Речення з однорідними членами, звертаннями та вставними словами

Дощ січе воду, камінь.

Хтось бере рушницю і йде в ліси полювати зайця.

По долині, по стежині біжить сонце.

Минають роки і сторіччя, відходять у небуття покоління людей.

 Сніг покрив кущі, замів дороги.

Моє щастя, і ніжність, і гнів я у пісні б хотів зберегти.

Високі нескошені трави й хліба поблискували на сонці.

Ми розминались в часі і у просторі.

У сірому (?) туманному світанку загорівся бій.

Темніє пучок свіжих (?) кучерявих (?) польових волошок.

Рівний (?) залитий сонцем степ одразу принишк.

 Круглі (?) зелені (?) широкі верхів’я вкривали ліс ніби зеленими шатрами. 

Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось.

Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарнесенький, був сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка.

Ой у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки…

Почекай-но, дівчино, ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Тобі земле моя рідна і велика матінка велична мої всі поривання.

Відчиняли люди широко ворота поливали на щастя дорогу

Кожен має посадити в житті принаймні одне дерево

Поки працювали в полі дощу на щастя не було

І того, можливо, не знайду я слова, щоб наш прекрасний оспівати світ.

Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми.

Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп’яні.

Та й, між нами кажучи, не дуже й заснеш, коли таке гарчання під боком. 

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. 

Він знову бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки. 

За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата. 

Осінь убралася в кольори багряні, вишневі, жовті, пурпурові. 

І раптом дощові краплі заскакали скрізь по людях по конях по ріллі.  

Надавали приємного запаху пелюстки троянди жасміну бузку. 

У Карпатах водяться благородний і плямистий олені козуля куниця білка. 

До гірського клімату добре пристосувались чорниця брусниця малина ожина.  

І квіт зорі і спалахи півонії космічний гул і мовчазний туман усе довкруг в довершеній гармонії звучить урочим ладом як орган.

Згадка про рідну землю завжди і в щасті і в горі і в хвилини сумнівів супроводить нас.

Голос Духа чути скрізь по курних хатах мужицьких по верстатах ремісницьких по місцях недолі й сліз.

Наближення зими в усьому серце чує і в шелесті листів і в вітрі і в стежках.

Свист з неймовірною швидкістю наближався летів як здавалося Чернишеві прямо на нього.

За вікном згори було видно шуміло вирувало залите сонцем місто.

А я грішний завжи хочу бачити в людському труді гра акторська це великий труд тільки хороше

Ще зовсім недавно просто здається вчора було стояли ми з нею під нашою вишнею

Розповіді й новелетки із книги "Вечірні розмови" як на мою думку мають подвійну цінність.

Я згадав і цей може незначний епізод бо здається мені в ньому проступає вдача Максима Тадейовича.

Погляньмо будь ласка як Максим Тадейович немов той скульптор словами ліпить характеристику Олександра Довженка.

Улітку під вербою біля хати як добре що скінчилася зима княгиня почала дітей навчати

Ти в мені запалила ... кохання.

Здалеку виднілися привокзальні ...

... не виходять мені з голови.

... зігрійте мою душу охололу.