Сучасна українська література (довідково-хрестоматійні матеріали для студентів 2 курсу)

Про матеріал

Матеріали до занять з української літератури, що містять відомості про сучасних поетів: І.Римарука, Ю.Андруховича, В.Неборака, О.Ірванця та письменниць: Г.Пагутяк та О.Забужко, а також їхні твори з коментарями.

Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ КОЛЕДЖ ТЕХНОЛОГІЙ ТА УПРАВЛІННЯ

 

 

 

 

СУЧАСНА  УКРАЇНСЬКА  ЛІТЕРАТУРА

(довідково-хрестоматійні матеріали

для студентів 2 курсу)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Торецьк

2017

Сучасна українська література (довідково-хрестоматійні матеріали для студентів 2 курсу) з предмету «Українська література».

 

Підготувала: Служенко Ірина Володимирівна – викладач Донбаського державного коледжу технологій та управління. – Торецьк, 2017

 

Довідково-інформаційні матеріали створено на підставі «Положення про освітній процес ДонДКТУ» для викладачів української мови та літератури ВНЗ І рівня акредитації.

 

    Рецензент:                І. М. Щербакова, методист коледжу

                                      спеціаліст вищої категорії,                

                                      викладач-методист

 

 

 

 

 

Розглянуто та ухвалено

на засіданні циклової комісії

гуманітарних дисциплін ДонДКТУ

Протокол  № 5 від 28 грудня 2017 р.

Голова комісії __________ І. В. Служенко



ЗМІСТ

ВСТУП

СУЧАСНА ПРОЗА. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД.

ПАГУТЯК ГАЛИНА ВАСИЛІВНА

Новела «Ранок без вечора»

Новела «Потрапити в сад»

Новела «Душа метелика»

ЗАБУЖКО  ОКСАНА  СТЕФАНІВНА

Повість «Казка про калинову сопілку»

СУЧАСНА ПОЕЗІЯ: ПРОБЛЕМАТИКА ТА ТЕМАТИКА СУЧАСНОЇ ЛІРИКИ.

ІРВАНЕЦЬ   ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

«До французького шансоньє»

«Тінь великого класика»

ВІКТОР  ВОЛОДИМИРОВИЧ  НЕБОРАК

«Генезис  літаючої  голови»

«Сад»

«Гра»

АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ ІГОРОВИЧ

«Балада повернення»

«Пісня мандрівного спудея»

«Казкар»

РИМАРУК  ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ

«Обнови»

«Зірка»

«Різдво»

СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРНИХ ТЕРМІНІВ

БІБЛІОГРАФІЯ


                                ВСТУП

                   

 ...В усіх книжках говориться про  інші книжки...

                                      будь-яка історія переповідає історію, яка вже

                                        переповідана...                                                                                           

У. Еко

 

Вплив суспільних умов на розвиток літератури

У 1991 р. Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу, розпочалося відкидання догматичних схем розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соціалістичного реалізму» й інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й відображення дійсності.

   Українська література межі XX і XXI століть дуже цікава й неоднозначна: оригінальна і традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження

    У сучасній українській літературі можна виділити два основних дискурси: тестаментарно – рустикальний (лат. заповіт, простий селянський) та постмодерний дискурс. Перший базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, базується на рустикальному (селянському) мисленні й ментальності.

Особливості сучасної української літератури

Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове різноманіття.

Після відміни заборон на публікацію творів письменників доби Розстріляного відродження, їх заново відкриті твори стали впливовими прикладами для сучасних письменників. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ствлення до поезії Михайля Семенка, для Юрія Андруховича таку ж роль відіграв Богдан-Ігор Антонич.

Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Так Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом «Карбідо», а Сергій Жадан — разом з гуртом «Собаки» в космосі. Для цього періоду характерна також велика кількість фестивалів. Важливим літературним фестивалем сучасної України став щорічний Форум видавців у Львові.

Стилістично сучасні українські письменники користуються низкою стилів та їх комбінаціями. Типовим постмодерністським романом є «Перверзія» Юрія Андруховича. В стилі близькому до магічного реалізму написано роман «НепрОсті» Тараса Прохаська. Оксана Забужко у романі «Польові дослідження з українського сексу» використовує феміністичні та постколоніальні мотиви. Деякі письменники такі як Є. Пашковський, В. Медвідь та К. Москалець пишуть у неомодерністичному стилі.

Літературними критиками було запропоновано декілька варіантів класифікації сучасних письменників.

Володимир Єшкілєв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури (1998) розділив письменників за поколіннями вісімдесятників ( Г. Петросаняк, Ю. Винничук, Ю. Андрухович,      В. Неборак, Є. Пашковський)     та дев’яностиків       (Т. Прохасько, І. Андрусяк, І. Ципердюк, Р. Кухарук) та виділив в літературному процесі тестаментально-рустикальний, неомодерний та постмодерний дискурси. Р. Харчук запропонувала класифікувати авторів як «західників» (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, В. Єшкілєв) та «ґрунтівців» (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко) відповідно до їхньої ідейної спрямованості. Подібне розділення «нативістів» та «модернізаторів» зробила і польська дослідниця Оля Гнатюк. Володимир Даниленко розділяє письменників територіально на «житомирську»    (В. Медвідь,  Є. Пашковський,  М. Закусило,          Ю. Гудзь) та «галицьку» (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик, Т. Прохасько) школи. В подібній класифікації Н. Білоцерківець це «галицько-станіславська» та «київсько-житомирська школи». На думку І. Бондаря-Терещенка варто також виділити східно-українську складову представлену С. Жаданом, О. Солов’єм, А. Білою та О. Ушкаловим.

 

Постмодернізм як явище

Як реакція на перший дискурс та модерний дискурс «шістдесятників», другий дискурс з’явився в кінці 80-х – у 90-х рр. Постмодерний дискурс має свої символи й поняття: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, Г.Гессе, (німецький і швейцарський письменник, автор роману «Гра в бісер», має вплив на українських постмодерністів Т.Прохаська та Ю.Андруховича). Л.Х.Борхес (аргентинський поет і прозаїк, запропонував творення художнього твору як відверту концептуалізовану гру цитатами, ремінісценціями, алюзіями світового письменства, вплинув на Ю.Андруховича, Ю.Бедрика, В.Медвідя) тощо. Окрім ТР-дискурсу та ПМ-дискурсу, в українській літературі існують проміжні та окремі дискурси, зокрема, презентовані іменами О.Забужко, Е.Андієвської, Ю.Тарнавського та ін.

 Постмодерна спрямованість в українському письменстві означилася після 1986 р., після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і митців старшого покоління, і «шістдесятників», і породила нову генерацію письменників постчорнобильської епохи. Ця хвиля митців прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» ( Ю.Шевельов), тобто вивести мистецтво слова поза межі політики, ідеологічних та адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.

 Вперше термін “постмодернізм” з’явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца “Криза Європейської культури”. Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

 До визначальних рис постмодернізму відносять поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. У сучасній ПМ літературі головна увага приділяється, по-перше, індивідуальній манері митця, його власному баченню людини та світу, у творах часто сполучається конвульсивна краса, примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та деформації, хворобливої фантастики та абсурду, вигадливий еротизм.

   По-друге, духовна напруга, пошук “внутрішньої ідеї”, “самовіддана несамовитість”(Дж.Бруно) екзистенційність є важливою складовою сучасної літератури.

   По-третє, метафорична насиченість твору поєднана часто з навмисно зниженою мовою; багато словесної еквілібристики; плеоназм, наявність оксюморону та антитези, гіперболи та гротеску; складна композиція твору, фрагментарність – ознаки твору постмодерного часу.

