плакати й таблиці значно ефективніші діапроектора й дошки для писання маркером.

Плакати  мають висіти на стінах у класі ще до початку заняття, становлячи так звані периферійні стимули. Завдяки постійній присутності цих таблиць пам’ять засвоює їхній зміст, навіть якщо про це не думати.

   Стоквелл також наголошує на ролі кольорів у психології навчання. «Червоний – це застережливий колір, блакитний – холодний, жовтий вважають кольором інтелекту, зелений і коричневий – заспокійливі, вони теплі і приязні. Не забуваймо, що ефективні таблиці й плакати мають сильний вплив на довготривалу пам’ять, творячи в ній образи, які завжди можна відтворити при потребі, хоча цього ми й не усвідомлюємо».

 Налаштування учнів на відповідний настрій і загострення їхньої уваги. Канадські вчителі Анна Форестер і Маргарет Рейнгард у книжці «The Learners` Day» наголошують на важливості приємної атмосфери у класі. Чималу роль у цьому відводять урізноманітненню, несподіванці, фантазії й завданню, яке спонукатиме до дії. «Несподівані гості, таємничі мандрівки, польові дослідження, спонтанні проекти (дні в стародавньому стилі, виставка домашніх тваринок, дослідження, що їх ініціюють діти) збагачують читання, письмо, сприяють дискусії. На підставі прочитаного діти ставлять сценки чи лялькові вистави й самі щораз більше втягуються до організації цього процесу».

 У вашому класі рідко буває тихо. Взаємодія й бажання поділитися пізнаним – це життєво важливі компоненти приємної атмосфери. А відкриття, нова інформація, радість від осягнення потребують свого вираження.

 Коли після того, як ви зайшли до класу чи добре запроектованого семінарського кабінету, всіх огорнула приємна атмосфера – значить перший крок зроблено: учнів налаштовано на настрій, який сприятиме ефективному навчанню.

 Роль попередньої фізичної діяльності. Ще один крок – це діяльність, яка передувала б подальшому навчанню й заохочувала б до нього. Барвиста обстановка, кольорові плакати, наочність спонукатимуть до роботи тих, хто має візуальний стиль навчання. Музика стимулює учнів, які найліпше сприймають на слух. А от фізична активність налаштує на навчання тих, хто має кінестетичний стиль. Поєднання цих засобів додасть упевненості, що активізовано три рівні мозку, які відповідають за мислення, почуття й діяльність.

 Є й інші вправи, які допомагають розбити лід у міжлюдських стосунках та ліпше пізнати одне одного, окресливши, таланти кожного учасника, які можуть знадобитися у групі й поза нею.

 Є вправи, які налаштують на позитивний настрій. Сісти на пару з тим, кого ви раніше ніколи не знали, - і за 45 с спробувати перелічити найцікавіші аспекти своєї професійної діяльності. Завдяки цьому кожна особа почне семінар, зосереджуючи свою увагу на власному успіхові (підвищення власної самооцінки). Заспівати пісню для підняття настрою, наприклад, спеціально скомпоновану тощо. Очевидно, вибраний метод залежатиме від того, чи ведете ви регулярні уроки у класі, проводите спеціальний семінар чи маєте вступні заняття на міжнародному симпозіумі.

 На навчання впливає два основних чинники: стан і стратегія. Третім, звичайно ж, є сам зміст навчання. Стан – це правильний настрій, що налаштовує на навчання. Стратегія позначає стиль чи метод подання матеріалу. Зміст навчання – предмет. Будь-який ефективний урок має охоплювати ці три елементи. Традиційні шкільні системи часто ігнорують роль стану. А даремно, бо він найвагоміший серед інших. Учень повинен «Розкритися» ще до того, як приступить до навчання. І тільки «розкрившись» емоційно, можна досягти стану максимальної кмітливості.

 Використовуйте музику. Багато десятків досліджень написано про ефективність музики для покращення навчання. Виявлено, що музика вводить у спеціальний стан релаксації, коли мозок найвідкритіший для сприйняття інформації.

 Велика частка сучасних знань у цій сфері ґрунтується на новаторських дослідженнях із 1950-х рр.., котрі провадив болгарський психіатр і педагог Георгій Лозанов, і який досягнув дивовижних результатів, особливо у навчанні іноземних мов.

 Лозанов виявив, що барокова музика гармонійно налаштовує мозок і тіло. Зокрема вона відмикає «емоційні двері» до суперпам’яті лімбічної системи мозку. Ця система не лише опрацьовує емоції, а й слугує містком між свідомістю і півсвідомістю.

 Для прикладу скажу, що «Чотири пори року» Вівальді – це один із найліпших зразків барокової музики, слухаючи яку можна легко позбутися сторонніх думок й уявляти собі пори року. «Музика на воді» Генделя також дуже заспокійлива. Вона виконує основне завдання – ввести учнів у стан релаксації, який би налаштовував на сприйняття і навчання.

