Синтаксис (частина 1)

Сонце блищить, а мороз тріщить.

І шумить діброва, і синіє шлях, і дзвенить дніпрова хвиля у дротах.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю.

Та пітьма не так уже мучила Соломію, але холод проймав її наскрізь.

Вихованцем Острозької колегії був гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич Сагайдачний.

На хуторі вмирає день і гасне перестигла бронза пшениць.

Дорога має свої закони, і ми їм підвладні.

День спадає, і таємничий вечір рожевою млою тихо спускається з неба.

Мудрість, кажуть, приходить з роками.

Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гігант.

Стояв ліс, опушений білим інеєм.

Грими, моя пісне могутня, ясна, на всім українськім роздоллі.

А що ми знаємо про походження українських назв місяців?

Згадаймо нашого незабутнього Тараса Григоровича Шевченка!

Як і коли народжувалася в людини любов до хліба?

На Тернопільщині росте чимало дерев-довгожителів.

Плекаймо в серці кожне гроно, прозоре диво калинове.

Чи шпак, чи хом'як, чи перепелиця, що воно за птиця?

Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.

Пилип Орлик назавжди пов'язав свою долю з Україною.

Темне озерце тихо дрімало

Осінь шелестіла сухими травами

Що справді в нашій духовності вирізняє нас серед інших народів

Ніколи я співати не покину про землю, повну щастя і краси

У січні вночі панують сови і сичі.

Без охоти нема роботи.

Балаканням роботи не зробиш.

Без роботи не чекай доброти.

Краю не було цій ночі.

Постою край галяви, подивлюся на квіти й трави.

Довженків світ... Краса. Людина. Творчість.

Шануй учителя, як свого родителя.

Підтримуй дух, розбуркуй думу, вливай огонь в людські чуття…

Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.

Недалеко будують пристань.

Не завжди у глибоких водах відшукаєш непорушне дно.

По правді роби, по правді й буде.

Море перепливти – не поле перейти!

Зранку було тихо на обох пагорбах.

Без труда нема плода.

Не додавай знесиленим журби.

У лузі пахне вогкою травою.

Скажи мені, соловейку, правду...

Прислухаюсь до шереху вітру.

просте, двоскладне

односкладне, називне

односкладне, безособове

односкладне, означено-особове

просте, двоскладне

односкладне, називне

односкладне, безособове

односкладне, означено-особове

Вона сиділа склавши руки.

Ми з тобою будемо радіти.

Я буду крізь сльози сміятись.

Сотні птахів почали співати.

Вогню в соломі не сховаєш.

Без вітру і билинка не ворухнеться.

Не кожна хмара приносить дощ.

Жінки правили теревені.

Законів торгівлі пильно дотримують обидві сторони.

Кілька променів призахідного сонця прорізалися золотими стрілами крізь хмару.

Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе.

Пильно дивляться тисячі вікон.

І для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий.

Я закоханий палко, без міри у небачену вроду твою.

Сьогодні, друже, знову ми з тобою.

При труднощах, друже, не гнися в дугу!

Усі троє підвелися із-за столу.

Наша душа прагне довершеності, краси.

Ніколи ніхто в житті не полюбить сильніше, як мати.

Сніг з морозом поморозив усі на полі квіти.

Цієї ночі Черниш довго не міг заснути.

Тож село теє, розростаючись, все далі й далі посувалось яром понад річкою.

Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні.

Війнуло снігом.

Я хочу мріяти минулим.

Молитву найдостойнішу свою я починаю словом "Україна".

І мене виходять зустрічати край дороги наші явори.

Україна... Вік це слово буде піснею звучати.

А я таки мережить буду тихенько білії листи.

Густа тінь у воротах повітки при ясному сонці здавалась чорною.

Поезія не може жити на смітнику.

Жити щасливо мусить кожна людина.

Книги – морська глибина.

Добре діло роби сміло.

Ми хочемо поїхати відпочивати в Крим.

Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому.

Дерево криве, а плоди солодкі. 

Моя хата небом укрита, землею підбита, вітром загороджена.

Серед неба ходить білолиций.

Достигле яблуко саме з дерева падає.

Черниш дивився на поранених майже з побожною шаною.

В лісах чулася хода весни.

Перехожі з подивом зиркали на дівчину.

Любові й щастя хочеться людині.

Він пам'ятає шаблю гостру.

Мама була вчителькою.

Гарячий промінь по підлозі котився м'ячиком.

Блукає тьма лісами і полями.

Слово − це всесвіт духу.

Добре міркувати про чесноту ще не означає бути доброчесним.

3 гір в долини віяв свіжий вітер.

Душа образи не забува.

Стежки зміяться глибоко в житі.

Сонце все нижче опускалося до землі.

Хворий зблід від нестерпного болю.

Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. 

Від переляку на його лобі виступив холодний піт.

Бурлаки завернули в яр на відпочинок.

Палаюче сонце висить над степом.

Кулі прошивали повітря щоразу густіше.

способу дії

місця

часу

мети

способу дії

місця

часу

мети

підмети

присудки

додатки

обставини

підмети

присудки

додатки

обставини

підмети

присудки

додатки

обставини

Сила та розум – краса людини.

Із щастя і горя скувалася доля.

Бажай синові не багатства, а розуму!

Шануй гори, мости, будуть цілі кості.

День був ясний, сонячний і теплий.

Біля хати зашуміли внуки – радість і надія у житті.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою.

Гори вкриваються позолотою й блиском.

Павутиння обснувало тополі, верби, стіжки, тини.

Пенсне поблискувало то тепло, то суворо.

Важкий човен сунувся по воді помаленьку й мляво.

Я живу, і борюсь, і творю для людей.

Дали в дорогу різних почастунків, лящів, тарані і місцевих трунків.

На пагорбах росли стрункі смереки й кипариси.

Навколо тільки дрімучий тютюн та мак, та кукурудзяні тополі.

По долині, по стежині біжить сонце.

Каштани хитають привітним і теплим гіллям.

Обличчя в жінки було чуже, незнайоме.

В цей лагідний літній день ставок здавався коштовною перлиною.

За лісом широкі поля поволі й лагідно спускалися вниз.

З кожним днем для мене все рідніші ці гаї, і ріки, і поля.

І щастям, і добром, і радістю наповнені світлиці.

Слухаю мовчки вечірні отави, дихаю мудрістю трав.

Глухо, уже по-осінньому гули дерева.

Ми йдемо по Львову, тчемо по дорозі килимок-розмову.

Важкий човен помаленьку й мляво сунувся по воді.

Дороги нізвідки не починаються і не кінчаються ніде.

Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу.

Будинки садки сніги усе мліє в теплі сонця.

Усе в чеканні спілі краплі рос земля і місяць вишні і тополі.

Луки гори пишні сади усе зелене й принишкле.

Ні спека дня ні бурі ні морози ніщо не вб’є любов мою живу

І квіт зорі і спалахи півонії, космічний гул і мовчазний туман усе довкруг в довершеній гармонії звучить урочим ладом як орган.

Неспокій рух і боротьбу я бачив скрізь у дубовій вербовій корі у старих пеньках у дуплах у болотній воді.

Згадка про рідну землю завжди і в щасті і в горі і в хвилини сумнівів супроводить нас.

Голос Духа чути скрізь по курних хатах мужицьких по верстатах ремісницьких по місцях недолі й сліз.

Слизняк не виросте ні лебедем ані орлом.

Марко відповів ні в тин ні у ворота.

Не схотіла душа бунтівна ні тепла ні смачного пшона.

Я був у власному житті і машиніст і пасажир.

За шкільними партами схилились чорняві біляві русяві голівки.

У полі зацвітуть пахучі голубі фіалки.

В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки.

Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки.

Ні революцій ані війн не відвернути не спинити.

