Безсполучникове речення (с.р.)

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. 

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана. 

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. 

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори.

У житах заблудилась дорога нагорбатились верби над нею за ними прокльовуються зорі. 

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший. 

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря. 

 У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. 

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. 

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям. 

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком! 

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. 

Дощ надворі — восени хліб у коморі. 

А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. 

Це ще не сльози — це квітуча вишенька. 

Менше вкусиш — більше ковтнеш. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

Сіроманець уже не котився — його котив вітер. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів. 

 У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг. 

 Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік. 

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги. 

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця.

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки. 

Сій вчасно вродить рясно. 

Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка. 

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова. 

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба.