Однорідні члени речення, звертання, вставні слова

кома, двокрапка, тире, крапка з комою

кома, тире, лапки

кома, тире, крапка з комою

кома, тире, крапка з комою, лапки

Вже листопад піднявся з-за дубів, і гай знімає золоту перуку.

Дали в дорогу лящів, тарані і місцевих трунків.

До них належить Київ, столиця України, древній стольний град Київської Русі, одне з найчарівніших міст світу.

На пагорбах росли смереки й кипариси.

Цвітуть гаї, шумлять сади, рясні дерева похилились.

Від чабанів пахло і вітром, і сонцем, запашними травами, духмяним степом, зіллям.

Тут і ягнята, і жінки, і дітки сидять у дощ під шкурами кибитки.

Моє щастя, і ніжність, і гнів я у пісні б хотів зберегти.

І сам собі постань законом (?) і не вагайся (?) не блажи.

Тече вода в синє море (?) та не витікає.

Він бачив себе коло вагонеток з цукром (?) або біля апарата.

Їхав козаченько лугом (?) долиною (?) та лісочком (?) та садочком до своєї милої.

Зерно і камінь, суша і вода достойні будуть зображені в картині.

Чи сумно вам, чи радісно читать оповідання про велику драму?

 Всіх приберу й нагодую усіх удоволю і розважу як господар дбалий і багатий.

То хочеться над вами заридать, то заспівать з раптового нестяму.

На берег накочувала біла висока пінява хвиля.

Берези милі білокорі чекають райдугу свою.

У сірому туманному світанку загорівся бій.

Чималий мисник осміхався здоровими полив’яними мисками.

Горять, міняться на очах сині, зелені бузкові й оранжеві легкі осяйні хмарини.

Ранок зачинався тихий і лагідний, все навкіл: і трави, і дерева, і кущі наче завмирало.

У небі жайворонки в'ються, заливаються, сміються, грають, дзвонять цілий день і щебечуть, і співають і з весною світ вітають, дзвоном радісних пісень.

Ось-ось задзвонять жайворонки про все: про радість, про щастя, про весну. 

Сократ говорив рівним спокійним голосом.

Досвітні огні переможні урочі прорізали темряву ночі.

У садках темніли купи вишень та стриміли здорові старі дикі груші.

Водив той загін якийсь славетний генерал чорновусий стрункий завзятий.

Скрізь червоно на небі і на узгір’ях і на горі.

Усе зникло наче в казці місто гори поле гай.

Луки гори пишні сади усе зелене й принишкле.

Пиши про все про тишу й буруни про більма рабства й гострозорість волі.

Одшуміли над Придесенням перші весняні грози, по тому настали теплі погожі дні

Вечір лагідний свіжий скотився на землю.

Долиною повилася річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву

Свіжий, холоднуватий ранок обвіяв Олесине гаряче лице.

Неспокій рух і боротьбу я бачив скрізь у дубовій вербовій корі у старих пеньках у дуплах у болотній воді.

Згадка про рідну землю завжди і в щасті і в горі і в хвилини сумнівів супроводить нас.

Голос Духа чути скрізь по курних хатах мужицьких по верстатах ремісницьких по місцях недолі й сліз.

Наближення зими у всьому серце чує і в шелесті листів і в вітрі і в стежках.

2,3

3,4

1,3

1,4

Роксолано Роксолано твоє ім’я мов дзвін.

Прощай прощай чужа моя людино.

Слово чому ти не твердая криця Що серед бою так ясно іскриться?

За правду браття єднаймось щиро єдиний маєм правий шлях.

Не хилися, явороньку, ти ще зелененький!

Не журися, козаченьку, ти ще молоденький!

Засмійся, Матвійку, дам копійку!

Язиче язиче, лихо тебе миче! Тільки те й робиш, що людей горбиш.

Не літай, вороно, у чужі хороми!

Зоре моя вечірняя зійди над горою

А може зараз ти не в полі любий а десь у теплому гостиннім домі.

Прийми ж цей спів хоч тугою повитий та новий хоч гіркий та вільний.

Всю кров тобі Вітчизно готові ми віддати.

Радуйся, земле моя, радуйся, рідний народе, сонце твоєї свободи цілому світу сія.

Обнімає земля небо голубе, о, моя Вітчизно, я люблю тебе!

Де зелена тополина, роздзвенілися жита...

Слався, рідна Україно, наша земле золота.

О земле ти моя, нема рідніш за тебе.

Не покидай мене пекучий болю, не покидай важкая думо-муко.

Швидше коню швидше коню поспішай додому.

Виростеш ти сину вирушиш в дорогу виростуть з тобою приспані тривоги.

 Почекай-но дівчино ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Будь ласка заспівай нам пісеньку веселу.

Отже травень завітав до нас у гості.

 Ми безумовно раді зустрічі із теплою весною.

 Навіть весна посміхнулася зорям.

Усе довколишнє здавалося їй перевитим піснями, веселими чи сумними, як буває пройнятий сяєвом сонця простір.

 Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь – звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний.

Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом.

Широкі промені вдарялись об кам’яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося що все тут пливе, рухається, злітає в просторі.

Він дав ковбаски Василькові який так зголоднів що здається ніколи не куштував нічого смачнішого.

Зрештою побачивши що ніхто нічого навіть не думає пояснювати Василько не витерпів

Василько глянув на страшне дике заросле обличчя й побачив що очі-жучки всміхаються йому.

Перепрошую але я досі по-справжньому й не знаю хто ви.

На щастя, підходив Андрій.

Вони встали й пішли – обоє чомусь засмучені – і вже до самої домівки мовчали.

Після цього він спинився на двох парах, які, за його словами, були прикладом як для учителів, так і для учнів з усіх поглядів.

 Кажуть, сніг на полі – хліб у коморі.

Боже, яка моя мама красива – як на іконі Марія.

Найвідоміший я у своєму селі після Гоголя, звісно, і після Тараса.

Улас Самчук вважав, що література покликана, по-перше, відображати життя, по-друге, нести в собі моральну істину, тобто бути повчальною.

Не сходить сонце на Вкраїні, напевне, й місяця нема.

Малоросійство багатонаціональне, так би мовити, його головну ударну силу

становлять колишні українці.

Чи, може, у мене настав отой момент, коли чоловік сам собі дивується?

У поля виходжу і, здається бачу і цвіт очей, і посмішку гарячу.

Так чудно її звуть на ймення, що їй-богу, ніяк не второпаю.

Здається старий Дніпро широко розкинув поли своєї зеленої киреї, щедро

даруючи берегам ліси, сади та степові роздолля.

Він дивився вбік і, здавалося, нічого не бачив, а можливо, не хотів бачити.

Будинок готелю був, по-перше, високий, міцної і старовинної кладки, а, по-друге, наріжний.

Либонь запізно зрозумів я, що слово треба берегти.