"Тест о Дневниках Вампира"

Життя занадто рухливе. Ніхто не знає, що буде завтра, чи що буде через рік. Ніхто не знає, чи ти станеш янголом, або ж навпаки-демоном.

Люди не догадуються про наше існування, адже їм зараз це байдуже-люди себе забезпечили усім чим можна. Їм не цікаво, як улаштований світ по-справжньому. Я, Кейлі. Зможу вам це розповісти,  щоб у вас не вибухнув мозок, але спочатку я розповім про себе.

 

 

                                                       Глава 1

                                                      Я- Кейлі

                                                     Частина 1

                         Усі неприємності прикріпилися до мене

Як вже відомо, мене звати Кейлі. Живу я в невеликій, зате в дружній сім’ї. Батько і мати давно померли,  тому мною опікується тітка Ангеліна та бабуся Джекі. Мої батьки померли коли мені усього було 3 роки. Мати помела від сердечної хвороби, а батько наклав на себе руки, коли минуло після маминої смерті 40 днів. Я не бачила їх перед і під час смерті, я їх бачила після. Уявіть собі таку картину: ви 3-річна дитина, тільки прийшла зі садочка, а тут ти бачиш на полу свого мертвого батька. А ти недавно лишилася маминої опіки, а тут ще це. П’яний від горя батько покінчив собою майже на очах своєї улюбленої, єдиної доньки. Після таких подій, у мене почалася проблеми зі психікою Тітка Ангеліна відправила мене до найкращого спеціаліста цієї сфери. Лікар нічого не обіцяв, що моя психіка може остаточно відновитись, адже не кожен день дитина втрачає своїх батьків.

Я ходила до психолога років з двоє. Мені ставало легше, але та рана все залишалася до кінця життя мого життя. Згодом моя найдобріша бабуся Джекі зовсім здуріла. Вона вважала, що я винна у смерті її сина та невістки, адже з початку мене вважали небажаною дитиною, а коли я народилась, у мами почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Тому бабуся вирішила мене вбити, щоби не було ще таких проблем. Вона мене вважала демоном, що тільки почав свої зловісні плани. Тому як тільки вона хотіла мене позбавитись, у неї з’явилися купа варіантів.

 Перший раз хотіла мене напоїти якоюсь отруйною речовиною, але ця спроба виявилася хибною, бо тітка Ангеліна відразу почула щось неладне. У неї якесь таке відчуття, яке мені до цих пір було не зрозумілим, вона відчувала, щось неладне. Вона відчувала будь-яку брехню, тому її тяжко  обманути.

Друга спроба була у ванній. Бабуся, як завжди, почала мене купати ,і не випадково хотіла кинути фен у ванну, де я купалася. Та і тут мене врятувала

своїм «даром» . Тільки цей дар закладався в тому, що вона забула  у ванній свій телефон, тому пішла його забрати, і тітка Ангеліна  якраз встигла до того, як  бабуся Джекі хотіла зробити бажане. Вони сварилися довго після цього інциденту. І зрештою вони знайшли компроміс. Не знаю який, але після тієї розмови, у бабусі пропала жага до знищення своєї внучки. Аж до поки…

Третя спроба вже була фінальною. Мені вже тоді було 9 років. Я вже мала багато друзів і я була дуже соціалістичною особою. Одного разу я запросила своїх подруг у гості. Я, Емілія, Джейн домовились після школи до мене. Дім у мене достатньо великий, тому я думала не перестрітитись зі бабусею Джекі ,адже за 4 роки у неї тільки погіршились показники із здоров’ям та психікою.  Цього разу, вона нас зустріла на порозі. Дівчата познайомились з нею і ми пішли на верхній поверх до моєї кімнати. Бабуся поставила запікати пиріг у пічці, і сама пішла до своєї кімнати, що знаходилася на першому поверсі, та під час перегляду нудної телепередачі заснула. А тим часом пиріг згорів, і почула запах вогню, а мої подруги одразу зрозуміли, що не так. Вони перші помітили дивний запах. Ми побігли на кухню, а там наче з’явився куток пекла-усе горіло, дим піднімався вгору по всьому дому. Ми вибігли з дому і визвали пожежну. Коли ми вже стояли на вулиці весь перший поверх був у вогні. Я потім згадала про свою навіжену бабусю, і побігла за нею. І я вже була майже вдома, як ту мене відштовхнув дядько. То був мій сусід містер Керл.