 Долай бар’єри в навчанні. Лозанов стверджує, що у навчанні є три основних бар’єри:

• критично-логічний (школа – це нелегка справа, то як можна вчитися весело й легко?);
• інтуїтивно-емоційний (я дурний і ніколи з тим не дам собі ради);
• критично-моральний (навчання – важка праця, то, може, ліпше й не витрачати зусиль?).

Для кращого взаєморозуміння важливо дізнатися, з якими упередженнями приходить учень. І коли це зроблено, можна легко увійти в його світ, швидко долаючи опір.

 Заохочуйте учнів до того, щоб вони самі визначали цілі й очікувані навчальні здобутки. Варто заохочувати учнів до того, щоб вони самі окреслювали власні цілі й планували своє майбутнє. Коли вони знатимуть, куди прямують, їм буде легше зосередитися на своєму шляху. Досвід свідчить, що люди досягають більшого, ніж запланували, за умови, якщо вони самі зможуть встановлювати собі цілі (це найголовніший принцип менеджменту).

 Надзвичайно важливо, особливо у школі, - як розпочати заняття. Багатьох учнів, що не встигають у навчанні, дратує традиційний вступ до уроку: «А сьогодні ми вивчимо те й те…». Натомість добрий вчитель від самого початку мав би запропонувати учням визначити власні цілі й окреслити очікувані результати від цього уроку.

 Часто учні приходять із власною «прихованою програмою», не завжди «купуючись» на те, що пропонує вчитель. А тому важливо зробити так, аби навчання відбувалося на партнерських засадах, де б учитель готував набір можливих програмних завдань, а вирішальне слово в тому, що вибрати, належало б учневі.

 Спробуйте уявити власну мету. Уява – це могутній навчальний засіб. Тільки поганий учитель звертається до учнів зі словами: «Не забудьте це вивчити, інакше погано напишете тести» (це негативний підсилювач).

 Раджу учителям діяти двома шляхами: або заохочувати учнів точно уявляти собі, як можна використати щойно засвоєні знання в майбутньому, або ж підкидати учням позитивну думку, що б спонукало їх погортати підручники в пошуку відповіді, яка б могла знадобитися в майбутньому.

 Важливо ще раз наголосити: багато вчителів до кінця ще не усвідомлюють, яку руйнівну силу може мати негативне твердження.

 Вивільніть свої емоції. Варто підкреслити, що емоційна лімбічна частина мозку – це шлях до довготривалої пам’яті, а тому справжній учитель заохочує до вивільнення бурхливих емоцій. Завдяки цьому те, чого ми навчилися, проникає глибоко в пам’ять.

1. Метод доброго подання матеріалу

 Позитивне мислення і пов’язування матеріалу – це перший із них. Добре подання матеріалу передбачає зосередження на учневі й пов’язування нової інформації з його цілями і попередніми знаннями. Що більше зв’язків наводити, то більше можна навчити.

 Подання матеріалу мусить бути позитивним. Наставник у жодному разі не повинен обмовитися, що це всього лише розвага, або ж казати таке: «Ну все, перерва закінчилася, пора приступати до важкої праці».

 Сила – поради, навіювання – має величезне значення  в навчанні: досягнення можливі тільки тоді, коли ви вірите, що можете це зробити; ми наражаємось на невдачі, якщо очікуємо невдач.

 Спочатку уявіть загальну картину. Більшість методик ознайомлення з матеріалом полягає у поданні загальної картини, щоб забезпечити загальний огляд так, як це роблять у складанках, - для розташування окремих фрагментів на своє місце треба спочатку бачити велику (загальну картину).

 Залучіть до роботи всі відчуття. Будь-яке добре подання матеріалу повинне відбуватися з огляду на індивідуальні навчальні стилі учнів. Практично будь-яка шкільна система найчастіше нехтує кінеститичним стилем, тобто рухом. Добре підготовлені навчальні заняття завжди передбачають вербальні стимули,  багато музики, наочності, однак правді найліпші вчителі, окрім цього, забезпечують учнів руховими вправами, залучають до активності. Навіть якщо школярі мають візуальний стиль навчання, інформація завдяки діяльності закріплюється в пам’яті.

 Відходьте від ролі вчителя. Це, мабуть, найважливіша зміна, яка мала б відбутися у стилі викладання. Усі найліпші вчителі – це передусім активі затори, наставники, тренери, координатори й мотиватори.

 Завжди координуйте «несвідомі» процеси. Практики школи Лозанова стверджують, що найголовнішу роль у навчанні відіграє підсвідомість, тому особливу увагу варто звернути на облаштування кімнати, плакати, мову тіла, тон розмови, позитивне ставлення до навчального процесу.