 

Український постмодернізм

Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм пов'язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю.Позаяк, В.Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І.Лучук, Н.Гончар; «Нова дегенерація»: І.Андрусяк, І.Ципердюк та ін.

   Літературний андеґраунд шокував «законопослушного» обивателя. «EINE KLEINE NACHTMUSIK» ( «Від Дону до Сяну») та «Любіть» ( «Любіть Оклахому!») Олександра Ірванця ніби руйнувала загальноприйняті норми добропорядності в українському суспільстві. Проте варто згадати слова Лесі Українки : «Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Поезія літературного угрупування «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада») була реакцією на суспільну депресію і супроводжувалася масовою карнавальною сміховою рефлексією на катаклізм системи.

   Упродовж 80 – 90-х рр. в Україні утворювались і розпадались численні літературні гурти, які виникали на базі студентських груп, музичних колективів: Асоціація українських письменників БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Деякі з них існують, продовжуючи традиції, та більшість з учасників цих гуртів, закінчивши ВНЗ, знайшовши себе в цьому вируючому світі, забула про своє письменницьке минуле. Залишилися найстійкіші, найвідданіші Його Величності Слову:  Ю.Андрухович, Ю.Винничук, Марія Матіос, М.Гримич, І.Роздобудько, Є.Кононенко, С.Поваляєва

 

ЛІТЕРАТУРНІ    УГРУПУВАННЯ

Асоціація українських письменників

 Утворена 6—8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка. 4—5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами 1. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. 3'їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів.

 

БУ-БА-БУ

 «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугрупування засноване 17 квітня 1985р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 pp. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки (1—4.10.1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. В 1995р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

 Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

 

Академія Бу-Ба-Бу

Академія Бу-Ба-Бу об'єднує членів Бу-Ба-Бу та поетів нагороджених премією Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року»:

 

Іван Малкович (1988)

Назар Гончар (1989)

Віхта Сад (1990)

Володимир Цибулько (1991)

Михайло Барбара (1992)

Олена Буєвич (1993)

Петро Мідянка (1994)

Микола Холодний (1995)

Галина Петросаняк (1996)

Юрко Позаяк (1997)

 

«Музейний провулок, 8»

 Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990р. з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога/Humanitare Ніlfe» (українською та німецькою мовами).

«Нова дегенерація»

 Поетичне літугрупування, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

Орден чину ідіотів (ОЧІ)

 Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять зокрема: Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот» трактується товариством в первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган: рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів» складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул.

ЛуГоСад

 Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах ЛуГоСад І і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості ЛуГоСаду — теорія поетичного ар'єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готується тритомник ЛуГоСаду.

Пропала грамота

 Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою.

Пси Святого Юра

 Літературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» (листопад 1994 р.). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і досьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку «псячих» творів також опубліковано «Сучасністю» (1997, № 3).

Творча асоціація «500»

 Об'єднання авторів та літдіячів, за віком приналежних до постмодернізму 90-хр. Утворилась 1993р. в Києві. Разом з Державним музеєм літератури України Творча асоціація «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993—1994 pp. були М. Розумний, C. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інші. У 1993р. ТА упорядкувала і в 1994р. видала антологію поезії ІЮ-х pp. «Молоде вино». У 1995 р. була видана антологія прози 90-х «Тексти». У 1997р. під егідою ТА «500» був проведений Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТА у великих містах України у 1994— 1996 pp., сприяли популяризації творчого доробку учасників ТА.

 

СУЧАСНА ПРОЗА. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД.

Кілька сучасних українських прозаїків дебютували спершу як поети: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Степан Процюк, Сергій Жадан, В'ячеслав Гук, Павло Вольвач.

Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала, роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Новими типами інтелектуала, описаними в творах багатьох прозаїків стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа». Часто героями сучасних творів стають «лузери».

Знаменною подією в українському літературному житті була публікація роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996), який став бестселером та витримав десять перевидань. Також в 1990-ті роки було видано важливі романи Юрія Андруховича «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996) та Юрія Іздрика «Воццек & воццекургія» (1997).

Помітними романами двотисячних років стали: «НепрОсті» (2002) Тараса Прохаська, «Кляса» (2003) Павла Вольвача, «Тема для медитації» (2004) Леоніда Коновича, «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко, «Троянда ритуального болю» Степана Процюка (2010), «Ворошиловград» (2010) Сергія Жадана, «Століття Якова» (2010) Володимира Лиса, «Танґо смерті» (2012) Юрія Винничука, «Фелікс Австрія» (2014) Софії Андрухович

 

ПАГУТЯК ГАЛИНА ВАСИЛІВНА

Галина Василівна Москалець, відома під творчим псевдонімом Галина Пагутяк, – українська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії з літератури (2010) – народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району Львівської області у сім'ї вчителів.

Згодом родина переїхала в село Уріж. Галина була наймолодшою із трьох доньок, часто гуляла біля річки Бистриці, любила ходити лісом. А ще більше – слухати містичні розповіді старших. Була вона дуже завзята і допитлива: завжди брала із бібліотеки книги, читала художні твори, навіть самостійно вчила іноземні мови, користуючись словниками та розмовниками.

Галина дуже хотіла стати археологом, але для цього треба було мати партійний квиток. Після невдалої спроби поступити на філософський факультет почала писати повість - спогади про 10-ий клас. Вислала твір у Київ в Спілку письменників і отримала запрошення на всеукраїнську нараду молодих авторів. Там їй запропонували публікацію твору, при умові його скорочення вдвічі. Вона не погодилась.

У 18 років узимку втекла з дому до Одеси, у заклад, де готували штукатурів-плиточників. Працювала на Бориславському фарфоровому заводі, інколи доводилось стояти біля конвеєра кілька змін. У цей складний час починає писати повість «Діти».

За рік вступає до Львівського національного університету. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України.

Перші книги Галина Пагутяк видала ще в часи Радянського Союзу. Була дуже наполеглива і завжди йшла проти волі видавців, не боялася при цьому критикувати радянські звичаї. Тим не менш, книга «Господар» (1986), що друкувалася у київському видавництві «Радянський письменник», вийшла у світ з фантастичним і для сьогоднішньої України тиражем в 65 тисяч примірників.

Пишучи свої твори, нерідко відходила від загальноприйнятих канонів прози, через що навіть в незалежній Україні мала проблеми з видавцями. Написала і кілька дитячих книг.

Останнім часом більшість своїх книг видає у львівському видавництві «Піраміда» у серії «Приватна колекція».

Живе та працює у Львові.

Інститут літератури подавав заявку письменниці на здобуття премії тричі. Перші два рази виявились неуспшними. За словами Галини Пагутяк, це дуже велика приємність для неї, адже зазвичай інститут подає заявки літературознавців.

У 2010 стало відомо, що за книгу прози «Слуга з Добромиля» письменниця удостоїлася Шевченківської премії в галузі літератури.

У 2012 перевидала цей роман у «Піраміді», бо старий наклад давно розійшовся.

Письменниця зізналася, що після роману «Магнат» (2014), що вийшов у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», не планувала писати великих речей і зайнятися редагуванням чужих текстів. Фактично - відійти від письменницької справи, покинути велику літературу. Наступні два роки виходять невелика повість, книга для дітей, перевидання старих книг та 2 томи майбутнього десятикнижжя письменниці.