-Там моя бабуся, допоможіть їй!- просила я у містера.

-Ані слова більше! Відійди від дому, і ні в якому разі не підходь до нього!- відповів мені любий сусід.

Сусід героїчного зайшов у палаючий дім. А я вернулася до дівчат. Емілія була дуже злякана, що ледве не знепритомніла. Ми з Джейн тримали її, хоча ми самі ледве тримались, і дивилися на палаючий дім . Якраз під’їхали пожежники. Вони працювали оперативно, ніхто ні в чому не сумнівався, і це мене вразило.

У цей час зібралося багато народу навколо нашого будинку. Деякі сусіди приносили відрами води, а деякі розпитували, що сталось. Хтось викликав поліцію. Почали у нас розпитувати, що ми вже накоїли, але ж ми нічого не робили!

-А це не м..-почала говорити Джейн.

-Нікому нічого не говори- взяла я за вільну рук Джейн.- Їх це не стосується, просто дивись, і чекай.

-Чого чекати?- збентежено спитала Джейн.

-Кінця цієї історії-сумно відповіла я.

Ми стояли навпроти згорілого будинку. На половину. Першу поверх вже догорав. Та пожежники не здавались і боролись зі вогнем. Деякі ззовні будинку гасили полум’я, а інші забігли в дім.

Дім швидко перестав палати, і він утримався від нещасного випадку.  І тут  неочікувано приїхала тітка зі зміни. Вона була у шоці, і ледве нас знайшла. Вона мене не сварила, навіть не знаючи, що відбулося. Зазвичай, батьки сварять дітей за всілякий клопіт. Моя тітка Ангеліна зовсім інша. Все ж таки її «дар» спрацював і повідомив про щось неладне. Вона стояла біля мене обійнявши мене сильно, сильно. Вона за мене так переживала, як ніколи. По крайній мірі я цього не помічала.

Згодом винесли труп моєї бабусі. Вона  вся згоріла , і це було явище не для слабких. Я не плакала за нею, мої сльози вже були висохлі від минулих подій.  Враховуючи, що вона мені хотіла зробити мені взагалі не хотіла плакати. Я просто стояла як мертвяк. Побачивши моє обличчя, яке не відображало емоцій, тітка Ангеліна була не на жарт злякана. У дитини, у якої померла рідна людина, не повинна, тим паче НЕ МОЖЕ  так реагувати. А як мені ще реагувати? Батьки померли, вони були мені найціннішими людьми! А я їх втратила. Бабуся, яка намагалася вбити з-за своїх фантазій-померла. І тут у мене все помітило.

-Ей сонечко, вставай, ну! Ну давай же!-зляканим голосом говорила тітка і трясла мене, щоби я прокинулася.-Ну давай, давай! Вставай!Кейлі!

Я чула її голос скрізь темряву. Я її не бачила. Її голос тільки погіршувався, вставав усе тихіш, тихішим…Згодом , я взагалі перестала чути її. Я побачила в темряві яскраве світло, воно мені осліпило очі, і мені прийшлось закрити їх. Коли ж я відкрила очі, я побачила янгола, що кличе мене. Я не здивувалася, що я його бачу. Не знаю чому, просто було таке відчуття…Я підійшла до нього, він почав шептати мені щось на вухо…Я нічого не розуміла. Це була якась дивна мова. Я не чула таку мову раніше. Янгол відходив від мене все далі і далі. Я не могла його наздогнати, Я наче стояла на місці. Раптом знов це яскраве світло.

Я вже прокинулась ліжку. Незнайомому ліжку…У незнайомому місці. Біля мене сиділа Джейн, що заснула…Я не стала її будити, і почала думати про своє, Хто цей янгол? Що він хотів мені сказати? Чому він до мене прийшов? Скільки було і є питань, і мало відповідей. Мене лякали ці питання, адже я не знаю на них відповідей. Скоріш взагалі відповідей не було. Що мені робити?

Чи треба це брати до уваги?

