Розділові знаки у безсполучниковому складному реченні

Хмара грізно суне за Бориспіль темна тиша опада в лиман.

Здається чую лопають каштани жовто-зелену викидають брось.

Править хтось малим човенцем в'ється стежечка злотиста.

Не русалонька блукає то дівчина ходить.

Посріблені ліси окуталися тінню, а небосхил горить і віти золотить.

Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

На подвір'ї, в саду, на городі - усе тяглося до сонця і раділо йому.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули.

Як добре те, що смерті не боюсь я...

Знов зустріча земля годину літню і дерево пахучо зацвіта.

Зелена трава горить-падає зеленим огнем, на її довгих листочках грає й сяє чиста роса.

Чорта крути за хвіст, а він і радий.

Дощ упав на жито будем краще жити.

І причувається десь пісня за горою лине.

Волосся вигоріло ходив без шапки довго.

Самотність як обірвана струна вона ніколи не буває в парі.

Торгуй правдою більше бариша буде.

Як зараз бачу ген горить мій степ.

Малі озера блискають незлісно колише хмара втомлені громи.

У душі хлопець непокоївся весна видалася засушливою.

Згинуло радісне літо дощик уїдливий дощик осінній сіється наче крізь сито.

Назвався грибом лізь у кошик.

Рада б зірка зійти чорна хмара заступає.

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

Сталось диво: камінець засіяв (В. Самійленко).

На поле синєє вечірній впав туман, над річкою пливуть його мінливі хвилі

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо

Дай серцю волю — заведе в неволю (Нар. творчість).

Навколо буяв степ, співали жайворонки, цвіли рожеві грамофончики природної березки (М. Чабанівський).

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці (О. Довженко).

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків (В. Сухомлинський).

У глибині лісу стукав дятел, пищали синиці (О. Десняк).

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги (М. Вінграновський).

Глибоке зоряне небо; місяць-князь високо стоїть на ясній оболоні й блідне перед наступаючим ранком; східний край неба вже побілів і пройнявся рожевим серпанком (М. Старицький).

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині (В. Сосюра).

Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав — добридень я світу сказав (П. Тичина).

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй-Левицький).

Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Гр. Тютюнник).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів... (Гр. Тютюнник).

Климко розворушив палицею багаття — з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини (Гр. Тютюнник).

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі — грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько, коротко свиснув паровоз-«кукушка»... (Гр. Тютюнник).

Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою (І. Білик).

Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть (І. Білик).

З тихим плескотом на берег рине хвилечка перлиста править хтось малим човенцем (Леся Українка).

Защебетав соловейко пішла луна гаєм. (Т. Шевченко)

В час гарячий полудневий виглядаю у віконце ясне море ясні хмарки ясне небо ясне сонце. (Леся Українка)

Шумить Дніпро чорніють кручі в граніт холодний б'є прибій (В. Сосюра).