Якийсь там гетьман чи отаман закопав нечувані скарби.

Даруй же людям слово невмируще і не жалій ні світла ні тепла.

На озері туман то лежить пеленою то хвилює од вітру.

Луки гори пишні сади все зелене й принишкле.

Підручні гетьмана Перебийніс Богун Нечай теж були добре відомі всім.

І право людське і воля й закон усе потоптано.

Козаки були озброєні вогнепальною зброєю мушкетами й пістолями.

День вечір ніч ранок все біле все тьмяне.

Вода хмари ліс усе безупинно неслося вперед шуміло блищало на сонці.

Пиши про все про тишу й буруни про більма рабства й гострозорість волі.

Гуркіт підвід рокіт моторів іржання коней усе ставало зараз помітно лункішим ніж удень.

То запахи осінніх хризантем змішавшись з димом розірвуть нам груди.

Гребінка любив своє рідне село й живучи в столиці ніколи про нього не забував.

Пором плив перерізаючи пощерблену хвилями місячну доріжку.

Жінка йде вздовж берега поволі і трохи зігнувшись.

Забувши сміх ми слухали нового вчителя схилившись на парти.

Уже за Лебединським лісом вороги бігли не чуючи ніг.

Мокрий сніг легко падаючи від вітру лягав на землю.

Весело фиркаючи машина вирвалася на пагорок помчала у видолинок.

На вулиці під самими ворітьми знявся над колодязем новий журавель.

У ясний день з високого берега можна побачити у відкритому морі чималий острів.

Тут на узліссі розкіш була весняному вітрові й сонячному промінню.

Сто сімдесят років тому в березні 1840 року побачив світ Шевченків "Кобзар".

Що ж по-твоєму чинити маємо в цей непевний час?

Держава наша певна річ рухається до демократії.

На добрі лиш тримається праведний світ а все інше порожні слова.

А душа здається там і нині у білявій хаті край села.

На щастя моя доля склалася не так як дехто того прагнув.

На щастя доля не завжди виконує наші бажання.

На щастя і печаль я маю право при них обох душа моя згора.

На щастя і на ледачого знайдеться свій батіг.

Хліб та їда то козацька їда.

Промені як вії сонячних очей.

Квітки конвалії найніжніші.

Ти втілення добра.

Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання.

Земля не може жити без сонця.

Там, кажуть, з гір усю країну видно.

Дорогий друже! Довго чекав ти мого листа.

А тут, на горах, в вишині, провалля з скелями чорніють.

Маковей чекає від лейтенанта ще одного запитання; найголовнішого.

Мов сплів хтось літа бабиного ниті, і в’ється їх моток там: у блакиті.

І сьогодні, − в цей вечір іскристий, не забуть мені слів тих твоїх.

Справді дощ перестав.

Коли зійде нарешті благодать на ці священні пагорби і кручі?

Деревам щось напевне сниться.

Може осінь схоче в гості завітать?

Вітер дужчав принаймні очерет шумів так що заглушив навіть думки.

У ці дні в школах панує тиша адже канікули настали.

На думку професора посилається більшість викладачів.

Можливо блискавиць крило ці горді коси заплело?

Весь світ був як казка.

Краса душі, краса любові найвища на землі краса.

Чорні жилаві руки були наче з заліза.

Я полководець миру і добра.

Оживи козацька славо, у бандурних струнах.

Здрастуй, липню, кучерявий!

Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою.

Ти, в моєму серці Україно, думою Шевченка гомониш.

Слово не полова.

Дядько у мене веселий дивак.

Лиш боротись значить жить.

І весь наш вік одна жагуча мить.

Усі ми не в тім’я биті.

У ці дні ранки тепліші.

Літні канікули улюблена пора.

Черешні в нашому саду розкішні.

Мова втілення думки (М. Рильський).

Минають дні минає літо настала осінь (Т. Шевченко).

Дивлюся аж світає, край неба палає (Т. Шевченко).

Темна діброва стихла і мовчить листя пожовкле з дерева летить.

Кожна людина розуміє, що тільки тоді її Україна зможе стати господинею на власній землі, коли всі її сини і дочки будуть щоденно працювати для досягнення великої мети (А.Лотоцький).

Попереду героїчна праця і славні перемоги (З газети).

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись.

Он калина розцвіла, уквітчалась білим, а попід нею простелився зелененький килим (А. Кримський).

Річка широка та глибока, а вода синя та чиста.

Чи доводилось вам чути, як чайка кигиче?

У кожного дерева стовбур прозоро дзвенить, як струна.

Налиті живицею сосни не ворушать гіллям.

Бо, де нема святої волі, не буде там добра ніколи (Т. Шевченко).

А може, то така правда, як на вербі груші (Т. Шевченко).

Малі дерева схожі на дорослих, як діти на своїх батьків.

Куди голка, туди й нитка (Народна творчість).

Люблю, коли в вікно розкрите шумлять безжурно дерева (В. Сосюра).

Ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею осміхнулися (М. Коцюбинський).

Те, що минулося, забулося і знову не буде (Т. Шевченко).

Як одступиш од грамоти на аршин, то вона од тебе - на сажень (Народна творчість).

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Защебетав соловейко – пішла луна гаєм (Т. Шевченко).

На озері туман то летить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блакитну воду (Леся Українка).

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти братам шлють пісню гомінку (М.Рильський).

Складнопідрядними і складносурядними

Складнопідрядними і складнонеповними

Складносурядними і складнонеповними

Підрядними, сурядними і розділовими

Залежними

Рівноправними

Неповними

Односкладними

А голос твій бринить, співа з журбою: „Я тут, я завжди тут, я все з тобою!” (Леся Українка).

„Гарний хлопець! Добра дитина! Золоте серце!” – шептала сама до себе тітка Антося… (К. Попович).

І журавлик заспівав радісно: - „Не звіть мене журавликом, щоб я не журився! А звіть мене веселиком, щоб я веселився!” (О. Іванченко).

Позвали Лисицю, Ведмідь і каже: „Лисичко, треба тобі йти до Лева побалакати з ним…” (Народна творчість).

„Опізнився, небораче, - одказав земляк йому, - хто кохав життя ледаче, непереливки тому”. (Шведське прислів’я).

„Легше сказати, ніж зробити”, - мовила стара, коли її попросили мовчати. (Шведська приказка).

„Не біда – поет відмовив – як ти й сам з дороги звернеш, бо як рими повтікають, ти мені їх не завернеш”. (Леся Українка).

„Де ж твоя, мій гостю, справа?” – далі вже поет озвався. (Леся Українка).

Дідусь мовляє тихо, урочисто: „Щасливі, дітки, що народились в лагідний час, в безпечную годину”. (Леся Українка)

„Ти любиш вечірню зорю?” – питає Григорій Стратонович.

„Хай чабан, - усі гукнули. – За отамана буде”. (П. Тичина)

Чіпка запитав: „Куди зникає вночі сонце?” (Панас Мирний)

„Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму літає?” – в неньки спитала дитина. (ЛесяУкраїнка)

Мені казав розумний садівник: „Коли ти пересаджуєш ялинку, відзнач північний і південний бік і так сади: ростиме добре й гінко”.

„Чудовий Дніпро!” – скаже всякий, хто гляне. (С. Олійник)

Маковейчик дзвінко оголосив: - „Піхота піднялась!” (О. Гончар)

На мою думку, пора роботу закінчувати.

„Що б ти робив, - запитала вона, - якби мав час?”

Дарина поцікавилась, чи довго ще їй тут чекати.

Вона поплакала, а потім стиха заговорила.

„Хто дітей любить, той добрий чоловік” – казали колись моя бабуся.

Онука запитала бабусю, коли у вас день народження (І. Цюпа).