-Оу, сонце моє, ти вже прокинулася!-заходивши в палату промовила ласкаво тітка.-Як ти? Ти добре себе почуваєш?

-Так…більш менш

-О-о, ти вже прокинулася!-гукнула Джейн.

-Ну як бачиш-сказала я- І ти також

-Хм,-сміхнулася у відповідь Джейн.

-А що там з Емілією? З нею все в порядку?

-Так, вона вже вдома. Їй стає вже легше. Її мама забрала.

-А ти чого тут сидиш?

-Скажи мені будь-ласка- як твоя найліпша подруга, я б кинула тебе, коли б тобі було кепсько?

-Звичайно ж, ні! І я би так зробила б з тобою і Емілією. Ви ж мої друзі!

-Така сама відповідь на твоє запитання.

У цей час зайшов лікар.

-О-о, міс Валт, ви вже прокинулись. От і добре . Я лікар Лойсман. Я так бачу, вам вже краще, і зараз немає ніякої потреби вас тут затримувати. Тож ви можете йти

-Дякую вам лікарюю-відповіла тітка

-Мене немає за що дякувати. Я їй не врятували життя, а просто дав її відпочити.

Тітка з лікарем про щось говорили, а я не звертала на їхні голоса. Я задумувалася знову про того янгола. Не знаю чому, просто задумалася.

-Кейлі!Ей!-перед мною махала рукою Джейн.-Все добре?

-Так, так. Усе добре! Ну що-я можу іти?- звернулася я до лікаря.

-Так, так, ти можеш збиратися.

-О-о, це добре.

Я зібрала свої речі і прямо вибігла з лікарні. Я не могла там находитись, бо ці думки заважали мені думати.

 Ми спокійно доїхали до дому Джейн. Попрощалися, як подруги та і розійшлися. Залишилися в машині тільки я і тітка Ангеліна.

-Тож…що насправді сталося?-неочікувано запитала тітка

-В сенсі? Тобі ніхто не сказав, що сталося?

-Мені сказали. Згоріла піч, правда?

-Мабуть так. Бабуся поставила пекти пиріг…а потім…

-Далі зрозуміло. Ти щось помітила, коли виходила з дому?-, тітка було наче і байдужою до смерті бабусі і зляканою за мене.

-Ні. А до чого це питання? Тітко Ангеліно, що насправді відбувається?

-Тобі за цього не треба перейматись, люба. Просто забуть про цю пожежу, а ось про бабусю…ти її пробач

-Тітко, вона ледве мене двічі не вбила, не рахуючи цього разу, який став випадковим! Я не зможу її пробачити, навіть якщо вона мене буде просити про це. Ти сама мені казала не контактувати з нею після того випадку у ванній. Вона же…

-Я тебе зрозуміла. Не варто було зачіпати цю тему. Поговоримо про це пізніше.

-Еххх…добре,- сказала я, хоч я хотіла продовжити цю розмову, аніж ніяк пізніше. Але я тут зрозуміла, що зараз не треба підливати мастила у вогонь, бо буде тільки гірше.

-От і прекрасно. Отже, наш будинок майже розвалений. Тож, будемо ночувати у моєї подруги.

-У місіс Дайрон?

-Так, саме в неї. Погуляєш з Еммою. Ви ж начебто були чи залишилися друзями?

-Так, але ми вже давно не бачились..-згадую події, що стосувались Емми. Я її пам’ятала доброю, щирою, милосердною, іноді впертою,

Вона мала кучеряво-риже волосся. Постійно ходила в платтях, коли була малою. Не знаю, яка вона зараз, думаю вона змінилась у кращу сторону.

Мої думки перебила Ангеліна:

-Ну ось, ми вже на місці.

У моїх спогадах дім Дайронів був зовсім інакшим. Раніше він був маленьким, одноповерховим з трьома старими кімнатами, у яких заводилась по кутках пліснява. А тут-аж три поверхи! І гарний ззовні.

-Емм..а це точно їхній дім? Може ми помилились?

--О-о-о у нарешті до нас завітали гості!

-Анно1 Як я тебе рада бачити!

