Тексти для самостійного читання.

Для учнів 2-3 класів

Ледача подушка

Маленькій Яринці треба сьогодні рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, лягати спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.

- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.

- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?

- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь.

- Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.

- Справді? - зраділа Яринка.

- Я так i зроблю завтра.

 Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.

 Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається. (146 слів)

                                                                                              В. Сухомлинський

Здрастуйте, дорогі гості!

Морозний вітер січе в обличчя. Намело цілі кучугури  снігу — січневого снігу. Важкувато стало жити на світі пташкам, що зимують у нас. Але вони не дуже журяться. Ось, весело цвірінькаючи, хвилясто пролетіла зграйка жвавих красенів-щигликів, чижів і коноплянок. Помчали  щодуху  десь на лопухах, вільхах чи берізках поснідати  смачним насіннячком.

А яке гарне деревце горобини! Ніби його прикрасили, як новорічну ялинку. Чудові, спокійні червоногруді снігурі обсипали його і ягідками ласують. До чого ж красиві пташки! Їх називають північними папугами.

Це наші зимові гості. Вони прилетіли з далекої півночі, щоб тут перебути зиму. Бо там вона сувора, люта. Прилітають до нас гостювати і червоногруді, в червоненьких шапочках чечітки та коричнево-золотисті юрки.

А ми в саду поставили їдальні для пташок і підгодовуємо їх. Прилітайте, дорогі гості, поласувати коноплею, просом, льняним та гарбузяним  насінням, ягодами горобини і калини! (137 слів)

                                                                               О. Копиленко

Антон і Харитон

Жили на світі Антон і Харитон. 

-   Давай з тобою дружити, – сказав Харитон. – Усе ділитимемо навпіл – і горе, і радість. 

- Згода, - сказав Антон, - коли поруч друг, жити  легше і веселіше.

Йшли вони якось полем. Сонце палить. А сховатися ніде – ні деревця, ні кущика. 
- Дай мені свого бриля, - сказав Харитон, - а то мені дуже голову припікає. Сонце почало і йому пекти в голову, але Антон подумав:    «Нічого, потерплю. Зате Харитонові добре!»

Раптом набігла величезна хмара, линув дощ.

- Давай мені скоріше свого плаща, - закричав Харитон, - хіба не бачиш, що твій друг мокне? 

Антон віддав йому плаща. Дощик поливав Антона. Але він думав: « Ну, що ж, заради дружби і помокнути можна». Закінчився дощ, засяяло сонечко. Харитон віддав Антонові його плащ і бриль. 

- Візьми, - каже він, - а то мені нести важко.

Антон узяв мокрий плащ і мокрий капелюх. І замислився. Тим часом друзі дійшли до перехрестя. 

- Тобі куди? – запитав Антон.

- Мені ліворуч, - відповів Харитон. 

- Ну, а мені праворуч, - сказав Антон. 

- Так ми ж хотіли разом іти! – Закричав Харитон. – Ми ж друзі з тобою!

Але Антон ішов усе далі й далі. Жодного разу не озирнувся. ( 180слів)

Л. Воронкова.

Гаряча квітка

Того року була рання весна. В середині квітня зацвіли сади. Настав травень.

 Маленька дівчинка Оля пішла одного ясного весняного ранку в сад і побачила велику червону квітку троянди. Вона побігла до мами й радісно сказала:

-Мамо, червона троянда зацвіла.

Мама прийшла в сад, поглянула на червону квітку, усміхнулася. Потім глянула на небо, і лице її стало тривожним.

З півночі сунула чорна хмара. Повіяв вітер, хмара закрила сонце. Стало холодно.

Мама з Олею сиділи в кімнаті й з тривогою дивилися в вікно.

Мов білі метелики, полетів сніг. Все довкола побіліло. Вітер затих. Сніжинки м’яко падали на землю, а потім перестали падати.

Мама з Олею пішли в сад. На зеленому листі біліли снігові шапки. Земля вкрилася сніжно – білим килимом. Тільки троянда червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси.

-Вона гаряча, їй не страшно, - промовила Оля й радісно усміхнулася. (141 слово)

                                                                                       В. Сухомлинський

Бджілки на розвідці

Настала весна, сонце зігнало сніг з полів, у пожовклій травичці з'явилися свіжі яскраво-зелені стебельця, бруньки на деревах випускали молоде листячко.

От прокинулася й бджілка від свого зимового сну, прочистила очиці волохатими лапками, розбудила подруг. Виглянули вони у віконечко — дізнатися: чи зник уже сніг, лід, і холодний північний вітер?

Бачать бджілки, що сонечко світить весело, що скрізь тепло. Вибралися вони з вулика і полетіли до яблуньки:

— Чи нема в тебе, яблунько, чого-небудь для бідних бджілок? Ми цілу зиму голодували.

— Ні, — каже яблунька, — ви прилетіли занадто рано. Мої квіти ще заховані в бруньках. Спитайте у вишні.

