"Стежками болю і скорботи"

Сценарій тематичного вечора

присвячений 33-річниці виведення радянських військ із Афганістану

«Стежками болю і скорботи»

 

 

 

 

 

Автор сценарію Світлана Боцула

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У фойє розміщені портрети загиблих земляків - воїнів-афганців. Перед портретами – запалені свічки. На стіні плакат з зображенням згорьованої матері. Нижче надпис “Стежками болю і скорботи”.

 На заднику зображення Божої Матері в Чорному тюльпані.

 Звучить пісня – “Тринадцать тисяч триста”.

 За кулісами текст ведучого: Наш вечір присвячується 33 річниці виведення військ з Афганістану та світлій пам’яті наших воїнів-земляків.

 

І ведучий:  Пам’ять – глибина людського серця,

Пам’ять – сивина людської долі,

Пам’ять і у правнуках озветься,

В пісні – стане відгомоном болі.

ІІ ведучий:  Страждала наша ненька – Україна,

Боліло серце за її синів.

Велика Вітчизняна – все в руїнах,

Афганістан – і голос забринів.

 

І –   Душа боліла, гинуло майбутнє,

Відчувши всі тортури на собі

Війна – не свято, а жахливі будні –

Це знають ті, хто був на тій війні.

 

ІІ –   І ось, вже зовсім інші ветерани,

Не світової – іншої війни,

Похрещені в боях Афганістану

І також зі слідами сивини.

 

І –   Йшли на війну в свої неповні 20,

Незнаючи нічого про війну,

Незнаючи як вижить і не здаться,

Бо лиш життя стояло на кону.

ІІ – І не здавались, бо вірили в святість своєї справи

І – Не здавались, бо рука до руки, плече до плеча з вами йшли ваші бойові побратими.

ІІ – Не здавались, бо мужньо виконували свій інтернаціональний обов’язок.

І – То ж Вам у цей день – віват!

ІІ – Вам мужнім, хто страху од роду не знав

І – Вам сильним, хто честь на війні захищав

ІІ – Вам, хлопці, хто дружбу не зрадив в строю

І – Всім Вам, земляки, за відвагу в бою, ВІВАТ!

 

(Звучить фонозапис пісні із – “Віват Кандагар і Баграм”.

Присутні в залі воїни-афганці піднімаються.)

 

ІІ –  Афганістан не тільки на півдні Азії. Афганістан у наших душах. Так можуть сказати про себе тисяча шістсот українців, які свого часу пройшли крізь пекло цієї війни.

 

І –  Участь в “інтернаціональній операції” наклала відбиток на їхні долі, бо на чужій обпаленій сонцем і вогнем землі саме їм, 20-річним юнакам, довелося перемагати і бути переможеними, зустрічати друзів і хоронити їх, а ще спробувати на собі витончені східні тортури мусульман. А ті, хто пройшов таке загартування, вже не боялися нічого.

 

(Хореографічна композиція “Бій”)

 

ІІ –  Вони вийшли з пекла, але так і не потрапили до раю, довелося виживати і на рідній, але грішній землі.

 

І –  Як не впасти у відчай, коли ти воював, ризикував життям. Виявляється даремно?

 

ІІ –  До якої сили звертатися їм, кому вірити, кому молитися? Звичайно ж Богу.

 

(Звучить фонозапис “Плач матерів”)

 

І – Настоятелями багатьох церков сьогодні є “афганці”. Відчай поступився місцем надії. З нею прийшла й віра. “Афганці” часто приходять у свої церкви, де незграбно та невміло хрестяться. Так же невміло ставлять свічки за упокій тих, кого хоронили на цій війні. Незграбно і невміло тому, що їхнє покоління ніхто цьому не навчав.

 

І і ІІ ведучі: навчали іншому.

(Фрагмент офільму “Авганский излом”)

 

І –  Ось так наші ровесники йшли в бій і полум’я, пліч-о-пліч, брат за брата, товариш за товариша. Падали і знову піднімалися, опинившись на чужій землі, посеред гір та пустелі, серед снігу і палючого сонця, в самому епіцентрі величезного горя, на межі між життям та смертю.

 

ІІ –  І все це, дякуючи сваволі великого генерального секретаря, який одним розчерком пера виніс вирок тисячам безвинних душ (слайд із зображенням Л.І.Брежнєва).

