УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТР, МУЗИКА В СЕРЕДИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ століття

Історія України, 9 клас УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, ТЕАТР, МУЗИКА В СЕРЕДИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ століття

Українська література цього періоду характеризувалася різноманітністю художніх напрямів. Вона охоплювала найрізноманітніші теми та проблеми життя, торкалася всіх без винятку класів, станів і верств тогочасного українського суспільства. У другій половині XIX ст. романтизм у літературі поступився місцем реалізму. Реалізм передбачав відображення реальної дійсності й оточення героя, точне відтворення всіх аспектів життя. Як і в літературі країн Європи, в українській літературі зародки реалістичного стилю були пов’язані з фольклором, із народними гумористичними й сатиричними оповіданнями, а також із давньою літературою. Однак у творчості письменників другої половини XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом, якому були притаманні захоплення героїзмом минулого, поетизація сильних почуттів і людей козацької доби. Художні й публіцистичні твори видатних діячів української культури другої половини XIX ст. містять глибокі роздуми про сучасне й майбутнє українського народу, відображають історичні подвиги минулого, оспівують визвольну боротьбу за державну незалежність.

На хвилі антиукраїнської політики обох імперій розгорнулася творчість багатьох українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю. Перехід від романтизму до реалізму добре помітний у творах Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович) (1834 - 1907). Вона продовжила тему творчості Т. Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалася в казках та оповіданнях для дітей. Першою соціальною повістю вважається її «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпосницький лад. Її твори здобули широку популярність не лише в Україні, а й були перекладені на багато європейських мов. Живу думкою одною про ті світлі часи, коли людина стане володарем своєї долі, свого щастя.

Долею простої селянки переймалася у своїх творах Ганна Барвінок (1828 - 1911). Народну любов і славу здобув засновник громадянської та пісенно-романсової лірики Степан Руданський (1833 - 1873). Він сповідував народницько-просвітницьку ідеологію. Популярними стали його гумористичні «Співомовки», де переплелися національні й соціальні спостереження. Добре знали в школах байки Леоніда Глібова (1827 - 1893). Він став засновником української реалістичної байки. У своїх творах поет висміював такі соціальні лиха, як кріпацтво, хабарництво, здирництво, пихатість, войовничу неосвіченість та ін. У Північній Буковині та Східній Галичині предвісником українського національного відродження був Юрій Федькович. Вдало поєднав вплив західноєвропейської поезії з буковинським фольклором (1834 - 1888).

Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838 - 1918) у повістях «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я», у яких з любов’ю та болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Він описав життя чи не всіх суспільних верств: селян і робітників, заробітчан («Бурлачка»), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духівництва («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт»). Найвидатніший соціальний роман своєї доби - «Хіба ревуть воли, як ясла повні» - написав Панас Мирний (1849 - 1920).

Неперевершеним надбанням української літератури стала творчість письменника Івана Франка (1856 - 1916). Майстерність стилю, злободенність проблем, багатство жанрів і багатоплановість тем, а також активна громадська позиція вирізняли І. Франка в історії української культури. Від романтизму й побутового реалізму письменник перейшов до реалістичних, психологічно насичених творів. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут», дитячі оповідання І. Франка стали хрестоматійними. До високохудожніх зразків світової поезії належать цикл «Осінні думи» і «Картка любові», вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» та інші. Я син народу, що вгору йде. Мова росте елементарно, разом з душею свого народу. Література - се найвищий вицвіт людської цивілізації, найкраще її мірило.

Наприкінці XIX ст. розпочалася літературна діяльність Михайла Коцюбинського (1864 - 1913) - «Тіні забутих предків», відтворивши неповторну красу природи в ній. Він заявив про себе як блискучий новеліст світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», у якій письменник виразно протестував проти національного гноблення українців,відразу була перекладена кількома іноземними мовами. Пошук нових засобів був характерний для творчості Михайла Коцюбинського. У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання українського села напередодні революції 1905 - 1907 рр. Гострим питанням людських відносин він присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» та інші.

У 90-х роках заявила про себе Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) (1871 - 1913). Її перші збірки «На крилах пісень», «Думки і мрії» уславлювали боротьбу проти соціального і національного гноблення. Відомими також є такі її твори: «Пісня про волю», «Бояриня», «Лісова пісня». Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки. Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета і влади, становлення борця за інтереси народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка», драма-феєрія «Лісова пісня». Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани! Слово – то мудрості промінь, слово – то думка людська.

Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширювалися модерністські течії. Популярним стає жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. у статті в «Літературно-науковому віснику» закликав повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. У 1909 р. в Києві було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза», які висловили критичні зауваження щодо реалізму й пропагували орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя й розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму - символізмом та психоаналізом. Марко Черемшина Василь Стефаник Михайло Коцюбинський Ольга Кобилянська

Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість Володимира Винниченка (1880 - 1951). Напередодні та в період революції 1905 - 1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створив образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні ситуації. Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет Олександр Олесь (Кандиба) (1878 - 1944). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, вважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907 - 1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій.

Виступав Б. Грінченко також і в жанрі малої прози. Основна тема цих творів письменника - тяжке життя народу, здебільшого селянської бідноти. В оповіданнях першого періоду творчості виявилося прагнення автора брати за основу не саме життя, а лише морально-культурницьку ідею, він намагався надати творам «народно-просвітнього» характеру. Але згодом Б. Грінченко позбувся цієї вади. І вже пізніше написані оповідання позначені глибокими соціальними мотивами. Автор виступає справжнім письменником-реалістом, майстром психологічного портрету. Такий новий напрям в українській літературі, як футуризм, пов’язаний із творчістю Михайля (Михайла) Семенка. Одним з теоретиків та засновників першого літературного об’єднання футуристів (Київ, 1913 р.).