Полетіли бджілки до вишні:

— Люба вишенько! Чи нема в тебе квіточки для бідних бджілок?

— Завітайте, любоньки, завтра, — відповідає їм вишня.

— Сьогодні ще нема на мені жодної відкритої квіточки.

Полетіли бджілки до тюльпана. Заглянули в його яскраву голівку, та не було в ній нектару.

Сумні та голодні бджілки хотіли вже додому повертатись, коли враз побачили під кущем маленьку темно-синю квіточку: це була фіалочка. Вона відкрила бджілкам свою чашечку, повну запашного солодкого соку.

Наїлися, напилися бджілки і полетіли додому радесенькі.  (175 слів)

                                                                                         За К. Ушинським,

Як діти яблуньку врятували ?

Усім весело та радісно навесні, тільки молода яблунька у  садку  сумна стоїть. Що їй, бідній, робити?

Ось що з нею трапилось.

Стояла вона торік весела, в зеленому листі, а між листям ховалися червоні яблука. Смачні були яблучка, і сама вона струнка, пишна. Діти її дуже любили.

Літав довкола неї маленький  метелик... Такий гарний, і подумати не можна було, щоби від такого гарного метелика та така велика шкода сталася.

Подобалася й метеликові красуня-яблунька ,і він відклав у її листячку яєчка.

А з яєчок вийшла гусінь. Тут якраз настали вже морози. Наплела собі гусінь гніздечок на зиму.

Аж ось і весна. Випустила наша яблунька бруньки, а тут повилазила погана гусінь з гнізд і почала в'їдатися в бруньки .  Сумує яблунька.

Гуляли в садку діти. Підбігли до своєї улюбленої яблуньки.

— Дивіться! А що воно там таке? — кричить Галя.

— Наче гніздечка маленькі. І багато їх, багато!

Підійшла вчителька, подивилась .

— Е, діти, негаразд з нашою яблунькою. То гусінь наплела собі гніздечка,  і об'їдає бруньки. Треба швидше наш садок очистити, а то пропаде

                                                                            (167 слів)

                                                                                          К. Малицька,

Нічия квітка

Сьогодні в школі святковий день. Зібралися всі школярі, щоб приготувати свої класні кімнати до занять, бо завтра починається  навчальний рік.

Біля колодязя — десять нових горщиків. У кожному — квітка! Це для класів. Десять класів — десять квіток. Поруч з десятьма новими горщиками стоїть ще й маленьке горнятко — старе, вилиняле. І в горняткові тому поса-

джена маленька, квола квітка.

Учні рознесли нові горщики з квітами по класах. Поставили на вчительських столах. Стало в класах затишно — немов у домівці, поруч з матір’ю.

А маленьке горнятко з кволою квіткою залишилось біля колодязя. Кому потрібна маленька, слабенька рослинка — кілька листочків.

Шкода стало Вірі-першокласниці маленької квітки. Й горнятка старенького жалко. Взяла Віра горнятко з кволою квіткою, понесла до свого класу, поставила на вікні в куточку, полила.

Вчителька запитала дітей:

— Чия це квітка? Якого класу?

— Нічия, — відповіли діти, вона залишилась біля колодязя, а Віра взяла її і принесла...

— Це моя квітка, — сказала Віра. — Хіба може бути квітка нічиєю? ( 150 сл.)

                                                           В. О. Сухомлинський

Куди ховається робота?

Дівчинка вирішила після вечері помити посуд.

•              Мамо, — сказала вона, — тепер я завжди допомагатиму тобі.

Мати була зворушена. Вона пригорнула до себе доньку.

•             Гаразд. Якщо так, донечко, тоді завтра перед моїм повернен­ням додому зроби щось у хаті. Що саме — побачиш сама.
•              Добре, мамо, я все зроблю !

Вранці  мати пішла на роботу. А дівчинка побігла до подружок. І раптом згадала про свою обі­цянку все поробити вдома.

•             Вай, пропала моя голівонька! — вигукнула вона. Дівчинка сто­яла у дворі і дивилася на всі боки.  Але чомусь її очі ніякої роботи не  побачили. Якби їй кинувся у вічі віник, вона підмела б у двору, попався б совок — прибрала б сміття, ганчірка — помила б підлогу .

Раптом вона побачила  на веранді ляльку. Дівчинка взяла її і по­чала гратися.  Увечері, вся сім’я зібралася в будинку.  Неня запитала:

•              Ну, що ти сьогодні, донечко, встигла зробити ?
•             Вай, — відповіла дівчинка, — я  не знайшла роботи. Коли ти пішла з дому, то заховала усі роботи!
•             Як це так вийшло? Мітла і совок під ґанком, ганчірка - на цвяшку. Тобі треба навчитися самій знаходити роботу.

Наступного дня дівчинка знайшла собі роботу: підмела у дворі, викинула сміття, помила підлогу. Отак вона навчилася допомага­ти мамі.