І –  І він сказав “поїхали” і махнув рукою – і рушили дорогою смерті зовсім ще юні безвусі новобранці.

 

(Пісня “Караван”)

 

І –  Ось так і ви новобранцями, вперше ступили на Афганську землю, де кидаючи виклик смерті, йшли вперед, втрачали друзів, падали поранені, але виживали, щоб знову йти вперед, щоб не підвести товаришів, роту і власну совість та честь.

 

ІІ – І такі різні до кінця життя, будете міцно зв’язані нитками Афганської війни.

 

І – Чорною ниткою обгорілої землі, величезного горя і байдужих очей смерті.

 

ІІ – Червоною ниткою крові і пекельного, жагучого сонця.

 

І –  Білою – ниткою снігів та сивини.

 

ІІ –  Різні обличчя, очі і вуста;

В когось дружина, діти, в когось мати,

Та вас єднає доля непроста.

І та війна, що довелось пізнати.

 

І –  На чужині, ще зовсім молоді,

Але сміливі, мужні і уперті,

Не скорені ні горю, ні біді,

Кидали виклик у обличчя смерті.

 

ІІ –  Ішли у бій із вірою в життя,

З надією на друга і на себе.

Зробивши крок, не знали вороття

Заради миру і добра – так треба.

 

І –  Не всі ви поверталися з війни

Рахуючи пусті, даремні втрати.

Біль у серцях, на грудях ордени

І кожного чекає сива мати.

 

ІІ – З’єднала вас навік страшна війна.

Червоне небо від боїв запеклих

Відлуння бою, рання сивина

І спогад про страшне обличчя смерті.

 

І –  Немало літ минуло від тих днів,

Але ще не загоїлися рани

І ще Афганістан не відболів

Війни чужої нашим ветеранам.

 

ІІ –  Дійсно, не відболів, і ще довго гоїтимуться рани в душах ваших.

І – А свідченням тому є не в пору посивілі голови ваші.

ІІ –  Не в пору зболені горем обличчя і звичайно ж Братерство, яке плекалося в боях.

І – А на сьогодні стало основою формування в кожному місті й селі “Союзу ветеранів Афганістану”.

 

ІІ –  Союзу, який дбає про сім’ї загиблих, співпереживає й допомагає в скрутну хвилину інвалідам тієї жахливої війни, живе проблемами всіх Афганців і вболіває за їх вирішення.

 

І –  Ось саме такий союз у нашому місті і очолює колишній воїн-інтернаціоналіст Ясько Іван Васильович, людина з почуттям глибокої відповідальності, відверта і справедлива, людина завдяки невтомному серцю якої ми зібралися в цьому залі, в день 33 річниці виведення військ з Афганістану.

ІІ –  Шановний Іване Васильовичу, просимо Вас на сцену.

 

(Звучить пісня гурту “Комбат”)

 

І -  Шановний Іване Васильовичу, за християнським календарем все православне людство святкує сьогодні Стрітеня Господнє, тобто те свято, коли за народним звичаєм зима з літом зустрічається.

 

ІІ –  І це мабуть не випадково, бо саме цього дня, 33 роки тому, стрічали і матері синів своїх, які під покровом Матері Божої, і за Божим Благословенням поверталися додому живими.

 

І -  Іване Васильовичу, скажіть, будь-ласка, що саме для вас, людини, яка пройшла стежками болю і скорботи Афганської війни, значить цей день?

 

(Виступ Яська І.В., хвилина мовчання)

 

І –  Якщо замовкне співець,

Пісню підхоплять друзі

ІІ – Полум’я рідних сердець

Смертю не вбити в недузі

ІІІ – Вільні вітри у степах,

Холод нестимуть чи дощ.

ІV –  Пісня, як зоряний птах,

Пісня – духовний вождь.

І –  Відблиски давніх подій,

Думка народжена біллю

ІІ – Пісня, як марево мрій,

Пісня нестримна і вільна.

ІІІ – Старенької гітари плач

І вогнища сірий дим, -

ІV –  Пісню не вб’є палач,

Разом: Пісню не вбити нічим.

 

І –  І, якщо замовкне співець,

Пісню підхопить інший.

ІІ – Якщо загине борець –

Зброю візьме сильніший.