Утиски імперської влади гальмували їхній розвиток У 90-х роках ХІХ ст. з’явилися українські видавництва, засновані діячами української культури «Вік» «Благодійне товариство» Журнали та часописи «Світ» «Житє і слово» «Громада» «Буковина», «Діло», «Молода Україна». Західна Україна Наддніпрянська Україна «Кіевская старина» «Записки Українського наукового товариства» «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Дзвін», «Вісник культури і життя», «Рідний край», «Наша кооперація», газета «Рада».

Усупереч державним заборонам, українська драматургія і театр піднялися на принципово новий рівень. З’явилося багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький (1840-1904) написав 25 п’єс і серед них такі («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві» та ін.), що й досі з успіхом ставляться провідними театрами України. Перероблена М. Старицьким комедійна п’єса «На Кожум’яках» під новою назвою «За двома зайцями» не сходить зі сцени й сьогодні.  Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивницький (1840-1910) своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п’єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України.

Нових висот досягла драматургія Івана Карпенка-Карого (справжнє прізвище - Тобілевич, 1845-1907). Його драми й комедії позначені особливою гостротою висвітлення питань нелегкого життя широких мас українців, яскравістю образів. Найкращі твори І. Карпенка-Карого - «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» - стали неоціненним надбанням української культури. У центрі уваги автора - доля людини, кривда і безправ’я, формування підприємця з усіма його неоднозначними, з точки зору інтересів оточуючих, рисами, соціальні вади суспільства. І це при тому, що цензура дозволяла ставити п’єси лише з життя села.

Незважаючи на урядові переслідування українства, у ІІ половині XIX ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися. Українські п’єси користувалися значною популярністю на сценах російських театрів. У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії М. Лоріс-Меліков скасував заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості театральних труп і відродженню українського театру. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього, професійного, власне українського театру. Він виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60 - 70-х рр. XIX ст.

У 1882 р. під керівництвом Марка Кропивницького в Єлисаветграді було створено першу українську професійну трупу «Театр корифеїв». Після гастролей до Києва в 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська трупа Михайла Старицького, який і очолив «Театр корифеїв». Визнаними діячами першого професійного українського театру були Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька та інші. П. Саксаганський у ролі Ханенка («Гандзя» І. Карпенко-Карого). Микола Садовський Марія Садовська-Барілотті П. Саксаганський Марія Заньковецька Театр корифеїв

Розвиток літератури й театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесу творення національної класичної музики. У 1862 р. Семен Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори відомих українських письменників і поетів, зокрема Т. Шевченка. Його п’єса «Назар Стодоля» спонукала П. Ніщинського написати до неї музичну вставку - «Вечорниці», із якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля». Популярність мали опери Петра Сокальського (1832-1887) «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький» та ін., самі назви яких говорять про їхній зміст.

Світилом української музики став Микола Лисенко (1842-1912), який пройшов школу Лейпцизької й Петербурзької консерваторій, увібрав у себе багатющу музичну спадщину свого співучого народу й підніс музичне мистецтво на небувало високий рівень. Своїми працями в галузі народнопісенної творчості він започаткував українську музичну фольклористику. Поклав на музику багато поезій Т. Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні види музичного мистецтва. Лірико-фантастичний характер мають опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», історико-героїчний «Тарас Бульба». Лисенко став автором перших дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін. І досі популярні прекрасні опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Наталка Полтавка» та ін., які є надбанням національної класичної музики. Лисенко створив школу музичного мистецтва. У 1904 р. за його ініціативою було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві та 1905 р. - музичний інститут у Львові.

Пісенно-музичну культуру українського народу на початку XX ст. примножувала видатна оперна актриса Соломія Крушельницька (1873-1952). Талановита співачка аматорських колективів, в 1893 р. закінчила Львівську консерваторію і того самого року дебютувала в рідному місті як оперна солістка. Удосконаливши своє мистецтво в Мілані (Італія), вона виступала не тільки у Львові, а й у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та на сценах багатьох оперних театрів Європи й Америки. Її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності світова критика називала С. Крушельницьку найкращою співачкою тогочасного світу. Талановитими продовжувачами творчих заповітів Миколи Лисенка були композитори: Кирило Стеценко (1882-1922), Микола Леонтович (1877-1921), Яків Степовий (справжнє прізвище - Якименко, 1883-1921), Станіслав Людкевич (1879-1979). А на західноукраїнських землях також слід відзначити творчість М. Вербицького, І. Лавровського, І. Воробкевича, А. Вахнянина та інших.

ВИСНОВКИ Друга половина XIX - початок XX ст. були складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі й за відсутності підтримки з боку держави, культура збагатилася визначними здобутками майже в усіх провідних галузях. Відбулося становлення національної літератури, театру та класичної музики на українських землях. Українські драматурги, театральні діячі й композитори створили в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. неперевершені твори, які ввійшли до золотого фонду української культури. В українській художній літературі, театрі і музиці найповніше й найглибше відбивається душа народу, його найзаповітніші прагнення і сподівання. Ось чому саме вони найбільш яскраво засвідчили у XIX - на початку XX ст. відродження української нації.

Домашнє завдання Опрацювати параграфи підручника 32 с. 263 – 269. Скласти таблицю до теми з галузі «Література» щодо вказаного періоду.