СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ XX СТ.Історія України, 9 клас

Особливості розвитку українського руху в Галичині на початку XX ст. В Австро-Угорській імперії на початку XX ст. значно активізувалося суспільно-політичне життя. Для Галичини основним залишалося польсько-українське протистояння. Завдяки діяльності українських політичних партій, громадських організацій, культурно-освітніх товариств тощо із пригнобленої безправної селянської маси сформувалося свідоме щодо своїх політичних інтересів українство. Політична боротьба поєднувалася із соціальними протестами галицьких селян і робітників. Одночасно тривала робота з організації українського національного життя: стабільно діяла мережа освітніх культурних, наукових установ, кооперативів тощо. Вагомі здобутки українського руху в Галичині у відстоюванні своїх національних інтересів, досягнуті наприкінці XIX - на початку XX ст., свідчили про набуття ним загальноукраїнського характеру. Тогочасні українські діячі вважали Галичину «українським П’ємонтом». На початку XX ст. українсько-польські відносини в Галичині загострилися.

АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ на початку XX ст. У 1900 р. українські громадські діячі провели в Галичині й Буковині численні народні віча під гаслами поділу Галичини на польську та українську частини та приєднання до останньої українських земель Буковини. Так, на студентському вічі у Львові 14 липня 1900 р. тодішній студент, а згодом визначний громадський діяч Лонгін Цегельський виголосив програмову заяву: «Залишається одне, створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території...». Лонгін Цегельський (праворуч). 1918 р.

АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ на початку XX ст. У 1902 р. селяни, яких підтримали активісти Русько-української радикальної партії (РУРП) та Української національної демократичної партії (УНДП), розпочали масовий селянський страйк у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні та впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян і сільськогосподарських робітників. Страйк набув характеру соціального й національного протесту. Налякані польські поміщики намагалися забезпечити підтримку польської громадськості Галичини поширенням націоналістичних закликів: «Українці хочуть витіснити нас зі спадкових земель!».

МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ на початку XX ст. Боротьба за загальне виборче право. Вимога національної автономії Східної Галичини. Стратегічне завдання – незалежність України. Боротьба за відкриття українського університету. Вимога поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську)

БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ 1871 р. - австрійська влада в дозволила замінити у Львівському університеті німецьку мову викладання на польську або українську. Навчальний заклад перейшов на польську мову викладання. За підтримки українських політичних партій краю студенти розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче на підтримку українського університету, на якому був присутній М. Грушевський. Голова УНДП, посол австрійського парламенту Юліан Романчук 19 листопада 1901 р. вніс на розгляд палати депутатів пропозицію щодо заснування у Львові українського університету. Одночасно із цим близько 440 студентів-українців оголосили бойкот Львівському університету, подали заяви на вихід із нього та поїхали продовжувати навчання до Відня, Праги й Кракова. Юліан Романчук

Поляки не бажали поступатися українцям. Міська рада Львова навіть закликала польську молодь силою не допустити заснування українського університету. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів-українців. Останні у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час однієї зі збройних сутичок загинув один із лідерів українського студентського руху Адам Коцко. Віденський уряд, намагаючись розв’язати конфлікту Галичині, у 1912 р. надіслав інструкції до адміністрації краю, вимагаючи не допускати різного ставлення до поляків та українців. Значно збільшувалися грошові видатки на культурні й господарські потреби українців Галичини. Уряд зобов’язувався запровадити українську мову в навчальний процес Львівського університету та діяльність державних установ краю. До 1916 р. у Львові для українців мав бути збудований окремий університет. БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ Адам Коцко. Надгробок Адама Коцка на Личаківському кладовищі у ЛьвовіПохорон студента Адама Коцка у Львові (фото 1910 р.)