ІІІ – Відчуваючи силу плеча,

Заспіваємо пісню тривожну;

ІV –  Пісня – страшніша меча,

Разом: Пісню вбити неможна.

І –  І хоч змовкли на сьогодні серця наших земляків, ваших бойових друзів, хай ця пісня звучить, як символ світлої пам’яті про них.

 

(Пісня “Афганістан».)

 

ІІ –  Нестерпна спека... Піт ллється градом, та на це вже ніхто не звертає уваги.

 

І –  Одяг прилипає до тіла, у повітрі відчувається гострий запах крові, гнилі і медикаментів. Загострюється епідемія гепатиту, тифу, малярії, цинги. Мухи розміром з чайну ложку сновигають як примари, у пошуках поживи. Але на них також ніхто не звертає уваги.

 

ІІ –  Вже звикли... Звикли до крові і до смерті, і до людського м’яса. Спочатку це було жахливо, а потім починаєш усвідомлювати, що це війна. Звикаєш до криків: “Мамо”, “Мамочко, спаси! О, Господи!”. Біль пораненого зливається з тобою воєдино, і знаєш, що це можуть бути його останні слова.

 

І –  Поранених була безмежна кількість, медикаментів не вистачало, спирту не було, рани дезинфікували бензином, надіялися на палюче сонце Афганістану, яке вбивало мікроби. Кедгут у руках сипався на маленькі шматочки, бо постачався зі складів з 46-го року...

 

ІІ –  Ось, доволі не весь перелік того, що довелося пережити, витерпіти як солдатам, так і медперсоналу.

 

І   Весь цей страшний психологічний і фізичний тягар лягав на плечі таких тендітних, таких беззахисних жінок, яких у госпіталі називали “сестричками”. Вони до останнього були поруч, підтримували у важку хвилину. Намагалися з усієї сили рятувати юне життя, здавалося, що їм дана священна місія: виткати солдатам нове життя. І вони не мали права на помилку.

 

ІІ –  Не мала права на  помилку  і Віра Євстафіївна Іванова. Ще з юних років Вірі Іванівні був притаманний вольовий характер. Про цю жінку говорять: “Вона як скаже – так зав’яже”. За яку справу не візьметься, свого досягне. Ця жінка завжди течію свого життя спрямовує за велінням серця і совісті.

 

І –  Потрапила в Афганістан добровільно, бо відчувала, що там вона обов’язково допоможе, підтримає, врятує; відчувала, що там, вона потрібна.

 

ІІ –  І там в Баграмі разом із професійним медперсоналом безстрашно дивилася у жорстоке обличчя війни.

 

(Звучить фонограма пісні “Медсестричка”, ведучі спускаються в зал – беруть інтерв’ю.)

 

І –  Шановна Віро Євстафіївно, скажіть, будь-ласка, який найяскравіший спогад ви винесли з Афганської війни? Що найбільше вам запам’яталося?

 

(розповідь Віри Євстафіївни, вручення квітів)

 

ІІ –  А в світлу пам’ять про тих, кого вам вдалося врятувати, в знак вдячності за ту непосильну, але старанно виконану роботу, яка випала на вашу долю, хай звучить для вас пісня у виконанні Олександра Кваші “Медсестичка”.

 

(Звучить пісня “Медсестричка”)

 

І –  Спогади тривожать наші душі,

ІІ – Спогади не зітруться з роками,

ІІІ – Спогади ночами тихо душать

ІV –  І навіки лишаться із нами.

І –  Згадати все, не випустить нічого

ІІ – Хоча воно і мучить і болить,

ІІІ – Щоб більше не пройти оцю дорогу,

ІV –  Щоб людству помилок не повторить.

(Відкривається інтермедійна завіса. На підвищенні сидять “афганці”,

пишуть листи, один дописує першим)

 

І-й хлопець: Оце вже четвертий лист додому. Дасть Бог не останній.

 

(Заходить листоноша)

 

Листоноша: Ну, що, хлопці, дописали?

 

2-й хлопець: Ще хвилинку.

 

 3-й хлопець: Вже дописую.

 

4-й хлопець (простягаючи листа): На забирай. Тільки ж донеси до адресату. Щоб жоден не загубився, а то сім’я чекає. Не отримають, будуть дуже хвилюватися.

