ГОЛОВНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ 4

Питальна інтонація, вигуки, частки.

Питальні займенники, питальні частки, вигуки.

Порядок слів, частки, вигуки.

Питальна інтонація, порядок слів, питальні слова.

Питальні слова, порядок слів, вигуки.

Гучне «ура» було йому на відповідь.

Проспіва, протягне «ох!», молока хильне за двох і вертається до хати.

Агов, над містом я, на риштуванні, — стружу, клепаю, зводжу дім — творю!

Що за диво! Під віконце хтось помалу підступає.

Несла ворона до мого двора, мов сиру крихітку, своє картаве «кра».

Ви актор, товаришу, справжнісінький актор-витівник.

Я не просто спішу. Я спішу до мети!

Сумління — річ тендітна і марна.

Сили миру нездоланні.

Заплелися смуток і відрада у контрасти літа і зими.

«Розпрягайте» і «Поїхав за Десну» не зуміє онук заспівать.

Камінь — не мертва брила. Камінь може кричати. Камінь, який скропила сльозою пекучою мати.

Хто кращу пісню скласти зуміє, той з вас ніколи не постаріє.

Скільки різного, часто суперечливого може співіснувати в одній людині.

А Ковалів — людина обережна, він не буде пускати слів на вітер.

Краєвид і справді був чудовий.

І хати, і вулиці тут були підкреслено охайні.

Вмовляю себе, що тиждень — це так небагато.

Хто багато обіцяє, той мало дає.

Небо сьогодні синіло по-весняному.

Без всіх земних красот земля була билинкою красива.

Весна стояла сонячна й дощова — сподівалися на врожайний рік.

Лише на добро земля обізветься добром.

Сумління — найкращий попередник.

Мені він до сподоби — добрий хлопець, такий увічливий.

Хто ж могутній заборонить встати й нам од іга?

А ми з тобою обминем торжища, де гендлярі вимахують пером.

Тут на радощах Бертольдо всіх співців казав зібрати.

Боже, хай моє завтра стрімко летить, хай у щасті розгорне крила!

Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна зробити погане.

Три тисячі зим на вітрах відгуло, три тисячі весен у прірву спливло.

Сто двадцять — це ж сила народу!

На день виїзду загін налічував усього тридцятеро юнаків.

Увечері в садку до пізньої ночі слухали ми одного з степових Номерів, що знає напам'ять багато тисяч рядків народного епосу.

Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків.

Стань просто мною. Я — тобою стану.

Любіть і боріться за щастя безкрає.

Не хлопці — дубочки... В них очі — озера.

Одні суть бджолами, а другі — трутнями.

Врочистих слів великий зміст звучати зараз буде.

На варті миру твердо стали ми.

Ой мамо моя! Станьте ж хоч ви їм за рідну матір.

Юркович не став заперечувати.

Хмари станули над заходом та й закаменіли.

Данило стає на ноги, обважнілою рукою витирає обличчя.

Я — рядовий лиш, я — солдат, розвідник тих, вже близьких, далей.

Він був якийсь час депутатом райради.

Я мов той Сізіф — несу камінь на гору, а він виривається і летить униз.

І я не я, і ти мені не ти

Я маю слово згоди від Касандри.

Посеред ріки на синій лід, прикритий укривалом, прозорі леза променів упали, перетворили сніг на самоцвіт.

Складає вечір крила ген у полі, де ще тріпоче променів пучок.

Хвиля теплого повітря вдарила мені з зали в лице.

Круг нас завихрилося море людей...

За лісом виднілося мереживо дивовижних жовтавих нив.

Розповідні, питальні, спонукальні.

Односкладні, двоскладні.

Повні, неповні.

Поширені, непоширені.

Прості, складні.

І хто з вас впав, — той знову оживе. Той знову оживе в народній згадці вдячній.

Десятки рук вже підхопили кожного з нас.

Кожен справді великий, справді народний співець викликає любов і по­шану до себе не тільки серед земляків...

Кожен стояв біля свого деревця...

Жили по сусідству у В'юнищах дві дівчини — Ліда та Тамара. 

Пісня і праця — великі дві сили.

Дні погожі та безхмарні налилися цвітом.

Очі моєї мови — карі вогні досвітні.

Життя — не дим і не омана.

Діти як квіти: поливай, то ростимуть. 

Не кров'ю братерською рідна людина людині — їх віра братає, хоч, може, й одвіку чужі.

Яке це багатство — уміти зрозуміти іншого, уміти подати руку допомоги.

Імення матері — священне, імення матері єдине.

Ранок був сонячний і чудовий.

Пустити непевного чужинця — необачно.

Яке глибоке щастя — жить, буть гідним імені людини, народу й люд­ськості служить.

Як важко все життя до себе йти. Дивитись в небо, чашею пролите, — спинятися, наводити мости і за собою зразу ж їх палити.

Написати добру пісню — щастя для поета і для музиканта.

Трактором орати — не лопатою копати.

Дружити — значить бути старанним учнем у школі вимогливості.

Ліси прикрашають землю... Вони вчать людину розуміти прекрасне.

Золотих не хочу лаврів, з ними щастя не здобуду.

Земля кличе трудитись на ній: засівати, милуватися простором, збирати врожаї.

Хіба за мою щирість ви могли б перестати поважати мене?

Лелека, мабуть, і не думає злітати. 

Поширені, непоширені.

Двоскладні, односкладні.

Сполучникові, безсполучникові.

Повні, неповні.

Прості, складні, ускладнені.

І ми з Віктором мовчки киваємо головами — згода.

Мотря та Софія місили тісто, порались коло печі.

Петро з старостами сидів на лаві.

А я таки у Київ з Петрусем помандрую, хоч що хочеш!

Я з тобою ані разу за руку не взявся. Я тобою, як зорею, з землі любувався.

Київські кручі — фортеці зелені.

Поле — що безкрає море.

Знаки минулого — літопис землі.

Промені як вії сонячних очей!

Була вже ніч. Осяяні місячним світлом дерева стояли в цвіту, як наречені.  

Я людей порівняв би з птицями.

Білий цвіт — чорна печаль.

Стояв би тут і слухав дотемна невгавний вітру спів: весна, весна, весна!

Висоти тоді лиш вважаються взятими, коли їх вершини вінчаються прапором.

Самотня, сиділа, прикувавши погляд до світлового сигналу над дверима операційної.

Небо чисте, фіолетово-біле, по ньому гуляють золоті зблиски не поть­мареного хмарами сонця.

Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.

А небо чисте, і темне, і запашне, немов з фіалок.

День мав бути хмарний, прохолодний.

Повітря було насичене вологою, терпкими запахами оживаючого коріння і молодого листя.

Яка то честь — народові вклониться.

Пам'ять відбирає і відстоює всі цінності, без яких людина — ніщо.

Присяжний не ждав, зняв хутко образ і виніс надвір.

Я хочу жити і співати, немов у полі джерело.

Той дід був поїхав до міста — продавати городину.