На порозі стояло усе сімейство Дайронів: тітка Анна, дядько Сем та їхня донька Аннабель, яка вже була не такою кучеряво-риженькою дівчинкою, якою я її пам’ятала. Вона покрасила своє волосся в чорний, почала носити модні джинси з високою талією. Підстриглася…Взагалі стала іншою. Самі батьки Аннабель майже не змінилися, от тільки постаріли: тітка Анна стала трохи нижчою і у неї почало проявлятись сивина на лівому боці її голови. Дядько Сем тільки став більш «пишним» та і трохи полисів. Але його постійний гарний настрій та його дивний гумор.

-Та чого ж ви біля порогу стоїте!? Давайте сумки, Сем їх віднесе до хати, а ми накладемо на стіл.

Тітки пішли собі далі, а до мене підійшла Аннабель:

-Ну що ж, пора тобі розповісти правила нашого дому

-Пробач, що?

-Ну правила… Ти що. Не розумієш чи що? Ти думала, якщо просто переїдеш до нас додому зі своєю тіткою, то ніяких правил не буде?

-Ні, я звичайно знала, що будуть якійсь кордони дозволу. Але щоби почути про правила ще не увійшовши в дім… та і від…тебе? Я думала що ти…

-Так, так, не змінилася, залишилася тією невинною, милою, усьому ідеальну дівчинкою… Але минуло вже 5 років після нашої «розлуки»-показала Аннабель пальцями умовні скобки.- Так от. По-перше, не їсти зі моїх посудин. По-друге- не гладити мого пса Рексі. І по-третє- не входити в мою кімнату, і ще, саме найголовніше- НІКОЛИ не брати мій телефон до своїх прекрасних ручок при будь-яких випадках. Усе зрозуміло?

-Хгм, так, усе зрозуміло- ледве стримаючи сміх, промовила я.

-Ти не смійся з мене! Не забувай, що ти ще будеш зі мою ходити до школи. А у мене вже там вибудована репутація. І повір мені, я можу зробити твоя суцільним нічним кошмаром.- в її очах палав гнів та ненависть до всіх її конкурентів. В цей момент мені стало лячно.

Аннабель розвернулася, махнула своїми короткими волоссями і пішла у дім. Я подумки тільки і думала: «яка в неї може бути там репутація, якщо їй тільки 9 років як і мені? Чи я вже щось пропустила?»

-Давай ,скоріш до хати, а то я з’їм усі тістечка.-повернув мене з світу думок дядько Сем.

Ми зайшли у дім. Усі ми сіли за стіл и пили чай. Тітка Ангеліна і Анна беззупину розмовляли на будь-які тему. Дядько Сем потихеньку їв тістечка і слухав тіток. Навпроти мене сиділа Аннабель, яка сиділа за телефоном, і час від часу дивилася на мене скоса. Мене це дивувало, і одночасно напрягало.

Ось так приблизно ми і пообідали. Скоріш повечеряли. Я вже була стомлена, і хотіла спати, а тітки все ведуть розмови про жіночі таємниці. Дядько Сем вже пішов на чергування до поліцейського відділку. Сиділи тільки компанія дівчат, котрі «дуже гарно» підтримували ромову. Я вже не витримала і промовила скрізь сон:

-Можна мені виділити кімнату?

-Ххм-зітхнула Аннабель і продовжила щось писати в телефоні.

-О-о, так точно, ти вже взагалі сонною мухою стала. Та і Аннабель пора вже спати.-на цих словах тітка Анна різко забрала телефон у Аннабель.

-Ну мамо !Поверни мені телефон! Негайно!

-От бачиш! Взагалі стала залежною від телефону! Ніяк не може відстати від нього! Та і вести себе почала погано.-сказала п’яним голосом тітка Анна, яка допивала вже третій великий бокал вина.-Давай, покажи Кейлі її кімнату. Ми, до речі, вже і кімнати вам підготували. Давайте усі разом тоді підемо, подивимось.

-Давайте краще вже спати! Я вже з ніг звалююсь.- сказала тітка Ангеліна.- Сьогодні така тяжка робота була у відділку, та і ця пожежа, та і бабуся померла….

-В сенсі? Ти мені не казала, що у вас у пожежі хто помер. Мені дуже вас шкода.Ану ідіть сюди, я вас обніму.