Та вже в 2016 Галина Пагутяк презентує роман «Гіркі землі» про важку долю галицької Каліфорнії - Борислава та його жителів, половина з яких вже виїхала на заробітки в пошуках кращої долі. В однойменну книгу окрім роману входять ще чотири оповідання. На презентації «Гірких земель» в Дрогобичі письменниця зізналася, що пише нову книгу.

Твори:

«Діти» (1982), «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990), «Записки білого пташка» (1999), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007), «Лялечка і Мацько» (2008), «Мій Близький і Далекий Схід» (2009), «Урізька готика» (2009), «Потонулі в снігах» (2010), «Зачаровані музиканти» (2010), «Писар Східних Воріт Притулку. Писар Західних Воріт Притулку» (2011), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Уріж та його духи» (2012), «Кожен день інший» (2013), «Сентиментальні мандрівки Галичиною» (2014), «Магнат» (2014), «Новий рік у Стамбулі» (2015), «У кожного є бабуся» (2015), «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками» (2016), «Гіркі землі» (2016).

ПОГЛЯД   НА ТВОРЧІСТЬ

   Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятитрирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом Галина подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи.

   Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.

   Вона тонко й глибоко відтворює і національну автентичність.

   Багато її творів сповнені великою тугою за Садом, якого не можна віднайти і який став її мрією за втраченим щастям, а земля - колами пекла.

   Читаючи її новели, повісті та романи, не можу позбутися відчуття, що більшість з них створена у підсвідомому стані; здається, наче вони самі написали себе й самі поставили останню крапку.

   У романі "Смітник Господа нашого" авторка хоче втекти від жорстокого і до того ж конкретно означеного світу у свої сни, бо лише там їй легко і затишно живеться. У снах знаходить і своє щастя, якого бракує у реальному житті. Хоча часто видається, що у Галини Пагутяк взагалі розмита межа між реальним світом і сном. Вони у неї злилися, і у цьому реально-нереальному світі блукає вона з відчуттям, що всі ми покинуті Творцем на смітнику.

Останніми роками помітніший в її прозі і вплив літератури Сходу, зокрема японської. Так, роман "Книга снів і пробуджень" написаний у жанрі дзуйхіцу, традиційному для японської літератури.

  Г. Пагутяк — не тільки письменниця, вона мислителька, яка постійно звертається до християнства як джерела не так літературності, як сенсу. Вона не прагне розважати читача. Вона хоче застерегти його від нього ж самого.

  Г. Пагутяк зізнається: усі її книги народжені снами, отже, є підстави вважати її стиль сюрреалістичним.

Книжки Г. Пагутяк переважно гіркі, проте й у неї буває дім на сонячному острові посеред ріки у глухому поліському селі, де людина начебто почувається в безпеці. Ця безпека позірна, вона нагадує затишшя перед бурею: люди спинилися над прірвою й вдивляються в тумани невідомості. Авторка взялася за перо, щоб описати все, що відбувається й відбудеться з нею самою, а також із усіма нами.

 

ПРОЗА  ГАЛИНИ  ПАГУТЯК

Новела «Ранок без вечора»

  Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.

   Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.

  У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати.

  На небі — одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.

  Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.

  Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.

   Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.

   Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво, А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.

   Озирнулася — ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!

   Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.

  Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.

  За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.

 

КОМЕНТАР

  У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

  Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні. Нікому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треба, мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю — найвищій цінності, яка є в людини.

  Звичні, буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною, прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

 

Новела «Потрапити в сад»

   На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому — був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками. Та ще хіба що поети на крилах фантазії.

   Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.

  Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Лікарня — єдиний його притулок. А ще сестра Нуська, але не сидиться йому в неї. Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному...

   Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою. Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто. Заграв «На сопках Маньчжурії», потім «Прощання слов'янки», і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: «Цілую руку». Проходив ще два вагони, потім сідав, і ніяка сила не примусила 6 його заграти ще.

   Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу [епілепсію] від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати.

Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста.

   Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

   Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою — його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою — для котів чи собак.

   Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. Дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися. Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав...

   Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.

   Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом — добре таки змерз, мабуть.

   Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся — краще хай заграє, ото й буде його лікування. Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається — віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.

   Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.

   Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати «Кобзаря» — «Перебендю».

   Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.

   Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.

 

КОМЕНТАР

  Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення. А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей. Письменниця закликає завжди пам'ятати, що ми — люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.

 

Новела «Душа метелика»

   Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді він ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на вітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

   Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки народилися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення викличе у нас страх перед смертю.

   Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсолютно нікому не потрібною. Нічне життя істот починається з небуття, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

   Один за одним, так. і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики...

   У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому — ціле, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. А навіщо?

   Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагадують про існування часу, який змушує людей думати, що обов'язково треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космосу легше, ніж законам суспільним.

   Дитинство, розквіт, старість — це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її автоматизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.

 

КОМЕНТАР

У новелі письменниці подається філософсько-узагальнююча картина людського життя — скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії. Сучасний світ досить жорстокий, і людина часто ціною неймовірних зусиль прагне досягти сумнівної за своєю цінністю мети, отримати матеріальні блага, будь-що, забуваючи про цінності духовні.


ЗАБУЖКО  ОКСАНА  СТЕФАНІВНА

 Оксана Стефанівна Забужко народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями.

Батько письменниці, Стефан (Степан) Іванович Забужко (1926-1983) — педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською оповідання чеського композитора і письменника Іллі Гурніка (Ilja Hurník), у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926-2014) — вчителька української літератури, автор методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярів.

За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 Оксана Забужко мешкає в Києві.

Закінчила філософський факультет (1977-1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського (1986-1988), з 1989 — старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

У 1987 прийнята до Спілки письменників СРСР.

1992 викладала українську культуру в Університеті штату Пенсильванія як запрошений письменник. У 1994 отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. У 2001 викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

У 1995-2010 О. Забужко була віце-президентом українського відділення ПЕН-клубу (президент — Євген Сверстюк).

Писати вірші Забужко почала, за її словами, «з дописемного віку». Дебютувала з віршами в періодиці у 9 років, на 1973 у видавництві «Молодь» була запланована до друку її перша поетична збірка «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але в творчу біографію юної авторки знову втрутилися історичні події: під час репресій 1972 її батьки потрапили в «чорні списки», і «Весняну акварель», уже підготовлену до друку, було знято з виробництва. Тих своїх ранніх віршів Забужко ніколи потім не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки в 1985.

Про свій ранній дебют в «Автобіографії» (1997) вона згадує без ентузіазму і до вундеркіндів у літературі закликає ставитись обережно.

Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми національної ідентичності і гендеру. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», один із «засадничих текстів української літератури пост-радянського періоду», вийшов у 1996 і викликав бурхливі та суперечливі реакції критиків і читачів. Письмо Забужко — стилістично новаторське і інтелектуально провокативне — викликало нерозуміння з боку деяких вітчизняних критиків, незнайомих із здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час читачі сприйняли роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку.

За соціологічним опитуванням 2006 року цей роман був визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності». Нині це найширше перекладений у світі твір нової української прози (15 мов), включений до багатьох обов'язкових списків та рейтинґів сучасної східноєвропейської класики.

Фаховий філософ і культуролог, Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Її найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики, роман «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги епосі УПА (Української Повстанської Армії), демонізованої радянською історіографією. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, націленість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західного читача.

Дослідники аналізували прозу Забужко за допомогою постколоніальних теорій. У компаративістських студіях «Польові досліження…» порівнюють із творами Джамайки Кінкейд, Ассії Джебар, Анджели Картер, Ніколь Броссар та ін. Письменниця також має надзвичайно виразний стиль, де «поетичний» та «інтелектуальний» голоси переплітаються і витворюють складну структуру. На думку деяких дослідників, у ньому присутнє жіноче письмо, écriture féminine, зокрема, письмо «з тіла» або «про тіло».