БОРОТЬБА ЗА ЗАГАЛЬНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО ТА РЕФОРМУ КРАЙОВОГО СТАТУТУГалицькі народовці закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. Завдяки цьому вони змогли б здобути представництво в австрійському парламенті та крайовому сеймі, відповідне до своєї кількості у складі населення. 22 січня 1906 р. австрійський імператор Франц Йосиф зустрівся з делегацією, очолюваною галицьким греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким. На підтримку цих вимог у Львові 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяли участь близько 50 тис. осіб. У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави, згідно з якою в країні вперше запроваджувалося загальне й рівне виборче право. У результаті реформи на виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини й п’яти депутатів від Буковини. Однак польська адміністрація краю постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. Внаслідок ряду маніпуляцій з боку влади та польської шляхти багато укранських депутатів не потрапили до парламенту. Це стало підствою до вбивства, яке вчинив студент Мирослав Січинський. Він вистрілив впритул у галицького намісника Анджея Потоцького 12 квітня 1908 року в його ж кабінеті, після чого спокійно дав себе заарештувати.

БОРОТЬБА ЗА ЗАГАЛЬНЕ ВИБОРЧЕ ПРАВО ТА РЕФОРМУ КРАЙОВОГО СТАТУТУУ Галицькому сеймі українські депутати вели наполегливу боротьбу парламентськими методами (подання, запити, петиції, переговори тощо) за права українців краю. Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, особливо в умовах наближення війни, і змусила поляків піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. За нею галицькі українці збільшили своє представництво до 62 місць, тобто 27 %. Це порушувало монополію поляків на владу в Галичині та відкривало для українського руху перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на польську й українську частини. Однак через початок Першої світової війни реформу сейму так і не було здійснено. Мирослав Січинський стріляє в намісника Галичини Анджея Потоцького (малюнок початку ХХ ст.)Мирослав Січинський

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ «СОКІЛ» І «СІЧ»Галицькі народовці стали організовувати товариства для пробудження національної свідомості й національно-патріотичного виховання молоді. У 1894 р. на загальних зборах у Львові було створено перше українське фізкультурно-спортивне та протипожежне товариство «Сокіл». Завданнями товариства були фізичне вдосконалення його членів і проведення культурно-просвітницьких заходів із метою виховання почуття національної єдності. У 1914 р. в Галичині та Буковині діяли 974 осередки «Соколу», до яких входило близько 33 тис. осіб. Окрім фізичного виховання, «Соколи» переймалися культурно-освітньою роботою: створенням хорів, драматичних гуртків, духових оркестрів, бібліотек. Великі заслуги в розбудові «Сокола» мав Іван Боберський, який очолював товариство в 1910-1914-х рр. За цей час воно поширило діяльність на всю Галичину.Іван Боберський. Відзнака товариства «Сокіл»«Руханка не є сама для себе ціллю. Руханка є лише засобом для виховання якнайліпших громадян, що в праці і забаві, в час миру й на війні завше можуть гідно боронити свій народ» (І. Боберський).

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ «СОКІЛ» І «СІЧ»У 1900 р. в селі Завалля Снятинського повіту Кирило Трильовський заснував першу українську фізкультурно-спортивну організацію «Січ». Згодом організації з такою назвою з’явилися в інших повітах Галичини й Буковини. У 1913 р. в Галичині діяло понад 900 первинних осередків «Січі», у яких було близько 80 тис. осіб. У роботі товариств наголошувалося на необхідності розвитку історичних традицій українського народу, сприянні патріотичному й фізичному вихованню української молоді. У 1912 р. організацію перейменували на «Український січовий союз». Кирило Трильовський. Учасники Шевченківського здвигу 1914 р. крокують вулицями Львова. Саме в середовищі молоді, яка пройшла духовний та фізичний гарт у «Січах» і «Соколах», зародилась думка про створення організацій, завданням яких було військове виховання та навчання молоді як необхідна передумова для створення власного війська.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ «СОКІЛ» І «СІЧ»У 1911 р. у Львові було утворено дитячо-молодіжну скаутську організацію «Пласт», покликану виховувати українську молодь на морально-християнських засадах і розвивати почуття патріотизму. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко. На відміну від інших товариств «Пласт» орієнтувався на фізичний розвиток дітей дошкільного й шкільного віку в позаурочний час. Найбільш масовими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, що відбулося в 1914 р. у Львові, узяли участь близько 12 тис. членів цих трьох організацій. Найбільш масовими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, що відбулося в 1914 р. у Львові, узяли участь близько 12 тис. членів цих трьох організацій. Січове свято у СтаніславіУчасники спортивних змагань у ГаличиніПластуни у здвиговому поході. 1914 р.