 Утілюйтеся в різні постаті й грайте різні ролі. Учителі за методикою Лозанова заохочують учнів грати різні ролі. Є кілька швидких способів до пізнання науки, зокрема зіграти роль відомого науковця або вивчати історію, поставивши себе в певні історичні умови.

 Створіть умови до зміни діяльності. Найкращі вчителі намагаються створити умови до постійної зміни діяльності учнів, коли, наприклад, спів змінюється дією, яка переходить у розмову чи дослідження, а далі діти римують, малюють асоціативні схеми, завершуючи все груповою дискусією. Така зміна діяльності має подвійну мету:

1. Усталює засвоєну інформацію за допомогою різних навчальних стилів.
2. Поділяє урок на частини, що полегшує навчання.

Вводьте в будь-який навчальний курс елементи «науки, як учитися».

Знання про те, як учитися, - це, мабуть, найважливіший і найбажаніший загальний результат усього навчання. А тому згадані методики мають утілюватися в усі види діяльності.

3.Обмірковування вивченої інформації,

її тривале зберігання в пам’яті

Навчання мисленню становить вагому частку будь-якої навчальної програми. Добрі наставники застосовують «ігри на розвиток мислення» і «розумові ігри» як до синтезування інформації, так і до стимулювання «зміни діяльності».

Для глибокого запам’ятовування найбільш придатні «активний» і «пасивний» концерти Лозанова, які призначені для того, щоб відкрити доступ до системи довготривалої пам’яті, щоб на підсвідомому рівні пов’язати нову інформацію з уже засвоєними даними.

4.Активізуйте доступ до вивченого

Зберігання інформації – це так само тільки складовий елемент навчального процесу. До інформації треба мати доступ. А тому наступним кроком мусить бути «активізація».

І тут до активізації банків пам’яті найбільше знадобляться ігри, жарти, дискусії, сценки, які підсилюють «шляхи засвоєння».

І знову ж таки, це не потребує якихось спеціальних зусиль учителя. Учні обожнюють ставити вистави, організовувати презентації, дебати, ігри. Варто тільки дати їм шанс презентувати щойно засвоєну інформацію решті класу чи групи в такій спосіб, який їм подобається.

2. Застосовуйте те, чого навчилися

На мій погляд, справжнім випробуванням для навчання є не письмові іспити-тести, а вміння застосовувати навчання до цільових ситуацій, бажано реальних. Справжнім тестом із вивчення французької буде, наскільки добре ви спілкуєтеся по-французьки; інформатики – наскільки ви добре володієте ПК та різноманітною технікою. Реальним тестом на курсах із реалізації товарів стане ваше вміння продавати. Вивчитеся грати на піаніно, граючи на піаніно, друкувати – друкуючи, їздити на велосипеді – коли їздите на ньому, говорити публічно – коли говорите прилюдно. Тому найліпші вчителі й організатори бізнесових семінарів, щоб застосовувати теорію в дії, планують багато практичних занять.

Перетворіть учнів на вчителів. Як і на етапі активізації, доцільно надати можливість учням працювати в парах чи групах, на власний розсуд вирішуючи способи подання основних аспектів теми. Учитель-тренер може запропонувати групам, скажімо, ви кристалізувати специфічні аспекти освітньої психології. Дедалі більше шкіл використовують «систему приятельського обучения», де старший і досвідченіший учень допомагає тому, хто не встигає.

Заохочуйте до малювання асоціативних схем. Засади малювання асоціативних схем краще застосовувати не лише для перегляду вивченого, а для повторення та нотування інформації. Важливо, щоб схема була побудована за таким принципом, як мозок нагромаджує інформацію, тобто ніби на галузках дерева. Така схема – найголовніший засіб наступного етапу.

3. Повторюйте, оцінюйте і святкуйте перемоги

Навіть найкращі учні не завжди свідомі того, наскільки глибокі їхні знання. Одним зі способів допомогти учням усвідомити, це є гра – кидання їм малого кольорового м’ячика в кінці занять (кожен, хто зловив, згадує щось, що запам’ятав). Завдяки цьому пам’ять одержить поштовх до збереження найважливіших моментів вивченого. І далі надходить найвідповідальніший крок – само оцінювання. Воно відбувається тоді, коли учень видає справжні перлини вивченого за день. Самооцінювання – це шлях до ефективного мислення: відображення, аналізу, синтезу й судження.

Звичайно, важливим етапом, який підносить урок до найвищої точки, є взаємооцінювання й оцінювання вчителя, проте найважливіше все-таки само оцінювання.

Коли пишете статтю або навіть книжку, перегляньте свої асоціативні схеми чи підкреслення в книжках, і ви здивуєтесь, скільки всього можна відновити в пам’яті завдяки цим записам.

І завжди пам’ятайте, що треба святкувати кожну свою перемогу, як це роблять усі спортсмени. Не шкодуйте похвали для цілого класу і, якщо можливо, оберніть її на підсумок того, що вивчено.