Найвідоміша книга Оксани Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецендентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» радянській) спільнотою.

Ця спільнота в різні часи включала братчиків Кирило-Мефодіївського братства, членів Громади, зокрема Олену Пчілкy — «матір українського націоналізму», мецената Євгена Чикаленка, саму Лесю Українку та багато інших, нині забутих або недооцінених, визначних постатей. Оксана Забужко доводить, що чимало етичних та естетичних «кодів», вироблених шляхтою, стали неприступними сучасному читачеві. По-третє, Оксана Забужко вважає лицарський («єретичний», гностичний) дискурс у Лесі Українки знаковим і таким, що вписує Україну у систему європейських міфологій.

З ім'ям Оксани Забужко пов'язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Твори письменниці перекладені понад 20 мовами, окремими книжками виходили в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013-2014 стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну.

Вистави за творами письменниці йдуть на багатьох театральних сценах України, Європи і Північної Америки. У лютому 1998 у Нью-Йорку відбулася прем'єра драматичної сцени (моноопери) для мецо-сопрано та камерного ансамблю «Клітемнестра» за однойменною поемою Оксани Забужко (композитор: Вірко Балей (Virko Baley), англійський переклад: Ліса Сапінкопф (Lisa Sapinkopf).

У 2001 на Київській студії хронікально-документальних фільмів знято експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» за мотивами однойменної збірки есеїв (режисер Оксана Чепелик).

Поезії Забужко покладені на музику багатьма українськими та зарубіжними композиторами. З 2012 письменниця співпрацює з гуртом «Тельнюк: Сестри», п'ятий концертний альбом якого «Дорога зі скла: LIVE» створено головно на її вірші.

У 2015 Чеське Радіо Влтава (Прага) підготувало театралізовану аудіоверсію роману «Музей покинутих секретів» (драматичний цикл із 15 передач, чеський переклад: Ріта Кіндлерова, режисер: Петр Манчал).

ТВОРЧІСТЬ

Поезія:

«Травневий іній» (1985)

«Диригент останньої свічки» (1990)

«Автостоп» (1994)

«Kingdom of Fallen Statues» (1996)

«Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998» (2000)

«Друга спроба: Вибране» (2005)

Проза:

«Інопланетянка» (1992)

«Польові дослідження з українського сексу» (1996)

«Казка про калинову сопілку» (2000)

«Сестро, сестро» (повісті й оповідання, 2003)

«Музей Покинутих Секретів» (2009)

Філософсько-літературознавчі праці:

«Дві культури» (1990)

«Шевченків міф України» (1997)

«Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період» (1992)

«Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007)

 

Публіцистика:

«Хроніки від Фортінбраса» (1999)

«Let my people go. 15 текстів про українську революцію» (2005)

 

О.ЗАБУЖКО

Повість «Казка про калинову сопілку»

   Повість "Казка про калинову сопілку" - справжнє диво. Своєю чистою, як джерельна вода, мовою розповіддю про селянський побут, фольклорними цитатами, ліричністю дуже нагадує драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Може тим, що обидві авторки - українки, волинянки, що саме любов до рідного краю - Волині - надихнула їх на створення таких шедеврів?!

  Твір  Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла ("Дівчатка"), сестра - вбила (повість "Казка про калинову сопілку").

Жанр твору

Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка  про калинову сопілку". Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни.

 Отже, "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку"

 Сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.

 Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

Повість невелика за розміром - 51 сторінка і складається з 30 невеликих частин, що тісно пов'язані за змістом.

Експозиція

   У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: "Ганна - панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні - панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

- умови формування головної героїні Ганни - панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;

- обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав'язка

 Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дівчинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива - "поганенька дитина", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною - панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина дочка".

Розвиток дії

Після зав'язки конфлікт розвивається в змодульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна - панна заздрила Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. "Маленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша, жорстокіша ураза".

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати - про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду - як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її хвилювала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона"... та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні - знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!" У приклала сказане Ганна - панна до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала - посватався до неї, той же таки Дмитро - і погодилася Оленка, пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!". Горе, горе Ганні - панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість, така обіда закипіла в Ганни - панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець "родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й справді у Ганни - панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна - панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до посмаку крови".

  Весь світ здався Ганні - панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?" Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку терезів".

Кульмінація

  Кульмінація - це найгостріше загострення конфлікту, коли порушене у творі питання має розв'язатися.

   Настала неділя - остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!) -"вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві тіло... і обм'якло". Ганна ж панна ,"потрясаючи над головою скривавленим ножем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо - до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя... І не пустила.

Ретардація

  Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв'язка

А що ж Ганна - панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: "Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався... слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка - чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по - безвинними місячними ночами."

Тема та ідея твору

  Тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

  Ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні моральних цінностей.

 

 

 


СУЧАСНА ПОЕЗІЯ: ПРОБЛЕМАТИКА ТА ТЕМАТИКА СУЧАСНОЇ ЛІРИКИ.

 Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч (зб. «Антологія блискавки»), Б. Олійник (зб. «Трубить Трубіж», «Стою на землі», «Таємна вечеря»),

І. Калинець (зб. «Слово триваюче», «Терновий колір любові», «Ці квіти нестерпні»), Д. Павличко (зб. «Ностальгія», «Золоте яблуко», «Рубаї», «Наперсток», «Засвідчую життя»)

У тематиці і проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини і Всесвіту, ширше — на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством: («Чорнобильська мадонна» І. Драча, «У ра на» Ю. Тарнавського, «Сім»  Б. Олійника).

 У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку ХХ ст., актуальними стають багато мистецьких ідеалів тієї доби. Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Базилевський (зб. «Вертеп», «Украдене небо»), В. Голобородько (зб. «Слова у вишиваних сорочках», «Калина об Різдві»), В. Герасим’юк (зб. «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі»), І. Римарук (зб. «Нічні голоси», «Діва Обида. Видіння і відлуння»), В. Цибулько (зб. «Книга застережень 999»). Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам’яті народу, до національної самосвідомості як основного морального критерію поезії.

 

ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ,  РІЗНОМАНІТНІСТЬ СТИЛЬОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ СУЧАСНОЇ ПОЕЗІЇ

Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація «забутих», зокрема верлібру. Провідними мотивами стають роздуми :

 про сенс людського буття,

 про роль рідної мови як чинника становлення особистості,

 про втрату національної самоідентифікації

 Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами О. Забужко (зб. «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп»), Л. Таран (зб. «Оборот душі», «Колекція коханок»), Л. Голоти (зб. «Жінки і птиці», «На чоловічий голос»), І. Жиленко (зб. «Вечірка у старій винарні», «Пори року»), Л. Гнатюк («Миттєва слабість», «Незбагненна печаль», «Я перестала розуміти світ»).

 

Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

 Початок ХХІ ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів (як і на початку ХХ ст.), які поставили собі за мету привернути увагу і шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю. Найвідоміші з них «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад» та ін.

 Творчість учасників цих об’єднань у першу чергу розрахована на молодіжну читацьку аудиторію. З інших мистецьких позицій осмислює сучасність молодше покоління поетів. Серед них найпомітніші Роман Скиба (зб. «Назвуть мене листопадом», «Листопадом назвуть мене», «Хвороба росту»), Галина Крук (зб. «Місто метеликів»), Андрій Бондар (зб. «Весіння єресь», «Істина і мед»). Одним з найбільш інтригувальних митців останніх років, «українським Рембо?» називають Сергія Жадана (зб. «Рожевий дегенерат», «Генерал Юда», «Цитатник», «Пепсі», «The very very best poems…»).