ІДЕЯ СЕПАРАТИЗМУНапередодні Першої світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських національних рухів, сформувалася ідея використання міжнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто ідея сепаратизму. Сепаратизм - прагнення відокремлення від держави якої-небудь області або регіону. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини було прийнято заяву: «З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Подібне рішення ухвалив 2-й всеукраїнський студентський з’їзд у Львові (липень 1913 р.). Більш детально цю ідею сформулював майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, який брав участь у роботі з’їзду. Текст його доповіді через деякий час вийшов окремою брошурою під назвою «Сучасне політичне становище нації і наші завдання». Основою доповіді Д. Донцова була ідея політичного сепаратизму щодо Росії. Передбачаючи неминучість конфлікту між Росією та Австро-Угорщиною, Д. Донцов радив українцям стати на бік Австрії задля реалізації програми сепаратизму. Дмитро Донцов

ВІДРОДЖЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО МОСКВОФІЛЬСТВАНа початку XX ст. старорусинсько-москвофільський напрям українського руху в Галичині зменшив свій вплив, незважаючи на те, що москвофіли мали доволі розгалужену мережу громадських і культурно-освітніх установ - Ставропігійний інститут, Народний дім, Товариство ім. Качковського, різноманітні фонди, училища, культурно-освітні заклади. У 1900 р. галицькі москвофіли проголосили «новий курс», в основі якого була ідея цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську народну партію, очолювану В. Дудикевичем, яка отримувала велику грошову допомогу від російського уряду й водночас підтримувалася місцевою польською аристократією, що намагалася розколоти український рух. У 1908 р. на «Новослов’янському» конгресі у Празі галицькі поляки домовилися з росіянами, що польська адміністрація в Галичині буде підтримувати місцевих москвофілів, щоб знищити український національний табір. Це польсько-московське порозуміння стало основою кривавих виборів до галицького сейму в 1908 р. Завдяки цьому москвофіли провели до крайового сейму вісім своїх депутатів проти 12 українських.

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ НА ПОЧАТКУ XX СТ. Суспільно-політичне життя тогочасної Буковини значно пожвавилося. Політичною сенсацією 1903 р. у краї стало утворення в місцевому сеймі «Вільнодумного союзу». Його співзасновниками стали три найвпливовіші постаті суспільно-політичного життя Буковини - лідер українських народовців Микола Василько, лідер румунських націонал-демократів Аурел Ончул і лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. У 1905 р. через суперечності між його членами союз розпався.12 листопада 1905 р. буковинські народовці об’єдналися в «Національну раду русинів на Буковині», яку неофіційно називали національно-демократичною партією, підкреслюючи цим ідейну спільність із подібною партією в Галичині. Партія виступала за запровадження загального, рівного й прямого виборчого права, у сільському господарстві висувала завдання розвивати спілчанський рух, обґрунтовуючи національні потреби українців, визнавала таке саме право за іншими націями краю. У червні 1907 р. від «Національної ради русинів на Буковині» відокремилося ліве крило й заснувало Радикальну партію. Визволення українського народу ця партія пов’язувала з широкими соціально-економічними перетвореннями та встановленням соціалізму. Майже одночасно на Буковині сформувалася Українська соціал-демократична партія. Партія проповідувала ідеї марксизму, вимагала докорінних змін у суспільстві. Однак більшість гасел соціал-демократів були незрозумілі селянам, а робітників у краї було дуже мало. Микола Василько. Аурел Ончул. Бенно Штраухер