 

2-й хлопець: Для мене листи – міст між мною і моєю дівчиною. Поки вона мені пише, я маю жити (віддає листа).

 

3-й хлопець: А у мене ж одна єдина матуся. Чекає моїх листів з нетерпінням. Тому не підведи, хай знає, що зі мною все добре (віддає листа).

 

Листоноша: Не хвилюйтеся, хлопці, я свій обов’язок виконаю. (Листоноша йде)

 

1-й хлопець:  Ну, хлопці, до наказу про виведення нашої роти з цієї пекельної землі нам залишилося 100 днів. Скільки ми разом пережили, скільки ще доведеться витримати? Ви знаєте, я так сумую за домівкою.

 

2-й хлопець: І я теж. Так хочеться побачити маму, тата, сестру і мою дівчину. В останньому листі пише, що чекає, любить. Я той лист тримаю біля серця, перечитую кожну вільну хвилину. Люблю я її, хлопці, заради неї хочеться жити.

 

(Хлопці завмирають, гасне світло)

(Звучить музичний вступ з пісні “Спасибі, президент”.

У світлі прожектора виходить дівчина і в задумі йде по сцені)

 

Диктор:  Люба моя! Знову прошу тебе про одне – чекай мене. Я обов’язково повернуся. Сумую за тобою, кохаю, кожну вільну хвилину я подумки з тобою.

 

Дівчина:  Любила його, чекала зустрічі з ним, мріяла обійняти. Забрали. Навіки забрали. Привезли цинкову труну. А перед тим, як блискавка в серце – похоронка, знищила все, розбила мрію... за що? Де ж правда, люди?! Любов і ту забрали.

 

(Дівчина виходить, висвічуються солдати,

другий стоїть осторонь, як частина скульптурної групи Музика “Спасибі”...)).

 

Хлопець:  А в мене немає дівчини, не встиг... У мене тільки мама. Хвилюється за мене дуже. Я їй пишу, що все добре, та знаю, що вона хвилюється. Я так хочу побачити її, попросити пробачення за все. Якби тільки вижити, я б ніколи більше їй не заперечував.

 

(Виходить мати, в світлі прожектора, в задумі йде по сцені.)

 

Диктор:  Мамо, не пиши більше командирові частини, знаєш, що мені за це було? Я не міг тобі написати – руку оса укусила. Просити когось я не хотів, ти б злякалася чужого почерку.

 

Мати:   Він у мене малесенького зросту був, народився маленький, слабенький. Нікого окрім нього у мене немає. Забрали в армію. Вже потім я дізналася, що він в Афганістані. Додому чекала, йому місяць до кінця служби лишався і вбили. Вбили мою єдину дитину, єдину надію, моє ясне сонечко. Та я всеодно його чекаю. Може то не він був у тій цинковій труні, може помилилися...

Я думаю, чи не взяти з дитячого будинку хлопчика, русявого, як і мій син. Ні, хлопчика боюся, краще дівчинку. Хлопчика знову заберуть і вб’ють. А з дівчинкою будемо вдвох сина чекати... Мертвим його не бачила, не цілувала. Чекаю...

 

(Мати йде, висвічують як скульптурну групу трьох солдат, які стоять,

четвертий як і раніше сидить. Музика “Спасибі”...))

 

Диктор:  Шановні батьки! Пише Вам товариш Вашого сина Сергій. Він був чудовим другом, веселим, надійним, дуже любив Вас, мріяв скоріше повернутися додому. Він загинув під час обстрілу на полі бою, виконуючи інтернаціональний обов’язок.

 

(Затемнення, 4 солдат виходять по центру до мікрофона, висвічується прожектором)

 

Друг:   А ви пам’ятаєте дружбу? Ви знаєте, що це таке? Коли окрім друзів у тебе нікого немає? Я й досі чую ночами різкий запах колючок. Скільки друзів було й нікого не лишилося. Я свою дружбу в поліетиленовому пакеті приніс, окремо голова, окремо руки, ноги, здерта шкіра. Він на гітарі грав, вірші писав. Я там відчув, що таке життя, що таке дружба!

 

(Солдат йде, на сцені висвічується скульптурна група. Музика “Спасибі”...)

(Хореографічна композиція “Материнське горе”) (Вмикається світло)

 

• Спасибі, папне Президент,
• Спасибі за скалічені душі,
• Спасибі за скалічені долі,
• Спасибі за материнські сльози...