Отже, сучасна українська поезія віддає данину усім відомим словесно-мистецьким експериментам, усе ж спираючись на літературні традиції і живлячись народнопоетичними джерелами.

Щоб сприймати модерну лірику початку XXI ст., треба, на думку сучасного поета Петра Мідянки, «мати відчуття не тільки мови, а й слова…

В поезії рівень «зрозуміле-незрозуміле» не головний. Тут важить чуттєве начало, а не раціональне».

 

ІРВАНЕЦЬ   ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

 

  Народився 24 січня 1961 року у Львові. Виріс у Рівному. 1980 року закінчив Дубенське педагогічне училище. Після – вчителював. 1989 року – Московський Літературний інститут. Один із учасників літературного гурту Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак). Підскарбій Бу-Ба-Бу.

Автор книг віршів "Вогнище на дощі" (1987) і "Тінь великого класика" та інші вірші" (1991), "Вірші останнього десятиліття" (2001)

Окремі вірші було перекладено англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Роман "Рівне/Ровно" було перекладено польською мовою і вже двічі видано в Польщі.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

Перекладає з білоруської, польської та англійської мов. У перекладах Ірванця побачили світ книжки Василя Бикова "Ходільці: оповідання" (2005), Уладзімера Арлова "Реквієм для бензопилки" (2005), Яноша Гловацького "Четверта сестра".

Лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995 року. Стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995 року. Член жюрі театрального фестивалю "Боннер Бієнналє" 2000 та 2002 років.

П’єси Олександра Ірванця ставилися у Німеччині, Україні та Польщі.

2001-го збірка драматургії "Recording i inne utwory" в перекладах Пшемислава Томанка вийшла у краківському видавництві "Ksiegarnia Akademicka". Автор "П’яти п’єс".

Член білоруського ПЕН-клубу.

КНИГИ:

«Вогнище на дощі» (Львів: Каменяр, 1986)

«Тінь великого класика» (Київ: Молодь, 1991)

«Вірші останнього десятиліття» (Львів: Кальварія, 2001)

«Рівне/Ровно (Стіна)» (Львів: Кальварія, 2002)

«П'ять п'єс» (Київ: Смолоскип, 2002)

«Очамимря: Повість та оповідання» (Київ: Факт, 2003)

«Любіть!..» (Київ: Критика, 2004)

«Рівне/Ровно (Стіна)» (Київ: Факт, 2006)

«Лускунчик-2004» (Київ: Факт, 2005)

«Преамбули і тексти. Збірка поезій» (Київ: Факт, 2005)

«Хвороба Лібенкрафта», роман (Харків: Фоліо, 2010)

«Рівне/Ровно», роман (Харків: Фоліо, 2010)

«Мій хрест» (Харків: Фоліо, 2010; серія «Графіті», післямова Сергія Жадана)

"Сатирикон - ХХІ" (Харків: Фоліо, 2011)

"П'яте перо" Вибрана есеїстика (Луцьк: Твердиня, 2011)

ПОГЛЯД  НА  ТВОРЧІСТЬ

О. Ірванець — представник саме карнавально-провокативної складової постмодернізму. Не дивно, що письменник виступає то як поет, то як прозаїк, то як драматург чи літературний критик. У притаманній саме йому лірично-буфонадній манері автор зупиняє свій вибір на людях і подіях, що на перший погляд видаються буденними, начебто непримітними. Однак саме в них він і знаходить приховані чи то високі почуття, чи то явища, значимі для власного сумління або для моральності суспільства. У творах митця спостерігаємо висвітлення звичайного (буденного) життя. Письменник не ставить якихось модерних чи постмодерних експериментів, його поезії насичені розмаїтими, доволі незвичайними та оригінальними римами, а часом натрапляємо на примітивний кітч, який теж стає йому за помічника.

Дехто з літературознавців закидає поетові, що він просто вправно жонглює словом. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового (карикатурного) вигляду. Ірванець-поет ніби балансує на межі кітчу й високої поезії. Штампи й стереотипи кітчевої культури поет використовує як художні засоби для поетичного маскування порушуваних питань і проблем, аби сам читач доходив до розуміння поставленої поетом мети.

        Наприклад, поезія «До французького шансоньє» — це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета, митця.

 Автор зазначає, що найвища й відповідно найцінніша поезія інтимно сфокусована — це «коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста». Розвиваючи цю думку, він малює образ типового співця («французького шансоньє»), чиї пісні «легкі і світлі», його покликання — бути «гітарою», «гілкою з дерева» мистецтва. Поет акцентує увагу на мистецтві, бо мода — це не завжди справжнє мистецтво, однак співакові слід «вдягатися модно» і «лаятися модно», але водночас не забувати, що в мистецьких творах (віршах, музиці, живописі) живе справжнє почуття досконалості. Це певною мірою інтимний процес, не для публіки, не для гамірливого натовпу, який може просто цього не помітити. Однак саме відчуття досконалості творить дивні речі, надихає на щирі почуття і творчість. Тому й радить ліричний герой своєму співрозмовникові — шансоньє — час від часу пригадувати, «як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам», тоді й з’являться вірші, які можна слухати тільки «серцем і кров’ю» і сприймати тільки душею.

В описі звичайної буденної ситуації (хлопець проводжає дівчину з кінотеатру додому) у вірші «Тінь великого класика» поет ніби зупиняє мить для роздумів над зовсім небуденними речами. Чия ж тінь зустрінеться нам у вірші, розуміємо вже з міні-епіграфу. «Вул. Уїльяма-Шекспіра. Напис на табличці». У будинку, на якому ця табличка, живе дівчина, котру проводжає ліричний герой. Вій зауважує, що вулиця з такою назвою «існує в будь-якій з держав», бо це англійський геніальний поет і геніальний драматург. Схоже, однак, що це не обходить супутницю ліричного героя, яка, навіть не слухаючи хлопця, «не могла забути й не забула сліпучу посмішку Ріші Капура», вона вся була під враженням переглянутого фільму, їй було байдуже до всього, не тільки до Шекспіра.

Неодноразово поет акцентує увагу на дивному написанні — «через рисочку: Уїльяма-Шекспіра». Тому й знаний у всьому світі класик у нас залишається лише прозорою тінню, що невідступно спостерігає за всім, що відбувається: «Я відчував чийсь гострий-гострий погляд, А власник погляду десь мусив бути поряд».

Навряд чи це міг бути випадковий перехожий, здається, що це власне сумління ліричного героя не дає йому спокою. Та навряд чи можемо дізнатися про це, бо він вже мусить «вертатись на автобусну зупинку», тобто від роздумів до буденності. Автор ніби сумно констатує: нині духовні скарби мало кого цікавлять, дешеві фільми викликають сплеск емоцій, але не наповнюють душу тим єдиним смислом, до якого прагне людина, — духовного й морального розвитку.

 

О.ІРВАНЕЦЬ

«До французького шансоньє»

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з усі в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай — у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти — гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?..

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

 

 

КОМЕНТАР

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

«Тінь великого класика»

На вулицю Уільяма Шекспіра

Я дівчину недавно проводжав

Був дощ — не дощ,

А просто мжичка сіра,

І вулиця Уільяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос»,

Який римується з диктатором Самосою,

Якого нахиляли з Нікарагуа...