У 1907 р. на Буковині відбулися вибори до австрійського парламенту за новим виборчим законом. У всіх українських виборчих округах перемогли кандидати «Національної ради русинів на Буковині». Вперше після 1848 р. буковинські українці обрали п’ять депутатів. У лютому 1910 р. «Національна рада» об’єдналася зі створеним одним із лідерів народовців С. Смаль-Стоцьким товариством «Руська рада» (її називали також «мужицька партія») у нову партію під назвою «Руська рада». У 1912 р. вона розпалася. Колишні члени «Національної ради» оголосили про створення Національно-демократичної партії, а прибічники С. Смаль-Стоцького - Української народної партії. У 1911 р. відбулися останні вибори до Буковинського крайового сейму. Із 17 обраних українських депутатів 15 були народовцями, по одному від радикалів і соціал-демократів. Москвофіли на виборах зазнали цілковитої поразки. УКРАЇНСЬКИЙ РУХ НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ НА ПОЧАТКУ XX СТ. Будинок Буковинського крайового сейму. Степан Смаль-Стоцький і Микола Василько

На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Закарпаття панівні позиції зберігав москвофільський напрямок. Однак у цей час зародилося й народовство. Вирішальним кроком стала відмова закарпатських народовців від використання російської мови та вибір ними як мови освіти й літератури народної мови. Друкованим органом народовського руху в краї став тижневик «Наука», що виходив від 1897 р. Його головним редактором від 1903 р. був Августин Волошин (1874-1945), який згодом відіграв визначну роль в історії Закарпаття. Роль народовців на початку століття в суспільно-політичному житті Закарпаття була доволі скромною. Це була цілком аполітична діяльність, що обмежувалася питаннями мови, літератури, історії й освіти. Вони не прагнули надання краю автономії або самоврядування, не виступали за його приєднання до решти українських земель. Головним завданням народовці вважали зберегти ті прояви національного життя, які в майбутньому сприятимуть відродженню Закарпаття. Мадяризація - політика угорської влади, спрямована на нав’язування національним меншинам Угорщини національної самоідентифікації, передусім угорської мови, католицизму з метою їх асиміляції з угорською нацією. УКРАЇНСЬКИЙ РУХ НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ НА ПОЧАТКУ XX СТ. Августин Волошин

ОБРАННЯ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО МИТРОПОЛИТОМ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИНепересічна роль у національному русі Галичини належала митрополиту греко-католицької церкви Андрею Шептицькому. У січні 1901 р. відбулася його офіційна інтронізація на Галицьку митрополію. Новий митрополит енергійно розбудовував церкву й церковну освіту, піклувався про народну освіту, охорону здоров’я та здоровий спосіб життя, був покровителем української науки й культури, зокрема став фундатором Українського національного музею у Львові, ініціатором багатьох благодійних справ. Митрополит заснував народну лікарню (1903), Земельний банк (1910), виступав як меценат української культури, підтримував діяльність товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар».

ОБРАННЯ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО МИТРОПОЛИТОМ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИВодночас він боровся за права українців у Австро-Угорщині, зокрема за відкриття українського університету у Львові, українських гімназій тощо. При цьому використовував свій депутатський мандат (член галицького сейму й вищої палати австрійського парламенту, заступник маршалка галицького сейму в 1903-1913 pp.). Він перший із греко-католицьких митрополитів звернув увагу на схід України. У 1908 р. він таємно подорожував центральною Україною, налагоджував контакти з місцевими українцями, з ученими Києва. Андрей Шептицький організував щорічні з’їзди церковних діячів різних слов’янських народів для обговорення питань, пов’язаних із об’єднанням церков. Він об’єднував зусилля греко-католицьких священиків і світської інтелігенції в досягненні спільної мети - національного визволення українців. Україна лише сама себе зможе змінити. Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе. Андрей Шептицький

ВИСНОВКИНа початку XX ст. вагомі здобутки українського національного руху в Галичині перетворили її на «український П’ємонт». Унаслідок наполегливої боротьби українці Галичини, спираючись на свої політичні партії, змогли досягти певних результатів у боротьбі за український університет, загальне виборче право та реформу крайового статуту. Доволі вагомими були успіхи тогочасного українського руху на Буковині. У краї виникли українські політичні партії. На Закарпатті український національний рух залишався доволі слабким.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯОпрацювати §§ 28 - 29 підручника, с. 240 – 249. - І частина – с. 240 – 245, пп. 1-5; - ІІ частина – с. 245 – 249, пп. 6-8;2. Письмово завд. 13 на с. 249 – «Скласти розгорнутий план до теми».