 

І –   Мати, скільки пережито нею, скільки вистраждано, пролито сліз. Чи ж заради війни вона доглядала, ростила свого сина?

 

ІІ –  Чи ж заради волі керівництва вона мусила ночі недосипати, сина колихати в колисці любові, щоб потім відірвати  від серця і віддати на поталу війні.

 

І –  Любила, пестила, водила за руку до школи, переживала і сварила за принесену двійку, хвилювалася через порізаний пальчик, чи синець на коліні, боліло серце, коли син хворів, нишком плакала, і чекала, коли син затримувався в школі з друзями. Мріяла про його світле майбутнє, про щасливу синову долю, про те, що буде колихати в тій же колисці любові своїх онуків. Й заради чого?

 

ІІ –  Чи ж думала вона, що буде лити сльози знаючи, що син на війні, якби могла піти замість нього, пішла б  не вагаючись,затулила б від кулі, приголубила б, пожаліла... Заради чого?

 

І –  Чи ж свою Батьківщину рятував її син, заради чого мусив проливати кров і так хвилювати свою матір.

(Звучить фонозапис “Плач Матерів”)

 

ІІ –  Постукайте до наших матерів,

Постукайте й вони відкриють

І двері, і серця свої

Ті, що без синової ласки гинуть.

 

І –  Шановні матері, ми низько вклоняємося перед Вашою сивиною, перед Вашим святим материнством. (Вклонилися)

 

ІІ – Ми розуміємо, що рани від втрати не гояться, що біль ятрить Ваші серця і величезне горе ось уже скільки літ живе в Ваших стражденних душах.

 

І –  Ми розуміємо горе Ваших втрат. І нехай буде світла пам’ять Вашим мужнім вічно молодим дітям.

 

ІІ –  Хай Бог дає Вам силу жити в цьому несправедливому, жорстокому, насильницькому світі.

 

І –  І на Вашому шляху зустрічається лиш добро і тепло людських сердець.

 

(Музика, квіти  в зал матерям)

 

І –  Тиша, перебір гітарний.

Не за цю хіба тишину,

Гинули хлопці, невже марно,

Не з пісень дізнавшись про війну.

 

ІІ –  Не просивши у смерті відгулу,

Падали у чорні ями,

Тишу на вулицях Кабула

Зберегли вони разом з Вами.

 

І –  Посивівши не по віку рано,

Не проживши життя до кінця,

Помирали брати – слов’яни

Зберігаючи віру в серцях.

 

ІІ –  І в мить, коли вижить намагались,

Замерзаючи в кривавих тих снігах

На гранаті власній підривались,

Щоб живим не здатись ворогам.

 

І –  І повірте, словам, повірте

Їхнім думам в останнім бою,

Кажуть за мить до смерті,

Згадуєш долю свою.

 

ІІ –  Руки матері.. Присмак хліба,

Спів зозулі в нічній тишині

І блакитне красиве небо,

У далекім ріднім вікні.

 

І –  Що згадували наші хлопці в ту останню мить, сказати сьогодні важко. Але впевнені, в їхній пам’яті промайнуло найрідніше – материнське обличчя.

 

ІІ –  Обличчя тієї єдиної, яка дала життя і яка й сьогодні з болем і любов’ю, трепетом і тугою в душі береже все, що нагадує про нього, свого сина.

 

(Ведучі залишають сцену.

По-черзі по діагоналі на сцену виходять і виголошують текст дівчата,

з портретами восьми загиблих воїнів-афганців м.Гадяча,

вибудовуючись в “клин”. Звучить фоназапис “Реквієму».)

 

1-а –  В його кімнаті залишилося майже все, як було в день проводів у Армію, хіба що зараз з’явились листи на столику та велика фотографія на стіні, з якої дивиться Сергій Козаченко вже у вічність!

 

2-а –  Так хотів побачить рідну землю,

Де калина зріє при межі

Та не вже, загинув він даремно

На Афганській, на землі чужій.

Ні. Не даремно Олександр Колісник мужньо виконував свій обов’язок перед Батьківщиною.

 

3-а –  І в котре зберуться друзі.

Його добрим словом згадати

Він знав, що життям ризикує

Він був звичайним солдатом.

