Складносурядне та складнопідрядне речення

Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на

синьку, густо розведену в воді.

В таку добу під горою, біля того гаю, що чорніє над водою, щось біле блукає.

Подихав свіжий вітерець; по ставку плигали маленькі хвильки і сріблом

блищали на сонці.

А я люблю, як у вечірній час сопілка заспіває переливна.

Де мало слів, там більше правди.

Що вище піднімались, то ставало холодніше.

Мені ввижається, що з тих іскорок встають водограї.

Стояла така тиша, що чути було шепіт сніжинок із пожовклим листям.

Де обрії гойдалися вітрами, осінній ранок барви розливав.

Де праця, там і пісня.

Ріка в бігу аж до самісінького моря прозора вся, хоч з берегів і каламуть.

Найбільш суворим і об’єктивним суддею, чий вирок вирішує долю будь –

якої теорії, є всесильний час.

Люблю слухати, як гудуть бджоли.

Бліде небо мигтить зірами до блакиті, що оповила степову далечінь.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Зібралися діти, на тому ж високому березі над Дніпром – звідки видно і

димарі, і цегельні, і місто, і пристань.

Зібралися діти на тому ж високому березі над Дніпром – звідки видно і

димарі і цегельні, і місто, і пристань.

Зібралися діти, на тому ж високому березі над Дніпром звідки видно і

димарі, і цегельні, і місто, і пристань.

Перед глазами поставав образ сина, коли він був ще зовсім маленьким.

Перед очима постав образ сина, коли він був ще зовсім маленьким.

Перед очима поставав образ сина, когда він був ще зовсім маленьким.

Звідки птах випурхнув, там і гніздо знайдеш.

Те, що було нам співучим, ясним, хай ще дужче рясніє другим, ранком співається, днем наливається, в добрім здоров’ї, в науках кохається.

Я вірю в те, що вернеться тепло.

І неначе ще й досі я чув, як в акаціях вітер шумить.

Де щастя упало, там і приятелів мало.

Як не буде птахів, то і людське серце стане черствим.

Вогню не засвічували, бо ясно світив місяць у небі.

Там, де шахти розпростерли темні крила над селом, вже за обрієм блиснуло золоте зорі весло.

Дрібні хвилі зливались докупи, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадалися до берега, падали на пісок і розбивалися на білу піну.

Цілує сонце рушники, що ненька вміла вишивати.

Проминули сиві далекі віки над степами життя, неначе у вирій лелеки, яким не знайти вороття.

Любов’ю не обділений, зігрітий, бо корінь мій у рідному краю.

Я вірю в силу доброти, що на торжку не продається, що кривди розбива пласти, красою тулиться до серця.

Між двома вікнами, що дивилися великими шибками на вулицю, біліла береза.

Був це хлопець жвавий, за що й прозивався в школі непосидою, розбитнем.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси зупинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Не плюй у криницю, бо з неї ще будеш пити водицю.

Коли поспіє виноград – додолу гнуться ніжні віти.

Я люблю тишину, коли море спокійно так дише і зітхає у сні до холодних і

темних глибин.

Якби всі легенди зібрати морські, якби їх в томи записати, то був би

літопис на вічні віки.

Хоч місяць цей і зветься листопадом, але дерева вже простягни вгору, до сизого неба оголені віти.

Якби не зима, то й літо було б довше.

Коли до тебе прилечу, засяє в сонці все навкруг, як після теплого дощу в росі важкий зелений луг.

Він почував у собі якусь силу, що поривала його до діла, до громадських справ.