Безсполучникове складне речення

На подвір’їв Сашко пригнувся під вікнами знову, прокрався до груші, почепив на сучок ножа, тихо обмів віником валянки.

Й на мить здалося Тарасові, що він крокує розливом білого цвіту.

Біга Катря боса лісом, біга та голосить.

Таїса з Михайлом кинулися наввипередки, обоє зникли між деревами.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Дощ давно вже перестав хмари розійшлися виплив ясний місяць заглянув увікна а на долівці й по стінах розмалював чудні якісь виводи-узори.

Говорять думи і діброви говорять гори луг, ріка говорять птиці вечорові розмоваточиться струнка.

Знову цвітуть каштани хвиля дніпровська б’є.

Небо прорізали вогняні стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вихор

закрутився клубком і помчав у жита.

Спріває Маланці колос сміється лука ранніми росами дзвоном коси кличуть

городи синім листом тучна земля диха на неї теплом.

Весла прибрали човен поволі плив за течією.

Вночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Грім гримить хліб буде родить.

Миколі схотілося їсти а потім пити в нього посохло в горлі в роті.

Сонце шукаючи броду сторожко зупинилося посеред ріки на моторному човнику зі сміхом пропливали дівчата у вінках.

Мотори гули все далі голоси все глибшали десь у степу клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше.

 І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Тиша тріснула ніч загриміла тисячі вогнів трасуючих куль прошиваючи темряву

помчали звідусіль на перевал.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

Пролунав постріл почалися змагання.

Весною ровів, земля квіточки викида, буяє травка молода, все мертве ожива.

Із-за лісу випливає місяць і оживають срібні вінки на Черемоші, озеречко і земля.

Я люблю дивитись як гаї синіють, як пташки співають, – слухати люблю.

Зацвіли в саду гвоздики, осінь тільки починається.

Бачу здалека, хвиля іскриста грає вільно по синьому морю.

Він вважав себе дуже багатим – є молодість, є сила, є нестримне бажанняпрацювати.

З золота зіткане сяєво ллється – ліс в нім купається, листя сміється.

Часто сняться мені Карпати – в долах маки жаріють рясні.

Ще не розвіяв битви дим над згарищем села – ще кров’ю вражою сплива під

вербами Сула.

На годину спізнишся – за рік не наздоженеш.

Так і живу я нині: матері мову шаную, море, глибоке море, в рідному слові я чую.

Є в нашім місті вулиця: там птиці гнізда в’ють.

Подивилась ясно: заспівали скрипки!

Так тихо, так любо: так ніжно у полі.

 Карпатське сонце в небо йде повільно: світліє тиша між дерев глибока.

Мати рідна моя! Знай по бурі тяжкій перемога засяє дзвінка і лагідна.

Стоїш високо не будь гордим, стоїш низько не гнися.

Я не боюся сивини, глибоких зморщок не боюся дуби сріблясті восени, є зморшки навіть у Ельбруса.

Колись я думав що радощі – це путь у світ незнаний із моїх Покуть; тепер я знаю що радість – то дорога до яблунь, що в Стопчатові цвітуть.

Арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними йде

весна запашна, квітами, перлами закосичена.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню гомінку.

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї.

З-поміж клекоту звичайних гармат і мінометів виразно чувся такий знайомий Максимові зловісний гуркіт „Катюш” батарея їх стояла десь, певно, зовсім близько.

Папір високої якості виготовляють із целюлози, отриманої хімічним способом

дерев’яний брус ріжуть на дрібні тріски, які занурюють у хімічний розчин і нагрівають під тиском.

Підвелася, потягнулася, подивилася спросоння навкруги що воно робиться,

що діється?

Дихнула перший раз весна поплив у повітря блакиттю золотавий сонячний

човен.

По городах була теж немала клопотнеча мазалися, білилися та прибиралися,

готуючись уже до зими.

Тут, за хатою на осонні, росли вишні вздовж дерев’яної огорожі за ними купчилися кущі малини та смородини.

Дзвенить у зорях небо чисте палає синім льодом шлях.

Ось і сонце вся природа радіє йому сміються поля дзвенять у повітрі бджоли

птахи розспівалися в діброві.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

З нього можна було писати лицарів богів апостолів великих учених чи сіятелів

він годивсь на все.

Мороз притискує зривається північний вітер мете сніг через рейки.

Знаю з попелу сходять квіти.

Вірю з каменю б’є джерело.

В осінній час сім погод у нас сіє віє туманіє шумить гуде і зверху йде.

Я бачу ту кору пробивавють зелені голови жаб розкривають широкі рожеві роти,а відтак плямкають мокрими губами, немов старі ласунки.

хотілося дочекатися сонячного сяйва.

сонце сходило.

розстелилася по травах перша вранішня роса, і зсідався туман.

вітаючи чорну землю з ранком.

обліплене з усіх боків чорними хмарами.

вишні вже відцвіли.

 і встеляють землю білим квітом.

значить справжнє тепло прийшло.

пахнуть перші квіти навколо

прийшов травень.

але ніхто не відчиняв добре замкнуті двері.

нікого не було вдома.

 і луна йшла від тих звуків.

щоб хтось відчинив.

незважаючи на те, що ніхто не відчиняв.

Він зрозумів життя дається лише раз і двічі молодим не бути.

Од зеленого берега ніби повіяло холодком холодок ніби лащився до лиця милував його влив в тіло розкіш життя почування радісне безклопітне й безжурне як сама молодість.

Золотіє вечірня тополя й дивним світлом горять небеса покотилась зоря мов

сльоза у долоні пшеничного поля.

Доброта це наче руки мами на яких тримається життя.

Заходить місяць гаснуть зорі з-за гаю спів несе луна.

А вгорі вже блідли зорі і западала пізня осіння ніч.

То не хмара біла пташка хмарою спустилась.

Коли на Юр’їв день мороз то і під кущем овес.

Що за літо заробить Мотря те за зиму і проживуть.

Здобудеш освіту побачиш більше світу.