Усі ми обнімались. Окрім Аннабель звісно. Вона одразу ж утекла , мабуть, до своєї кімнати. Аж сліду не залишила.

                                                                  Частина ІІ

                                                  Жалюгідне життя школи

Я поступила у школу, що була поруч з нашим тепер «домом». Вона виглядала гарно, але коли входиш в школу, одразу відчуваєш відношення між однокласниками. Видно, що на кожному шляху була якась група дівчат підлітків, які гнобили інших, за недостатки в усьому:за неправильні смаки, на їхню думку, в одежі та стравах. Я тепер розуміла, під який контроль потрапила я, коли побачила групку Аннабель: навколо однієї дівчинки стояли то мої однолітки та ті що набагато старші за нас. Я не бачила, що там відбувається, але відчувала що щось там неладне твориться. Мені захотілось допомогти людині, яка страждає в цей час від своїх же однолітків. Але коли почула ті крики та вигуки... Я передумала, пішла до свого класу, щоби не наробити собі біди. Я розумію, що поступила негарно, але заради моєї безпеки та моєї тільки почавшої репутації в новій, «прекрасній» школі я би пішла на все, ось тільки не попасти під гарячу руку Аннабель

Я не розуміла їхньої системи королівства стервів, адже в їхній компанії була набагато молодша з усіх групок-групка Аннабель. Вона їх називає не по імені, а більш по привіскам та по кличці, яка набулася впродовж 4 класів. Мені хотілось реготати від такої дивної ситуації, що 9-річна дівчинка тримає під свій контроль майже четвертину школи! Четвертину! Але я розуміла, що краще бути сірою мишкою, щоби не приваблювати до себе зайву увагу.

Зате в школі є і плюси: гарні вчителі, що допомогають з предметами, які ти не розумієш. З’явилися нові друзі, компанії, у яких було весело, і ставало не так страшно бути в цій школі. В одній з цих компаній я зустріла своїх нових друзів та однокласників: Дженніфер і Софа. Ні, я про Емілію та  Джейн не забула, ми все ще так само спілкуємось, тільки трішки менше, як зазвичай. Вони довго переживали за мене. Все таки, я перейшла в школу, у якій панує не ввічливість і толерантність, а стервозні групки, які готові на все, щоби їхня репутація піднялася на новий рівень. Але якось я пережила цей страшний період в моєму житті, тим паче мене Аннабель майже і не чіпала, вона іноді, так би мовити, захищала мене від інших групок, говорячи що я є учасницею їхнього товариства, хоча це не так. Від тих пір я почала вести щоденник, бо колись мені знадобиться досвід, який допоможе мені в майбутньому зі іншими «крутими» дівчатами.

Поступово так і проходили місяці, роки навчання у цьому закладі. Аннабель «розширила» своє «королівство» убравши одну із групок стервів. Відбулося ця «битва» за територію на одному із матчів футболу між нашою школою і сусідньою. Команда Аннабель виступала в якості підтримки, коли ж в той час групка Аманди- ще одна групка стервів, почала критикувати їхній танець прямо під час виступу дівчат. Аннабель поступила, як вона вважає, мудро: після матчу, групка Аннабель «пригрозила» одній з помічниць Аманди, що якщо ті не перестануть лізти не у своє діло, їхнє товариство буде знищено разом із Амандою.  (Хочу признати, за ці роки група Аннабель не те що стала більшою і сильнішою, як силою так і репутацією, а і більш систематичною і зі своєю стратегією. Я точно не знаю яка в них там система, але точно знаю, що у них все іде злагоджено. Кожен крок продуманий до дрібнички, і ті, хто стараються обдурити Аннабель, стають жертвами насилля їхньої групки. Звідкіля я це знаю? Я ж казала, що Аннабель мене приймає за свою, коли ображають мене інші? Так ось, вона почала мене звати на всілякі їхні вечірки. Іноді показувала, що буде, якщо хтось піде проти неї, наче вона думала, що я проти неї щось замислюю неладне. Навіть якби я хотіла, мої друзі на таке точно б не погодились, а самій мені викручуватись з їхніх перешкодах не по силу. Тому краще вже хай Аннабель так думає, що я належу їй.) Група Аманди не одразу зрозуміла натяки моєї любої «сусідки по кімнаті в домі», і тому вся її групка постраждала.