Я захопився. Але ніч така була!..

І був індійський фільм — «Любов і помста» —

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уільяма Шекспіра...

Ні через рисочку: Уільяма-Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я,

Всміхалася супутниця моя, —

Її душа так пристрасно кипіла,

Ліричному герою час

вертатись на автобусну зупинку.

 

КОМЕНТАР

 Пошуки митцем свого місця в соціумі — провідний мотив лірики О. Ірванця. Навіть закоханість ліричного героя вірша «Тінь великого класика» тісно пов'язана з мистецьким середовищем: герой повертається з супутницею із кінотеатру «Космос» (зв'язок з кіномистецтвом) вулицею імені Уільяма Шекспіра (літературне, театральне мистецтво). Ця прогулянка навіяла роздуми-спогади, які поет виклав на папері.

 

ВІКТОР  ВОЛОДИМИРОВИЧ  НЕБОРАК

Віктор Володимирович Неборак – український поет та дослідник, засновник і «прокуратор» одіозного літугрупування «Бу-Ба-Бу» та «Пси святого Юра», з яких починається українська постмодерна поезія 90-х – народився  9 травня 1961 року у смт. Івано-Франкове Яворівського р-ну Львівської обл.

Батько Віктора – Володимир Неборак народився у селі Романівка Тальнівського району, там родина мешкала до 1937, а далі змушена була переїхати до Західної України, на Львівщину. Де батько і зустрів свою кохану. Тому сам письменник вважає себе символом Соборності Східної і Західної України.

1983 Віктор Неборак закінчує українське відділення філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Пізніше навчається в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, працює лаборантом та науковим співробітником Львівського відділення Інституту літератури та Інституту Івана Франка НАН України. З 1993 по 2000 читає курс лекцій з української літератури в рідному університеті ім. Івана Франка.

Одружений, виховує трьох дочок.

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу (засноване 17 квітня 1985), куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»).

Своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій Віктора «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», з моменту виходу якої в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко.

З 1991 – Неборак входить до Національної спілки письменників України, а з 1997 – до Асоціації українських письменників.

У Львові Неборак займається продюсеруванням поезо-симфо-рок дійств, організовує, продюсує і модерує фестивалі, театральні акції («Вивих», Львів, 1992; «Альтернатива», Львів, 1994, «Реберітація», Львів, 1992-1994).

1994 створюється літературна майстерня «Пси святого Юра», учасником якою також був і Неборак. Ідея створення групи належала Юрію Покальчуку, Юрію Андруховичу та Ігореві Римаруку. Єдиним окремим виданням групи був альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997), де було зафіксовано первинний склад об’єднання.

Упродовж п'яти років (з січня 1995 до грудня 1999) Неборак організувує і веде у Львівському музеї етнографії та художнього промислу популярний цикл літературних вечорів «Третє тисячоліття» (58 авторських вечорів сучасних українських письменників, у тому числі і з діаспори, на основі яких були створені літературні програми для Львівського телебачення).

Важливими для формування сучасного мистецько-літературного середовища Львову є експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995).

Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще Віктор Неборак є луреатом премії ім. Павла Тичини (2002) за книгу поезій «Літостротон», премії ім. Богдана Лепкого (2007) за книгу прози «Базилевс» та премії «Глодоський скарб» (2008). Нагороджений Почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2003).

 

Неборак – автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п´яту хату» (1999), роману «Базилевс», есеїстичних та літературознавчих збірок «Лексикон А.Г.» (2015), «Колишній/інший» (2013).

Книга есеїв «Колишній інший» описує час від дитинства Віктора Неборака до періоду його вчителювання на Донбасі, тоді поет 9 місяців працював учителем української мови та літератури в училищі у Ворошиловградській області.

З нагоди ювілею 30-річчя «Бу-ба-бу» навесні 2015 Неборак перевидає оновлене третє «Введення у Бу-Ба-Бу (хронопис кінця тисячоліття)» та нову збірку своїх літературознавчих есеїв «Лексикон А.Г.»

ПОГЛЯД НА ТВОРЧІСТЬ

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.

Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова  Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

Поезії  В.Неборака  притаманна фрагментарність, яскравість, феєричність. У шоу «Генезис літаючої голови» окремими мазками зображене життя мегаполіса.

 

В.НЕБОРАК

«Генезис  літаючої  голови»

 

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ГО ЛОВА ЛІТА

ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛО Ю АЯ

АО А О

 

КОМЕНТАР

Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії – це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати логічного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливі асоціації, прозорі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слов.

 

«Сад»

 

Восьма

забарвлена в зелений колір

це час коли приходить з роботи батько

впускаючи в хату зелений вечір

він мало говорить

він втомлений сірою втомою

рано лягає спати

я бачу крізь стіни опускає гілки

його травневий сад

з давньої чорно-білої фотографії

на мої долоні падають смарагдові краплі

… затишно  і бентежно.

 

 

КОМЕНТАР

 

Це поезія з першої збірки автора «Бурштиновий час» (1987). Зауважимо, що бурштин називають каменем, у якому застиг час. Можливо, авторові теж хочеться спинити час, аби застигли побачені моменти життя (сад) і відчуття краси, яка полонить його серце. У вірші «Сад» панує зелень, навіть час для ліричного героя має зелений колір: «Восьма забарвлена в зелений колір».

 

 

«Гра»

 

Давайте зберемося всі друзі

влаштуємо собі забаву не від світу цього –

будемо шукати минуле щастя по крихтах

вицвіла джинсова матерія

протерта тканина часу

розстелена на галявині

внесе дух творчості

ми зіграємо всі найприємніші хвилини

люди в теперішньому дивіться, дивіться

         диваки дивіться скоморохи  ми збираємо дзеркало!

         розбите на друзки відображення

         ми складаємо давні розсипані актори пам’яті гляньте.

 

КОМЕНТАР

Цей вірш присвячений майбутнім письменникам, показуючи що не потрібно забувати минуле, а відроджувати його , повертати з глибин часу забуте і відроджувати українську мову.


АНДРУХОВИЧ ЮРІЙ ІГОРОВИЧ

 

Юрій Ігорович Андрухович народився 13 березня 1960 року у Станіславі (Українська РСР, СРСР), нині Івано-Франківськ. Родина: батько — Ігор Мар'янович (1930-1997); мати — Ганна Степанівна (1940-2016); дружина Ніна Миколаївна (нар. 1959); дочка Софія (нар. 1982) і син Тарас (нар. 1986); онучка Варвара (нар. 2008, донька Софії). Володіє українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами.

Навчався в спеціалізованій школі № 5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві (1991).

Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії часопису «Перевал» (Івано-Франківськ, 1991-1995).

Був лідером відомої поетичної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Рівного (Олександр Ірванець), Львова (Віктор Неборак), Івано-Франківська (Юрій Андрухович). Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «Станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма.

З 1991 публікується у великих літературних журналах України. Автор збірок поезій: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004), романів: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця. Замість роману» (2007), книг есеїв: «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Тут похований Фантомас» (2015).

У 1990-х разом з Ю. Іздриком видавав «часопис текстів і візій» «Четвер» (1991-1996; перший в Україні постмодерністський журнал). Головний редактор літературного альманаху «Потяг 76». Протягом кількох років вів рубрику «Парк культури» у щоденній газеті «День» (Київ).

У 1996 захистив кандидатську дисертацію, присвячену творчості замовчуваного в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича.

