Синтаксис простого речення. Просте ускладнене речення.

Я і ти – два світи у безмежному Божомі небі.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку.

В нічну розвідку пішло четверо.

„Лісова пісня” Лесі Українки глибоко хвилює читачів і глядачів.

Вчитися – ніколи не пізно.

Ще тумани сиві не зійшли з полів.

Пан залишиться паном, що б він не базікав.

Не знає, на якому дереві хліб росте.

Земля почала зеленіти тендітною травою.

Як прагне людство в злагоді іти назустріч сонцю, радості й труду!

Між людьми буду жить молодий і крилатий.

Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою.

Суха морська трава може шелестіти під ногами.

Нам треба триматись разом.

Вірний приятель – то найбільший скарб.

Село стоїть у всій своїй одвічній красі, душевній просвітленості.

Почало рясно осипатися на бульварах Києва жовтогаряче листя.

Він був незвичний, той смуток.

Василь Стус – справді великий поет.

В труді твори красу життя.

Серпень з вереснем схрестили довгі шпаги несмертельні.

Поетичність жила в слові, і слово було немислиме без неї, як немислима річка без води, повноводність – без глибини, душа – без дихання.

Думав я, що в кожнім серці є сьогодні, вчора, завтра.

Розсипає в прах піраміди, а зерно колоситься, і минають століття, зникають народи, тільки зерно залишається.

Буду я навчатись мови золотої.

Юначе, знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу – рідну українську мову.

Українська мова живе в прекрасних піснях твого народу.

Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, – це людина без роду й племені.

 Я б навіть сонцю одягнула вінок із житніх колосків!

Хай зачекає втома на порозі, А ти побудь, побудь на самоті.

Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай косу хто-небудь під моїм вікном, я зразу помолодшав би.

Людство турбується про майбутнє нашої планети.

Мамо, допоможи, будь ласка!

Чи економно ти використовуєш воду?

Оленко, позич, будь ласка, лінійку.

Яка чудова наша природа.

Вечоріє.

Дні прекрасні.

Маленька хатинка біля річки.

Радісні, усміхнені обличчя, веселі очі.

Криничку розшукали швидко.

П’ю життя моє спрагнено-радо.

Журбою поля не перейдеш.

Починало вечоріти.

Портрети його друкуватимуть у столичних газетах.

Прокидаюся. Розвиднюється. Тиша.

Заблимало край неба крізь зелені-зелені хмари.

Скажи мені правду, мій добрий козаче.

Учи дітей не страшкою, а ласкою.

Не лізь поперед батька в пекло.

Шукай правди у старих, а сили – у молодих.

Без муки нема науки.

 І задрипана ворона своїм дітям оборона.

Старого горобця на полову не зловиш.

Ніч була прекрасна, а море тихе та спокійне.

Проти віку нема ліку.

Літо й досі не здається.

Осінь сіла відпочити.

3 журбою радість обнялися.

Ранки стають морозними.

Ще сонячні промені сплять.

Не все пробачить можна і забути.

Сусіди почали бити тривогу.

Сиплеться і сиплеться осіннє листя.

П’єм дикого ячменю буйний солод.

Струшую роси — свідків сходу сонця.

Навколо буйний цвіт чорнобривців.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати.

Трохи вище від ставка — млин.

Ліс, або, як кажуть серби, шума, — це не просто сосни і дуби.

У долині — луки, трави по пояс.

В полях — озера талої води.

Лиш боротись — значить жить.

І сниться їй, бджолі, цариця — Велика Спека Степова.

З вогню — у ніч, назустріч тиші, зірвались ми, як пізній дим.

В городі тиша й мовчазний передзвін сердець.

Молоді серця вбирають напутні слова, повні мудрості й доброти.

Дивлячись на край свіжої ріллі, бачу кінець літа.

Початок літа — і з-під батьківської опіки виходить молоде покоління.

Під тихий крок зорі, під води призаснулі на цей пісок і ми вкладем свій крок.

Зліва, на пагорбі, оточеному глибоким ровом, палав дерев’яний замок.

На лівобережжі, замість верб і чагарників, видно погорблені смуги темені.

Полум’я охопило місток, перекинутий через річку.

Газ має велике значення як паливо для промисловості.

Колись наш пращур теж напевно зупинявся на Київській горі й навіки вподобав це місце.

Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду – і може більше не прийду.

Повірте мені остаточно, бо сьогодні я маю винести з лабораторії кінескопи.

Треба пакуватись, а тут як на лихо приїхав Мишанецький.

Але захопившись красою теплого ранку я проґавив кілька разів рибу і перестав стежити за поплавцями.

Раптом ця красива пташка хлюпнула у воду, сховалась на мить і зразу вихопившись помчала над водою з різким свистом, схожа на синю стрілу.

Городяни замкнулися в місті, і, маючи великі запаси продуктів, стали до захисту зі зброєю в руках.

Розбуджений подихом весни Дніпро гнівно трусонув могутніми плечима й скинув із себе крижаний панцир зими.

Кріпак, незграба, злидень, гайдамака... Чи це не ти?

Шофер, літній чолов’яга, мав атлетичну будову тіла.

Ось тобі яблуко червонобоке, старший мій сину Микитко.

Не одна доріжка в чистім полі нашому Миколі.