Складне речення з різними видами зв'язку

Ягорове подвір'я порожнє, щітка в глині стирчить, ніким не торкана, і душу хлопцеві опікає смуток якоїсь гіркої непоправної втрати.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний.

Навкруги стояла глибока тиша, вона не тільки сприяла, а надихала мене до тієї роботи, коло якої я тоді працював.

Протягом усієї минулої зими я відчував: щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться.

Так це ім'я й прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього пріз­вище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, овішана разочками роси павутина.

А навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, теперішній день годує рік.

Я відриваю голову від землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.

Огонь пішов по жилах хлопця, й він ясно одчув у собі, ніби од сну пробу­дившись, одчув творця, художника.

Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гар­не моя дорога.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи на­півсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори.

А під старість незбагненна сила тягне людину повернутися назад, до рід­ного гнізда, туди, де народився.

Вишнево-яблуневі садки, ще сьогодні зранку такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, й село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки.

Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вологість, де-не-де блимають далекі вогники.

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників,що поснули з піднятими забралами, усе потонуло в безобрійній німій тиші.

І я зачудовано і вражено відчув, що корінь цього дерева таки я, тому мені аби воно жило треба працювати й працювати.

І я зачудовано і вражено відчув, що корінь цього дерева таки я, тому мені, аби воно жило треба працювати й працювати.

І я зачудовано і вражено відчув: що корінь цього дерева таки я, тому мені, аби воно жило, треба працювати й працювати.

І я зачудовано і вражено відчув, що корінь цього дерева таки я, тому мені, аби воно жило, треба працювати й працювати.

Сумно й смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона доро­гого...

Курок сухо клацнув, і від того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на задніх лапах, як схарапуджений кінь.

Комиші з тихим шумом затворили за ним пахучі двері, і він знову став тим Дорошем, яким був, і небо вже не слало йому синіх потоків.

І от настав день, коли Данило востаннє обходить розсадник, обмотує пере-весельцями з сіна наймолодші деревця щоб не мерзли в люті морози.

3 багатьох античних міфів на мене чи не найбільше враження справляв міф про людинолюбця Прометея, який ніби вкрав у богів вогонь, щоб передати йою людям, і міф про Ікара, першу людину, що знялась на крилах у небо.

Знову мигнула блискавка раз і вдруге, і ліс і зверху, і зсередини просві­тився недобрим блакитнавим огнем, а грім, як навіжений, лупнув у кіль­ка ціпів, неначе хотів обмолотити землю.

В гусенятка на дзьобику зависла крапелина, і в тій крапелині гусенятко роздивлялося свого тата ближче: \ тата були сторожкі очі, висока очере­тяна шия; татова шия ходила над гусенятком, поверталася над ним на ко­жен найнечутніший пошерх.

Ось тільки з лісі туман тримається якнайдовше, він тут хапається за кож­ний виярок, сіріє в горіховій гущавині, коливається над дзеркалом озера.

Ви виявляли ті чи інші здібності, поки одна, кінець кінцем, не брала гору над іншими, і тоді ви вже орієнтувались на певний фах і роботу, що стелитимуть вам дорогу у вашій життєвій кар'єрі.

Оксамитний холоднуватий вітер ворушиться навколо нас, під колесами попискують вологі колії, шелестить і шипить листя, у долинках нам пере­ходять дорогу клапті туману — і ніде ні лялечки, тільки зажурені верби обабіч дороги, тільки місяць і зорі вгорі.

Вбрання у беріз начебто не з окремих листочків виткане, а склепане з ша­рудливих монеток, і ця невойовнича жіноча кольчуга постійно в русі, по­стійно в шелесті, постійно в живій сумовитій музиці.

На струмені гусакові відлягло від серця, і він вів гніздо, не відштовхуючи його лапами: гніздо несло перед очима в бистру темінь, і гусенятко не могло надивитися на свого зграбного тата.

Контури образу були тільки злегка намічені білою крейдою, а Семаківський так легко й скоро перебігав по них пензлями і такими, буцім повітряними, красками закладав їх, що здавалося, ніби він не малює, а вичаровує з дошки образ.

Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки.

Погожі дні можна, здається, перелічити на пальцях, вони постають у споминах екзотичними, майже нереальними слайдами, тим більше пам'ятними й цінними, що їх було не так і багато.

Він міг би розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак сидить під тополями у чабанському товаристві, самою своєю з'явою змінивши одноманітність батькового життя.

Запам'яталися проводи в армію, коли новобранця усім селом виводили за село, а він, ідучи вулицею, підходив до односельців, які вийшли до хвірток перед своїми хатами проводжати, і прощався з ними, обіймаючись і цілуючись, як із рідними.

Зненацька за одну ніч упав сніг, і тепер кущі лежали під холодним блідаво-голубим небом якісь мовби затишнілі, вирізьблювалося виразно на сніговій білості кожне дерево, яскріли під сонцем широкі галявини, причаєно темніли далеко попереду чорні бори, немов загроза для зухвальців

Полтавський гімназичний уряд надав провині Драгоманова такої великої уваги, що, незважаючи на прохання товаришів Михайлових і скількох учителів, прихильних до нього, незважаючи навіть на сприяння Михайлові з руки самого попечителя округу Пирогова, гімназичний уряд, власне, директор гімназії рішуче постановив: Михайла Драгоманова за його провину з гімназії вигнати, хоч йому зоставалося всього зо два місяці гімназичного курсу.

Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилася, наче річний струмок, у якому переплелись запахи калини, чебрецю, лепехи.

Машинерія твоя летить, аж гуде, вітер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвіниці дзвонять, перед тобою хати хитаються, підстрибують, уся земля йде обертом, а ти, мов кум королю, розсівся на своїх ногах, щоб не так мерзли і переганяєш дівчат або якогось страхополоха, з розгону врізаєшся у чиїсь санчата і м'ячем вилітаєш на сніг

Мокрі, стомлені, але радісно усміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною, веселка порозвішувала усі свої стрічки і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.

Нічого не вдієш, що витвори його холодні й минущі, така вже доля судилась, але не відмовиш морозу ні в самобутності вигадки, ні в епічній величі мистецьких шедеврів, ні в тому що його ніде не зраджує смак.

Поглянь просто так, бо читати тут нічого; коли ж поїдемо, побачиш, скільки позосталося щоразу поза рядками цими, і вже тоді подумай про тих людей, які змагаються тут за свій побут, і про всю нашу землю, яка щодалі розпадається, роздрібнюється, роз'єднується, і нема сили, яка б зібрала всіх докупи.

Леміш не надокучав йому питаннями, а, коли й поставив яке, то воно було цікаве й незвичайне.

Небо аж дзвенить, і, хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, ці хлопці й дівчата вже передчувають його.

Ліс темнів за яром, і, коли ми наблизились, то помітили, що зблизька він світліший.

Між лісом і струмком простелилась долонька лугу, й, коли йти по траві, то з-під ніг весь час вискакують прозорокрилі коники.