ОДНОРІДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Під ногами джвякотить мокрий сніг, поміж бур’янами вода дзюрчить, синички пурхають з бур’янини на бур’янину.

На дні балки туман лежить, і в тумані люди гомонять.

Вітер в гаї нагинає лозу та тополю.

Небо почервоніло, а з ракети на землю червона смілка закапала.

Нарвав я собі полину, трави снопик під голови зв’язав та й приліг у якомусь закапелку.

Майдан швидко порожніє, якийсь час мотори гудуть в усіх кінцях села, потім усе затихає.

Біля машини горіло багаття, і солдати, стовпившись навколо нього, грілися.

Один трактор, випахкуючи з труби густий чорний дим, по черзі стягав їх на гору разом із гарматами на причепі.

Сонце стояло вже високо, але мороз не всідався.

Над нашими головами ледь помітно гойдався дим, і разом із ним гойдалося полум’я в каганці.

Пахло бензином, розпареною багаттям землею і гострим вечоровим приморозком.

У кінці глухої вулиці копошилися люди й чорніли латки вирубаного чагарника.

Хата дихнула на мене теплом і димом.

У вікна вже зазирала ранкова зоря, а в хаті стояв холодний морок.

Над повінню кружляли лелеки, виструнчивши стрілами довгі червоні ноги, і бемкали дзвони.

Свій дім не чужий, із нього не виженуть.

Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завжди неприємно вражала мене.

Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного знову охопило мене.

Веселий вересень у лісі повісив ліхтарі, і сонце на злотистім списі гойдається вгорі.

Людська праця – не дурниця, розкидати не годиться.

Чистих серцем я шукаю, а не гострих на язик.

Заясніло сонце, ось-ось відлига струмочками задзюрчить.

А сонце сідає за гору, поволі змовкають пташки в лісі – заходить вечір.

Де-не-де біля вирв синіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець.

Київ віддалятиметься величаво, і багряна осінь ще довго тішитиме пасажирів своєю тихою красою.

Глибинними плесами синіють тихі води, а в їхні свічада задивилося небо, і зорі п’ють водицю з чистих джерел.

Ще ліс не стогне тим протяжним, довгим тоном.

Хоч пироги пісні, зате слова масні.

Явір зелененький на воду схилився, козак молоденький сильно зажурився.

За якусь годину нічний вітер і зовсім позагонить пасажирів у каюти, у завалені картоплею проходи та салони.

Усі полки дивізії розташувались поруч, витягнувшись біля підніжжя гір на цілі кілометри вподовж улоговини.

Чайки невагомо в’ються в повітрі, крижаки з торпедною прудкістю пролітають над водою.

Вечірній сонячний промінь пронизує темну хмару.

Зігнувшись над попелищем, мати порпалася в ньому паличкою, витягуючи якийсь недотлілий мотлох.

Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя.

Береги то наближаються, то відходять під самий обрій.

Або я піду звідси, або вона стане іншою.

Стиха долітають звуки піаніно, а думки своє снують.

Відберіть у людини мову – і вона здичавіє.

По дну балки вишикувались у довжелезну шеренгу вози й гармати.

Білі будиночки сміялись до весняного сонця, старшина згадував землянки на батьківщині, викопані на згарищах.

Переправившись, він лишився чекати на березі, а назад човна погнав один із мадярів.

Чепурні селища, побілені вапном, виростали не днями, а годинами.

Стихла пісня – сумно стало над степом.

Вибухи застугоніли зовсім близько, вода піднялась фонтанами, увесь ліс затріщав.

Світло хвилями ллється з неба, сповняє повітря, несито пожирає тіні на землі.

Піднімеш підкову біля броду – бути щастю.

Забахкали гвинтівки, зацокотіли автомати, зачахкали міномети.