У 1989 за результатами публікації двох книг віршів прийнятий до Спілки письменників України, у 1991 — за ідейними переконаннями вийшов зі складу Спілки разом з кількома колегами і стає ініціатором створення Асоціації українських письменників, а також її віце-президентом (1997-1999).

У 1997 в Україні окремими виданнями вийшли 4 книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», книга есеїв «Дезорієнтація на місцевості».

Естетичні погляди «станіславської» літературної школи, лідером якої є Андрухович, відбиті на сторінках культурологічного журналу «Плерома» (заснована в 1996 Володимиром Єшкілєвим). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ).

Автор п'ятого перекладу українською мовою п'єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра (журнал «Четвер» № 10, 2000), а також антології перекладів американської поезії 1950-60-х років «День смерті пані День» (2006).

Західна критика визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені багатьма європейськими мовами, зокрема роман «Перверзія» опублікований у Німеччині та Польщі. Книга есеїв видана в Австрії.

У російському перекладі видана невелика збірка віршів (пер. А. Макарова-Кроткова та І. Кручика, «Дружба народів», поч. 1990-х); роман «Рекреації» (пер. Ю. Ільїн-Король, «Дружба народів», № 5, 2000).

Лауреат літературної премії «Благовіст» (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006).

ПОЕТИЧНІ ЗБІРКИ:

«Небо і площі» (1985),   

«Середмістя» (1989)

«Екзотичні птахи і рослини» (1991)

«Пісні для мертвого півня» (2004)

ПРОЗА

    Оповідання «Зліва, де серце» (1989)

«Трициліндровий двигун любові» ( 2007)

    Романи:

 «Рекреації» ( 1992),

 «Московіада» (1993, 1997,2006)

 «Перверзія» (1996,  1999)

«Дванадцять обручів» ( 2003; 2004; 2005; 2006)

«Таємниця. Замість роману» ( 2007)

НАГОРОДИ

2001 — лауреат премії ім. Гердера ( Німеччина).

2005 — лауреат премії миру імені Еріха Марії Ремарка (Німеччина).

2006 — лауреат премії книжкового ярмарку у Лепцігу за європейське взаєморозуміння.

 2006 — лауреат Літературної премії Центральної Європи ANGELUS, за роман «Дванадцять обручів».

 

ПОГЛЯД НА ТВОРЧІСТЬ

Творчість Юрія Андруховича – це протест проти сірості, одноманітності, бездуховності, затуманеності, бездіяння... і ще багато всіляких “без...”

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х рр. і завершився виходом у світ збірки “Небо і площі” (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу. Проте друга поетична збірка Андруховича “Середмістя” (1989) носить швидше не “бубабістський”, а “елегійно-класицистичний” характер. Уповні “балаганно-ярмарковою” можна вважати третю збірку – “Екзотичні птахи і рослини” (1991). Домінантою поетичної картини поета в усі періоди його творчості видається напружене шукання “духовної вертикалі буття”. Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна “ліричного героя” щоразу новою “маскою”.

У поезії Юрія Андруховича живе якесь особливе сприйняття світу, в основі якого – вічне буяння молодості, енергії, духу, пошуку, тривання гри і наснаги, неспокою – такого, що аж обпікає вуста і серце.

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань “Зліва, де серце” (1989) – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна “захалявна книжечка”, що поставала під час чергувань у вартівні. Уже перші публікації привернули увагу читачів оригінальністю композиції, соковитістю мови, напруженістю творчого пошуку. 1991 р. з’являється друком оповідання “Самійло з Немирова, прекрасний розбишака”, що ніби заповідає характерні для подальшої прози письменника риси: схильність до гри з текстом  і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи “Рекреація” (1992), “Московіада” (1993) та “Перверзія” (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень “фізики в метафізику” і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у “Рекреаціях”, один день у “Московіаді”, п’ять днів і ночей у “Первезії”.

Юрій Андрухович – письменник-новатор, найяскравіша зірка на постмодерному літературному небосхилі України, а його роман “Московіада” – зразок постмодерного твору.

“Московіада” – це історія ще досить молодого українського поета Отто фон Ф., який навчається в Москві, у Літературному інституті, вищі курси якого на початку 90-х закінчив і сам автор роману. На титульній сторінці книжки жанр роману визначений як “роман жахів”, що досить виразно характеризує сам текст. У романі описується один день поета, а саме субота, день, вільний від лекцій. Перші рядки твору – і перед нами самоіронічна, невдоволена життям незалежна особистість: “І ти, український поет Отто фон Ф., ти фізично відчуваєш, як гризуть тебе докори сумління, як вони проїдають у тобі діри щораз більшого діаметра, аж колись ти вийдеш у коридор гуртожитку цілком прозорим, дірчастим, і жоден калмик навіть не привітається з тобою. Але нема на це ради – вірші твої, певно, лишилися в атмосферних полях України, московські ж поля виявилися надто щільними для їхнього солов’їного проникнення”. Культ незалежної, вільної особистості характерний для світосприйняття постмодерніста. Роман “Московіада” уже зарахований до класики. Використання буфонади в творі дало привід для порівняння “Московіади” з “Енеїдою” Котляревського, а сатиричне ставлення до історичних та національних міфів є підставою для порівняння із творами польського письменника Віктора Гомбровича.

У 2003 році виходить роман “Дванадцять обручів”, у 2007 – автобіографічний роман у формі інтерв’ю “Таємниця. Замість роману”.

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню “книгу спостережень” над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту.

Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині.

Серед ряду літературних нагород – Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбург, Німеччина) за 2000 р.

 

Юрій АНДРУХОВИЧ

«Балада повернення»

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, —

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином — на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

 

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

 

КОМЕНТАР

Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому з чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку. їх завжди будуть бентежити недосяжні зорі, тихий сімейний затишок — не для них.

«Пісня мандрівного спудея»

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ —

туди, де кров з любов'ю черленяться,

де пристрастей i пропастей сувій…

Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші —

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

З риторик і поетик академій —

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими — вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу —

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій…

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож, — на світ, за діло — чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

 

КОМЕНТАР

«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність, У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

 

 

«Казкар»

        Я міг би гнати тепле стадо —

мене б життя кудись несло,

або пізнав би легко й радо

просте корисне ремесло.

І так лічив би добрі днини,

а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:

«Ти мудро й праведно живеш,

якщо живеш, якщо живеш!»

А я — не той, бо родом з райдуг

і я махнув на похвали —

мене ви знаєте як зайду,

а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято

земних історій вічний рух:

про серце, вірне і завзяте,

про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне,

про сонний сад і жах темниць,

про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,

про двоголосся неба й хліба,

коли у небі віщий птах,

коли духмяна груша липня

в листках повисне і в літах,

а я повім коханій так:

ти — достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза

ти — океан для корабля

розкішна маревна земля

ти — і колиска і труна

найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна

моя небесна борозна

я — просто пісенька твоя

моє світило золоте

холодний і бездарний я

коли без тебе все не те

і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє.

 

КОМЕНТАР

Віг міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом — виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він — казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах — чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».


 

РИМАРУК  ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ

 

Народився 4 липня 1958 року в селі М'якоти Ізяславського району в сім'ї вчителів.

В 1962 році батьки переїхали в село Западинці. Тут він навчався в школі і закінчив її у 1974 році із золотою медаллю. З червоним дипломом завершує і факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка.

В 1978 році починає друкувати свої твори в журналах "Дніпро", "Жовтень", в "Літературній Україні".

Після закінчення університету працює в редакції газети "Вісті з України", пізніше — редактор видавництва "Молодь", зав. відділом поезії видавництва "Дніпро".

