Просте ускладнене речення

Як море, в долині хвилюється хліб, налитий снагою землі, — здається, по ньому проплисти могли б великі морські кораблі.

Звичайно, ти закритись можеш планами, у лати справ сховать всього себе.

Як без ночей нема світання, так без світань шляхи не ті, і якщо в муках є шукання, то значить, муки ті святі!

Не плакали друзі, бо сльози, як кажуть, солдати в обозі здають ще до першого бою.

Можливо, колись я знайду свою гавань, де сонце ранкове розхитує гами.

Шалений вітер хвилі гнав і розсівав туман руками.

Не цвітуть на вікні герані — сонний символ спокійних буднів.

Сонечко ще не сіло, але вже хилилося до заходу і червонило стіну старого лісу.

Красива осінь вишиває клени червоним, жовтим, срібним, золотим.

І пахнуть медом, як осінні соти, мої земні простори і висоти.

Мова — це не константна застигла система а живий процес національного мислення.

Слово, що приховує недобрі наміри, — грішне, нечисте.

Рідне слово — у нас, і навколо нас.

У слові синтезується ідеальне, та матеріальне, раціональне, та ірраціональне.

Кожна національна мова і велична і сильна і безсмертна тим, що є універсальним засобом пізнання.

Безсумнівно, усе це разом являє собою могутню рушійну силу культурного прогресу народного побуту (О. Воропай).

Певно, не самі собі придумали наймення захисники нашого краю, а одержали його від ворога (М. Слабошпицький).

Але, певна річ, не всі ці чинники впливають з однаковою силою по всій території України ( О. Воропай).

Турецькою мовою слово «козак» означає волоцюга, забіяка, розбійник (М. Слабошпицький).

По-перше, це зовнішнє оточення або природні умови, де проходить життя нашого народу (О. Воропай).

Наша література спроможна творити значне, довговічне.

Мені приснились ночі солов’їні, дівочі співи, пахощі левад.

Усе в чеканні: спілі краплі рос, земля і місяць, вишні і тополі.

А я не знаю нічого ніжного, окрім берези.

Світанки в сурми грають трубно і сушать ночі каламуть.

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала (М. Стельмах).

Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота (М. Стельмах).

Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу… (О. Довженко).

Оті великі надії на хліб новий, на рік золотий, на щастя у дворі сходяться у нашій хатині (М. Стельмах).

В її устах і душі насіння було святим словом (М. Стельмах).

Всякому своя доля: один рук не покладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає (Панас Мирний).

І знов, черкнувши гострими крильми, злітають над обрієм душі, немов птахи, думки (Є. Гуцало).

Співають ідучи дівчата (Т. Шевченко).

Мовчать каштани, стомлені і мляві (В. Симоненко).

Із вирію летять курличучи ключі (М. Зеров).

Так, скажімо, верба в лузі ходить у гості до калини (Є. Гуцало).

Мабуть, злякався його вигляду, що нагадував вигляд великого зацькованого звіра, який і в безпам’ятстві все ще здатний кинутися й розтерзати напасника (Іван Багряний).

Але він не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повільно (Іван Багряний).

Собаку звали Боніфацієм, і, безсумнівно, це було єдино справедливе ім’я для цього чотириногого життєлюба з очима юного філософа (Є. Гуцало).

Це була, так би мовити, наша фамільна ворона (О. Довженко).

Умудрітеся, немудрі: хто світ оглядає, той і серце ваше знає, і розум лукавий.

О земле рідная, не жатиме неситий пшениці на твоїх ланах.

Залишали синам ідеалів святу філігрань — Україну любити і вміти за неї страждати.

Любі мої всі, не писала я вам сими часами за клопотом, не так передсвятковим, як письменним.

Чом, чом, чом, земле моя, чарує так мене краса твоя?

Бережімо честь народу — найкоштовнішу перлину.

Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!

Повний сили, зваги і надій, світлим скарбом щастя володій!

Раннє сонце — молоде оленя прибігає з-за лісу до вас.

Мріє, наче сніг здалека, ночі літньої блакить.

Навпаки, козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й високого благородства (М. Слабошпицький).

Погодою у нас на сінокосі, казали, щось років з півтораста завідувала ворона (О. Довженко).

І, нарешті, останній, дуже важливий момент — мистецькі здібності народу (О. Воропай).

Вірите, вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному, ясному небі (О. Довженко).

Власне, можна сказати, що ми з телефонним апаратом складаємо двоєдину істоту (Є. Гуцало).

Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими (О. Довженко).

Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні (О. Довженко).

Буруниться за кормою подій важка хвиля, над головою дзвенить небесна сонячна безодня… (Р. Іваниченко).

Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх каторжних рук! (О. Довженко).

Наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву (О. Довженко).