„А що, дітки? – питає бабуся. – Чого прийшли, мої соколята?” (Марко Вовчок)

Вона говорила, люблю степ, люблю сіяти, жати (З газети).

„Мотре, хто тобі купив таке гарне намисто?” – спитав Карпо (І. Нечуй-Левицький).

„Ніщо так не красить людину, як натхнення подумала Ярославна”.

Що ж не дає мені промовить просто „Так, доле, ти міцніша, я корюся” (Леся Українка).

„Ех, сину, сину, промовляє докірливо батько, не кричи хоч ти на старого” (Г. Косинка).

Думала сумна смерека де краса у мене. Ось у інших розвилося листячко зелене (Д.Павличко).

,,Іди вже спати, Платоне, - сказав батько, повертаючи до двору, - бо нам удосвіта на поле” (П. Панч).

,,Ну, а тепер берімося до діла!” весело запрошував Андрій.

,,Таким, сину, як ми, сказав батько, коли нема заробітків, нема життя.

Я впевнена, що вільний геній мого народу витворить нове, вільне мистецтво, писала М. Заньковецька.

,,Назбирай, Петрику, жменю малини!” – гойкнув Василь услід сину.

,,Що це може буть? Думав вартовий. Може, засурмили на тривогу?”

,,Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі? Думав молодий Джеря” (І. НечуйЛевицький).

,,Ходите собі по наших усюдах”, сказав делікатно козак Корсунь, смикаючи себе за чорний вус (Ю. Яновський).

Гетьман здійняв шапку й перехрестився, далі промовив ,,З Богом рушаймо!” махнув булавою (С. Черкасенко).

,,Бог не без милості, козак не без щастя”, - казав наш дідусь.

Й. Гейне сказав ,,Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти у його край”.

,,Для України!” - кликав молодий голос (О. Кобилянська).

,,Ну, що б, здавалося, слова чуємо з малих літ тихе запитання довіри, здобуте з найбільших глибин” (Б. Харчук).

Із покуття дивився пильно Т. Шевченко і ніби промовляв ,,Учітеся, брати мої, думайте, читайте…”

,,Годі жартів, крикнув згорда. – Бо завдам тобі я гарту” (Леся Українка).

,,Невже я тут? – говорила Рогніда. – Скільки часу минуло, як довго я ждала вісточки”(С. Скляренко).

,,Ой братику милий, ой братику любий, рятуй!” зі сльозами ще раз виринув хлопець з води (За Дніпровою Чайкою).

,,Гарний наш Київ!” подумав Чуйкевич, озираючись позад себе.

Тут покликав лицар ,,Боже! Чоловік сей божевільний” (Леся Українка).

,,Що це? Думав Чіпка Чи справді, чи ввижається? І відкіля така краса?” (Панас Мирний)

,,От і кінець роздумував у своїй просторій, заваленій книгами келії Феофан Прокопович. О голово, голово! Розумом упившись, що робити з тобою?” (С. Плачинда)

Лунала до самого неба пісня: ,,Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?”

Гетьман здійняв шапку й перехрестився, далі промовив ,,З Богом рушаймо!” махнув булавою (С. Черкасенко).

Побачила його зненацька - і серце моє забилось.

Петре, а де навчається твій брат?

Хай живуть на світі мир, і труд, і спокій.

Мабуть, краса все-таки врятує світ.

Маючи хороших наставників та докладаючи терпіння і старанність до подвижництва, Нестор і сам зростав духовно (Із календаря).

Людина створила культуру, а культура – людину (В. Русанівський).

Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина (В. Русанівський).

Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови (В.Русанівський).

Слово – клітина мислі, артерія сили духу, і тільки воно єднає різні людські береги (П.Воронько).

Треба слову радощів додати, щоб уміло душу звеселять.

Ти даєш мені сонце погоже, і повітря даєш, і снагу (В. Ткаченко).

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи важкий мій хрест.

Т. Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями (С. Васильченко).

Зумійте бути вольними – і будете вольні (І Франко).

Прислівник звик, незмінюваний в мові, ознаки різні виражать при слові (Д. Білоус).

У ранковий час природа, здається, до всього чуйно, тривожно прислухається (М.Стельмах).

Другого дня зійшло сонце, а Микола з батьком та матір’ю вже й пообідали (І. НечуйЛевицький).

Суспільство здорове, життєздатне, коли воно складається не з безликих індивідуумів, а з громадян, патріотів своєї землі (В. Русанівський).

Слово – це старовинна будова з гостряками мурованих веж.

Сонце, те невсипуще джерело всього життя, огріває своїм блискучим промінням усю землю (А. Чайковський).

Слава тобі, Україно, від роду до роду, як накажеш – ми поляжем за твою свободу (Д.Павличко).

Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше.

Не той ворог, що перед тобою, а той, що за спиною (Народна творчість).

Україна моя починається там, де туга моя кінчається (П. Осадчук).

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині.

Заспівали, застукали тяжкі краплини, спадаючи з листя і квіту на землю (М. Стельмах).

Несильний вітерець проносив легенькі хмарини, і вони летіли на схід, до сонця (В.Собко).

Поміж густими очеретами блищить срібно-голуба річечка, що поділилась тут аж на три рукави (Остап Вишня).

Лози мліють, лози сяють, щоб обняти срібну хвилю і на смерть зацілувати (О. Олесь).

Стояла непорушно тиша, урочиста й ніби свята, а згори валив лапатий сніг (В.Шевчук).

Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть (Т. Шевченко).

Щасливий я, що народився на твоєму березі, Десно, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду (О. Довженко).

Схід уже червонів малиново, хоча навколо ще стояла пітьма.

Половіє безмежний клин озимої пшениці, і високе красується жито.

Мене ліси здоров’ям напували, коли бродив у їхній гущині.

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.

В парку є одна стежина, де колись ходила ти (І. Франко).

У мене була лиш мати, та був іще сивий дід (В. Симоненко).

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мені (В. Сосюра).

Сміється сніг скрізь на безмежжі доріг, вітер заводить в гаю пісню журливу (В.Сосюра).

Небо осіннє, мов квітка, марніє, сохне стерня, затихають лани.

Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі бабине літо (І.Нечуй-Левицький).

Важким холодним сном спала земля, а високо над нею притаїлись зорі (М. Стельмах).

Ніхто ще так не описував наших лісів, їхньої багатої флори, їхніх щедрот і краси (І.Нечуй-Левицький).

Пахне грибами й медом, вогкістю пахне тією (М. Рильський).

Посріблені ліси окуталися тінню, небосхил горить і віти золотить.

Стиха долітають звуки піаніно, а думки своє снують (М. Івченко).

Ніхто не знає походження назви річки Псло, бо губиться вона в туманній далечі віків (І.Цюпа).

Минуло кілька довгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикоготерника на камені (С. Васильченко).

Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець (О. Гончар).

Біда навчить, кому подати руку і від кого прийняти чесний хліб.

В просторій кімнаті з чотирма вікнами стояв посередині стіл, засланий червоним сукном (М. Коцюбинський).

Сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів (Т . Шевченко).

Душа моя плаче, душа моя рветься, та сльози не ринуть

потоком буйним (Леся Українка).

Був ясний день, веселий, провесняний, до нас у хату крізь вікно одкрите вривався гомін голосних потоків (Леся Українка).

Серед людей її покоління, що стали на боротьбу, майже не було слабкодухих (З газети).

Сизий бузок, котрим були обсаджені стежки, переліз на їх гладеньке місце й вільно ріс собі там (Панас Мирний).

Верховіттям сосни здригались від болю й розлуки і падали важко на землю, під корінь підтяті (Л. Первомайський).

Знала я: скоро сонце зійде і казка ночі зникне назавжди (О. Гончар).

Лежать віки, покриті пилом, позасихала кров на них (М. Рильський).