Безсполучникове складне реченння

Микола впізнавав дівчину і не впізнавав, бо вона була не з їх села.

 Схід уже червонів малиново, але навколо стояла пітьма.

Обоє плакали у бур'яні: поет і його доля.

 В одну мить розсунувся простір - зорі стали ближче.

А дівча тим часом росло, і якось нараз довідалося все село, що це Петруня — лісникова дочка.

Ще після війни люди возили з глинища глину на дахи: світло-жовту, червону, білу.

3 полтавської Богданівки, з біленької селянської хати рушила у світи творчість народної художниці Катерини Білокур, пішла до людей її малярська поезія, сповнена якоїсь майже магічної сили, майже фантастичної краси.

 Якби голос ніжний, тихий, любий запунав — на хвилину б, може, лихо він тяжке приспав.

Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

 Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

Тепер ніби все з’ясовується: Кий — це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені пішла й назва.

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці.

Стоїш високо — не будь гордим, стоїш низько — не гнися.

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків.

 Життя коротке — мистецтво вічне.

Була б охота знайдеться робота.

Поглянув я на ягнята не мої ягнята.

Пахнуть сонцем дині спілі хмелем б’ють меди скажені.

 Поглянь в обличчя тоді питай про здоров’я.

пахнуть білі гречки.

прийшов травень.

значить справжня весна.

 вишні ж уже відцвіли.

На Балатоні осінь золота пливе в повітрі сива павутина.

Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

Віз ламається чумак розуму набирається.

Усе ясно великого бажання вчитися та не маєш.

Весна іде красу несе.

 Я знаю мова мамина свята. 

Боятися вовків у ліс не ходити.

Не штука ганьбити штука ліпше зробити.

Здалось на мить пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель.

На зеленій траві біті чайки сидять білі свічі юрять на тарелях латать.

Людство не усвідомить себе як єдине ціле, не буде йому добра.

 Ще сонячні промені сидять досвітні огні вже горять.

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй-Левицький).

Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Гр. Тютюнник).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів... (Гр. Тютюнник).

Климко розворушив палицею багаття — з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини (Гр. Тютюнник).

 Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі — грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько, коротко свиснув паровоз-«кукушка»... (Гр. Тютюнник).

Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою (І. Білик).

Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть (І. Білик).

подуває легкий вітерець.

у небі жодної хмаринки.

море виграє хвилями.

вечір доволі холодний.