І дивлячись в очі смерті

Свою Гадячину згадав,

Він так не хотів померти,

Додому в думках повертав.

Та не судилося приторкнутися вустами до рідної матінки-землі, ворожа куля забрала з життя 13 січня 1982 року Костянтина Приходька.

 

4-а –  Переступив ти через біль і страх

Залишився у наших ти серцях,

Підемо й ми колись у синє небо,

Підем з твоєю мрією – без тебе.

(Пауза)

Немов крізь нас проходить біль від ран

Тебе не відпустив Афганістан,

Там в горах ціною власного життя

Олександр Кравченко захистив своїх друзів.

 

5-а –  Він так далеко, вже його нема

Як боляче у це повірить, люди

Його нема, його уже нема,

А в пам’яті він вічно жити буде.

Бо доки живі матері, доки живі друзі і бойові побратими, доти й житиме пам’ять про Володимира Мисюру.

6-а –  Неповних 20 років він прожив

І кров’ю чужу землю окропив,

Загинув у далекій стороні

На тій жахливій, проклятій війні

Не зрадив честі, совість не продав

І на ту землю, де колись упав

Прийде весна, брудні сніги розтануть

І квіти зацвітуть – вшанують його пам’ять

Пам’ять Олександра Полуношного

 

7-а –  Лиш мить одна – і він би був живий,

Лиш мить одна та вже не бути їй.

Когось відкликав вистріл автомата

І куля вже знайшла свого солдата

Лиш мить одна – і смерть відчує груди,

Лиш мить одна – устигнуть, відтягнуть би

Він озирнувся, щось хотів сказати

Вставав – ще був живий.

Та не судилось встати…

Так вмить обірвалося життя старшого лейтенанта Сергія Білохи, а вдома чекали мати й наречена.

 

Він був звичайним хлопцем. Ходив до школи, ріс, кріпився. Настав час – пішов у Армію. Направили в Афганістан. Виконував обов’язок, не гнувся під кулями, не був боягузом, друзів не підводив. І ми не робимо з Сергія великого героя, це зробила колись війна. Ми не несемо йому дарів – він вже нагороджений орденом посмертно. Ми не прославляємо його, просто ставимо поминальну свічку.

(Звучить фонозапис пісні ”“Пам’ять”,

дівчата з портретами перебудовуються в шеренгу, виходять на авансцену)

(Звучить “Реквієм”. Виходять дівчата з запаленими свічками і несуть їх в зал.)

 

І –  Плаче за дітьми своїми Україна-мати, плаче і не може втішитись, бо їх немає.

ІІ – Журzться разом з нею всі ті, хто спізнав трагедію Афганської війни.

І –  Підносить молитви церква Христова, щоб Господь упокоїв їхні душі в оселях праведних.

 

(Звучить молитва “Отче наш”)

 

І –  Хлопці-афганці з воєнної стужі

Юних сердець неспокійне биття

Знають вони силу справжньої дружби,

Знають вони – скільки варте життя.

 

ІІ –  Хлопці-афганці обпечене тіло

Вічністю стала розірвана мить

Все, що побачили не відболіло

І скільки житимуть не відболить.

 

ІІІ –  Ночі і дні у пекельній напрузі

Треба солдатам ставать на пости

Скільки ж то Ваших ровесників – друзів

Не перейшли рубежа 20-ти?

 

ІV –  Риска з’єднала короткі дві дати.

Крапку поставив гарячий свинець...

Змученій матері як передати,

Смертю написаний цей папірець?

 

І –  Хлопці – Афганці... Все совістю зважу

Є перед вами і наша вина,

 

ІІ –  Хлопці, простіть, що на долю на Вашу

Разом: Випала ця незбагненна війна.

 

ІІІ –  І хай у оселях Ваших буде завжди злагода і родинне тепло.

 Хай скінчиться сьогоднішня безжальна війна, а над Вашими дітьми, онуками, правнуками тільки чисте, безхмарне і завжди мирне небо.

ІV – На спомин душ загиблих візьміть цей хліб і поклоніться низько перед вічним вогнем – як вічною пам’яттю Ваших загиблих побратимів.

 

(Звучить фонозапис пісні   “Десятилітня війна”.

Воїни-інтернаціоналісти виносять корзини з квітами для покладання до могил загиблих воїнів-інтернаціоналістів та пам’ятного знака )