Безсполучникове складне речення

Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу сонця, як молитви.

Коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, щоб дикі птиці сідали мені на голову і на плечі не тільки в снах.

Грім усе гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо.

Бачу я тебе в снах, у дібровах зелених, по забутих стежках ти приходиш до мене.

Минув рік, минув другий - козака немає.

Ізот Лобода було сокиру зробить - нічим її не пощербиш.

Погуляли - купою на купі од Києва до Умані лягли ляхи.

Висипали запорожці - лиман човни вкрили.

Пішла б же я утопилась - жаль душу згубити.

Зілля дива наробило - тополею стала.

Захочеш свіжини - приходь на вечерю до нас.

Зійшло сонце - ляшки-панки покотом лежали.

Гаряча хвиля раптово вдарила в серце у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку.

Климко підвівся ноги одразу загули і налалися гарячим.

На луках туманець при самій воді стелеться лелеки вздовж болота походжають.

Дивлюсь позаду мене вода озеро.

В житах заблудилась дорога нагорбатились верби над нею за ними прокльовуються зорі.

Повалило снігом потонули в ньому хати і дерева невидима собачня потягнула свої зморені голоси по своїх домівках

Небо над Києвом висіло похмуре беззоряне принишкле воно теж ждало чогось лихого тяжко дихалося під таким небом город був наче накритий ним здавалося все має тут задихнутися ще до ранку.

Тут же зблискували вогні чулися людські перегуки й перемови гоготіло полум'я в печах роздмухувалися горни в кузнях.

Раптом моє серце тенькнуло опустилося трохи вниз і радісно завмерло невдалік від отруйного стебла воронячого ока стоять два близнюки-червоноголовці.

Море чисте спокійне небо голубе сонячне проміння скопом сиплеться у воду.

Не було ні хомута ні оглобель ніхто не сіпав за віжки вказуючи шлях.

Розпочалися жнива закочуй рукава.

Сій хліб у годину., будеш їсти кожну днину.

Але сталося друге святонько - виряджав у світ мене батенько.

Впали роси на покоси, засвітилися навколо, там дівча ходило босе, білу ніжку прокололо.

Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою: пливе човен по Дунаю один за водою

Тихо в полі гай темніє наступає літній вечір.

Ми не лукавили з тобою ми просто йшли у нас нема зерна неправди за собою.

І пригадалося йому дитинство над водами хиляться лози лелека пливе в висоті.

Заливається флейта трубить з переливами трубач рявкає бас гуде бариток.

Чорнокрилі розбишаки відлітають геть, сердито та хрипко перемовляються між собою.

Літа мої молодії марно пропадають, очі плачуть, чорні брови од вітру линяють.

Із-за лісу, з-за туману місяць випливає, червоніє, круглолиций, горить, а не сяє.

Нна подвір'ї Сашко пригнувся під вікнами знову, прокрався до груші, почепив на сучок ножа, тихо обмів віником валянки.

Сашконе повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець!

Ось упала галузка,ось розігнулася гілка, ось з-під листка грабового вивільнилась мережана лопать папороті.

І мати одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого брата Остапа.

Перші краплі крихітними копитцямипробігли по затоці - починався дощ.

Діти намостили птахові м'яку постіль з вати у старій картонній коробці з-під взуття; її поставили біля Чубарикового ліжка.

Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи торкнутися губами до осклілого блакитного шумовиння, ніздрі затремтіли в передчутті холодної води.

Ось тільки в лісі туман тримається якнайдовше, він тут хапається за кожен виярок,сіріє в горіховій гущавині, коливається над дзеркалом озера.

Командир глянув на годинник, інші глянули теж.

Мрячився дощ, при горі- долині миготіло село, гуркотів у небі високий літак.

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям.

Зовні софора трохи схожа на акацію, тільки молодою її гілки навмисне покрутять та пов'яжуть.

Вони були зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, хлопці - в широченних, відпрасованих штанях.