В 1984 році виходить перша збірка поета "Висока вода". Він стає членом Спілки письменників України. За другу збірку "Упродовж снігопаду", що вийшла у 1988 році, стає лауреатом комсомольської премії ім. О. Бойченка.

В 1991 році за збірку "Нічні голоси" нагороджений премією ім. В. Булаєнка.

За збірку "Діва обида" в 2002 році нагороджений Національною Шевченківською премією.

Головний редактор журналу "Сучасність"

Жив і працював в Києві.

Загинув 3 жовтня 2008 року у м. Львові.

ТВОРЧІСТЬ

Автор поетичних книжок:

“Висока вода” (1984)

“Упродовж снігопаду” (1988)

 “Нічні голоси” (1991)

 “Діва Обида” (1999).

 "Goldener Regen" ("Золотий дощ", 1996, видавництво "Brodina", німецькою та українською мовами)

"Бермудський трикутник" (2007)

"Сльоза Богородиці" (2007).

Упорядник антології нової української поезії "Вісімдесятники" (1990, Едмонтон).

Вірші перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, польско-, російсько-, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

 

ПОГЛЯД НА ТВОРЧІСТЬ

   Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.

   Книга «Діва Обида» — справжня-перлина ук¬раїнської модерної лірики — стала своєрідним гімном-пїдсумком усієї творчості І. Римарука. Тут поет пере¬осмислює роль творчої особистості в залізних путах 'тоталітарної системи, говорить про її вплив, сенс та значення. Він показує важку проблему морального ви-бору в суспільстві, де не потрібні вірші, бо давно знецінено взагалі всі святині, що були недоторканими впродовж вікової історії українського народу.

Митець не ганьбить поетів-пристосуванців, навіть змальова¬ний ним образ Діви Обиди (що з давніх-давен несе у собі символ зрадив неминучої поразки) не має на меті картати все тоталітарне суспільство, адже автор по¬кликаний не засуджувати, а лишень вказати на ду-. ховну ницість та занепад моралі тих, чия творчість могла би мати великий вплив та формувати" свідомість, а формує, на противагу здоровому глузду, ущербний і викривлений світогляд, дуже далекий від взірця українського національного світогляду.

Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв’язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв’язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам’яті. Пам’яті про неслухняних. Пам’яті, в ім’я якої необхідно «поставити вірш — свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.

А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє...

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

 

У “Глосаліях” (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава

істинно кажу вам вода

істинні кажу вам слова

допоки горить звізда [...]

істинно кажу вам огонь

істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу

з долонь пробитих вам немовля.

     Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов’ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов’язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав’язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

 

ІГОР РИМАРУК

«Обнови»

Молодій душе

радій обновам —

лавровий вінок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консуляті

задивились коники крилаті

а буланий змій

а вороний —

де ви нині

в упряжі якій

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка візника

і твоя

душе

зоря одвічна

в небесах оновлених зника

КОМЕНТАР

Вірш написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. «Лавровий вінок стає терновим», — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже «стражники у мученики пруть». Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

 

«Зірка»

Може, так би невидимо й жив —

та котроїсь липневої ночі

впала зірка з високих верхів

у дитячі незамкнені очі,

пропекла борозну межи брів

і засіяла пам'ять золою...

Затулитись од неї хотів —

та долоня була замалою.

КОМЕНТАР

Метафоричний образ зірки набуває особливого звучання. Адже могло бути все буденним: «Може, так би невидимо й жив», та якось «липневої ночі впала зірка з високих верхів», коли ліричний герой ще був дитиною. І впала вона: «у дитячі незамкнені очі». А коли зірка «пропекла борозну межи брів», — це ніби остаточне закріплення дару, бо, за народним повір’ям, між бровами знаходиться так зване «третє око», воно є лише в людей, наділених особливими талантами. А те, що зірка «засіяла пам’ять золою», свідчить: віднині життя ліричного героя зміниться, він муситиме творити, бо «зола» не даватиме спокою: спалахуватиме, тлітиме, болітиме, і все це мусить бути виражено в божій іскрі — творах. Ліричний герой не зміг протистояти чи протестувати проти божого дарунку, він не міг навіть прикритися рукою, бо «долоня була замалою». Тож він ще з дитинства приречений писати, адже таке його покликання, такий дар він отримав із неба. Вірш зовсім невеликий за .обсягом, проте ємко й повно передає головну думку автора про самореаліза-цію людини.

 

«Різдво»

         Множиться зоря

у твердих снігах у дзеркальних мурах

і з дороги збилися

тріє царі у маскхалатах

ясна пані

клубок розмотує вузлики тихо зав'язує

стомлений тесля дрімає

при щербатій сокирі

око ліхтарика

вихоплює з темряви велетенські ясла

обігрілося немовля

під боком у мінотавра

 

КОМЕНТАР

У поезій біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов’ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов’язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав’язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРНИХ ТЕРМІНІВ

 

   Постмодернізм – мистецький напрям останньої третини ХХ століття, суть якого полягає в стиранні граней між високим мистецтвом та кітчем, переоцінюванні традицій авангардизму і модернізму, у визнання прогесу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Для словесно-стильового викладу постмодерністської прози характерний «потік свідомості»

   Білий вірш – неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною будовою, де на місці рими лишається чиста клаузула (наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки).

   Верлібр – вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.

   Казка – малий епічний жанр, в основу якого покладені фантастичні чи авантюрні події. Казка паралельно існує як у фольклорі, так і в формі авторської літературної творчості.

   Медитація – вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

БІБЛІОГРАФІЯ

Анісімова Н. Український поетичний авангард кінця XX ст.  // Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 2-10.

Бійчук Г. Література постмодернізму: реальність чи віртуальність? // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 56-62.

Гундорова Т. Постмодерна бездомність// Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. – К., 2005. – С. 165-171.

Даниленко В. Суспільство у сучасному дзеркалі новелістики : (психологічні тенденції української малої прози 80 – 90-х рр. XX ст.) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – № 5. – С. 46-53.

Жулинський М. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі? : (бесіди про сучасну літературу) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – № 2. – С. 50-64.

Логвиненко О. “Зупинилось небо у вікні” молодої української поезії // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 53-57.

Москальчук В. Українська література кінця XX століття (література постмодерну) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 63-67.

Наєнко  М. Типи творчості в епоху постмодернізму  // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 59-60.

Пахаренко В. Нарис української поетики // Українська мова та література. – 2001. – № 29-32. – С. 43.

Поліщук Я. Що змінюється в сучасній літературі// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2005. – № 4. – С. 104-112.

Поліщук Я. Постколоніальний аспект сучасної літератури // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2. – С. 98-102.

Рубчак Б. “XXI сторіччя прийшло разом із постмодерністами”, або Про літературу, право вибору, дух імпровізації, міт України і не тільки про це // Тарнашинська Л. Б. Закон піраміди : діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. – К. : Унів. вид-во “Пульсари”, 2001. – С. 182-191.

Сучасний літературний процес: імена та тенденції : аналітично - інформаційне видання / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. С. В. Сагайдак, Г. П. Кашуба. – Суми, 2008.

Ткачук М. Літературний процес 90-х рр. XX ст.  // Українська мова та література. – 2000. – № 22. – С. 16.

Харчук  Р. Покоління постепохи: проза // Дивослово. – 1998. – № 1. – С. 6-12.

Штонь  Г. Художня реальність і постмодерн // Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 63-64.

 

1

 

docx
Додано
7 квітня 2018
Переглядів
2648
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку