Сучасні письменниці - лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка

Читацька конференція

Тема:Українські письменниці – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Мета: поглибити знання учнів про найвидатніші художні досягнення сучасних письменниць, розкрити особливості та значення їхньої творчості; формувати вміння вдумливо читати текст; розвивати навички творчого мислення; виховувати почуття пошани до праці лауреаток.

Обладнання: портрети письменниць та вислови про них, виставка видань художніх творів, комп’ютерна презентація.

Епіграфи: Благословенна сестро, свята мати, душе джерел, душе садів…

Т.Еліот

Задум твору – це справді плач за батьками, за родом.

Л.Голота

А в мене тільки слово. Те, що мати навчила мене першим вимовляти,

навчила гідно на вустах нести.

І. Світличний

 Хід заходу

Учитель. Літературні премії  - це визнання й заохочення письменника за всю творчість загалом, а також  за активну громадську діяльність із виховання читачів на ідеалах миру, прогресу, дружби народів, за розробку окремих тем і за переклади. Якби не було літературних премій та конкурсів, навряд чи існувало б поняття «відомий письменник». Це один зі шляхів «вийти в люди» для письменників, невідомих широкому загалу, та утвердитися й «примножити славу» для вже знаних. В Україні щорічно вручається близько двох десятків премій, так чи інакше пов’язаних із літературною та письменницькою діяльністю. Більшість із них носять імена найвідоміших українських письменників – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Володимира Сосюри, Василя Стефаника. Крім них, існують також щорічні літературні конкурси, на яких відбувається нагородження найкращих творів та творців.

Серед  чималої кількості різноманітних літературно-мистецьких премій вже багато років  найпочеснішою й найвагомішою є Національна премія України імені Тараса Шевченка. Ця премія вважається найвищою відзнакою не лише за твори літератури, але й мистецтва загалом. Її засновано ще в 1961 році – тоді нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії. Новий етап в історії Шевченківської премії почався зі здобуттям Україною державної незалежності. У день народження Тараса Шевченка, 9 березня, Україна оголошує імена нових Шевченківських лауреатів. Серед лауреатів Національної премії – багато сучасних письменниць, які уславили українську літературу й народ.

 Біограф 1: Марія Матіос — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005 р.) за роман «Солодка Даруся»

Дівчинці-буковинці було п'ять років, коли її землячка Ірина Вільде отримала Шевченківську премію. Рівно через сорок років «Солодка Даруся» Марії Матіос повернула цю премію на Буковину, а українському читачеві — смак щирого, але не солодкого слова. За освітою письменниця — український фі­лолог, за покликанням — народознавець. Ви­пускниця Чернівецького університету, вона пи­шається тим, що була серед тих, хто добивався присвоєння навчальному закладу імені «буко­винського соловейка» — поета Юрія Федьковича.

Марія Василівна — сучасна українська пись­менниця та поетеса. Перші вірші надрукувала в 15 років. На сьогодні в її поетичному доробку збірки віршів «З трави і листя» (1982), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Де­сять дек морозної води» (1995), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007).

Марія Матіос — найплідніша письменни­ця України. Тільки за перші роки XXI століт­тя Марія Василівна написала та видала понад 10 книжок. Із них найбільшу популярність здо­були: «Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Бульварний роман» (2003), «Фуршет» (2003), «Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005), «Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006), «Нація. Одкровення» (2006), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» (2008), «Кулінарні фіґлі» (2009), «Чотири пори життя» (2009). Попу­лярність її творів пояснюється перш за все тим, що вони генетично близькі кожному українцеві, ми знаходимо в них відповіді на ті питання, що нас так хвилюють, у них постає історія нашого народу загалом і кожного роду зокрема. Коли в письменниці запитують, у чому секрет її успі­ху, вона відповідає: «Писати власною кров'ю, усіма фіброми душі — оце і весь секрет». Твори Марії Матіос — глибоко філософічні, україно-центричні, наповнені трагічним світовідчуттям, звернені до історії та сьогодення нашого наро­ду, до дослідження внутрішнього світу людини в різних ситуаціях, пов'язаних як із суспільним, так і з особистим життям, у той же час біль­шість із них насичені еротизмом, містять у собі таємниці й загадки, написані вишуканою на­родною мовою.

Літературознавець 1: Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос «Солодка Даруся» справедливо назвали «трагедією, адекватною історії ХХ сторіччя», а саму Дарусю – «образом майже біблійним».

Події, описані в романі «Солодка Даруся», — це українська історія ЗО—70-х рр. XX ст. Це, зо­крема, період насильницької колективізації на Буковині й Галичині, прихід радянської вла­ди, появи так званих «лісових людей» — Укра­їнської повстанської армії, яка вела відкриту й приховану боротьбу із «совєтами». Однак істо­ричні події — не основний предмет зображення у творі: у ньому насамперед ідеться про людську душу, відкриту й заховану від стороннього ока водночас. 

«Драма на три життя», — як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — мо­ральне застереження з домінантною думкою: іс­торія й кожна окрема людина за всіх часів і ре­жимів пов'язані однією пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.

«Солодка Даруся» — стрункий і довершений з точки зору композиційної організації твір. Кожна частина «драми» має свою назву. Пер­ша називається «Даруся» (драма щодення). Дру­га — «Іван Цвичок» (драма попередня. Третя — «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Ці три драми розташовані не за принципом хронології, а в порядку смислової градації й тісно між со­бою зв'язані. Тут діє принцип дзеркальної ком­позиції, де перший і третій розділи у своєрідний спосіб віддзеркалюються в другій частині, в якій якнайповніше сконденсоване умовне сьогоден­ня.

2.  Біограф 2: Любов Голота – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008р.) за роман «Епізодична пам’ять».

Любов Василівна Голота — відома українська письменниця (поетеса, публіцист, прозаїк),  журналіст,  заслужений  працівник культури України. Вона невтомна в багатогран­ній громадській діяльності. Українці добре зна­ють її як головного редактора всеукраїнського просвітянського тижневика «Слово Просвіти». Любов Голота організувала та видала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П'ята пора».

Народилася 31 грудня 1949 р. в місті Кривий Ріг у сім'ї гірників. 1972 р. закінчила філологіч­ний факультет Дніпропетровського університе­ту. Працювала журналістом в обласних газетах «Зоря», «Прапор юності» та на обласному радіо в Дніпропетровську.

Із 1983 р. живе в Києві. Працювала у видав­ництвах «Молодь», «Радянський письменник».

Із 1977 р. — член Національної спілки пись­менників України. Лауреат літературної премії імені В. Сосюри (2001).

Як поетеса Любов Василівна порадувала читачів збірками віршів «Народжена в степах» (1976), «Весняне рівнодення», (1979), «Горицвіт» (1980), «Вікна» (1983), «Жінки і птиці» (1986), «Дзеркала», «Опромінена часом» (2001). Багато віршів останньої збірки — своєрідна поезопро-за й прозопоезія, містить глибинну фактологію, що дістане простір для свого розкрилля в рома­ні «Епізодична пам'ять».

Серед таких творів варто назвати вірші «Мо­лочними очима», «Був літній день», «Зелена неді­ля», «Самотня груша у степу», «Чотири порожни­ни у серці», «Час і пора».

Літературознавець 2: Роман «Епізодична пам'ять» Любові Голоти відзначений найви­щою державною премією України. Авторка так зазначила про твір: «Я писала про покоління 70-х років, вихідців із сіл, які з'явилися в містах, про епоху Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства. Героїня і я маємо професію журна­лістки. Це відбувалося колись на моїх очах, і тому я вирішила все передати, як було».

Роман розповідає про жінку, котра, поклав­ши значну частину свого життя на «завоюван­ня» міста, втративши батьків, повертається до рідного села, щоб збагнути, у чому вона поми­лилась і як жити далі. Жінка, яка йде вздовж магістралі історії, — мабуть, так, сюрреалістич­но й візуально, можна відтворити змістовий об­раз книжки.

Твір Любові Голоти складається з п'яти афо­ристичних і по-своєму філософських розділів: «Коридором дзеркал», «Власний час», «Сонячні люди», «Скрипти», «Робота з обличчям».

Словосполучення «епізодична пам'ять», ви­несене в заголовок, — це психологічний термін, який визначає форму й суть особистої пам'яті людини про її власне минуле, яке є підбіркою спогадів про яскраві та емоційно забарвлені події. Відтак ота епізодична особиста пам'ять, минуле в індивідуальній, неповторній формі, і є однією з двох відправних точок твору.

 Другий вихідний момент — це реальні й вод­ночас архетипічні образи того, навколо чого обертається пам'ять. У героїні Любові Голоти внутрішній духовний світ, як і світ довколиш­ній, має свої Сонце, Місяць і Зорі. Сонце — це рід, життя. Місяць — це образ дому, що весь немовби наповнюється'світлом роду, а Зорі - це люди та події, власне, оті епізоди пам'яті, що міцно тримаються в нім.

Головна героїня — журналістка з красивим українським прізвищем Турівна (вона не має імені й виступає переважно в постаті — «прос­то жінки»), доводить, що в нас інша пам'ять, порівняно з нашими дідами-прадідами. Па­м'ять попередніх поколінь українців — довго­часна — була набагато чесніша, правдивіша. А наша пам'ять — епізодична, організована в певні символи, якими легко маніпулювати й витіснити іншими. Саме цей конфлікт пам'яті різних поколінь, сучасного й минулого жінки та власне України, пошуків примирення двох реальностей авторка й поклала в сюжет роману. А численні епізоди власного життя, пов'я­зані переважно з дитинством та юністю в рід­ному селі Любимівці, утворили структуру тексту.

Можна по-різному оцінювати «правдоподібність» змальованих Любов’ю Голотою образів та її концепції, однак безперечним є те, що роман «Епізодична пам’ять» подає вкрай необхідний сьогодні, особливо молоді, традиційний образ української жінки матері, берегині роду, і привітати його появу як розширення образної системи сучасної української літератури.

Біограф 3: Галина Пагутяк ( Галина Василівна Москалець) – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2010) за книжку прози «Слуга з Добромиля».

Ця українська письменниця ввійшла в літературу двадцятитрирічною дів­чиною, стрімко та сміливо: «Галина Пагутяк ввійшла в літературу зовсім не одними і тими ж дверима, якими входили всі інші українські письменники радянського часу. Вона ввійшла, не постукавши і не попросивши дозволу ввійти, вона влетіла через димар і змусила рахуватися з нею. їй вдалося обійтися без творів, яких вимагала епоха. А разом з тим подарувати твори, яких ви­магала душа», — так пише про неї Ю. Винничук.

Галина Пагутяк — прозаїк, есеїст, автор бага­тьох книжок. Серед останніх — «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів, або Новий Бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Захід сонця в Урожі» (2007), «Книгоноші з Королівства» (2007), «Писар За­хідних Воріт Притулку», «Урізька готика» (2009), «Зачаровані музиканти», «Потонулі а світах».

Ці твори перекладено англійською, ні­мецькою, російською, словацькою, хорватсь­кою мовами. Готуються переклади й іншими мовами.

Народилася Галина Пагутяк у с. Заколоть Дрогобицького району на Львівщині, пізніше родина переїхала в с. Уріж. Згодом це село стане місцем дії багатьох її творів. Зараз письменниця живе й працює у Львові.

Майбутній митець слова навчалася на фа­культеті українській філолога Київського дер­жавного університету імені Тараса Шевченка. Працювала в школі, у Дрогобицькому крає­знавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Вона є членом Національної спілки письменників України, працює в правозахисній організації.

Галина Пагутяк дебютувала великими твора­ми, у кожному з них була неповторною. Згодом порадувала читачів невеликими, ювелірно від­точеними авторськими роботами. У своїх нове­лах вона створює образи дивної сили та яскра­вості..«Я поетична проза дуже близька до жан­ру магічного реалізму...», — пише Ю. Винничук у передмові до одного з її творів. Дійсно, чита­ючи її романи «Слуга з Добромиля», «Урізька готика», важко визначити, чого в них більше, — містики чи реалізму.

Письменниця в дитинстві мріяла стати ко­ролевою або археологом, що відшукає давні скарби. Вона стала королевою — у своїх творах відкриває скарби мудрості й добра. Галина Па­гутяк знає, як важко й важливо бути королевою у своєму королівстві.

Літературознавець 3. Із роздумів письмен­ниці:

«Письменник повинний розуміти, що ство­рює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів — читачів».

«Коли я починала писати, мене попереджа­ли, як це важко — писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за допомогою слів і тільки сяю».

«Мені здасться, у книг треба чомусь учи­тися».

«Коли книга разом з її автором — голий ко­роль, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джере­ла, а не зі струмка».

 Роман Галини Пагу­тяк «Слуга з Добромиля» є винятковим явищем у сучасній українській літературі — він про­довжує лінію якісної історичної та «химерної» прози.

У романі переплітаються кілька часових пло­щин — від XIII до XX ст. Перші розділи—«Лаврів, 1939», «Слуга з Добромиля, 1939 рік», «Добромиль, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, ще 1949 рік» —написані в реалістичній манері, хоча трапляють­ся й не цілком звичні речі. Події відбуваються в Галичині.

У цьому романі Г. Пагутяк намагається по­єднати історизм із народно-міфологічним світо­відчуванням. Незвичайна «опирська» складова оповіді виглядає теж не вигаданою, а вірогід­ною. У романі діють історичні персонажі — від князя Галицького Лева Даниловича до Мнішків, які через триста років після Лева Да­ниловича за допомогою Лжедмитрія спорядили похід на Москву. Поряд з ними — численні во­їни, монахи, священики, шляхта, купці, шин­карі, селяни, тобто всі ті стани, що населяли Галичину впродовж століть аж до новіших ча­сів. З історичних джерел можна довідатися про боротьбу за владу між різними владними пре­тендентами. Та, якщо вірити Слузі з Доброми­ля, найвладнішими є все-таки опирі, які про людське око вдають із себе купців. Найбезза-хисніші перед будь-якою владою прості люди.

Біограф 4. Оксана Пахльовська — лауреат Національної премії України імені Тараса. Шевченка (2010 р.) за книжку публіцистики «Ave, Evropa!», відома у світі культуролог, письменниця, дочка україн­ської поетеси-шістдесятниці Ліни Костенко.

Оксана Єжи-Янівна Пахльовська народилася в Києві 18 вересня 1956 р. Закінчила Московський університет імені М. Ломоносова за спеціальністю «Італійська мова і література», аспірантуру Інституту літератури Національної академії наук України. Доктор філологічних наук, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», завідувач кафедри україністики при департаменті європейських та інтелектуальних студій на факультеті літератури та філософії. Проживаючи за кордоном, пропагує набутки нашого письменства. Оксана Пахльовська є науковим співробітником відділу давньої укра­їнської літератури Інституту літератури імені Тараса Шевченка HAH України, автором чис­ленних студій з історії давньої та сучасної укра­їнської літератури. Вони надруковані в Україні й за кордоном італійською, англійською, поль­ською, російською та іншими мовами.

Оксана Пахльовська — автор збірки віршів «Долина храмів». Працює в галузі поетичного й прозового перекладів. Перекладає з італій­ської, іспанської та старопровансальської мов. Зокрема, переклала твори Федеріко Ґарсіа Лор­ки, Сальваторе Квазімодо, Маріо Грассо, Габріеля Ґарсіа Маркеса. Лауреат премій імені Василя Симоненка та Олени Теліги.

Літературознавець 4. Книжка «Ave, Euro­pa!» — це збірка статей, доповідей, публіцистич­них есе, написаних у період з 1989 по 2008 pp. У ній осмислено звучить голос мужньої жінки, блискучого публіциста, який має право голос­но лунати і який повинні почути всі українці, а особливо молодь. Ця книжка розглядає різ­номанітні гострі теми: аспекти культурологіч­ні й політичні, проблеми інтерпретації історії, зв'язок релігії та геополітики тощо.

У систематизованому, хронологічному ви­кладі публіцистика автора є історією інтелекту­альних, професійних і просто людських пошуків відповіді на запитання, куди й до чого має праг­нути українська національна спільнота загалом і кожен із нас зокрема. «Ave, Europa!» — це переконлива спроба перевести плакатне гасло «Інтегруймося в Європу!» в багатовимірну й по-ліплощинну аргументацію, зрозумілу не тільки інтелектуалам, а зрозумілу чисто по-людськи.

У книжці  чимало уваги приділено питанню сто­сунків України та Росії. Позиція автора чітка й безальтернативна: «...РОСІЇ ПОТРІБНА СЛАБ­КА УКРАЇНА, А ЄВРОПІ ПОТРІБНА УКРАЇНА СИЛЬНА». Ось ще одна думка: «ПРОГРАЮЧИ УКРАЇНУ, РОСІЯ ПРОГРАЄ ТАКОЖ САМУ СЕБЕ».

Характерною особливістю книжки є її цілісність, зцементованість статей ідеєю майбутньої нової, по-справжньому європейської України. Статті легко читаються, запам'ятовуються й повинні стати настільною книжкою, перш за все, для молоді, допомогти нам вибрати шлях. Від цього шля­ху залежатиме те, чи матиме українська молодь у майбутньому тільки обов'язки, а чи й пра­ва, і обов'язки, за висловом Оксани Пахльов­ськоі. Сучасна українська молодь хоче мати й те, й інше й жити в розвиненій європейській країні, тому «Ave, Europa!» — твір цікавий, життєствердний і дуже потрібний.

Вчитель. Як бачимо,творче й громадянське подвиж­ництво жінок-письменниць гідно поціноване. За самовіддане служіння на літературній і дер­жавницькій ниві, значний внесок у збереження національної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України їм присуджено найвищу літературну премію держави. Вони дійсно лицарі, зодчі та оборонці України.

Список використаних джерел та літератури

1. Ведмідь І. Три життєві кроки «Солодкої Дарусі» // Дивослово. — 2007. — № 6. — С. 12—14.

   2. Голота Л. Осяяні сонцем // Слово Просвіти. — 2007. - № 44. - С. 12.

3. Матіос М. У моїй лівій руці зосереджено все моє серце, письменницький досвід і жадоба знань // Управлінська культура. — 2006. — № 3—4. — С. 4—15.

4. Мушкетик Ю. Проза тривка як житній хліб // Літературна Україна. — 2006. — ЗО листопада. — С. 6.

5. Ногіна О. Вічність та миттєвість у поезіях О. Па­хльовськоі // Визвольний шлях. — 2000. — № 3. — С. 85-88.

    6.Павличко Д. Як зоря в долоні Бога // Літера­турна Україна. — 2008. — 14 лютого.

    7.Пахльовська О. А люди на світі — знедолене братство // Дзвін. — 1996. - № 7. - С. 93—97.