СКЛАДНОПІДРЯДНЕ РЕЧЕННЯ 1

Не мале те, що для прожиття достатнє.

Ми щасливі, що ти у нас є — наша рідна, свята Україно.

Мак облітає так швидко, що не встигає зів'янути.

Досліджено, що комар відчуває запах крові за п'ятдесят кілометрів.

Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море?

Груша стара не може ніяк збагнути, чому ж тепер така довга осінь?

Поглянь, уся земля тремтить в палких обіймах ночі.

Все повторялось: і краса, й потворність. 

Розплилася музика: вона одразу брала кож­ного за серце, виймала з душі власну струнку.

Наука є найкращою, міцною опорою у житті, якими б не були її мінливості.

Який наш край багатий, який наш люд завзятий, який прекрасний по­двиг вершиться на землі!

Я розкривав перед дітьми образи людей, іме­на яких стали для багатьох поколінь провідною зіркою.

І дивно, що люд­ство ще й сьогодні часом поводить себе як жорстокий сліпець.

Кожна людина гордиться тим, що вона робить для інших людей.

Не перекладай на інших те, що мусиш зробити сам.

Першопроходець — це боєць, який долає гору для тих, що йдуть за ним, повірили у нього.

Далеч ховалась у млі, до неї можна було долетіти хіба що думкою.

Коли нам довго не відписують, хапаємось останньої ілюзії: лист, оче­видно, пропав на пошті.

Позаздриш долі берези, верби, явора, калини, що зеленіють у людській пам'яті.

Коліна приклонивши, як Почаїв, стоїть душа перед усім святим.

Всесвітові, як твердять учені, приблизно 20 мільярдів років.

Ми, як відомо, не з полохливих.

І не одному з нас подумалось в ті дні, яким великим може бу­ти внесок письменника у життя нації.

Як мовиться, хмара сонця не заступить.

На землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить.

А ця рука, що тільки не торка, дає усьому руху, льоту, росту.

Що минуло, те вже не повернеться.

Тільки сильні духом могли звершити ту страдницьку путь, що від мурів Бреста пролягла у безсмертя.

Я уявляю собі вчителя — як людину, що дбайливо формує духовний світ своїх вихованців.

Не іти, не вітатися, що в красі — не любить, жити й начеб не знатися — то навіщо ж і жить?

Шуміти тобі такими чарівними голосами й підголосками, що серце болісно завмиратиме від насолоди.

Немає сили, що брати не зборють, коли в довічній дружбі стануть по­ряд! 

Душа, як день, також розвидняється, бо ми зіткані із сонця.

Ніколи людина так не переживає почуття обов'язку, як у години роздумів над долею Вітчизни.

Бажано, навіть потрібно, щоб між автором оригіналу і перекладачем бу­ла внутрішня спорідненість.

Як поле чекає на сівача, так дівоче серце на любов.

Що було — не вернеться.

Хоч піднімай його домкратом, а хам не стане демократом.

Як окриля і як нас зігріва передчуття віднайденого слова.

До Дніпра я приходжу вмивати свій зір, щоб у темряві дух мій не згас.

З'ясувальні, означальні, обставинні (місця, часу, причини, мети, умови, допусту, способу дії, міри та ступеня, наслідку).

Підметові, присудкові, з'ясувальні, обставинні (місця, часу, причини, ме­ти, умови, допусту, способу дії, порівняльні, наслідку).

Підметові, присудкові, додаткові, означальні, обставинні, супровідні.

Додаткові, означальні, обставинні (місця, часу, причини, мети, допусту, умови, способу дії, міри та ступеня, порівняльні), супровідні.

Не було дня, щоб я тобі не написав.

Бажано, навіть потрібно, щоб між автором оригіналу і перекладачем бу­ла внутрішня спорідненість.

Скажіть мені: чи не знаєте, бува, Григорія Петровича Проценка?

Здається, ти й позаторік тут був та капості мені робив?

Подумайте, яка цивілізація тут загинула, — вона гуде під ногами, воскре­шаючи щем утрати.

Скільки оком, брате, глянеш, то й Верховина, та яка ж зелена, мила серденьку вона.

Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню.

А що вже там казати про людину, яка сама собі господар і творець своєї долі.

То сльози радості — хто теє скаже? То сльози смутку — хто те розгада?

Хотів би я знати, про що той струмочок у мріях своїх гомонить між тра­вою?

Ось ви вже підлітки, діти, що чекає вас попереду?

Сумні очі дитини — що може бути важче в складному процесі виховання? 

Я тобі сказати хочу, як я вгору ступав і що мрій своїх дитячих, дужих я не розгубив, не розплескав.

Ми будемо сьогодні говорити про те, що мали б говорити давно.

Пам'ятай, що книги — це тисячолітня мудрість людини.

Своїм життям ми довели не раз, що нас ведуть не вигода, не користь —серця гарячі плюс — ентузіазм.

Усі матері чимось схожі, як і їхні долі, вічні турботи про дітей своїх, яки­ми б вони не були — дорослими чи малими, героями чи звичайними людьми.

З самого початку думай, який буде кінець.

Шматка землі немає під ногами, в яку б ще міг упертися Антей.

Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати.

Діти, що виховуються криком, втрачають здатність відчувати найтонші відтінки почуттів.

І пам'ятай, що легко над усім буває сплутать щирість і підступність.

Лише тим людина дорожитиме все життя, що далося їй дорогою ціною.

Чуєш, ненько моя, вічна пісня та, що з дитинства несу через всі літа! 

Чи ти за мене душу віддаси, чи розміняєш суєтно і дрібно?

Пам'ятається досі мені, квітла радість у хаті святкова.

Киріак спостеріг: жорстокі люди бояться жорстокості і відступають пе­ред нею.

Виноград любить, щоб коло нього ходити.

Звуки йшли хвиля за хвилею, як у степу під вітром хвиля за хви­лею вилягає і зводиться ковила.

Мов кобза райдужними струнами, веселка грає над Дністром.

Дружба — це моральне збагачення людини, тому тобі не байдуже, який твій друг.

Словам, що блищать чи — затерті, не віриш.

Буяли, як велети, осокори, неначе сріблом перелиті.

Потім підлітки переходять до іншої праці для людей — так і йдуть вони стежкою моральної культури.

Великою вадою, якій я прагнув запобігти, є байдужість, безпристрас­ність.

Лиш слово просте в своїй красі ніколи не злиняє, у саму душу людям западе.

Про що зітха вітер? Що чують тумани, коли гай зелений цілують-милують?

Як ми можемо бути щирими з іншими, коли часто-густо нам не виста­чає відваги на щирість із собою?

Милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело.

Де ти ходиш, мій товариш, у далекій стороні?

Груша стара не може вночі заснути, згадує пісню, що вітер колись при­носив.

Для народу свойого велика кожна з мов, як творіння вінець.

Добру науку приймай, хоч і від простого чуєш, злої ж на ум не бери, хоч би й святий говорив.

Не забудь у захопленні ти, що лиш ро­дина — бальзамові ліки, ліки від старості і самоти.

І вже коли ти похитнувсь у слові, вважай, що похитнувся у собі.

З давніх-давен кажуть: життя прожити — не поле перейти.

Збратався народ з народом, щоб жити міцною родиною.

Досвідчені педагоги нерідко скаржаться: важко працювати з підлітками.

Там, де була твоя вуличка, — листям вітер мої замітає сліди.

Щоб не кришилася родина, щось треба вміти і прощать.

А глухоти не зможу перенести, бо не замінять співу мертві жести.

Як добре знати, що тебе веде твій власний шлях — єдиний із можливих.