Поступово зникали дівчата з групи ворогів Аннабель. Спочатку одна переїхала в інше місто без будь-яких причин, за нею і інші поступили так само. Я одразу зрозуміла в чому справа, але нікому не розповідала, бо знала що може бути зі мною, якщо, так би мовити, проговорю таємну місію моєї «подруги». У винятку залишилася лише Аманда. Вона старалася знайти собі нових помічниць та набрати нову гвардію стервів, але ніхто не хотів ставати на шляху Аннабель. Тому Аманда залишилася сама, і вона була жорстко принижена перед усією школою…

Справа відбувалася в кінці навчального року 8 класів. Аманда, як відомо, залишилася самотня, і стала більш як сірою мишею, і я думала вона засвоїла урок від Аннабель. Але, на жаль, ні. Вона замислила помститися за всіх своїх, і тому поза школою вона набрала свою гвардію. Чесно, я її не добре розумію. Аманда могла підпорядкувати собі вулиці, вона б це змогла б, незважаючи на її підлітковий вік, і забути про Аннабель, і спокійно росправлятися з іншими на вулиці. Але ні. Вона вирішила помститися холодною помстою. Річ у тім, що Аннабель робила свою «кар’єру» не за того що вона така, а за одного її важливої персони- Влада. Вона закохалася в нього ще з 4 класу, але не могла йому признатися, бо в душі вона відчувала, що може щось піти не так, і її репутації кінець. Роками вибудована репутація може зникнути тільки за одним невірним кроком. Тому вона тільки наглядала за Владом у вільний час. Аманді повідомили про це, і у неї назріла, як на неї, гарна ідея. У її команді був один майстер фотошопу і монтажу- Стів. Він зумів зробити фотографію, там де Влад і Аннабель цілуються. Моя «подруга» цього не очікувала. Для неї це був тяжкий удар, бо цю фотографію поставили на огляд для всієї школи. Через 3 дня майже вся школа про це шуміла. Аннабель прийшлося приймати якійсь рішення, а не сидіти склавши руки. Вона дізналася про справи Аманди. Вона хотіла знищити і репутацію і саму Аннабель, як це вона зробила з її помічницями. Але Аннабель придумала гарний план помсти. Після фізкультури Аманда приймала душ. Аннабель забрала її одяг та спалила. Потім Аннабель насильно виштовхнула зі школи Аманду. Уявіть- стояти майже голою, тільки у нижньому одязі при усій школі. Це був найжахливіша помста за все моє життя. Більше Аманду ніхто не бачив, а про фейкову фотографію  Аннабель і Влада одразу всі забули, але довго згадували про Аманду. Говорили, що вона переїхала в інше місто. Але ми про це вже не дізнаємося. Вона зникла з наших життів. Але її ганьба довго ходила по школі.

Ви думаєте Аннабель якось обійшла покарання? Так, саме так. Директор у нас байдужий, і йому це не цікаво, що хтось там ганьбився при всіх. А всі інші групки почали її поважати ще більше, і тому вона брала у багатьох участях у сходок стервів. Вона навіть стала одна із членів ТКС- Таємної Компанії Стервів. І її життя стало набагато легшим, а для інших стало тільки гіршим.

І так минуло ще кілька місяців. Все було як зазвичай. Дівчата гнобили всіх кого тільки можна, а всі інші просто мовчали і нічого не робили. Ви спитаєте, чим же тоді зайняті хлопці, адже є такі сміливці? Звичайно є. Але у них інша система. Так, деякі з них також принижують інших, але є і такі, що не ведуть себе так. Я їх відношу в таку категорію як «таємничі». Справа в тому, що такі хлопці не тримаються разом, вони об’єднуються рідко. Вони як ботани, але вони не інтелектуали як вони. Вони скоріше хорошисти. Часто сидять за комп’ютерами, як ті хакери. Іноді вони когось там зламують, і тому за цього до них не чіпляються ані дівчата , ані хлопці. І ця групка спокійно собі існує без турбот. До них тяжко попасти. Треба мати гарні знання по програмуванню.