Василь Сухомлинський

Тексти для читання

Підготувала: вч. початкових класів Кузменко Г. О.

ВНУЧКА СТАРОЇ ВИШНІ У садку росте стара вишня. Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає:

— Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

— З кісточки виросла, — каже дідусь.

— То це донька старої вишні?

— Так, донька.

— А внучка в старої вишні буде?

— Буде, Олесю, — каже дідусь. — Якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку — отоді з тієї кісточки й виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався. В його очах дідусь побачив ласку й тривогу.

— Я вирощу, дідусю, внучку цієї старої вишні, — сказав Олесь.

ЛЮБОВ І ЖОРСТОКІСТЬ

Впав із гніздечка маленький

Горобчик. Крильця ще не зміцніли в нього. Борсається в травичці, а навколо нього літає й тривожно пищить Горобличка.

Побачив Горобчика Яструб і летить до нього.

Думає: «Ось зараз схоплю Горобчика і з’їм». Прилетів, став підбиратися до нього. Всі пташки на деревах завмерли від страху: що тепер буде?

І здивувались, що Горобличка не втекла, а кинулась на Яструба. Наїжилася, підлетіла до нього, стукнула дзьобом в око, вчепилася кігтиками в голову.

Злякався Яструб і полетів.

Зворушені були пташки. Оце так Горобличка! Як же так вийшло, що вона перемогла Яструба?

— А так, — сказала Сова. — Горобличка любить свого Горобчика. А в Яструба немає

ніякої любові. Він тільки жорстокий. А Жорстокість ніколи  не перемагала Любові.

ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому.

Пригорнулося кошенятко до дівчинки.

Замуркотіло. Раде-радісіньке.

ОРАЧ І КРІТ

Орач орав землю. Виліз Кріт зі своєї нори та й дивується: уже стільки зорано, а той усе оре та й оре. Надумав Кріт подивитися, скільки землі зорала Людина. Пішов він ріллею. До самого вечора йшов, а до краю не дійшов.

Вернувся в нору. Вранці виліз із нори, сів на дорозі та й жде Орача. Як діждався, питає його:

— Навіщо ти зорав таке велике поле і ще ореш?

Орач і каже:

— Я орю не тільки собі, але й людям.

Дивується Кріт:

— Чого ти ореш людям? Нехай кожен оре для себе. Ось я рию нору собі, і кожен кріт риє нору також собі.

— Але ж ви кроти, а ми — люди, — відповів Орач і зайшов у нову борозну.

ЯК НІНА НЕ ЗЛЯКАЛАСЬ ГУСАКА Ніна йшла з дому в дитячий садок. На стежці сидів великий білий гусак. А поруч із ним десяток менших гусей і чимало гусенят. Ніна з острахом глянула на гусака. Який він великий і страшний, який у нього довгий дзьоб. Боязко оглядаючись, вона зійшла зі стежки, щоб його обминути. А гусак витягнув шию, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув за ногу. Гуси весело ґелґотіли. Ніна заплакала й утекла додому.

Вона розповіла мамі, як на неї напав гусак.

Мама сказала Ніні:

— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись сміливо, йди прямо на нього, не обминай. Ніна знову пішла тією самою стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч із ним — гуси й гусенята.

Ніна сміливо дивилася на гусака. Він сидів на стежці й ніби чекав, що ж воно буде. А Ніна ішла прямо на нього й думала: «Не боюсь я тебе».

Гусак злякався й побіг, оглядаючись, а за ним поковиляли гуси й гусенята. А Ніна сміливо йшла стежкою. Гуси про щось тривожно заґелґотали.