                                                                                           (186 слів)

                                                                                                Ш. Сагдула

Їжачок

Зустрів я нещодавно в лісі двох хлоп'ят. Валько і Петько звати їх. Близнята. Відмінники. Одним словом — розумні хлопці.

У беретику одного з них зненацька щось заворушилось.

  — Їжачка знайшли! — радісно повідомили брати. — Несемо його додому, нехай перезимує в теплі-добрі. А навесні віднесемо його до лісу і випустимо.

  — Де ж ви його на зиму поселите? — перш за все поцікавився я.

  — У куточку під  теплою батареєю! ― впевнено відповіли брати.

  — Друзі мої дорогі, — не втримався я. — Вашому знайді не треба такого тепла на зиму. Він повинен під корчем десь у лісі в м'якому кубельці заснути, і тоді той сон буде міцним і здоровим , бо завірюхи його колисатимуть. А у вас, напевно, телевізор гримить допізна чи музика грає.

  — Еге ж, — знітився Петько.

  — Хотіли ж як краще... ― прошепотів Василько.

Хлопці почухали потилиці та з деяким жалем відпустили їжачка. А  він, не гаючись, чкурнув у хащі і зник.          (140 слів)

                                                                                                    Г. Труфанов

Мишка, кіт і гарбуз

Якось надвечір упіймав кіт мишку.

— Що зі мною буде? — забідкалася мишка.

— З'їм тебе! — сказав кіт.

— А що ти сьогодні їв на сніданок?

— Мишу.

— А на обід?

— Теж мишу, — муркнув кіт і примружив зелені очі.

— А на вечерю будеш мені ти.

— Ой, як нерозважливо! — похитала головою мишка.

— Ти безперервно їси однакову їжу. От і заподієш своєму здоров'ю шкоду. Тобі неодмінно потрібно покуштувати чогось іншого. Ну хоч би й гарбуза.

Кіт злякався за своє здоров'я і сказав:

— Гарбуз великий та несмачний. Як його їсти?

— Віднеси мене до гарбуза, — мовила мишка.

 — І я охоче покажу тобі, як це робиться.

Кіт узяв мишку за шкірку і поніс.

— Ти тільки не думай, що я відпущу тебе, — мовив він суворо. — Після гарбуза все одно візьмуся за тебе.

— Будь ласка, — посміхнулась мишка.

І вона почала показувати котові, як їдять гарбуз, її гостренькі зуби запрацювали швидко-швидко, і кіт незчувся, як мишка прогризла дірку й шаснула в гарбуз.

— Ов-ва! — здивувався кіт. — Гарбуз проковтнув мишку! Добре, що я не став його їсти. А то він би ковтнув й мене.

І кіт боязко відійшов геть. (178 слів)

                                                                                                        Е. Рауд

Чому почервонів Сергійко

Погожий вересневий день радував теплими сонячними промінчиками. У барвистому осінньому листі радісно підстрибували сонячні зайчики. Та й так вже весело вони бавились, що навіть суворий дубисько стиха усміхався у кошлаті вуса! А берізки, гарно вбрані у золотисті шати, вже налякались першого ранкового холодку і сховали свої білі ніжки у пожовклу травицю.

Серед оцих миготливих барв осіннього лісу, посеред затишної галявини, зручно вмостився кущик шипшини. Щодня лісові птахи прилітали до нього, гомінливі пустуни-горобці гойдались на шипшинових гілочках, а найхитріші з-поміж птахів могли вправно поцупити кілька багряних ягідок. Весело було шипшині, весело й птахам.

Та одного ранку прийшов до лісу Сергійко. Виламав з шипшини прута і, вимахуючи ним, мов шаблею, позбивав яскраві ягідки, порозганяв веселих горобчиків. Зажурилась шипшина. Принишкли пташині дзвінкі голоси. Зіщулились берізки. «І чому це так тихо й невесело стало?», - запитав сам у себе Сергійко. Справді, куди поділися птахи?

Подивився хлопчик на полум'яні ягідки, які тепер лежали на землі, і почервонів...(153 слова)

                                                                                       А. Ткаченко

Бабине літо

Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже квасоля проситься – тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля... А сливи, яблука, груші! Треба ж назбирати і грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба поса- дити, пересадити, розсадити... Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати... Зима спитає, де літо було.                                   Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені посланицю – чесну і працьовиту дівчину, щоб переказала Осені їх вічний жаль і попросила полегшити клопоти. А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за сімома горами, за п’ятьма лісами, за трьома річками. Та й дорога була довга і  небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути обачною, не спокушатися на жодні зваби! Йде, йде дівчина. Дорогою вона мала багато пригод, але щасливо дісталася до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.

- Гаразд! – сказала цариця Осінь.

– Кожного року від тепер буде ще тепла пора, і назвете її «бабиним літом». Я подаватиму вам знак, що йде «бабине літо», літаючим по полях павутинням.      (179 слів )